27 червня 2025 року
м. Київ
справа № 754/18317/23
провадження № 61-2264св25
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Сакари Н. Ю. (суддя-доповідач), Білоконь О. В., Осіяна О. М.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - Деснянська районна в місті Києві державна адміністрація,
треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Комунальне підприємство «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Деснянського району м. Києва», Управління житлово-комунального господарства Деснянської районної в місті Києві державної адміністрації,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Білоуса Віталія Олеговича, на рішення Деснянського районного суду міста Києва від 19 вересня 2024 року у складі судді Таран Н. Г. та постанову Київського апеляційного суду від 05 лютого 2025 року у складі колегії суддів: Таргоній Д. О., Голуб С. А., Слюсар Т. А.
Короткий зміст позовних вимог
1. У грудні 2023 року ОСОБА_1 звернулася до Деснянського районного суду міста Києва із позовом до Деснянської районної в місті Києві державної адміністрації, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Комунальне підприємство «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Деснянського району м. Києва», Управління житлово-комунального господарства Деснянської районної в місті Києві державної адміністрації,про захист порушених прав на житло.
2. Позов обґрунтовувала тим, що відповідно до ордеру на жиле приміщення, її чоловік - ОСОБА_2 з 2001 року був наймачем жилого приміщення, а саме квартири АДРЕСА_1 . Вказана квартира була надана в найм ОСОБА_2 як особі з числа дітей, позбавлених батьківського піклування, в якій він до моменту призову до лав Збройних Сил України (далі - ЗСУ) постійно проживав, спочатку одноособово,
а після одруження та народження дітей - разом із сім'єю .
3. Шлюб з позивачкою ОСОБА_2 уклав 18 серпня 2008 року, згодом
в них народились діти, проте позивачка із дітьми не була зареєстрована
у вищевказаній квартирі.
4. Після початку повномасштабного збройного вторгнення російської федерації на територію України ОСОБА_2 було мобілізовано до лав ЗСУ
15 березня 2022 року, а із 01 червня 2022 року і до моменту своєї загибелі
ІНФОРМАЦІЯ_1 він перебував безпосередньо в зоні активних бойових дій
у селі Богоявленка, Донецької області. До липня 2023 року вважався безвісти зниклим, лише в липні 2023 року було підтверджено його смерть, про що видане відповідне свідоцтво.
5. Після загибелі чоловіка вона разом із дочками ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , та ОСОБА_4 ,
ІНФОРМАЦІЯ_3 , продовжили проживати у квартирі за вищевказаною адресою.
6. Позивачка несе витрати по утриманню квартири, оплачує квартплату та плату за комунальні послуги. Факт родинних стосунків між позивачкою, неповнолітніми дочками та загиблим ОСОБА_2 підтверджується свідоцтвом про шлюб та свідоцтвами про народження дітей. Факт несення позивачкою витрат по утриманню квартири та відсутності заборгованості підтверджується повідомленнями та квитанціями про оплату квартирної плати, плати за комунальні послуги.
7. 23 листопада 2023 року позивачка звернулася із письмовою заявою до управління житлово-комунального господарства Деснянської районної адміністрації м. Києва про визнання її наймачем житлового приміщення (квартири АДРЕСА_1 ) та просила укласти
із нею договір найму жилого приміщення - квартири
АДРЕСА_1 , проте відповіді не отримала, а тому звернулася до суду за захистом своїх прав та прав своїх неповнолітніх дітей.
8. З урахуванням вищевикладеного, просила суд визнати себе членом сім'ї наймача жилого приміщення (квартири
АДРЕСА_1 ) - ОСОБА_2 , визнати її наймачем вказаного жилого приміщення та зобов'язати Деснянську районну в місті Києві державну адміністрацію укласти із нею договір найму жилого приміщення.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
9. Рішенням Деснянського районного суду міста Києва від 19 вересня
2024 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
10. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції зазначив, що позивачкою не було надано доказів, які б підтверджували її вселення до квартири зі згоди наймача, а також проживання у квартирі протягом тривалого часу.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
11. Постановою Київського апеляційного суду від 05 лютого 2025 рокуапеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Білоуса В. О., залишено без задоволення.
