Справа № 761/6547/23 Головуючий у суді І інстанції Волошин В.О.
Провадження № 22-ц/824/7081/2025 Доповідач у суді ІІ інстанції Голуб С.А.
25 червня 2025 року м. Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого - Голуб С.А.
суддів: Слюсар Т.А., Таргоній Д.О.,
за участю секретаря судового засідання - Гаврилко Д.О.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 25 листопада 2024 року у справі за позовом ОСОБА_1 до товариства з обмеженою відповідальністю «Ізігенератор Україна» про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу,
У лютому 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду з вказаним позовом, посилаючись на те, що з 14 червня 2021 року він працював у товаристві з обмеженою відповідальністю (далі - ТОВ) «Ізігенератор Україна»на посаді аналітика комп'ютерного банку даних.
На підставі наказу відповідача № 1/ктр від 23 січня 2023 року його було звільнено з роботи за пунктом 1 статті 40 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) у зв'язку зі скороченням штату.
На думку позивача, його звільнення є незаконним, оскільки відповідачем були порушені вимоги статей 40, 42, 42-1, 43, 49-2 КЗпП України, пункту 15 статті 6 Закону України «Про статус ветеранів військової служби, ветеранів органів внутрішніх справ, ветеранів Національної поліції і деяких інших осіб та їх соціальний захист», а саме роботодавцем: не отримано згоду виборного профспілкового органу на звільнення працівника; не запропоновано йому наявні вакантні посади на підприємстві, не враховано його переважне право на залишення на роботі з огляду на те, що після військової служби він вперше був зарахований на роботу до відповідача.
За наведених обставин ОСОБА_1 вважав, що відповідач грубо порушив його право на працю, у зв'язку з чим просив суд поновити його на роботі в ТОВ «Ізігенератор Україна» на посаді аналітика комп'ютерного банку даних з дати звільнення та стягнути з відповідача на його користь середній заробіток за час вимушеного прогулу з дати звільнення - 23 січня 2023 року і до дня поновлення на роботі.
Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 25 листопада 2024 рокуу задоволенні позову відмовлено.
В поданій апеляційній скарзі позивач просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове про задоволення його позовних вимог, посилаючись на неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи, порушення норм процесуального та неправильне застосування норм матеріального права.
На обґрунтування своїх доводів зазначає, що суд першої інстанції неправильно застосував норми матеріального права, зокрема, положення Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану». Хоча даний закон і передбачає певні обмеження трудових прав працівників, але він не скасовує базові гарантії трудового законодавства щодо захисту від незаконного звільнення.
Судом не було належним чином досліджено питання економічної обґрунтованості скорочення посади позивача. Відповідач не надав жодних доказів щодо підвищення рівня автоматизації процесів роботи з банками даних і зниження попиту на послуги з аналізу даних, на які посилався при звільненні. Клопотання позивача про витребування доказів щодо фінансово-економічних показників компанії були безпідставно відхилені судом.
Стверджує, що роботодавець не запропонував йому жодної альтернативної посади при скороченні, а суд першої інстанції дійшов помилкового висновку щодо застосування частини третьої статті 96 ЦК України до правовідносин щодо працевлаштування працівника при скороченні, оскільки вказана стаття регулює питання відповідальності юридичних осіб та не стосується трудових правовідносин. Застосування цієї норми для обмеження прав працівника при скороченні є неправильним.
Натомість, відповідно до статті 26 Закону України «Про зайнятість населення» та 49-2 КЗпП України роботодавець зобов'язаний запропонувати працівнику всі наявні вакансії, в тому числі в афілійованих структурах. ЗАТ «Ізідженератор Б.В.» є материнською компанією відповідача та фактично здійснює контроль за його діяльністю. В матеріалах справи наявні докази (електронне листування), які підтверджують, що відповідач та ЗАТ «Ізідженератор Б.В.» мають спільну систему управління персоналом та єдину кадрову політику.
Також позивач вказує, що суд не взяв до уваги докази системного психологічного тиску (кібермоббінгу) з боку керівництва компанії, що передував його звільненню, хоча в матеріалах справи містяться відповідні пояснення та електронне листування.
