Харківський окружний адміністративний суд
61022, м. Харків, майдан Свободи, 6, inbox@adm.hr.court.gov.ua, ЄДРПОУ: 34390710
30 червня 2025 року Справа № 520/9602/25
Харківський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Садової М.І., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження у письмовому провадженні в приміщенні суду в місті Харкові адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору головне управління Національної гвардії України про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії,-
позивач звернувся до суду з позовом до відповідача, у якому просить: - визнати факт бездіяльності командування військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України стосовно не розгляду у строк визначений законом рапорт через АТ “Укрпошта» від 16.12.2024 з трекінговим номером 6100200064883 та через офіційний канал комунікації “Урядовий контактний центр» від 27.12.2024, якому було присвоєно № ТО18270164; - зобов'язати командування військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України розглянути рапорт у визначений законом строк про звільнення ОСОБА_1 , з військової служби.
В обґрунтування позву покликається на те, що є військовослужбовцем та проходить військову службу у відповідача. 16 грудня 2024 року направив рапорт про звільнення з військової служби у зв'язку з наявністю сімейних обставин, на адресу ІНФОРМАЦІЯ_1 населення, у якому стояв на обліку та через який призвано на військову службу, у зв'язку з відсутністю можливості передати рапорт особисто командиру військової частини НОМЕР_1 полковнику ОСОБА_2 та недоступності у загальному доступі адреси для поштового листування зазначеної військової частини. Підставою для подання рапорту про звільнення з військової служби у зв'язку з наявністю сімейних обставин, які передбачені пунктом 3 частини 12 статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», а саме, необхідність постійного догляду за матір'ю, особою з інвалідністю 1-ої групи, за відсутності інших членів сім'ї, здатних здійснювати догляд. Станом на дату звернення з цим позовом жодного рішення не ухвалено, що свідчить про наявність адміністративної бездіяльності боку відповідального суб'єкта владних повноважень військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України, що підлягає оскарженню. Просить позов задовольнити.
Відповідачем подано до суду відзив, який містить заперечення на позов. Наводить аргументи про те, що згідно з відомостями з офіційного веб-порталу АТ “Укрпошта», відправлення з трек-номером 6100200064883 (фіскальний чек з якого позивач надає в додатках) було отримано адресатом 23.12.2024. Адресатом (отримувачем) цього відправлення, як позивач сам вказує у позовній заяві, був зазначений ІНФОРМАЦІЯ_2 населення. В подальшому, до військової частини з Урядового контактного центру надійшло звернення щодо звільнення з військової служби, в якому було надано посилання з доступом до тексту рапорту та інших документів, після переходу на яке відкрився доступ до завантажених фото документів, а саме: рапорту, адресованому ІНФОРМАЦІЯ_3 про звільнення з військової служби за сімейними обставинами, а саме у зв'язку з необхідністю здійснювати постійний догляд за своєю матір'ю та додатків до нього. На рапорт Військовою частиною НОМЕР_1 було надано відповідь №40/17/12-735 від 18.01.2025, в якій було вказано, що відповідно до п. 233 Положення про проходження громадянами військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 10 грудня 2008 року №1153/2008, військовослужбовці, які бажають звільнитися з військової служби, подають по команді рапорти та документи, які підтверджують підстави для звільнення. Також у вказаній відповіді на рапорт було запропоновано відповідачу подати належно оформлений рапорт у встановленому законодавством порядку. Ця відповідь була відправлена позивачу 13.02.2025, та отримана за довіреністю 14.02.2025, що підтверджується копією фіскального чеку з трек-номером 61070043058909 та відомостями з офіційного веб-порталу АТ “Укрпошта». Просить у позові відмовити.
Ухвалою суду від 28.04.2025 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито спрощене провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження без виклику (повідомлення) сторін.
Відтак розгляд і вирішення адміністративної справи проводиться за правилами письмового провадження на підставі матеріалів справи.
Відповідно до вимог частини четвертої статті 229 Кодексу адміністративного судочинства України у разі неявки у судове засідання всіх учасників справи або якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється за відсутності учасників справи (у тому числі при розгляді справи в порядку письмового провадження), фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.
Дослідивши матеріали справи, з'ясувавши дійсні обставини справи та перевіривши їх доказами, суд прийшов до наступного з огляду на таке.