12. Рішення Деснянського районного суду міста Києва від 19 вересня
2024 року залишено без змін.
13. Апеляційний суд погодився із висновками суду першої інстанції щодо відсутності належних та допустимих доказів на підтвердження факту вселення позивача до квартири зі згоди наймача, а також на підтвердження факту тривалого проживання у квартирі.
14. Також апеляційний суд зауважив, що позивачка зареєструвала своє останнє місце проживання за адресою:
АДРЕСА_2 вже після укладення шлюбу із загиблим наймачем спірної квартири.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
15. У лютому 2025 року до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду надійшла касаційна скарга представника ОСОБА_1 - адвоката
Білоуса В. О., на рішення Деснянського районного суду міста Києва
від 19 вересня 2024 року та постанову Київського апеляційного суду
від 05 лютого 2025 року.
16. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 03 березня 2025 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано матеріали цивільної справи та надано строк для подачі відзиву на касаційну скаргу.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
17. У касаційній скарзі представник ОСОБА_1 - адвокат Білоус В. О., посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржувані судові рішення скасувати.
18. Підставою касаційного оскарження заявник вказує неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме:
застосування судами норм права без урахування висновків щодо їх застосування у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду України від 11 липня 2012 року в справі № 6-60цс12 та у постанові Верховного Суду від 12 січня 2022 року в справі № 202/944/19 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України);
необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права
у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду
від 14 лютого 2018 року в справі № 577/4979/15-ц, від 15 квітня 2020 року
в справі № 466/5057/17, від 12 червня 2020 року в справі № 755/16392/17 та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні (пункт 2 частини другої статті 389 ЦПК України);
відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України);
19. Касаційна скарга мотивована тим, що рішення районного суду було ухвалене із порушенням строків, визначених змістом статті 210 ЦПК України.
20. Крім того, на переконання заявника касаційної скарги, наявними у справі доказами, зокрема актом про проживання, складеним 31 січня 2024 року, підтверджується тривале проживання позивача у спірній квартирі.
21. Також, на переконання адвоката Білоуса В. О., факт одночасного проживання восьми осіб за зареєстрованим місцем проживання позивачки та її дочок свідчить про неналежні умови для проживання неповнолітніх дітей позивачки, а також про фізичну неможливість проживання за цією адресою.
22. Вважає, що оскаржуваними судовими рішеннями фактично відібрано право набуття дочками померлого права власності на квартиру, яку не встиг приватизувати їх батько.
23. З урахуванням наведеного, адвокат Білоус В. О. вважає, що наявні
в матеріалах справи докази підтверджують право позивачки та її неповнолітніх дочок на укладення договору найму житлового приміщення на їх ім'я. Крім того, позивач, на його переконання, має право на відшкодування завданої моральної шкоди.
Доводи особи, яка подала відзиви на касаційну скаргу
24. У березні 2025 року до Верховного Суду надійшов відзив Деснянської
в місті Києві державної адміністрації на касаційну скаргу представника
ОСОБА_1 - адвоката Білоуса В. О., у якому вказано, що оскаржувані судові рішення ухвалені із дотриманням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги не заслуговують на увагу.
25. Зокрема вказує, що заявником касаційної скарги у змісті останньої вказано підстави позову, які не були предметом розгляду судом першої інстанції, а також змінено предмет позову. Відтак, звертає увагу суду, що вимоги про зміну наймача житлового приміщення на позивача та її малолітніх доньок не розглядалися у районному суді.
26. Додатково звертає увагу суду на те, що позивачка не вселялася до спірного житлового приміщення, а її місце проживання ніколи не було зареєстровано за цією адресою.
27. Крім того, зауважує, що позивачкою не було доведено належними доказами факт непроживання за адресою місця реєстрації.
28. Також у березні та травні 2025 року до Верховного Суду надійшли відзиви Деснянської районної в місті Києві державної адміністрації на касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Білоуса В. О., які за змістом
є аналогічними відзиву, поданому раніше.
