вул. Солом'янська, 2-а, м. Київ, 03110, тел./факс 0 (44) 284 15 77
e-mail: inbox@kas.gov.ua, inbox@kia.court.gov.ua, web: kas.gov.ua, код ЄДРПОУ 42258617
Унікальний номер справи № 369/2764/24 Головуючий у суді першої інстанції - Пінкевич Н.С.
Апеляційне провадження № 22-ц/824/7915/2025 Доповідач у суді апеляційної інстанції - Нежура В.А.
19 червня 2025 року Київський апеляційний суд у складі:
суддя-доповідач Нежура В.А.,
судді Верланов С.М., Невідома Т.О.,
секретар Цуран С.С.
розглянув у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Києві апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 06 січня 2025 року по цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення боргу, визнання права власності,
У лютому 2024 року ОСОБА_2 звернулась до суду із позовом до ОСОБА_1 про стягнення боргу, визнання права власності.
В обґрунтування своїх вимогзазначала, що 15 грудня 2021 року між нею та ОСОБА_1 укладено договір позики грошових коштів. За договором відповідач отримав в борг грошові кошти в розмірі 5 000 дол. США на строк до 15 червня 2022 року.
На підтвердження отримання коштів відповідач написав розписку.
У якості забезпечення виконання грошового зобов'язання, ОСОБА_1 передав у заставу належну йому на праві власності земельну ділянку площею 0,1199га, кадастровий номер 3222481200:05:002:0338, розташовану на території Віто-Поштової сільської ради.
Так, у разі неповернення грошових коштів, вона має право вимагати за рахунок погашення боргу земельну ділянку, відповідач зобов'язався перереєструвати право власності на земельну ділянку за нею.
Свої зобов'язання відповідач порушив та на час подання позову грошові кошти не повернув.
На неодноразові звернення позивачки щодо повернення грошових коштів, відповідач не реагував, кошти не повернув. Тому вважає, що вона має право вимагати погашення боргу за рахунок застави земельної ділянки.
Посилаючись на викладене, позивачка просила суд:
стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 кошти в сумі 5000 доларів США, задовольнивши вимогу за рахунок земельної ділянки, розташованої на території Віто-Поштової сільської ради, кадастровий номер 3222481200:05:002:0338;
визнати за ОСОБА_2 право власності на земельну ділянку площею 0,1199 га, кадастровий номер 3222481200:05:002:0338, що розташована на території Віто-Поштової сільської ради;
зобов'язати зареєструвати право власності на земельну ділянку з кадастровим номером 3222481200:05:002:0338 за ОСОБА_2 та зобов'язати внести відповідний запис в Державний реєстр речових прав на нерухоме майно;
стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 понесені судові витрати.
Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київськоїобластівід 06 січня 2025 року позов задоволено частково.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 заборгованість за договором позики в розмірі 5 000 дол. США, судові витрати по сплаті судового збору в розмірі 1878,54 грн.
У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
Не погоджуючись із таким рішенням суду відповідач ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на невстановлення усіх обставин, що мають значення для вирішення справи, невідповідність висновків суду обставинам справи, просить рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 06 січня 2025 року скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким позов задовольнити повністю.
В обґрунтування вимог апеляційної скарги зазначає, щовизнання права власності на земельну ділянку у разі неповернення коштів було передбачене договором позики та розпискою. Вказує, що поза увагою суду залишилось визнання відповідачем позовних вимог.
Зазначає, що, укладаючи договір позики, сторони не були обізнані з необхідністю укладення окремого договору іпотеки щодо земельної ділянки.
Відзив на апеляційну скаргу від позивача не надходив.
В судовому засіданні в апеляційному суді взяли участь позивачка ОСОБА_2 та відповідач ОСОБА_1 , які підтримали апеляційну скаргу, просили задовольнити її з викладених підстав.
Заслухавши доповідь судді, вивчивши та дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення в межах доводів апеляційної скарги, апеляційний суд дійшов висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Встановлено, що 15 грудня 2021 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 укладено договір позики, за яким останній отримав у борг грошові кошти в розмірі 5 000 дол.США на строк до 15 червня 2022 року.
Відповідно до статті 6 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. (стаття ст. 627 Цивільного кодексу України)
Як зазначено у частині першій статті 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погодженні ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Статтею 638 ЦК України визначено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.
Договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода.
Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Згідно з ч. 2 ст.1047 Цивільного кодексу України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми.
За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей.
Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів - робити відповідні правові висновки.
Саме такого висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 січня 2019 року за наслідками розгляду цивільної справи № 464/3790/16-ц.
На підтвердження укладення договору позики суду подано розписку наступного змісту: «Я, ОСОБА_1 ,… одержав борг від ОСОБА_2 …грошові кошти в розмірі 5000 (п'ять тисяч) доларів США в борг…. За досягнутою домовленістю між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , ОСОБА_1 зобов'язується повернути борг протягом шестимісячного строку, але не пізніше 15.06.2022 року». Розписка датована 15 травня 2021 року, містить підписи ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .
При розгляді справи відповідач не оспорював факт написання ним такої розписки. Доказів того, що грошові кошти не передавались, або передавались у меншому розмірі, або приховання іншого правочину, існування інших відносин, домовленостей між сторонами матеріали справи не містять, сторони суду не повідомили.
Згідно зі ст.12ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до ст.76ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.
Характеристиками доказів є їх належність, достовірність, допустимість та достатність. Так, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (ст. ст. 77 - 80 ЦПК України).