Суд установив, позивач звернувся із рапортом 16.12.2024 до ІНФОРМАЦІЯ_4 про звільнення із військової служби, яку приходить у військовій частині НОМЕР_1 Національної гвардії України.
Позивач наводить аргумент про те, що у визначений строк його рапорт не розглянуто, у зв'язку із чим звернувся до суду за захистом свого порушеного права.
Отже, спірним питання у цій справі є не розгляд рапорту позивача у визначений законодавством строк, у зв'язку із чим позивач просить визнати бездіяльність відповідача протиправною та розглянути рапорт у визначений законом строк.
Указом Президента України від 24 лютого 2022 року №64/2022 “Про введення воєнного стану в Україні» у зв'язку з військовою агресією російської федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України “Про правовий режим воєнного стану» введено в Україні воєнний стан, який неодноразово продовжувався та діє на даний час.
Правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв'язку з виконанням ними конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також загальні засади проходження в Україні військової служби визначено Законом України “Про військовий обов'язок і військову службу» від 25.03.1992 №2232-XII (далі по тексту - Закон №2232-XII; у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин).
У відповідності до ч.ч. 1, 3 ст.1 Закону №2232-XII захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов'язком громадян України. Військовий обов'язок включає: підготовку громадян до військової служби; приписку до призовних дільниць; прийняття в добровільному порядку (за контрактом) та призов на військову службу; проходження військової служби; виконання військового обов'язку в запасі; проходження служби у військовому резерві; дотримання правил військового обліку.
Відповідно до ч.6 ст.2 Закону №2232-XII визначені види військової служби: строкова військова служба; військова служба за призовом під час мобілізації, на особливий період; військова служба за контрактом осіб рядового складу; військова служба за контрактом осіб сержантського і старшинського складу; військова служба (навчання) курсантів вищих військових навчальних закладів, а також вищих навчальних закладів, які мають у своєму складі військові інститути, факультети військової підготовки, кафедри військової підготовки, відділення військової підготовки (далі - вищі військові навчальні заклади та військові навчальні підрозділи вищих навчальних закладів); військова служба за контрактом осіб офіцерського складу; військова служба за призовом осіб офіцерського складу; військова служба за призовом осіб із числа резервістів в особливий період.
Частиною 5 ст.1 Закону №2232-XII зазначено, що від виконання військового обов'язку громадяни України звільняються на підставах, визначених цим Законом.
Підстави звільнення з військової служби передбачено статтею 26 Закону №2232-XII.
За змістом пп. “г» п.3 ч.5 ст.26 Закону №2232-XII контракт припиняється (розривається), а військовослужбовці, які проходять військову службу за контрактом, звільняються з військової служби на підставах, під час проведення мобілізації та дії воєнного стану, через сімейні обставини або інші поважні причини, перелік яких визначається частиною дванадцятою цієї статті (якщо військовослужбовці не висловили бажання продовжувати військову службу), зокрема: у зв'язку з необхідністю здійснювати постійний догляд за матір'ю з числа осіб з інвалідністю I групи.
У відповідності до ч. 2 ст. 9 КАС України суд розглядає адміністративну справу в межах позовних вимог.
Відтак суд вважає за необхідне застосувати до спірних правовідносини норми Закону України «Про звернення громадян», який регулює правовідносини щодо розгляду, зокрема рапорту військовослужбовця.
Відповідно до ч.1 ст.1 Закону України «Про звернення громадян» (далі - Закон № 393/96-ВР) громадяни України мають право звернутися до органів державної влади, місцевого самоврядування, об'єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, засобів масової інформації, посадових осіб відповідно до їх функціональних обов'язків із зауваженнями, скаргами та пропозиціями, що стосуються їх статутної діяльності, заявою або клопотанням щодо реалізації своїх соціально-економічних, політичних та особистих прав і законних інтересів та скаргою про їх порушення.
Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що реалізація права на звернення має наслідком виникнення кореспондуючого обов'язку органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів його розглянути і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23.01.2019 у справі № 800/416/17.
Суд зазначає, що відповідач у своїй діяльності має додержуватися вимог законодавства і не може виходити за межі наданих йому повноважень.
Отже, відповідач приймає та розглядає звернення відповідно до Закону України «Про звернення громадян».
Відповідно до ч. 1, ч. 3 ст. 7 Закону № 393/96-ВР звернення, оформлені належним чином і подані у встановленому порядку, підлягають обов'язковому прийняттю та розгляду.