Доводи особи, яка подала відповідь на відзив на касаційну скаргу
29. У березні 2025 року до Верховного Суду від представника ОСОБА_1 - адвоката Білоуса В. О.,надійшла відповідь на відзив Деснянської в місті Києві державної адміністрації, у якій вказано, що до відзиву на касаційну скаргу не додано доказів на підтвердження повноважень представника.
30. Окрім того, адвокат Білоус В. О. у змісті відповіді на відзив зауважує, що матеріали справи містять належні та достатні докази, які підтверджують постійне та безперервне проживання позивачки з дітьми у спірній квартирі, що, своєю чергою, свідчить про наявність підстав для задоволення позовних вимог.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
31. Судами попередніх інстанцій встановлено, що відповідно до ордеру на жиле приміщення, ОСОБА_2 з 2001 року був наймачем спірного жилого приміщення (квартири за адресою АДРЕСА_3 ).
32. Вказане жиле приміщення було надане ОСОБА_2 в найм як особі із числа дітей, позбавлених батьківського піклування. У вказаній квартирі
ОСОБА_2 постійно проживав.
33. ОСОБА_2 уклав шлюб із позивачкою 18 серпня 2008 року.
34. У шлюбі у подружжя народились діти: ОСОБА_3 ,
ІНФОРМАЦІЯ_2 та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 .
35. Після початку повномасштабної збройної агресії росії проти України
15 березня 2022 року ОСОБА_2 було мобілізовано до лав ЗСУ. Із 01 червня 2022 року і до моменту своєї загибелі ІНФОРМАЦІЯ_1 він перебував у зоні активних бойових дій в селі Богоявленка, Донецької області.
36. До липня 2023 року ОСОБА_2 вважався зниклим безвісти та лише
в липні 2023 року було підтверджено його смерть, про що видане свідоцтво.
37. Звертаючись до суду із позовом, ОСОБА_1 зазначала, що після загибелі чоловіка вона із доньками: ОСОБА_3 ,
ІНФОРМАЦІЯ_2 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , продовжили проживати в квартирі за вищевказаною адресою. Позивачка несе витрати по утриманню цієї квартири, оплачує квартплату та плату за комунальні послуги.
38. Факт родинних стосунків між позивачкою, неповнолітніми доньками та загиблим ОСОБА_2 підтверджується свідоцтвом про шлюб та свідоцтвами про народження дітей.
39. Місце проживання позивачки та її неповнолітніх дітей зареєстроване за адресою: АДРЕСА_2 .
40. 23 листопада 2023 року позивачка звернулася із письмовою заявою до управління житлово-комунального господарства Деснянської районної адміністрації м. Києва про визнання її наймачем житлового приміщення (квартири за адресою: АДРЕСА_3 ) та просила укласти із нею договір найму жилого приміщення - квартири АДРЕСА_1 . Відповіді на вказану заяву не отримала.
Позиція Верховного Суду
41. Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
42. Положенням частини другої статті 389 ЦПК України встановлено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно
у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права
у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
43. Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції
в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
44. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише
в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
45. Згідно з частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
46. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
47. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог
і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
48. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення.
Мотиви, з яких виходив Верховний Суд, та застосовані норми права
49. Касаційна скарга містить вимоги, які не були предметом розгляду судами попередніх інстанцій, зокрема: вимоги про зміну наймача житлового приміщення по АДРЕСА_3 з ОСОБА_2 на дружину ОСОБА_1 ; на малолітню доньку - спадкоємицю за законом - ОСОБА_3 ; на малолітню доньку - спадкоємицю за законом - ОСОБА_4 ; а також вимогу про стягнення з відповідача на користь
ОСОБА_1 грошових коштів у розмірі 10 000,00 грн як відшкодування моральної шкоди. Відтак, законність та обґрунтованість оскаржуваних судових рішень переглядається судом касаційної інстанції лише в межах тих вимог, які були предметом розгляду судами попередніх інстанцій, відповідно до вимог статті 400 ЦПК України.