Як правильно встановлено судом першої інстанції, розписка від 15 травня 2021 року відповідає формі правочину, містить усі істотні умови договору позики, у тому числі зобов'язання відповідача повернути грошові кошти.
Станом на дату розгляду справи боргова розписка перебуває у кредитора, що, за правилом ст. 545 Цивільного кодексу України, також свідчить про невиконання позичальником зобов'язання.
Оцінивши зібрані у справі докази у їх сукупності, надавши правову оцінку відносинам, які виникли між сторонами спору, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що позивачем доведено у встановленому процесуальним законом порядку обставини, що підлягають доказуванню у справі: факт укладення договору позики, який оформлено у виді боргової розписки, датованої 10 вересня 2021 року, та передачі позивачем відповідачу коштів на його виконання.
Відповідно до ст.1049Цивільного кодексу України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.
Зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог закону, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. ( ст. 526 Цивільного кодексу України).
Боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок, а кредитор - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту. Кожна із сторін у зобов'язанні має право вимагати доказів того, що обов'язок виконується належним боржником або виконання приймається належним кредитором чи уповноваженою на це особою, і несе ризик наслідків непред'явлення такої вимоги. (ст. 527 Цивільного кодексу України).
Відповідно до ст. 530 Цивільного кодексу України, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов'язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події. Якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов'язок у семиденний строк від дня пред'явлення вимоги, якщо обов'язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.
Згідно з частинами 1, 2 ст. 612 Цивільного кодексу України, боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом. Боржник, який прострочив виконання зобов'язання, відповідає перед кредитором за завдані простроченням збитки і за неможливість виконання, що випадково настала після прострочення.
Як вбачається з матеріалів справи, відповідач не повернув отриманих від позивача коштів у загальному розмірі 5000 доларів США в обумовлений строк (до 15 червня 2022 року (включно), у зв'язку з чим суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про правомірність заявлених позовних вимог про стягнення з відповідача вказаної суми заборгованості.
Правильними є також висновки суду першої інстанції щодо відсутності підстав для задоволення вимог про визнання права власності на майно.
Так, відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (стаття 5 ЦПК України).
Порушення права пов'язане з позбавленням його суб'єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково.
Статтею 41 Конституції України визначено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
Відповідно до частини першої статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.
Згідно з частинами першою, другою статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.
За змістом частин першої та другої статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.
За положеннями статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека - це вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом, та відповідно частиною першою статті 33 Закону України «Про іпотеку», за якою у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки.
Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що іпотека, як правовий інститут, виконує забезпечувальну функцію виконання боржником основного зобов'язання, тобто спрямований на те, щоб гарантувати кредитору-іпотекодержателю право на задоволення його вимог за рахунок певного, заздалегідь визначеного сторонами, майна за наявності в боржника заборгованості перед кредитором.
Статтею 15 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що Іпотека земельних ділянок здійснюється відповідно до цього Закону. Заборони та обмеження щодо відчуження і цільового використання земельних ділянок, встановлені Земельним кодексом України, є чинними при їх іпотеці.
Реалізація переданих в іпотеку земельних ділянок сільськогосподарського призначення при зверненні стягнення на предмет іпотеки здійснюється на електронному аукціоні. Покупцями земельних ділянок сільськогосподарського призначення можуть бути особи, визначені Земельним кодексом України.
Згідно з ч. 1 ст. 132 Земельного кодексу України угоди про перехід права власності на земельні ділянки укладаються в письмовій формі та нотаріально посвідчуються.
У матеріалах справи відсутній договір іпотеки нерухомого майна (земельної ділянки), укладеного між сторонами у встановленому чинним законодавством порядку. Долучена до матеріалів справи розписка укладена у простій письмовій формі, тому не може бути підставою переходу права власності на земельну ділянку.
Посилання у апеляційній скарзі на неврахування судом заяви про визнання позову колегія суддів також відхиляє, оскільки, як встановлено судом, задоволення позову в частині визнання права власності на земельну ділянку суперечить вимогам закону.
Твердження апелянта щодо необізнаності сторін щодо необхідності укладення окремого договору іпотеки щодо земельної ділянки також не впливає на висновки суду першої інстанції.
При цьому, колегія суддів звертає увагу, що визначений сторонами у розписці спосіб переходу права власності на земельну ділянку не передбачений законом, тому не може бути підставою для реєстрації права за новим власником.
Отже, доводи апеляційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки суду першої інстанції, обґрунтовано викладені у мотивувальній частині рішення, та фактично зводяться до її незгоди з висновками суду. При цьому, докази та обставини, на які посилається відповідачка у апеляційній скарзі, були предметом дослідження суду першої інстанції і при їх дослідженні та встановленні були дотримані норми матеріального і процесуального права. Судом першої інстанції правильно визначено характер спірних правовідносин, встановлено обсяг прав та обов'язків сторін, застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, що склались між сторонами, надано повну, всебічну та об'єктивну оцінку наявним у справі доказам та обґрунтовано ухвалено рішення про часткове задоволення позову.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржене судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.
Відповідно до статті 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Враховуючи вищевикладене, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення апеляційної скарги, оскаржуване рішення підлягає залишенню без змін.
Враховуючи викладене, керуючись статтями 268, 367, 368, 374, 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, суд,
Апеляційнускаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення.
Рішення Києво-Святошинського районного суду Київськоїобластівід06 січня 2025 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів у випадках, передбачених статтею 389 Цивільного процесуального кодексу України.
Повний текст складено25 червня 2025 року.
Суддя-доповідач В.А. Нежура
Судді С.М. Верланов
Т.О. Невідома