30 червня 2025 рокусправа № 380/18170/24
м. Львів
Львівський окружний адміністративний суд у складі головуючої судді Андрусів У. Б., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити дії,
ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся до суду з адміністративним позовом до військової частини НОМЕР_1 (далі - відповідач), у якому просить суд:
- визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього грошового забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні (невиплату індексації грошового забезпечення);
- зобов'язати військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середнє грошове забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні, виходячи з середньоденного заробітку (грошового забезпечення), нарахованого відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100, у розмірі 172692,30 грн.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що проходив службу у військовій частині НОМЕР_1 . Стверджує, що під час звільнення з військової служби відповідач не провів остаточний та повний розрахунок, зокрема не здійснив нарахування та виплату індексації грошового забезпечення. 13.08.2024 на виконання рішення Львівського окружного адміністративного суду від 29.09.2023 у справі №380/14928/23 відповідач виплатив індексацію грошового забезпечення у розмірі 82484,34 грн. Зважаючи на ці обставини, на переконання позивача, він має право на виплату середнього заробітку (грошового забезпечення) за весь період затримки розрахунку при звільненні, розмір якого визначається відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100, та становить 172692,30 грн. Для відновлення порушеного права звернувся з цим позовом до суду.
Ухвалою судді від 02.09.2024 позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін за наявними у справі матеріалами.
16.09.2024 відповідач подав відзив на позовну заяву із викладом заперечень щодо наведених позивачем обставин та правових підстав позову. Свою позицію мотивує тим, що здійснений військовою частиною НОМЕР_1 розрахунок і виплачені позивачу при звільненні суми не були спірними на момент звільнення і протягом подальших двох років позивач не вчиняв жодних дій. Стверджує, що оскільки під час нарахування і виплати позивачу належних при звільненні сум був відсутній спір щодо їх розміру, то підстави для застосування до спірних правовідносин положень ст. 117 КЗпП України відсутні. Зазначає, що спеціальним законодавством встановлено особливий порядок захисту прав військовослужбовців під час їх виключення зі списків особового складу військової частини та всіх видів забезпечення, а тому вимога позивача щодо стягнення середнього грошового забезпечення не підлягає задоволенню, оскільки не відповідає способу захисту його прав, який передбачений п. 242 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України №1153/2008 від 10.12.2008. З урахуванням викладеного, просить відмовити у задоволенні позову в повному обсязі.
16.09.2024 представник відповідача подав клопотання про залишення позову без розгляду.
Ухвалою суду від 27.06.2025 у задоволенні клопотання представника відповідача про залишення позову без розгляду відмовлено.
Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на які сторони покликаються, як на підставу своїх вимог та заперечень, оцінивши докази, що мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд установив такі обставини та відповідні їм правовідносини.
Позивач проходив службу у військовій частині НОМЕР_1 .
Відповідно до витягу з наказу командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 05.05.2021 №89 старшого прапорщика ОСОБА_1 , техніка групи обслуговування радіоелектронного обладнання авіаційно-технічного загону вертолітної ескадрильї, звільненого наказом командира НОМЕР_2 окремої бригади армійської авіації (по особовому складу) від 21.04.2021 №12-РС з військової служби у запас відповідно до пп. «а» п. 2 ч. 5 ст. 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» (у зв'язку із закінченням строку контракту), виключено зі списків особового складу з правом носіння військової форми одягу, починаючи з 05.05.2021.
З Єдиного державного реєстру судових рішень суд установив, що рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 29.09.2023 у справі №380/14928/23 позов задоволено повністю.
Визнано протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення за період з 01.12.2015 по 28.02.2018 із застосуванням січня 2008 року як місяця, з якого починається обчислення індексу споживчих цін для проведення індексації грошового забезпечення (базового місяця), відповідно до вимог Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 1078 від 17.07.2003.
