Держпром, 8-й під'їзд, майдан Свободи, 5, м. Харків, 61022,
тел. приймальня (057) 705-14-14, тел. канцелярія 705-14-41, факс 705-14-41
"30" червня 2025 р.м. ХарківСправа № 922/1500/25
Господарський суд Харківської області у складі:
судді Юрченко В.С.
без повідомлення (виклику) учасників справи
розглянувши в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження справу
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Мостиська драй порт» (81300, Україна, Львівська область, Яворівський район, село Мостиська Другі, вулиця Колійова, будинок 15, код ЄДРПОУ 43487506),
до Товариства з обмеженою відповідальністю «Поліпродакт» (61091, Україна, Харківська область, місто Харків, вулиця Танкопія, будинок 19, корпус 3, офіс 31, код ЄДРПОУ 43780239),
про стягнення заборгованості,-
Позивач, Товариство з обмеженою відповідальністю «Мостиська драй порт», звернувся до Господарського суду Харківської області із позовною заявою до відповідача, Товариства з обмеженою відповідальністю «Поліпродакт», про стягнення заборгованість за договором поставки № 288 від 15 липня 2024 року в сумі 48 922,02 грн.
02 травня 2025 року, ухвалою господарського суду Харківської області, прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі № 922/1500/24. Постановлено здійснювати розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.
Відповідач правом на формування заперечень з приводу доводів викладених у позовній заяві не скористався, про рух справи (зокрема, про відкриття провадження у справі) повідомлявся у відповідності до норм чинного процесуального законодавства. Так, оскільки відповідач не зареєстрований в системі «Електронний Суд», з метою повідомлення останнього про розгляд справи судом та про його право подати відзив на позовну заяву, на виконання приписів Господарського процесуального кодексу України, ухвала про відкриття провадження у справі направлялась судом рекомендованим листом з повідомленнями про вручення (з відміткою судова повістка, за трек-номером № 0610250844789) на адресу місцезнаходження відповідача, зазначену в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань (61091, Україна, Харківська область, місто Харків, вулиця Танкопія, будинок 19, корпус 3, офіс 31). Але, судова кореспонденція повернута поштою на адресу суду, значиться причина не вручення - «адресат відсутній за вказаною адресою».
Відповідно до частини 7 статті 120 Господарського процесуального кодексу України учасники судового процесу зобов'язані повідомляти суд про зміну свого місцезнаходження чи місця проживання під час розгляду справи. У разі відсутності заяви про зміну місця проживання ухвала про повідомлення чи виклик надсилається учасникам судового процесу, які не мають офіційної електронної адреси, та за відсутності можливості сповістити їх за допомогою інших засобів зв'язку, які забезпечують фіксацію повідомлення або виклику, за останньою відомою суду адресою і вважається врученою, навіть якщо відповідний учасник судового процесу за цією адресою більше не знаходиться або не проживає.
Згідно частини 6 статті 242 Господарського процесуального кодексу України днем вручення судового рішення є: день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, повідомленою цією особою суду (пункт 4).
Суд звертає увагу на правову позицію Верховного Суду, викладену в постанові від 18 березня 2021 року у справі № 911/3142/19, відповідно до якої направлення листа рекомендованою кореспонденцією на дійсну адресу є достатнім для того, щоб вважати повідомлення належним, оскільки отримання зазначеного листа адресатом перебуває поза межами контролю відправника, у даному випадку, суду (близька за змістом правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 квітня 2018 року у справі № 800/547/17, постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27 листопада 2019 року у справі № 913/879/17, від 21 травня 2020 року у справі № 10/249-10/19, від 15 червня 2020 року у справі № 24/260-23/52-б).
У даному випаду судом також враховано, що за приписами частини 1 статті 9 Господарського процесуального кодексу України ніхто не може бути позбавлений права на інформацію про дату, час і місце розгляду своєї справи або обмежений у праві отримання в суді усної або письмової інформації про результати розгляду його судової справи. Будь-яка особа, яка не є учасником справи, має право на доступ до судових рішень у порядку, встановленому законом.
Відповідно до частини 2 статті 2 Закону України "Про доступ до судових рішень" усі судові рішення є відкритими та підлягають оприлюдненню в електронній формі не пізніше наступного дня після їх виготовлення і підписання. Згідно з частин 1, 2 статті 3 названого Закону, для доступу до судових рішень судів загальної юрисдикції Державна судова адміністрація України забезпечує ведення Єдиного державного реєстру судових рішень. Єдиний державний реєстр судових рішень - автоматизована система збирання, зберігання, захисту, обліку, пошуку та надання електронних копій судових рішень. Судові рішення, внесені до Реєстру, є відкритими для безоплатного цілодобового доступу на офіційному веб-порталі судової влади України (частина 1 статті 4 Закону України "Про доступ до судових рішень").