Якщо питання, порушені в одержаному органом державної влади, місцевого самоврядування, підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності, об'єднаннями громадян або посадовими особами зверненні, не входять до їх повноважень, воно в термін не більше п'яти днів пересилається ними за належністю відповідному органу чи посадовій особі, про що повідомляється громадянину, який подав звернення. У разі якщо звернення не містить даних, необхідних для прийняття обґрунтованого рішення органом чи посадовою особою, воно в той же термін повертається громадянину з відповідними роз'ясненнями.
Порядок розгляду звернень у формі заяв та скарг, встановлений статтями 15, 16 вищевказаного Закону.
За приписами ст. ст. 15, 18 Закону № 393/96-ВР органи державної влади, місцевого самоврядування та їх посадові особи, керівники та посадові особи підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, об'єднань громадян, до повноважень яких належить розгляд заяв (клопотань), зобов'язані об'єктивно і вчасно розглядати їх, перевіряти викладені в них факти, приймати рішення відповідно до чинного законодавства і забезпечувати їх виконання, повідомляти громадян про наслідки розгляду заяв (клопотань).
Громадянин, який звернувся із заявою чи скаргою до органів державної влади, місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, об'єднань громадян, засобів масової інформації, посадових осіб, має право: особисто викласти аргументи особі, що перевіряла заяву чи скаргу, та брати участь у перевірці поданої скарги чи заяви; знайомитися з матеріалами перевірки; подавати додаткові матеріали або наполягати на їх запиті органом, який розглядає заяву чи скаргу; бути присутнім при розгляді заяви чи скарги; користуватися послугами адвоката або представника трудового колективу, організації, яка здійснює правозахисну функцію, оформивши це уповноваження у встановленому законом порядку; одержати письмову відповідь про результати розгляду заяви чи скарги; висловлювати усно або письмово вимогу щодо дотримання таємниці розгляду заяви чи скарги; вимагати відшкодування збитків, якщо вони стали результатом порушень встановленого порядку розгляду звернень.
Згідно зі ст. ст. 19, 20 Закону № 393/96-ВР органи державної влади і місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації незалежно від форм власності, об'єднання громадян, засоби масової інформації, їх керівники та інші посадові особи в межах своїх повноважень зобов'язані: об'єктивно, всебічно і вчасно перевіряти заяви чи скарги; у разі прийняття рішення про обмеження доступу громадянина до відповідної інформації при розгляді заяви чи скарги скласти про це мотивовану постанову; на прохання громадянина запрошувати його на засідання відповідного органу, що розглядає його заяву чи скаргу; скасовувати або змінювати оскаржувані рішення у випадках, передбачених законодавством України, якщо вони не відповідають закону або іншим нормативним актам, невідкладно вживати заходів до припинення неправомірних дій, виявляти, усувати причини та умови, які сприяли порушенням; забезпечувати поновлення порушених прав, реальне виконання прийнятих у зв'язку з заявою чи скаргою рішень; письмово повідомляти громадянина про результати перевірки заяви чи скарги і суть прийнятого рішення; вживати заходів щодо відшкодування у встановленому законом порядку матеріальних збитків, якщо їх було завдано громадянину в результаті ущемлення його прав чи законних інтересів, вирішувати питання про відповідальність осіб, з вини яких було допущено порушення, а також на прохання громадянина не пізніш як у місячний термін довести прийняте рішення до відома органу місцевого самоврядування, трудового колективу чи об'єднання громадян за місцем проживання громадянина; у разі визнання заяви чи скарги необґрунтованою роз'яснити порядок оскарження прийнятого за нею рішення; не допускати безпідставної передачі розгляду заяв чи скарг іншим органам; особисто організовувати та перевіряти стан розгляду заяв чи скарг громадян, вживати заходів до усунення причин, що їх породжують, систематично аналізувати та інформувати населення про хід цієї роботи.
Звернення розглядаються і вирішуються у термін не більше одного місяця від дня їх надходження, а ті, які не потребують додаткового вивчення, - невідкладно, але не пізніше п'ятнадцяти днів від дня їх отримання. Якщо в місячний термін вирішити порушені у зверненні питання неможливо, керівник відповідного органу, підприємства, установи, організації або його заступник встановлюють необхідний термін для його розгляду, про що повідомляється особі, яка подала звернення. При цьому загальний термін вирішення питань, порушених у зверненні, не може перевищувати сорока п'яти днів.