Зобов'язано військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 01.12.2015 по 28.02.2018 із застосуванням січня 2008 року як місяця, з якого починається обчислення індексу споживчих цін для проведення індексації грошового забезпечення (базового місяця), відповідно до вимог Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 1078 від 17.07.2003, та із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб відповідно до пункту 2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 44 від 15.01.2004, із урахуванням раніше проведених виплат.
Визнано протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення за період з 01.03.2018 по 05.05.2021 з урахуванням абз. 4 п. 5 Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 1078 від 17.07.2003.
Зобов'язано військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 01.03.2018 по 05.05.2021 з урахуванням абз. 4 п. 5 Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 1078 від 17.07.2003, та із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб відповідно до пункту 2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 44 від 15.01.2004, із урахуванням раніше проведених виплат.
У задоволенні інших позовних вимог відмовлено.
Постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 30.05.2024 у справі №380/14928/23 апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 залишено без задоволення, а рішення Львівського окружного адміністративного суду від 29.09.2023 - без змін.
На виконання зазначеного рішення суду першої інстанції відповідач 13.08.2024 нарахував та виплатив позивачу індексацію грошового забезпечення у розмірі 82484,34 грн, що підтверджується відомостями з карткового рахунку.
Вважаючи бездіяльність відповідача щодо ненарахування та невиплати середнього грошового забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні протиправною, позивач пред'явив цей позов до суду.
Спірні правовідносини між сторонами виникли у зв'язку із нездійсненням своєчасного розрахунку при звільненні.
Надаючи правову оцінку цим правовідносинам та встановленим обставинам справи, суд застосовує такі норми чинного законодавства та робить висновки по суті спору.
Частиною 2 ст. 19 Конституції України регламентовано, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Аналіз цієї норми дає змогу виснувати, що суб'єкт владних повноважень зобов'язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов'язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.
Вчинення ж державним органом чи його посадовою особою дій у межах компетенції, але непередбаченим способом, у непередбаченій законом формі або з виходом за межі компетенції є підставою для визнання таких дій та правових актів, прийнятих у процесі їх здійснення, неправомірними.
Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їхніх сімей визначені Законом України від 20.12.1991 №2011-XII «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» (далі- Закон № 2011-ХІІ).
За змістом ст. 1 Закону №2011-ХІІ соціальний захист військовослужбовців - діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі. Це право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, у старості, а також в інших випадках, передбачених законом.
Згідно з ч. 2 ст. 1-2 Закону №2011-ХІІ у зв'язку з особливим характером військової служби, яка пов'язана із захистом Вітчизни, військовослужбовцям надаються визначені законом пільги, гарантії та компенсації.
Відповідно до абз. 1 п. 1 ст. 9 Закону № 2011-ХІІ держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.
Частиною 2 цієї норми регламентовано, що до складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення.
Грошове забезпечення визначається залежно від посади, військового звання, тривалості, інтенсивності та умов військової служби, кваліфікації, наукового ступеня і вченого звання військовослужбовця. Грошове забезпечення підлягає індексації відповідно до закону.
За правилами ч. 2 ст. 24 Закону України від 25.03.1992 №2232-XII «Про військовий обов'язок і військову службу» закінченням проходження військової служби вважається день виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини (військового навчального закладу, установи тощо) у порядку, встановленому положеннями про проходження військової служби громадянами України.
Абзацом 3 п. 242 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України № 153/2008 від 10.12.2008 (далі - положення № 1153), передбачено, що особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням. Військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини.
Системний аналіз викладених правових норм дозволяє дійти висновку, що звільнений з військової служби військовослужбовець на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечений матеріальним і грошовим забезпеченням. Тобто, у разі звільнення військовослужбовця з військової служби з ним має бути проведено повний розрахунок за всіма видами належного йому на день звільнення продовольчого, речового та грошового забезпечення.
Суд установив, що позивач виключений зі списків особового складу військової частини НОМЕР_1 05.05.2021, індексацію грошового забезпечення на виконання рішення Львівського окружного адміністративного суду від 29.09.2023 у справі № 380/14928/23 виплачено 13.08.2024.