Враховуючи наведене, господарський суд зазначає, що відповідач не був позбавлений права та можливості ознайомитись з процесуальними документами у справі № 922/1500/25 у Єдиному державному реєстрі судових рішень (www.reyestr.court.gov.ua).
Відповідно до частини 9 статті 165 Господарського процесуального кодексу України у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин, суд вирішує справу за наявними матеріалами.
На підставі частини 4 статті 11 Господарського процесуального кодексу України, суд застосовує практику ЄСПЛ як джерело права, зокрема, у справі Осіпов проти України, де Суд нагадав, що стаття 6 Конвенції гарантує не право бути особисто присутнім у судовому засіданні під час розгляду цивільної справи, а більш загальне право ефективно представляти свою справу в суді та на рівність у користуванні правами з протилежною стороною, передбаченими принципом рівності сторін. Суд повинен лише встановити, чи було надано заявнику, стороні цивільного провадження, розумну можливість ознайомитися з наданими іншою стороною зауваженнями або доказами та прокоментувати їх, а також представити свою справу в умовах, що не ставлять його в явно гірше становище vis-а-vis його опонента (там само). З точки зору Конвенції заявник не має доводити, що його відсутність у судовому засіданні справді підірвала справедливість провадження або вплинула на його результат, оскільки така вимога позбавила б змісту гарантії статті 6 Конвенції.
Матеріали справи свідчать про те, що судом було створено всім учасникам судового процесу належні умови для доведення останніми своїх правових позицій, надання ними доказів, які, на їх думку, є достатніми для обґрунтування своїх вимог та заперечень. Окрім того, судом було вжито всіх заходів, в межах визначених чинним законодавством повноважень, щодо всебічного, повного та об'єктивного дослідження всіх обставин справи.
Оскільки відповідач своїм процесуальним правом на формування заперечень з приводу доводів викладених у позові не скористався, відзиву на позовну заяву у встановлений судом строк без поважних причин не надав, заяв та клопотань від нього не надходило, враховуючи стислі процесуальні строки, встановлені для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, суд вважає можливим розглянути справу за наявними у ній матеріалами, що містять достатньо відомостей про права і взаємовідносини сторін.
Частиною 4 статті 240 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи суд підписує рішення без його проголошення.
Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини на яких ґрунтуються позовні вимоги, об'єктивно оцінивши надані суду докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.
Як зазначено позивачем у позовній заяві, 15 липня 2024 року між Товариством з обмеженою відповідальністю «Мостиська драй порт» (далі за текстом - покупець/позивач) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Поліпродакт» (далі за текстом - постачальник/відповідач) укладено договір поставки № 288.
Згідно з пунктом 1.1. договору поставки № 288 від 15 липня 2024 року, в порядку та на умовах, визначених цим договором, постачальник зобов'язується в порядку та на умовах, визначених у цьому договорі, поставити та передати у власність покупця товар (партію товару), в асортименті, кількості та за цінами, вказаних у специфікаціях, що засвідчують передачу-приймання товару від постачальника до покупця та є невід'ємними частинами даного договору, а покупець зобов'язується в порядку та на умовах, визначених у цьому договорі прийняти та оплатити вказаний товар.
Позивач також вказує, що в рамках укладеного договору було складено та підписано ряд специфікацій:
- Специфікація № 288 від 15 липня 2024 року у пункті 3 передбачала, що строк поставки товару складає 20 банківських днів від підписання специфікації; а відтак, за розрахунком позивача, товар за цією специфікацією мав бути поставлений до 12 серпня 2024 року;
- Специфікація № 2 від 18 липня 2024 року у пункті 3 передбачала, що строк поставки товару складає 20 банківських днів від підписання специфікації; а відтак, за розрахунком позивача, товар за цією специфікацією мав бути поставлений до 15 серпня 2024 року;
- Специфікація № 3 від 24 липня 2024 року, у пункті 3 передбачала, що строк поставки товару складає 15 банківських днів від підписання специфікації; а відтак, за розрахунком позивача, товар за цією специфікацією мав бути поставлений до 14 серпня 2024 року.
При цьому, позивач зазначає, що відповідно до платіжних інструкцій № 777 від 29 липня 2024 року на суму 1 600,00 грн., № 782 від 29 липня 2024 року на суму 8 500,00 грн. та № 934 від 20 серпня 2024 року на суму 38 822,00 грн. ним було здійснено оплату на користь відповідача грошових коштів у загальному розмірі 48 922,00 грн.