У разі необхідності та за наявності можливостей розгляд звернень громадян покладається на посадову особу чи підрозділ службового апарату, спеціально уповноважені здійснювати цю роботу, в межах бюджетних асигнувань. Це положення не скасовує вимоги абзацу дев'ятого частини першої цієї статті.
Таким чином, зважаючи на законодавчо встановлений обов'язок органу, до якого направлене звернення, щодо своєчасного розгляду та надіслання заявнику у письмовій формі результатів розгляду звернення, орган вважається таким, що виконав передбачений Конституцією України обов'язок, якщо склав відповідь на звернення особи у чіткій відповідності до поставлених у ньому питань і довів зміст відповіді до заявника в обраний ним спосіб: поштою або засобами електронного зв'язку.
Аналіз зазначених вище норм права, дає підстави зробити висновок, що громадяни України мають право звернутися до органів державної влади, місцевого самоврядування, об'єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, засобів масової інформації, посадових осіб відповідно до їх функціональних обов'язків, при цьому, таке право кореспондується із обов'язками органів влади здійснити розгляд таких звернень, з урахуванням їх функціональних обов'язків.
Суд установив, військовою частиною НОМЕР_1 надано відповідь №40/17/12-735 від 18.01.2025, в якій було вказано, що відповідно до п. 233 Положення про проходження громадянами військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 10 грудня 2008 року №1153/2008, військовослужбовці, які бажають звільнитися з військової служби, подають по команді рапорти та документи, які підтверджують підстави для звільнення. Також у вказаній відповіді на рапорт було запропоновано відповідачу подати належно оформлений рапорт у встановленому законодавством порядку. Ця відповідь була відправлена позивачу 13.02.2025, та отримана за довіреністю 14.02.2025, що підтверджується копією фіскального чеку з трек-номером 61070043058909 та відомостями з офіційного веб-порталу АТ “Укрпошта».
Частиною 7 ст.26 Закону №2232-XII визначено, що звільнення військовослужбовців з військової служби здійснюється в порядку, передбаченому положеннями про проходження військової служби громадянами України.
Пунктом 233 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом президента України №1153/2008 від 10.12.2008 передбачено, що військовослужбовці, які бажають звільнитися з військової служби, подають по команді рапорти та документи, які підтверджують підстави звільнення. У рапортах зазначаються: підстави звільнення з військової служби; думка військовослужбовця щодо його бажання проходити службу у військовому резерві Збройних Сил України за відповідною військово-обліковою спеціальністю; районний (міський) територіальний центр комплектування та соціальної підтримки, до якого повинна бути надіслана особова справа військовослужбовця.
Суд відмічає, що подання рапорту "по команді" означає направлення його в порядку підпорядкування прямому командиру, який після розгляду та задоволення передає далі своєму безпосередньому командиру з відміткою про власне клопотання з відповідного питання. І так далі до командира військової частини або іншої посадової особи, що наділена правом вирішувати питання по суті. Лише у разі неприйняття, нерозгляду чи незадоволення рапорту, він подається непрямому, старшому командиру із поясненням причин такої подачі. І так до посадової особи, яка наділена правом звільнення підлеглого військовослужбовця зі служби чи скасування рішень попередніх командирів.
Суд зазначає, що, згідно з пунктом 225 Положення, звільнення військовослужбовців із військової служби здійснюється під час дії особливого періоду (з моменту оголошення мобілізації - протягом строку її проведення, який визначається рішенням Президента України, та з моменту введення воєнного стану - до оголошення демобілізації) - на підставах, передбачених частиною третьою, пунктом 2 частини четвертої, пунктом 3 частини п'ятої та пунктом 3 частини шостої статті 26 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу" у військових званнях до підполковника (капітана 2 рангу) включно за всіма підставами - командирами корпусів та командувачами військ оперативних командувань і посадовими особами, які відповідно до Дисциплінарного статуту Збройних Сил України прирівняні до них.
Згідно з абзацом тринадцятим п. 14.10 Розділу ХІV Інструкції про організацію виконання Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженої наказом Міністерства оборони України № 170 від 10.04.2009 документи на звільнення військовослужбовців направляються безпосередньо до посадових осіб, які мають право їх звільнення з військової служби. Наказ по особовому складу про звільнення цих військовослужбовців повинен бути виданий і доведений до територіального центру комплектування та соціальної підтримки за місцем взяття громадянина на військовий облік та до військової частини за місцем проходження військової служби в строки, що забезпечуватимуть вчасне здавання справ і посад і розрахунок військовослужбовців, а також виконання строків звільнення, визначених Президентом України.