50. Предметом вирішення судами попередніх інстанцій був спір про визнання ОСОБА_1 членом сім'ї наймача жилого приміщення та визнання її наймачем вказаного жилого приміщення, зобов'язавши Деснянську районну в місті Києві державну адміністрацію укласти із нею договір найму жилого приміщення.
51. Відмовляючи у задоволенні позову, суди попередніх інстанцій мотивували свої рішення, зокрема, недоведеністю факту вселення у спірну квартиру зі згоди наймача, а також проживання у останній протягом тривалого часу.
52. З таким висновком погоджується колегія суддів з огляду на наступне.
53. Стаття 15 Цивільного кодексу України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
54. Згідно зі статтею 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
55. Змістом статті 9 Житлового кодексу України (далі - ЖК України) передбачено, що ніхто не може бути обмежений в праві користування житловим приміщенням інакше як на підставах і в порядку, передбаченому законом, житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони використовуються проти їх призначення або з порушенням прав інших громадян.
56. Державний житловий фонд перебуває у віданні місцевих рад (житловий фонд місцевих Рад) та у віданні міністерств, державних комітетів і відомств (відомчий житловий фонд) (частина перша статті 5 ЖК України).
57. Відповідно до частин першої та другої статті 58 ЖК України на підставі рішення про надання жилого приміщення в будинку державного або громадського житлового фонду виконавчий комітет районної, міської, районної в місті, селищної, сільської Ради народних депутатів видає громадянинові ордер, який є єдиною підставою для вселення в надане жиле приміщення. Ордер може бути видано лише на вільне жиле приміщення.
58. Згідно з частинами першою, другою статті 61 ЖК України користування жилим приміщенням у будинках державного і громадського житлового фонду здійснюється відповідно до договору найму жилого приміщення. Договір найму жилого приміщення в будинках державного і громадського житлового фонду укладається в письмовій формі на підставі ордера на жиле приміщення між наймодавцем - житлово-експлуатаційною організацією (а в разі її відсутності - відповідним підприємством, установою, організацією) і наймачем - громадянином, на ім'я якого видано ордер.
59. Відповідно до частин першої, другої статті 64 ЖК України члени сім'ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов'язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. До членів сім'ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім'ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.
60. Змістом статті 65 ЖК України передбачено, що наймач вправі
в установленому порядку за письмовою згодою всіх членів сім'ї, які проживають разом з ним, вселити в займане ним жиле приміщення свою дружину, дітей, батьків, а також інших осіб. Особи, що вселилися в жиле приміщення як члени сім'ї наймача, набувають рівного з іншими членами сім'ї права користування жилим приміщенням, якщо при вселенні між цими особами, наймачем та членами його сім'ї, які проживають з ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням.
61. Вирішуючи спори про право користування жилим приміщенням осіб, які вселились до наймача, суд повинен з'ясувати, чи дотриманий встановлений порядок при їх вселенні, зокрема: чи була письмова згода на це всіх членів сім'ї наймача, чи зареєстровані вони в даному житловому приміщенні, було це приміщення постійним місцем їх проживання, чи вели вони з наймачем спільне господарство, тривалість часу їх проживання, чи не обумовлювався угодою між цими особами, наймачем і членами сім'ї, що проживають з ним, певний порядок користування жилим приміщенням. Наявність чи відсутність реєстрації сама по собі не може бути підставою для визнання права користування жилим приміщенням за особою, яка там проживала чи вселилася туди як член сім'ї наймача приміщення, або ж для відмови їй у цьому. Відсутність письмової згоди членів сім'ї наймача на вселення сама по собі не свідчить про те, що особи, які вселилися, не набули права користування жилим приміщенням, якщо за обставинами справи безспірно встановлено, що вони висловлювали таку згоду. Аналогічні правові висновки викладено, зокрема, у змісті постанов Верховного Суду від 12 червня 2020 року в справі № 755/16392/17 (провадження
№ 61-310св19), від 15 квітня 2020 року в справі № 466/5057/17 (провадження
№ 61-42617св18).