Враховуючи, що договірні зобов'язання по специфікаціям № 288 від 15 липня 2024 року, № 2 від 18 липня 2024 року, № 3 від 24 липня 2024 року відповідачем не було виконано, та на протязі майже восьми місяців проти визначеної дати поставки товару (партії товару) останнім не було вчинено жодних активних дій, позивач звернувся до суду з метою захисту своїх порушених прав і законних інтересів.
Відповідач не скористався правом на формування відзиву, в порядку статті 165 ГПК України.
Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд зазначає наступне.
Предметом доказування у справі, відповідно до частини 2 статті 76 Господарського процесуального кодексу України, є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Предметом судового розгляду у справі є вимога щодо наявності/відсутності підстав для стягнення суми отриманої передоплати та повернення суми попередньої оплати на підставі договору поставки № 288 від 15 липня 2024 року.
Згідно з нормами статті 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Відповідно до статей 628, 629 Цивільного кодексу України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку (частина 1 статті 509 Цивільного кодексу України, частина 1 статті 173 Господарського кодексу України, чинного на момент ухвалення рішення).
Відповідно до статті 638 Цивільного кодексу України, яка кореспондується зі статтею 180 Господарського кодексу України, договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною.
Як свідчать матеріали справи, 15 липня 2024 року між Товариством з обмеженою відповідальністю «Мостиська драй порт» (далі за текстом - покупець/позивач) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Поліпродакт» (далі за текстом - постачальник/відповідач) укладено договір поставки № 288 (далі за текстом - договір).
Згідно з пунктом 1.1. договору постачальник зобов'язується в порядку та на умовах, визначених у цьому договорі, поставити та передати у власність покупця товар (партію товару), в асортименті, кількості та за цінами, вказаних у специфікаціях, що засвідчують передачу-приймання товару від постачальника до покупця та є невід'ємними частинами даного договору, а покупець зобов'язується в порядку та на умовах, визначених у цьому договорі прийняти та оплатити вказаний товар.
Аналізуючи умови укладеного між сторонами договору, враховуючи, що предметом договору слугує зобов'язання із передачі товару, суд зазначає, що між сторонами виникли господарські відносини на підставі договору поставки, до яких, крім положень Цивільного кодексу України, що регулюють загальні умови виконання зобов'язання, застосовуються також положення глави 54 підрозділу 1 Розділу ІІІ Цивільного кодексу України.
При цьому, суд зазначає, що формуючи підстави позову, позивач спирається в тому числі на статтю 901 Цивільного кодексу України, яка регулює правовідносини договору про надання послуг. Однак ця норма жодним чином не еквівалентна до правовідносин, які виникли між позивачем та відповідачем по даній справі на підставі договору поставки від 15 липня 2024 року № 288.
У постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17 та від 25 червня 2019 року у справі № 924/1473/15 зроблено правовий висновок про те, що посилання суду в рішенні на інші норми права, ніж зазначені в позовній заяві, не може розумітися як вихід суду за межі позовних вимог. У зв'язку із цим суд, з'ясувавши при розгляді справи, що позивач послався не на ті норми, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує в рішенні саме такі норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.
Саме на суд покладено обов'язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи з фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору.
Так, положеннями статті 712 Цивільного кодексу України визначено, що за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму. До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін. Згідно зі статтею 655 Цивільного кодексу України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
Судом встановлено, що договір оформлений належним чином та підписаний уповноваженими представниками сторін й скріплений печатками без зауважень та заперечень в добровільному порядку.
Відповідно до частини 1 статті 692 Цивільного кодексу України, покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару.
За умовами пункту 6.1. покупець здійснює оплату вартості кожної отриманої партії товару, на підставі рахунку-фактури постачальника з відтермінуванням 5 (п'ять) робочих днів з дати поставки товару, або за домовленістю сторін, попередньою оплатою, шляхом переказу грошових коштів на поточний (розрахунковий) рахунок постачальника. Умови оплати фіксуються у специфікації.