Висновок суду про те, що робота позивача у відповідача не була першим працевлаштуванням після військової служби є помилковим, адже суд некоректно розтлумачив записи в його трудовій книжці щодо роботи в ТОВ «ІСМ Україна» та ТОВ «Ізігенератор Україна». Фактично обидві компанії входять до єдиної групи компаній під контролем ЗАТ «Ізідженератор Б.В.» і мають спільну систему управління персоналом.
Документами, наявними в матеріалах справи (корпоративна структура групи компаній), підтверджується, що його працевлаштування в ТОВ «ІСМ Україна», а потім переведення до ТОВ «Ізігенератор Україна» було частиною єдиного процесу працевлаштування в групу компаній після військової служби. За таких обставин, для цілей застосування пункту 15 статті 6 Закону України «Про статус ветеранів військової служби, ветеранів органів внутрішніх справ, ветеранів Національної поліції і деяких інших осіб та їх соціальний захист» робота позивача в обох компаніях має розглядатися як перше працевлаштування після військової служби, що надає йому переважне право на залишення на роботі при скороченні штату.
Однак, суд не дослідив та не надав оцінки доказам щодо корпоративних зв'язків між компаніями та фактичної єдності системи працевлаштування в групі компаній, що призвело до помилкового висновку про відсутність у позивача переважного права на залишення на роботі.
У відзиві на апеляційну скаргу ТОВ «Ізігенератор Україна» в особі керівника Антонюка Д.С. зазначає, що доводи позивача є необґрунтованими і не відповідають дійсності, а рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим, ухваленим з додержанням норм матеріального та процесуального права.
Відповідач вважає, що суд вірно застосував норми частини другої статті 5 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного часу», а крім того, жодної законодавчої гарантії, на які посилався ОСОБА_1 у позовній заяві, він не має.
Починаючи зі створення ТОВ «Ізігенератор Україна», як юридичної особи, та станом на дату подання цього відзиву профспілка працівниками відповідача не створена і не створювалася, а тому можливості отримання будь-яких погоджень від організації, якої не існує, у відповідача немає. Крім того, позивачем взагалі не було надано до суду доказів того, що він є членом профспілкової організації.
Щодо гарантії, передбаченої пунктом 15 статті 6 Закону України «Про статус ветеранів військової служби, ветеранів органів внутрішніх справ, ветеранів Національної поліції та деяких інших осіб та їх соціальний захист», то дане твердження спростовується матеріалами справи, зокрема, копією трудової книжки позивача, відповідно до якої першим його місцем роботи після звільнення з військової служби була посада аналітика комп'ютерного банку даних у ТОВ «ІСМ Україна», в якому він працював з 06 грудня 2019 року по 11 червня 2021 року.
Посилання позивача про неналежне дослідження судом першої інстанції питання економічної обґрунтованості скорочення його посади є безпідставними, оскільки питання доцільності скорочення чисельності або штату працівників не належить до компетенції суду (постанова Верховного Суду від 27 березня 2019 року у справі № 756/5243/17).
Стосовно доводів апеляційної скарги про ігнорування судом факту, що позивачу не було запропоновано іншого робочого місця, у тому числі в інших юридичних особах, що пов'язані із відповідачем в розумінні податкового та цивільного законодавства, а саме у нерезидента - ЗАТ «Ізідженерейтор Б.В.», яке є засновником ТОВ «Ізігенератор Україна»,відповідач зазначає, що судом було правильно встановлено, що у повідомленні про заплановане вивільнення позивача вих. № 20221123/1 від 23 листопада 2022 року зазначено - «Одночасно повідомляємо Вам про відсутність вакантних посад за відповідною кваліфікацією».
Крім того, протягом терміну, що починається із 23 листопада 2022 року і по даний час у відповідача взагалі відсутні будь-які вакантні посади, а ОСОБА_1 не оскаржував факт відсутності чи наявності вакансій в ТОВ «Ізігенератор Україна», а стверджує, що йому мали запропонувати посаду в іншій юридичній особі в Об'єднаних Арабських Еміратах, а саме ЗАТ «Ізідженерейтор Б.В.».