З системного аналізу вказаних норм права суд дійшов висновку, що наслідком написання рапорту військовослужбовця про звільнення з військової служби є наказ по особовому складу про звільнення з військової служби чи відмова у задоволенні рапорту.
Згідно пп. 2.1.6 п. 2 Інструкції з діловодства у Збройних Силах України, затвердженої наказом Головнокомандувача Збройних Сил України від 31.01.2024 року №40, рапорт є письмовим зверненням військовослужбовця до вищої посадової особи з проханням (надання відпустки, матеріальної допомоги, поліпшення житлових умов, переведення, звільнення тощо) чи пояснення особистого характеру.
З огляду на установлені обставини суд відмічає, що відповідач розглянув рапорт про що повідомив позивача
Разом із тим, згідно з пунктом 117 розділу V Закону України «Про дисциплінарний статут Збройних Сил України», затвердженого Законом України від 24.03.1999 № 551-ХІV (в редакції чинній на момент подання рапорту) пропозиція, заява чи скарга вважаються вирішеними, якщо розглянуто всі порушені в них питання, вжито необхідних заходів або надано вичерпні відповіді. Відмова у вирішенні питань, викладених у пропозиції, заяві чи скарзі, доводиться до відома військовослужбовців, які їх подали, у письмовій формі з посиланням на акти законодавства із зазначенням причин відмови та роз'ясненням порядку оскарження прийнятого рішення.
Рішення суб'єкта владних повноважень повинно ґрунтуватися на оцінці усіх фактів та обставин, що мають значення. Мають значення, як правило, ті обставини, які передбачені нормою права, що застосовується. Суб'єкт владних повноважень повинен врахувати усі ці обставини, тобто надати їм правову оцінку: прийняти до уваги або відхилити. У разі відхилення певних обставин висновки повинні бути мотивованими, особливо, коли має місце несприятливе для особи рішення.
Принцип обґрунтованості рішення вимагає від суб'єкта владних повноважень враховувати як обставини, на обов'язковість урахування яких прямо вказує закон, так і інші обставини, що мають значення у конкретній ситуації. Для цього він має ретельно зібрати і дослідити матеріали, що мають доказове значення у справі, наприклад, документи, пояснення осіб, тощо.
При цьому, суб'єкт владних повноважень повинен уникати прийняття невмотивованих висновків, обґрунтованих припущеннями та неперевіреними фактами, а не конкретними обставинами. Несприятливе для особи рішення повинно бути вмотивованим.
Висновки та рішення суб'єкта владних повноважень повинні ґрунтуватися виключно на належних, достатніх, а також тих доказах, які одержані з дотриманням закону.
Згідно з пунктом 117 розділу V Закону України «Про дисциплінарний статут Збройних Сил України», затвердженого Законом України від 24.03.1999 № 551-ХІV (в редакції чинній на момент подання рапорту) пропозиція, заява чи скарга вважаються вирішеними, якщо розглянуто всі порушені в них питання, вжито необхідних заходів або надано вичерпні відповіді. Відмова у вирішенні питань, викладених у пропозиції, заяві чи скарзі, доводиться до відома військовослужбовців, які їх подали, у письмовій формі з посиланням на акти законодавства із зазначенням причин відмови та роз'ясненням порядку оскарження прийнятого рішення.
Суд відмічає, що рапорт позивача від 16.12.2024 не був належним чином розглянутий відповідачем, адже такий не розглянутий по суті, а повернутий на доопрацювання через брак певних документів, і питання наявності підстав для його звільнення зі служби не вирішувалося; жодних доказів прийняття вмотивованого рішення з визначеними підставами для відмови у звільненні за наслідками розгляду рапорту матеріали справи не містять.
Будь-яких письмових зауважень, письмового рішення відповідача по рапорту позивача з приводу недостатності документів для розгляду питання звільнення позивача з військової служби не містить.
Позивачем долучено до справи лист відповідача про розгляду рапорту позивача від 16.04.2025, однак такий суд не бере до уваги, адже не стосується предмету доказування.
Щодо можливості виходу за межі позовних вимог у цій справі, суд зазначає наступне.