Таким чином, станом на день виключення зі списків особового складу відповідач не провів з позивачем розрахунок у повному обсязі.
Питання відповідальності за затримання розрахунку при звільненні осіб рядового і начальницького складу не унормовані положеннями спеціального законодавства, що регулює порядок, умови, склад, розміри виплати грошового забезпечення. У той же час такі відносин врегульовані Кодексом законів про працю України (далі - КЗпП України).
Як зазначено у рішенні Конституційного Суду України від 07.05.2002 № 8-рп/2002 (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб), при розгляді та вирішенні конкретних справ, пов'язаних із спорами щодо проходження публічної служби, адміністративний суд, встановивши відсутність у спеціальних нормативно-правових актах положень, якими врегульовано спірні правовідносини, може застосувати норми КЗпП, у якому визначені основні трудові права працівників.
Відтак, суд зазначає, що за загальним правилом пріоритетними для застосування є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню субсидіарно в тих випадках, коли нормами спеціального законодавства спірні правовідносини не врегульовані.
Оскільки питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців (зокрема, затримку виплати грошового забезпечення, складовою якого є індексація, одноразової грошової допомоги при звільненні, компенсації за відпустку тощо) не врегульовані спеціальним законодавством, то до таких правовідносин слід застосовувати приписи КЗпП України.
За змістом абз. 1, 2 ст. 47 КЗпП України (в редакції, чинній на час звільнення позивача з військової служби) власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу. У разі звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу він зобов'язаний також у день звільнення видати йому копію наказу про звільнення з роботи. В інших випадках звільнення копія наказу видається на вимогу працівника.
Відповідно до ст. 116 КЗпП України (в редакції, чинній на час звільнення позивача з військової служби) при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
Приписами ст. 117 КЗпП України (в редакції, чинній на час звільнення позивача з військової служби) унормовано, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
За наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Цими нормами на підприємство, установу, організацію покладений обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов'язку настає відповідальність, передбачена ст. 117 КЗпП України.
Метою такого нормативного регулювання є захист майнових прав працівника у зв'язку з його звільненням з роботи, зокрема, захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
Аналогічна правова позиція висловлена Великою Палатою Верховного Суду в постановах від 13.05.2020 у справі № 810/451/17 та від 26.02.2020 у справі № 821/1083/17.
19.07.2022 набрав чинності Закон України від 01.07.2022 №2352-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» (далі - Закон №2352-ІХ), яким, зокрема, в новій редакції викладена ст. 117 КЗпП України.
Згідно зі ст. 117 КЗпП України (у редакції Закону № 2352-ІХ, чинної на час виплати позивачу грошового забезпечення) у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.
Отже, після ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості із заробітної плати роботодавець не звільняється від відповідальності, передбаченої ст. 117 КЗпП, а саме виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
Водночас не має значення чи роботодавець добровільно виплатив заборгованість із заробітної плати чи на виконання рішення суду, у випадку затримки розрахунку при звільненні працівника до роботодавця застосовуються санкції, передбачені ст. 117 КЗпП України.
Крім того, в постанові від 16.02.2023 у справі № 420/20192/21 Верховний Суд зауважив, що передбачене ст. 117 КЗпП України відшкодування за затримку розрахунку при звільненні за своєю правовою природою є спеціальним видом відповідальності роботодавця, що нараховується в розмірі середнього заробітку і спрямоване на захист прав звільненого працівника щодо отримання ним у передбачений законом строк винагороди за виконану роботу (усіх виплат, на які працівники мають право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій). Цією нормою Кодексу на роботодавця покладено обов'язок виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку за відсутності спору про розмір належних звільненому працівникові сум або в разі вирішення цього спору повністю на користь працівника. Окремо обумовлено, що в разі вирішення спору на користь працівника частково розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Водночас невиконання роботодавцем в добровільному порядку обов'язку виплатити працівникові в зазначених випадках середній заробіток за затримку розрахунку при звільненні зумовлює виникнення нового спору про стягнення відповідної суми відшкодування в судовому порядку. Зважаючи на викладене, питання про стягнення на користь працівника середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні може вирішуватися судом одночасно з вирішенням спору про розміри належних звільненому працівникові сум або бути окремим предметом судового розгляду.