Відповідач наголошує, що відповідно до вимог частини третьої статті 96 ЦК України учасник (засновник) юридичної особи не відповідає за зобов'язаннями юридичної особи, а юридична особа не відповідає за зобов'язаннями її учасника (засновника), крім випадків, встановлених установчими документами та законом.
Статут ТОВ «Ізігенератор Україна»та норми чинного законодавства не містять положень про обов'язок засновника (власника) працевлаштовувати скорочених працівників дочірньої компанії.
При цьому позивач не надав жодних доказів цькування та психологічного тиску на нього з боку відповідача, всі розмови із ним проходили в присутності інших осіб, які можуть підтвердити факт відсутності будь-якого тиску.
В судовому засіданні суду апеляційної інстанції ОСОБА_1 підтримав викладені в апеляційній скарзі доводи, просив її задовольнити у повному обсязі.
Представник ТОВ «Ізігенератор Україна»- адвокат Ліпська-Романченко Г.Д. в судовому засіданні заперечувала проти доводів апеляційної скарги, просила залишити її без задоволення.
Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, пояснення сторін в судовому засіданні, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, а також відзиву на неї, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволенняз таких підстав.
За правилом частин першої та другої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Суд першої інстанції встановив, що відповідно до наказу ТОВ «Ізігенератор Україна» за № 13-ктр від 08 червня 2021 року ОСОБА_1 було прийнято на роботу з 14 червня 2021 року на посаду аналітика комп'ютерного банку даних (а.с. 5, т. 1).
Згідно відомостей про роботу, які зазначені в трудовій книжці позивача, до прийняття на роботу до відповідача, він з 06 грудня 2019 року по 11 червня 2021 року працював на посаді аналітика комп'ютерного банку даних в ТОВ «ІСМ Україна» (а.с. 10, т. 1).
23 листопада 2022 року відповідачем було видано наказ № 8/ктр «Про скорочення штату», згідно з яким у зв'язку із підвищенням рівня автоматизації процесів роботи з банками даних і зниженням попиту на послуги з аналізу даних через складну економічну ситуацію, відповідно до статті 64 ГК України, статті 40 КЗпП України були внесені зміни в штатний розпис з виведенням (скороченням) посади аналітика комп'ютерного банку даних (а.с. 7, т. 1).
23 листопада 2022 року позивачу вручено письмове повідомлення вих. № 20221123/1 про наступне звільнення з роботи 23 січня 2023 року у зв'язку із скороченням його посади (а.с. 9, т. 1).
Станом на 01 жовтня 2022 року штатний розпис відповідача складався з 14 штатних одиниць (а.с. 72, 73, т. 1).
Наказом ТОВ «Ізігенератор Україна»за № 1/ктр від 23 січня 2023 року ОСОБА_1 було звільнено з роботи згідно із пунктом 1 статті 40 КЗпП України на підставі наказу № 8/ктр від 23 листопада 2022 року та повідомлення про заплановане вивільнення № 20221123/1 від 23 листопада 2022 року (а.с. 8, т. 1).
Відповідно до наказу № 20230123/1 від 23 січня 2023 року затверджено штатний розпис відповідача, відповідно до якого станом на 24 січня 202 3року штат підприємства складається з 12 штатних одиниць (а.с. 74, т. 1).
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що на час попередження позивача про майбутнє звільнення з роботи і до дати його звільнення з роботи на підставі пункту 1 статті 40 КЗпП України у штаті відповідача були відсутні посади, які відповідач міг би запропонувати позивачу. Судом критично оцінено доводи позивача про недотримання відповідачем трудового законодавства в частині не запропонування йому роботи в ЗАТ «Ізідженератор Б.В.» (засновника відповідача), оскільки такі доводи суперечать положенням частини третьої статті 96 ЦК України.