62. Право користування жилим приміщенням нарівні із наймачем виникає
у тих осіб, які вселилися в якості членів сім'ї наймача в установленому законом порядку (постанова Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду
від 20 вересня 2021 року у справі № 200/17337/17 (провадження
№ 61-865сво21)).
63. Аналіз змісту статті 65 ЖК України у системному зв'язку з іншими нормами права дає підстави для висновку, що за особою не може бути визнано право користування житловим приміщенням, якщо вона зберігає постійне місце проживання (право користування) в іншому житловому приміщенні.
64. Аналогічні висновки щодо застосування норм права викладені у змісті постанов Верховного Суду від 12 квітня 2021 року в справі № 127/26104/18 (провадження № 61-23331св19), від 03 лютого 2021 року в справі № 643/3624/16 (провадження № 61-5000св19), від 01 вересня 2021 року в справі № 641/7103/19 (провадження № 61-6885св20), від 06 жовтня 2021 року у справі № 646/660/19 (провадження № 61-17363св20), від 18 травня 2022 року у справі
№ 463/2277/20-ц (провадження № 61-2027св22).
65. Відповідно до частини першої статті 106 ЖК України повнолітній член сім'ї наймача вправі за згодою наймача та інших членів сім'ї, які проживають разом з ним, вимагати визнання його наймачем за раніше укладеним договором найму жилого приміщення замість попереднього наймача. Таке ж право у разі смерті наймача або втрати ним права на жиле приміщення належить будь-якому членові сім'ї наймача.
66. У разі вибуття наймача та членів його сім'ї на постійне проживання до іншого населеного пункту або в інше жиле приміщення в тому ж населеному пункті договір найму жилого приміщення вважається розірваним з дня вибуття. Якщо з жилого приміщення вибуває не вся сім'я, то договір найму жилого приміщення не розривається, а член сім'ї, який вибув, втрачає право користування цим жилим приміщенням з дня вибуття (частина друга
статті 107 ЖК України).
67. У справі, що переглядається, суди попередніх інстанцій на підставі належно оцінених доказів, поданих сторонами, правильно встановивши характер спірних правовідносин, дійшли обґрунтованого висновку про недоведеність позивачкою факту її вселення у спірне приміщення за життя його наймача ( ОСОБА_2 ) та постійного проживання з останнім, а також того, що зазначена квартира була постійним місцем її проживання.
68. У справі, що переглядається, судами попередніх інстанцій встановлено, що позивачка із 2009 року має зареєстроване місце проживання за адресою: АДРЕСА_2 і на час смерті чоловіка
(24 січня 2023 року) зберігала право користування квартирою за місцем своєї реєстрації. При цьому доводи касаційної скарги щодо неможливості фактичного проживання за зареєстрованим місцем проживання у зв'язку із великою кількістю проживаючих осіб не заслуговують на увагу, зокрема, з урахуванням недоведеності неможливості такого проживання належними та допустимими доказами.
69. У змісті постанови від 29 вересня 2021 року у справі № 759/9229/19 (провадження № 61-11242св20) Верховний Суд зазначив, що належними та допустимими доказами для встановлення факту спільного проживання
є, зокрема, докази ведення спільного господарства, наявності у сторін спільного бюджету, проведення спільних витрат, наявність взаємних прав та обов'язків, інших обставин, які засвідчують реальність спільного проживання.
70. Колегія суддів вважає за необхідне звернути увагу, що всі докази, якими сторона позивача намагається підтвердити факт проживання у спірній квартирі (акт про проживання) підтверджує факт проживання виключно періоду після звернення до суду, на що судами попередніх інстанцій акцентовано увагу при вирішенні спору. Більше того, судами обґрунтовано зауважено, що діти позивачки із моменту народження до звернення позивача до суду із даним позовом в місті Києві не навчались ані в закладах дошкільної освіти ані
в школах, також в місті Києві не було укладено декларацій з лікарями.