Суд також ураховує, що ст. 116 КЗпП України оперує поняттям «всі суми, що належать працівнику», а ст. 117 цього Кодексу визначає санкцію за невиплату відповідних сум при звільненні. У постанові від 26.02.2020 в справі № 821/1083/17 Велика Палата Верховного Суду сформувала правову позицію, згідно з якою під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).
Покликання відповідача на те, що спір стосовно грошового забезпечення виник більш ніж через два роки після звільнення позивача з військової служби суд оцінює критично, оскільки в постанові від 15.02.2024 у справі № 420/11416/23 Верховний Суд виснував, що жодною нормою права не обмежено строку, коли особа після виплати належних їй при звільненні сум може звернутися до роботодавця або безпосередньо до суду щодо незгоди з їх розміром, що, своєю чергою, надалі вплине на її право на виплату середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
Твердження відповідача про те, що спеціальним законодавством встановлено особливий порядок захисту прав військовослужбовців під час їх виключення зі списків особового складу військової частини та всіх видів забезпечення, а тому вимога позивача щодо стягнення середнього грошового забезпечення не підлягає задоволенню, оскільки не відповідає способу захисту його прав, який прямо передбачений п. 242 положення № 1153, суд не бере до уваги. Адже позивач не надавав згоди на виключення його зі списків особового складу частини та всіх видів забезпечення до проведення з ним повного розрахунку відповідно до абз. 3 п. 242 положення №1153, що виключало б вину відповідача у невиплаті на момент звільнення позивача з військової служби усіх належних йому сум та як наслідок звільняло від відповідальності за ст. 117 КЗпП України.
Підсумовуючи вищенаведене, суд, з урахуванням фактичних обставин справи, та встановленого правового регулювання спірних правовідносин, які склалися між сторонами, виснував, що оскільки відповідач не провів з позивачем на день його виключення зі списків особового складу частини та всіх видів забезпечення розрахунок у повному обсязі, то він відповідно до ст. 117 КЗпП України має право на виплату середнього грошового забезпечення за затримку розрахунку при звільненні.
Щодо визначення періоду затримки розрахунку при звільненні, за який у відповідача виникає обов'язок випалити позивачу середнє грошове забезпечення, а також розрахунку суми стягнення середнього заробітку за весь час затримки виплати індексації грошового забезпечення суд ураховує таке.
Спірні правовідносини у цій справі виникли у зв'язку з невиплатою відповідачем позивачу станом на 05.05.2021 (дата виключення зі списків особового складу частини та всіх видів забезпечення) грошового забезпечення у повному розмірі.
Як установлено судом, на виконання рішення суду від 29.09.2023 у справі №380/14928/23 відповідач 13.08.2024 здійснив виплату ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення у розмірі 82484,34 грн.
Тобто спірним є період з 06.05.2021 (наступний день після звільнення) до 12.08.2024 (день, що передує дню остаточного розрахунку).
Зазначений період стягнення середнього грошового забезпечення у цій справі доцільно поділити на дві частини: до набрання чинності 19.07.2022 Законом № 2352-ІХ і після цього.
Період з 06.05.2021 до 18.07.2022 (до набрання чинності Законом №2352-ІХ) врегульований ст. 117 КЗпП України у редакції до внесення змін Законом №2352-ІХ, тобто без обмеження строком виплати у шість місяців. До цього періоду, у разі наявності у суду, який розглядає спір, переконання про істотний дисбаланс між сумою коштів, яку прострочив роботодавець, і сумою середнього заробітку за час затримки цієї виплати може застосуватися принцип співмірності та, суд, відповідно, може зменшити таку виплату.
Період з 19.07.2022 до 12.08.2024 унормований чинною на момент прийняття рішення у цій справі редакцією ст. 117 КЗпП України, яка передбачає обмеження виплати середнього заробітку працівникові шістьма місяцями.