Твердження сторони позивача, що при звільненні з роботи, відповідачем, як роботодавцем, не були дотримані положення пункту 15 статті 6 Закону України «Про статус ветеранів військової служби, ветеранів органів внутрішніх справ, ветеранів Національної поліції і деяких інших осіб та їх соціальний захист» спростовуються матеріалами справи, зокрема, копією трудової книжки позивача, відповідно до якої першим його місцем роботи після звільнення з військової служби була посада аналітика комп'ютерного банку даних у ТОВ «ІСМ Україна», в якому він працював з 06 грудня 2019 року по 11 червня 2021 року.
Не встановлено судом і не підтверджено належними та допустимими доказами факти того, що під час роботи позивача зі сторони керівництва відповідача чи працівників підприємства здійснювався психологічний тиск на позивача з метою його звільнення з роботи з інших підстав.
Колегія суддів в повній мірі погоджується із такими висновками суду виходячи з такого.
Статтею 43 Конституції України встановлено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.
Згідно з трудовим законодавством працівники реалізують право на працю шляхом укладення трудового договору про роботу на підприємстві, в установі, організації або з фізичною особою, отже, трудовий договір є основною, базовою формою виникнення трудових правовідносин.
Відповідно до частини першої статті 21 КЗпП України трудовим договором є угода між працівником і роботодавцем (роботодавцем - фізичною особою), за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, а роботодавець (роботодавець - фізична особа) зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін. Трудовим договором можуть встановлюватися умови щодо виконання робіт, які вимагають професійної та/або часткової професійної кваліфікації, а також умови щодо виконання робіт, які не потребують наявності у особи професійної або часткової професійної кваліфікації.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадку змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.
Розірвання трудового договору за зазначеною підставою відбувається в разі реорганізації підприємства (через злиття, приєднання, поділ, виділення, перетворення), зміни його власника, ухвалення власником або уповноваженим ним органом рішення про скорочення чисельності або штату у зв'язку з перепрофілюванням, а також з інших причин, які супроводжуються змінами у складі працівників за посадами, спеціальністю, кваліфікацією, професією.
Визначення юридичної особи, поняття та порядок ліквідації чи реорганізації юридичної особи містяться у статтях 80, 104, 111 ЦК України, статтях 62, 66, 79, 92 ГК України. Згідно з цими нормами підприємство самостійно визначає свою організаційну структуру, встановлює чисельність працівників і штатний розпис. Підприємство може складатися з виробничих або функціональних структурних підрозділів (виробництв, відділень, цехів, управлінь, бюро, служб тощо) та створювати філії, представництва, відділення та інші відокремлені підрозділи.
Право власника або уповноваженого ним органу визначати чисельність працівників і штатний розпис закріплено у статті 64 ГК України, згідно з якою підприємство самостійно визначає свою організаційну структуру, встановлює чисельність працівників і штатний розпис.
Згідно з частиною другою статті 65 ГК України власник здійснює свої права щодо управління підприємством безпосередньо або через уповноважені ним органи відповідно до статуту підприємства.
Втручання в господарську та іншу діяльність підприємства не допускається, крім випадків, передбачених законодавством України.
Відповідно до правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 16 січня 2018 року у справі № 519/160/16-ц (провадження № 61-312св17), від 06 лютого 2018 року у справі № 696/985/15-ц (провадження № 61-1214св18) суд не може вдаватися до обговорення та оцінки питання про доцільність і правомірність скорочення штату та чисельності працівників. Право визначати чисельність і штат працівників належить виключно власнику або уповноваженому ним органу, суд зобов'язаний тільки з'ясувати наявність підстав для звільнення.
Згідно з частиною другою статті 40 КЗпП України звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.
Відповідно до змісту статті 49-2 КЗпП України передбачено, що про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. Одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації, крім випадків, передбачених цим Кодексом.
Розглядаючи трудові спори, пов'язані зі звільненням за пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України, суди зобов'язані з'ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджався він за два місяці про наступне вивільнення.
Судом встановлено, що наказом ТОВ «Ізігенератор Україна» від 23 листопада 2022 року за № 8/ктр «Про скорочення штату» у зв'язку із підвищенням рівня автоматизації процесів роботи з банками даних і зниженням попиту на послуги з аналізу даних через складну економічну ситуацію, відповідно до статті 64 ГК України, статті 40 КЗпП України були внесені зміни в штатний розпис з виведенням (скороченням) посади аналітика комп'ютерного банку даних.