Верховний Суду неодноразово наголошував на тому, що суд не може вийти за межі позовних вимог та в порушення принципу диспозитивності самостійно обирати правову підставу та предмет позову, зокрема у постановах від 29 травня 2019 року у справі № 2-3632/11, від 15 липня 2019 року у справі № 235/499/17, від 30 жовтня 2019 року у справі № 390/131/18, від 1 квітня 2020 року у справі № 686/24003/18 тощо.
Вихід суду за межі позовних вимог можливий у тому разі, якщо позивач, вказавши у заяві одну конкретну вимогу, не зазначив іншу, яка має послідовний зв'язок із попередньою та випливає із фактичної спірної ситуації, викладеної у позовній заяві. Наприклад, позивач просить визнати протиправними дії, бездіяльність суб'єкта владних повноважень, однак не просить суд зобов'язати його вчинити певні дії чи прийняти рішення; просить визнати протиправним акт індивідуальної дії, однак не просить суд про його скасування тощо.
Отже, суд вправі за своєю ініціативою з метою необхідності захисту прав і охоронюваних законом інтересів фізичних і юридичних осіб вийти за межі заявлених позивачем вимог, однак відповідно до імперативних вимог процесуального законодавства.
Аналогічна позиція викладена у постановах Верховного Суду від 30 січня 2018 року у справі № 804/1457/17, від 11 грудня 2018 року у справі № 802/295/17-а, від 19 лютого 2019 року у справі № 824/399/17-а тощо.
Таким чином, принцип диспозитивності передбачає розгляд судом справи в межах позовних вимог і підстав позову, визначених особою, яка звернулася за захистом до суду. Вихід суду за межі позовних вимог процесуальний закон допускає як виняток у разі, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень, і таких відхід обґрунтований судом у судовому рішенні.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від у справі №7578/30991/18-а.
Верховним Судом у постанові від 17 лютого 2020 року у справі № 820/1961/18, відповідно до якого вихід за межі позовних вимог можливий за наступних умов: 1) лише у справах за позовами до суб'єктів владних повноважень, оскільки в цьому випадку відбувається захист прав та інтересів позивача; 2) повний захист прав позивач неможливий у спосіб, про який просить позивач; повнота захисту полягає в ефективності відновлення його прав; 3) вихід за межі позовних вимог повинен бути пов'язаний із захистом саме тих прав, щодо яких подана позовна заява.
Разом із тим, саме позивач є ініціатором розгляду в суді публічно-правового спору, визначення предмету, підстав позову та обрання способу захисту.
Верховний Суду у постанові від 1 червня 2022 року у справі № 640/25836/20 вказав, що підстава позову - це ті обставини і норми права, які дозволяють особі звернутися до суду, а предмет позову - це матеріально-правові вимоги позивача до відповідача, стосовно яких він просить ухвалити судове рішення. Визначаючи підстави позову як елементу його змісту, суд повинен перевірити, на підставі чого, тобто яких фактів (обставин) і норм закону позивач просить про захист свого права.
Відповідно до частин 1, 2 статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Положеннями статті 90 КАС України визначено, що суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), що міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
З огляду на викладене вище та виходячи з меж заявлених позовних вимог та відсутністю можливості виходу за межі позовних вимог, ураховуючи підстави, предмет позову та обраний спосіб захисту, системного аналізу положень чинного законодавства України та матеріалів справи, суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позову, а тому у такому слід відмовити.
У відповідності до ст. 139 КАС Україна розподіл судових витрат не здійснюється, у зв'язку із звільненням позивача від сплати судового збору у відповідності до закону України «Про судовий збір».
Керуючись ст. ст. 243-246, 250, 255, 257-262, 295, 297 КАС України, суд
у адміністративному позові ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору головне управління Національної гвардії України про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії- відмовити.
Рішення може бути оскаржене до Другого апеляційного адміністративного суду шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня проголошення рішення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Учасники справи:
позивач ОСОБА_1 , місце проживання - АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 ;
відповідач військова частина НОМЕР_1 Національної гвардії України, місцезнаходження - АДРЕСА_2 , код ЄДРПОУ НОМЕР_3 ;
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору головне управління Національної гвардії України, місцезнаходження - місто Київ, вулиця Святослава Хороброго, будинок № 9-А, код ЄДРПОУ 08803498.
Повне судове рішення складено та підписано суддею 30.06.2025.
Суддя М. І. Садова