Таким чином, у межах цієї справи суд застосовує положення ст. 117 КЗпП України у редакції, чинній до 19.07.2022 з урахуванням висновків Верховного Суду, які безпосередньо стосуються норм ст. 117 КЗпП України у редакції до 19.07.2022, а на їх виконання підлягає встановленню: розмір середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні; загальний розмір належних позивачеві при звільненні виплат; частка коштів, яка була виплачена позивачу при звільненні у порівнянні з загальним розміром належних позивачеві при звільненні виплат; частка коштів, яка не була виплачена позивачу при звільненні порівняно з загальним розміром належних позивачеві при звільненні виплат.
Також слід врахувати приписи чинної редакції ст. 117 КЗпП України щодо періоду з 19.07.2022, яким законодавець обмежив виплату шістьма місяцями, проте без застосування принципу співмірності цієї суми щодо коштів, які роботодавець невчасно сплатив працівникові.
Наведена правова позиція корелюється з висновками Верховного Суду, викладеними у постановах від 30.11.2023 у справі № 380/19103/22, від 29.01.2024 у справі № 560/9586/22, від 15.02.2024 у справі № 420/11416/23.
Отже, суд доходить висновку, що за змістом спірних правовідносин слід зобов'язати відповідача нарахувати і виплатити середній заробіток за час несвоєчасного розрахунку при звільненні: за періоди з 06.05.2021 до 18.07.2022 та з 19.07.2022 до 18.01.2023 (шестимісячний строк згідно з новою редакцією КЗпП України).
Надаючи правову оцінку розміру середнього заробітку, який належить виплатити позивачу за несвоєчасний розрахунок при звільненні, суд враховує таке.
Згідно зі ст. 27 Закону України «Про оплату праці», порядок обчислення середньої заробітної плати працівника у випадках, передбачених законодавством, встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Обчислення середнього заробітку працівників здійснюється відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100 (далі - порядок №100).
За змістом абз.1 п.2 розділу ІІ порядку №100, обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв'язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки провадиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки.
Відповідно до абз. 3 п. 2 розділу ІІ порядку № 100 у всіх інших випадках середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов'язана відповідна виплата.
Підпунктом «б» п.4 розділу ІІІ порядку №100 регламентовано, що при обчисленні середньої заробітної плати не враховуються одноразові виплати (компенсація за невикористану відпустку, матеріальна допомога, допомога працівникам, які виходять на пенсію, вихідна допомога тощо).
За правилами п. 8 розділу IV порядку № 100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
Як вбачається з наявної в матеріалах справи довідки про нараховане грошове забезпечення та додаткові види в період 01.01.2013-05.05.2021, грошове забезпечення ОСОБА_1 за березень 2021 року становить 14953,82 грн, за квітень 2021 року - 14953,82 грн.
Кількість календарних днів за березень-квітень 2021 року становить 61.
Отже, середньоденне грошове забезпечення позивача складає (14953,82 +14953,82 / 61) = 490,29 грн.
Період за час затримки розрахунку при звільненні з 06.05.2021 до 18.07.2022 (до набрання чинності Законом № 2352-ІХ) становить 439 календарних днів. Сума середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні, на яку має право позивач за вказаний період, становить 215237,31 грн (490,29 грн х 439 календарних дні).
Також, період за час затримки розрахунку при звільненні з 19.07.2022 (з дати набрання чинності Законом № 2352-ІХ) до 18.01.2023 (шість місяців відповідно до статті 117 КЗпП України у редакції Закону № 2352-ІХ) становить 184 календарних днів.
Сума середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні, на яку має право позивач за шість місяців, становить 90213,36 грн (490,29 грн х 184 календарних днів).
Водночас, оцінюючи розмір середнього грошового забезпечення, яке належить виплатити позивачу за час затримки розрахунку при звільненні за період з 06.05.2021 до 18.07.2022, суд керується таким.