Із долучених до відзиву на позовну заяву копій наказів ТОВ «Ізігенератор Україна» від 30 вересня 2022 року за № 20220930/1 та від 23 січня 2023 року № 20230123/1, а також затверджених цими наказами штатних розписів товариства вбачається, що штатний розпис відповідача станом на 23 січня 2023 року був скорочений на дві посади, а саме менеджера по роботі з клієнтами - 1 посада та аналітик комп'ютерного банку даних - 1 посада (а.с. 72-75, т. 1).
З врахуванням встановленого, суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що у відповідача внаслідок скорочення чисельності та штату працівників виникли законні підстави для вручення позивачу письмового повідомлення про наступне звільнення з роботи 23 січня 2023 року у зв'язку із скороченням його посади - аналітика комп'ютерного банку даних, а відомостей про скасування наведених вище наказів чи визнання їх недійсними матеріали справи не містять.
Однією з гарантій для працівників при скороченні чисельності або штату є обов'язок власника підприємства чи уповноваженого ним органу працевлаштувати працівника.
Власник вважається таким, що належно виконав вимоги частини другої статті 40, частини третьої статті 49-2 КЗпП України щодо працевлаштування працівника, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, тобто вакантну посаду чи роботу за відповідною професією чи спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 18 вересня 2018 року у справі № 800/538/17).
Суд першої інстанції надав належну правову оцінку тим обставинам, що 23 листопада 2022 року позивач був попереджений про майбутнє скорочення чисельності та штату працівників ТОВ «Ізігенератор Україна» та йому одночасно було повідомлено про відсутність вакантних посад на підприємстві за відповідною кваліфікацією. При цьому судовим розглядом не встановлено і позивачем не доводився той факт, що на час повідомлення позивача про заплановане вивільнення і до дати його звільнення з роботи на підставі пункту 1 статті 40 КЗпП України у штаті відповідача були наявні інші посади, які останній повинен був запропонувати позивачу.
Оскільки з моменту попередження позивача про скорочення чисельності штату працівників (23 листопада 2022 року) і по день його звільнення з роботи із займаної посади (23 січня 2023 року) у відповідача були відсутні вакантні посади, які могли б бути йому запропоновані, у місцевого суду не було підстав вважати роботодавця таким, що не виконав свій обов'язок по працевлаштуванню позивача.
Доводи апеляційної скарги про не врахування судом першої інстанції того, що позивачу не було запропоновано роботу в інших юридичних особах, що пов'язані із відповідачем, а саме у ЗАТ «Ізідженерейтор Б.В.», яке є засновником ТОВ «Ізігенератор Україна»,не заслуговують на увагу як необґрунтовані.
Юридичні особи можуть створюватися у формі товариств, установ та в інших формах, встановлених законом. Товариством є організація, створена шляхом об'єднання осіб (учасників), які мають право участі у цьому товаристві. Товариство може бути створено однією особою, якщо інше не встановлено законом. Товариства поділяються на підприємницькі та непідприємницькі (стаття 83 ЦК України).
Відповідно до частини першої та третьої статті 96 ЦК України юридична особа самостійно відповідає за своїми зобов'язаннями. Юридична особа відповідає за своїми зобов'язаннями усім належним їй майном. Учасник (засновник) юридичної особи не відповідає за зобов'язаннями юридичної особи, а юридична особа не відповідає за зобов'язаннями її учасника (засновника), крім випадків, встановлених установчими документами та законом.
Враховуючи наведене, колегія суддів погоджується із судом першої інстанції у тому, що норми чинного законодавства не містять положень про обов'язок засновника (власника) ТОВ працевлаштовувати скорочених працівників до нього на роботу і не може свідчити про недотримання процедури вивільнення працівників з підстав скорочення штату та їх чисельності.
Крім того, стаття 42 КЗпП України надає підстави для залишення на роботі, а не підстави для працевлаштування в іншій юридичній особі - роботодавцеві.
За встановлених обставин цієї справи і сталої судової практики Верховного Суду, суд першої інстанції обґрунтовано виходив з того, що трудові права позивача відповідачем не були порушені.