Додатками до договору слугують три специфікації (а.с. 12-14, том 1), а саме специфікації № 288 від 15 липня 2024 року, № 2 від 18 липня 2024 року, № 3 від 24 липня 2024 року, які передбачають наступний алгоритм оплати та поставки товару (партії товару):
як-то встановлено у Специфікації № 288 від 15 липня 2024 року: умови оплати товару: 100% передоплати (пункт 2); строк поставки товару по цій специфікації: протягом 20 банківських днів від підписання цієї специфікації (пункт 3);
як-то встановлено у Специфікації № 2 від 18 липня 2024 року: умови оплати товару: 50% передоплати, 50% відтермінування 5 (п'ять) робочих днів з дня отримання товару (пункт 2); строк поставки товару по цій специфікації: протягом 20 банківських днів від підписання цієї специфікації (пункт 3);
як-то встановлено у Специфікації № 3 від 24 липня 2024 року, умови оплати товару: 100% попередня оплата; строк поставки товару по цій специфікації: протягом 15 банківських днів від підписання цієї специфікації (пункт 3).
В рамках договірних правовідносин відповідачем 25 липня 2024 року сформовано та виставлено позивачу рахунок № 36 на суму 1 600,00 грн., 23 липня 2024 року сформовано та виставлено позивачу рахунок № 34 на суму 17 000,00 грн. та 23 липня 2024 року сформовано та виставлено позивачу рахунок № 35 на суму 38 822,02 грн. (а. с. 18-20, том 1). Позивач, виконуючи обумовлені договором зобов'язання, оплатив виставлені відповідачем рахунки, про що свідчать платіжні інструкції в національній валюті від 29 липня 2024 року за № 777 на суму 1 600,00 грн., від 29 липня 2024 року за № 782 на суму 8 500,00 грн, а також від 29 липня 2024 року за № 934 на суму 38 822,02 грн. (а. с. 15-17, том 1).
Отже, матеріали справи містять докази перерахування позивачем відповідачу попередньої оплати в загальному розмірі 48 922,02 грн на підставі виставлених відповідачем рахунків від 25 липня 2025 року за № 36 на суму 1 600,00 грн., від 23 липня 2024 року за № 34 на суму 17 000,00 грн. та 23 липня 2024 року за № 35 на суму 38 822,02 грн. Внаслідок виконання покупцем (позивачем у даній справі) визначених умовами договору дій (перерахування передоплати та попередньої оплати) у покупця, відповідно, виникає зустрічний обов'язок поставити товар у строк, визначений специфікацією, зокрема:
За Специфікацією № 288 від 15 липня 2024 року товар мав бути поставлений позивачу до 12 серпня 2024 року;
За Специфікацією № 2 від 18 липня 2024 року товар мав бути поставлений позивачу до 15 серпня 2024 року;
За Специфікацією № 3 від 24 липня 2024 року товар мав бути поставлений позивачу до 14 серпня 2024 року.
Як свідчать матеріали справи, відповідач не виконав обов'язкові до виконання умови договору, та не поставив товар у присічні строки, визначені специфікаціями № 288 від 15 липня 2024 року, № 2 від 18 липня 2024 року, № 3 від 24 липня 2024 року. Доказів виконання відповідачем зобов'язання з поставки позивачу в повному обсязі товару (партії товару) у визначений сторонами строк, матеріали справи не містять.
Згідно з частиною 1 та частиною 2 статті 693 Цивільного кодексу України, якщо договором встановлений обов'язок покупця частково або повністю оплатити товар до його передання продавцем (попередня оплата), покупець повинен здійснити оплату в строк, встановлений договором купівлі-продажу, а якщо такий строк не встановленийдоговором, - у строк, визначений відповідно до статті 530 цього Кодексу.
Якщо продавець, який одержав суму попередньої оплати товару, не передав товар у встановлений строк, покупець має право вимагати передання оплаченого товару або повернення суми попередньої оплати.
Таким чином, відповідно до частини 2 статті 693 Цивільного кодексу України у покупця виникає право вимагати передання оплаченого товару або повернення суми попередньої оплати від продавця, який одержав суму попередньої оплати товару і не поставив його в установлений строк.
Визначене зазначеною нормою право покупця вимагати від продавця повернення суми попередньої оплати є за своїм змістом правом покупця на односторонню відмову від зобов'язання, внаслідок якої припиняється зобов'язання продавця перед покупцем по поставці товару і виникає нове грошове зобов'язання.
Тобто, виходячи з аналізу положень статті 693 Цивільного кодексу України умовою її застосування є неналежне виконання продавцем свого зобов'язання зі своєчасного передання товару покупцю. А у разі настання такої умови покупець має право діяти альтернативно: або вимагати передання оплаченого товару від продавця, або вимагати повернення суми попередньої оплати. Тобто, волевиявлення щодо обрання одного з варіантів вимоги покупця має бути вчинено ним в активній однозначній формі такої поведінки, причому доведеної до продавця.