У порівнянні з розміром виплаченого позивачу грошового забезпечення (82484,34 грн) на виконання рішення суду від 29.09.2023 у справі № 380/14928/23, суму середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні за період з 06.05.2021 до 18.07.2022 (215237,31 грн) не можна вважати співмірною, оскільки вона її істотно перевищує.
Відтак суд виснує про істотний дисбаланс між сумою коштів, яку прострочив відповідач, і сумою середнього грошового забезпечення за час затримки цієї виплати, а тому вважає за доцільне застосувати принцип співмірності.
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 26.06.2019 у справі №761/9584/15-ц наголосила, що встановлений статтею 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв встановлення справедливого та розумного балансу між інтересами звільненого працівника та його колишнього роботодавця
Оскільки відповідальність роботодавця перед колишнім працівником за неналежне виконання обов'язку щодо своєчасного розрахунку при звільненні не обмежена у часі та не залежить від простроченої заборгованості, то за певних обставин обсяг відповідальності може бути нерозумним з огляду на його непропорційність наслідкам правопорушення. Він може бути несправедливим щодо роботодавця, а також невиправдано обтяжливим чи навіть непосильним.
У таких випадках невизнання за судом права на зменшення розміру відповідальності може призводити до явно нерозумних і несправедливих наслідків.
Суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого ст. 117 КЗпП, і що таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми.
Зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП, необхідно враховувати:
- розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;
- період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;
- ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;
- інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Отже, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково.
Зважаючи на очевидну неспівмірність можливих до нарахування та виплати сум середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні зі встановленим розміром заборгованості, характером цієї заборгованості, діями позивача та відповідача, суд уважає справедливим, пропорційним і таким, що відповідатиме обставинам цієї справи, які мають юридичне значення, та визначеним Великою Палатою Верховного Суду критеріям, визначення розміру відповідальності відповідача за прострочення ним належних при звільненні позивача виплат за період з 06.05.2021 до 18.07.2022 на суму 82478,94 грн, виходячи з такого розрахунку.
Зокрема, істотність частки складових індексації грошового забезпечення з середнім грошовим забезпеченням за час затримки розрахунку при звільненні за період з 06.05.2021 до 18.07.2022 становить: 82484,34 грн (сума індексації грошового забезпечення, яка виплачена позивачу на підставі рішення суду) / 215237,31 грн (середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні) х 100 % = 38,32%.
Відтак, сума, яка підлягає стягненню з урахуванням істотності частки становить 82478,94 грн: 490,29 грн (середньоденне грошове забезпечення) х 439 (кількість днів затримки розрахунку при звільненні за період з 06.05.2021 до 18.07.2022) х 38,32 % / 100%.
Суд акцентує на тому, що зазначена сума не відображає дійсного розміру майнових втрат позивача, пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні за період з 06.05.2021 до 18.07.2022, а є лише орієнтовною оцінкою тих втрат, які розумно можна було би передбачити з урахуванням статистичних усереднених показників.
Отже, загальна сума середнього грошового забезпечення, на яку має право позивач та яка підлягає стягненню з відповідача з урахуванням принципу співмірності між фактично простроченою сумою виплат та розміром середнього заробітку, а також обмеженням шестимісячним строком, встановленим чинною редакцією ст. 117 КЗпП України, становить 172692,30 грн (90213,36 грн + 82478,94 грн).
Крім цього, суд ураховує правову позицію, викладену в постанові Верховного Суду від 23.04.2019 у справі № 2340/3023/18, згідно з якою суми, які суд визначає до стягнення з роботодавця на користь працівника як середній заробіток за несвоєчасний розрахунок при звільненні, обраховуються без віднімання сум податків та зборів. Податки і збори із суми середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні, присудженої за рішенням суду, підлягають нарахуванню роботодавцем під час виконання відповідного судового рішення та, відповідно, відрахуванню із суми середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні під час виплати працівнику, внаслідок чого виплачена працівнику на підставі судового рішення сума середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні зменшується на суму податків і зборів.