Також суд обґрунтовано не взяв до уваги посилання позивача на те, що під час його роботи у ТОВ «Ізігенератор Україна»зі сторони керівництва та інших працівників здійснювався психологічний тиск на нього з метою звільнення з роботи з інших підстав. Такі доводи не ґрунтуються на наявних у справі доказах, а пояснення самого ОСОБА_1 з цього приводу не є доказом у розмінні статті 76 ЦПК України.
Таким чином, вирішуючи спір між сторонами, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та вірно розтлумачив норми матеріального права, які підлягають застосуванню, належним чином дослідив наявні у справі докази і не надав їм належну правову оцінку, внаслідок чого дійшов обґрунтованого висновку про те, що відповідачем не було порушено порядкуі процедури звільнення позивача на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України та, відповідно, не порушено його трудові права, які підлягають захисту шляхом поновлення на роботі на займаній посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
Суд апеляційної інстанції зауважує, що гарантії, які передбачені пунктом 15 статті 6 Закону України «Про статус ветеранів військової служби, ветеранів органів внутрішніх справ, ветеранів Національної поліції та деяких інших осіб та їх соціальний захист», не розповсюджуються на спірні правовідносини з огляду на те, що відповідно до копії трудової книжки позивача першим його місцем роботи після звільнення з військової служби була посада аналітика комп'ютерного банку даних у ТОВ «ІСМ Україна», з якої його було 11 червня 2021 року звільнено за угодою сторін (пункт 1 статті 36 КЗпП України), а не шляхом переведення до ТОВ «Ізігенератор Україна» (а.с. 87, т. 1).
Ухвалюючи оскаржуване рішення, суд врахував, що у ТОВ «Ізігенератор Україна» дійсно мали місце зміни в організації виробництва і праці, а саме скорочення чисельності і штату працівників, відповідач повідомив позивача про майбутнє звільнення за два місяці та відсутність вакантних посад на підприємстві, які також були відсутніми протягом всього строку дії відповідного попередження, а відтак доводи апеляційної скарги про те, що звільнення ОСОБА_1 проведено з порушенням норм трудового законодавства є безпідставними.
Оскільки наказ про звільнення є законним, а позивачне підлягає поновленню на роботі, відсутні підстави й для стягнення з відповідача середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу відповідно до вимог частини другої статті 235 КЗпП України як похідних позовних вимог.
Приведені в апеляційній скарзі доводи були предметом дослідження в суді першої інстанції із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства, і з якою погоджується суд апеляційної інстанції.
Як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії», §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії»).
У контексті вказаної практики колегія суддів вважає вищенаведене обґрунтування цієї постанови достатнім, а висновки суду першої інстанції визнає більш логічно обґрунтованими та послідовними, аніж аргументи апеляційної скарги сторони позивача.
Суд першої інстанції виконав вимоги статті 89 ЦПК України щодо оцінки доказів і статті 263 ЦПК України щодо законності та обґрунтованості судового рішення в цивільній справі, повно і всебічно дослідив і оцінив докази та встановив обставини у справі, правильно застосував норми матеріального права до спірних правовідносин, не допустив порушень норм процесуального права, які призвели б до неправильного вирішення спору, та дійшов законного і обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 до ТОВ «Ізігенератор Україна» про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
Згідно із пунктом 1 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Відповідно до вимог статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Оскільки позивач був звільнений від сплати судового збору під час вирішення питання про відкриття апеляційного провадження у справі на підставі пункту 9 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір», судові витрати у вигляді судового збору за перегляд справи в суді апеляційної інстанції згідно із статтями 141, 382 ЦПК України слід віднести в рахунок держави.
Керуючись статтями 367 - 369, 374, 375, 381 - 384 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 25 листопада 2024 рокуу даній справі залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня її проголошення до Верховного Суду виключно у випадках, передбачених у частині другій статті 389 ЦПК України.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повне судове рішення складено 30 червня 2025 року.
Головуючий С.А. Голуб
Судді: Т.А. Слюсар
Д.О. Таргоній