71. Таким чином, встановивши, що доказів на підтвердження вказаних вище обставин, а також доказів того, що позивачка вселилася в спірну квартиру як член сім'ї ОСОБА_2 за наявності на це згоди останнього як наймача квартири, проживала разом із наймачем у зазначеному житловому приміщенні, матеріали справи не містять, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для визнання ОСОБА_1 членом сім'ї наймача, в розумінні частини другої статті 64 ЖК України, а також визнання її наймачем вказаного жилого приміщення, зобов'язавши відповідача укласти із нею договір найму жилого приміщення відповідно до встановленого статтями 64, 65, 106 ЖК України порядку.
72. Доводи касаційної скарги про неврахування судами попередніх інстанцій правових висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду України від 11 липня 2012 року в справі № 6-60цс12, у постанові Верховного Суду від 12 січня 2022 року в справі
№ 202/944/19 колегія суддів до уваги не бере з огляду на те, що постанови, на які заявник посилається у касаційній скарзі, ухвалені хоч і у подібних правовідносинах, але за інших фактичних обставин.
73. Також колегія суддів не бере до уваги доводи касаційної скарги про наявність підстав для відступлення від висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду
від 14 лютого 2018 року в справі № 577/4979/15-ц, від 15 квітня 2020 року
в справі № 466/5057/17, від 12 червня 2020 року в справі № 755/16392/17 та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні, з огляду на наступне.
74. Відповідно до частини четвертої статті 403 ЦПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об'єднаної палати, передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія (палата, об'єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Великої Палати.
75. Питання про передання справи на розгляд палати, об'єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду вирішується судом за власною ініціативою або за клопотанням учасника справи (частина перша статті 404 ЦПК України).
76. Колегія суддів наголошує, що у разі подачі касаційної скарги з підстави, визначеної змістом пункту 2 частини другої статті 389 ЦПК України, заявник має навести належне обґрунтування існування такої підстави. Таке обґрунтування не повинно зводитися до формального непогодження із встановленими судами першої та апеляційної інстанцій фактичними обставинами справи. Подаючи касаційну скаргу з підстав існування потреби відступити від певного актуального правового висновку, викладеного Верховним Судом, заявник повинен навести, у чому саме полягає така потреба, обґрунтувавши існуванням певної правової проблеми під час застосування вже сформованого правового висновку, від якого заявник просить відступити Верховний Суд.
77. Для перегляду судом касаційної інстанції певного правового висновку потрібне існування сукупності підстав, які зумовлюють необхідність повністю або частково відмовитися від попереднього правового висновку щодо певного питання правозастосування на користь іншого, або конкретизувати попередній висновок, застосувавши відповідні способи тлумачення юридичних норм з метою усунення вад попереднього рішення чи групи рішень (їхня неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість), що пов'язано зі зміною суспільних відносин та усуненням суперечностей між принципом правової визначеності та концепцією «живого права» (динамічного тлумачення права) як складовими верховенства права.
78. Оскільки заявник у касаційній скарзі не наводить мотивів, у чому саме полягає потреба у відступленні від висновків Верховного Суду, викладених
у постановах від 14 лютого 2018 року в справі № 577/4979/15-ц, від 15 квітня 2020 року в справі № 466/5057/17, від 12 червня 2020 року в справі
№ 755/16392/17 та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні, не обґрунтовує існуванням певної правової проблеми під час застосування вже сформованого правового висновку, на переконання колегії суддів підстава касаційного оскарження рішень судів першої та апеляційної інстанцій у вигляді необхідності відступлення від висновку, викладеного
у постановах Верховного Суду не підтвердилася, оскільки не була належним чином не обґрунтована заявником касаційної скарги.
79. Підсумовуючи, доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло б призвести до неправильного вирішення справи та у значній мірі зводяться до переоцінки доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.
80. Слід зазначити, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18).
81. Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судових рішень.
82. Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411 ЦПК України судове рішення підлягає обов'язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено.
83. Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.
Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
1. Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Білоуса Віталія Олеговича,залишити без задоволення.
2. Рішення Деснянського районного суду міста Києва від 19 вересня
2024 року та постанову Київського апеляційного суду від 05 лютого 2025 рокузалишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Судді: Н. Ю. Сакара
О. В. Білоконь
О. М. Осіян