Обираючи правильний спосіб захисту порушених прав суд виходить з того, що резолютивна частина рішення не повинна містити приписів, що прогнозують можливі порушення з боку відповідача та зобов'язання його до вчинення чи утримання від вчинення дій на майбутнє.
При цьому, спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень, а у випадку невиконання або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.
Відповідно до правової позиції Верховного Суду, яка викладена, зокрема, у постанові від 30.04.2020 у справі № 140/2006/19, ст. 117 КЗпП України покладено обов'язок щодо визначення розміру відшкодування за час затримки на орган, який виносить рішення по суті спору.
Таким чином, у справі, яка розглядається, суд, встановивши право позивача на виплату середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні, зобов'язаний визначити суму такого відшкодування, а не зобов'язувати відповідача провести її нарахування та виплату.
Такої ж правової позиції дотримується Верховний Суд в постановах від 31.03.2021 у справі № 120/2617/20-а, від 20.05.2021 у справі № 380/3007/20 та від 29.10.2021 у справі №380/5499/20.
Виходячи з системного аналізу положень чинного законодавства України та доказів, зібраних у справі, суд дійшов висновку, що з відповідача на користь позивача слід стягнути середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 172692,30 грн.
Відповідно до вимог ч. 1, 2 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Отже, особливістю адміністративного судочинства є те, що обов'язок доказування в спорі покладається на суб'єкта владних повноважень, який повинен надати суду всі матеріали, які свідчать про правомірність його діянь (дій чи бездіяльності).
Відповідач як суб'єкт владних повноважень жодними належними та допустимими доказами не довів правомірність своєї пасивної форми поведінки, пов'язаної з непроведенням своєчасного розрахунку при звільненні. Доводи відповідача спростовано наведеним вище аналізом чинного законодавства, яке регулює спірні правовідносини, та правовими позиціями Верховного Суду. Тому такі доводи суд до уваги не бере.
За правилами ст. 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Згідно з ч. 1 ст. 245 КАС України при вирішенні справи по суті суд може задовольнити позов повністю або частково чи відмовити в його задоволенні повністю або частково.
Перевіривши обґрунтованість доводів сторін, оцінивши наявні у справі письмові докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, та враховуючи встановлені обставини справи, суд дійшов висновку про задоволення позову повністю.
Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд керувався таким.
Відповідно до п. 5 ч. 1 ст. 244 КАС України під час ухвалення рішення суд вирішує, як розподілити між сторонами судові витрати.
Приписами ч. 1 ст. 139 КАС України унормовано, що при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Під час звернення до суду з цим позовом позивач сплатив судовий збір у сумі 1381,54 грн.
Отже, понесені позивачем документально підтверджені судові витрати у вигляді сплаченого судового збору в розмірі 1381,54 грн підлягають стягненню на його користь за рахунок бюджетних асигнувань військової частини НОМЕР_1 .
Керуючись ст. 2, 72-77, 90, 139, 241-246, 255, 293, 295-297 КАС України, суд
1. Адміністративний позов ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити дії задовольнити повністю.
2. Визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 , яка полягає у ненарахуванні та невиплаті ОСОБА_1 середнього грошового забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
3. Стягнути з військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 172692 (сто сімдесят дві тисячі шістсот дев'яносто дві) гривні 30 копійок.
4. Стягнути на користь ОСОБА_1 за рахунок бюджетних асигнувань військової частини НОМЕР_1 судові витрати у вигляді сплаченого судового збору в розмірі 1381 (одна тисяча триста вісімдесят одна) гривня 54 копійки.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення суду може бути оскаржене протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Апеляційна скарга подається до Восьмого апеляційного адміністративного суду.
Учасники справи:
Позивач - ОСОБА_1 (місце проживання: АДРЕСА_1 ; РНОКПП НОМЕР_3 ).
Відповідач - військова частина НОМЕР_1 (місцезнаходження: АДРЕСА_1 ; ЄДРПОУ НОМЕР_4 ).
СуддяАндрусів Уляна Богданівна