Оскільки законом не визначено форму пред'явлення такої вимоги покупця, останній може здійснити своє право будь-яким шляхом: як шляхом звернення до боржника з претензією, листом, телеграмою тощо, так і шляхом пред'явлення через суд вимоги у визначеній законом процесуальній формі - формі позову.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року по справі № 918/631/19.
Враховуючи положення статі 693 Цивільного кодексу України, яка встановлює альтернативність поведінки покупця в разі прострочення поставки товару (або передання оплаченого товару або повернення суми попередньої оплати), суд дійшов висновку, що позивач скористався передбаченим чинним законодавством правом повернення суми попередньої оплати шляхом скерування до суду позовної заяви.
Відповідно до частини 1 статті 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України є частиною національного законодавства України.
Законом України "Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції" № 475/97- ВР від 17 липня 1997 року ратифіковано Конвенцію про захист прав і основних свобод людини 1950 року. Перший протокол та протоколи № 2, 4, 7, 11 до Конвенції. Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Європейського суду з справ людини як джерело права. Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях, зокрема, у справах "Пайн Велі Девелопмент ЛТД та інші проти Ірландії" від 23 жовтня 1991 року, "Федоренко проти України" від 01 червня 2006 року зазначив, що відповідно до прецедентного права органів, що діють на підставі Конвенції, право власності може бути "існуючим майном" або коштами, включаючи позови, для задоволення яких позивач може обґрунтовувати їх принаймні "виправданими очікуваннями" щодо отримання можливості ефективного використання права власності. У межах вироблених Європейським судом з прав людини підходів до тлумачення поняття "майно", а саме в контексті статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, це поняття охоплює як "наявне майно", так і активи, включаючи право вимоги, з посиланням на які заявник може стверджувати, що він має принаймні законні очікування щодо ефективного здійснення свого "права власності". Статтю 1 Першого протоколу Конвенції можна застосовувати для захисту "правомірних (законних) очікувань" щодо певного стану речей (у майбутньому), оскільки їх можна вважати складовою частиною власності.
Отже, за висновками суду, відсутність дій відповідача щодо поставки товару, надає позивачу право на "законне очікування", що йому будуть повернуті кошти попередньої оплати. Не повернення відповідачем цих коштів прирівнюється до порушення права на мирне володіння майном (рішення Європейського суду з прав людини у справах "Брумареску проти Румунії", "Пономарьов проти України", "Агрокомплекс проти України").
Факт неналежного виконання відповідачем зобов'язання щодо своєчасної поставки товару за договором підтверджується матеріалами справи та є доведеним.
Відповідно до статті 610 Цивільного кодексу України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Згідно частиною 1 статті 612 Цивільного кодексу України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
Відповідно до частини 2 статті 614 Цивільного кодексу України відсутність своєї вини доводить особа, яка порушила зобов'язання. Відповідно до частини 3 та 4 статті 13 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій.
Враховуючи викладене, оскільки відповідачем не спростовано тверджень позивача про невиконання відповідачем у встановлені строки зобов'язання з поставки товару за договором, зокрема відповідачем не надано суду доказів поставки відповідачу товару, погодженої в обсязі погодженої сторонами у специфікаціях № 288 від 15 липня 2024 року, № 2 від 18 липня 2024 року, № 3 від 24 липня 2024 року, а відтак означене є умовою для застосування положень статті 693 Цивільного кодексу України. Відповідно, суд дійшов висновку, що позовні вимоги позивача про стягнення з відповідача отриманої передоплати та повернення суми попередньої оплати у загальному розмірі 48 922,02 грн. є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню в повному обсязі.
Відповідач заявлені позовні вимоги належними та допустимими доказами не спростував, доказів своєчасної поставки товару (партії товару) на суму отриманої передоплати або повернення суми попередньої оплати в розмірі 48 922,02 грн. суду не надав.
Суд, ураховуючи встановлені фактичні обставини справи, вирішуючи спір по суті заявлених позовних вимог, повно та всебічно дослідивши обставини справи, які ґрунтуються на належних та допустимих доказах, дійшов висновку про повне задоволення позову.
У відповідності до частини 1 статті 13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Відповідно до частини 4 статті 11 Господарського процесуального кодексу України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Рішення суду як найважливіший акт правосуддя має ґрунтуватись на повному з'ясуванні того, чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у справі, якими доказами вони підтверджуються та чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин. У пункті 58 рішення Європейського суду з прав людини від 10 лютого 2010 року "Справа "Серявін та інші проти України" (заява N 4909/04) Європейський суд з прав людини наголошує, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії", № 37801/97, пункт 36, від 01 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (рішення у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії", № 49684/99, пункт 30, від 27 вересня 2001 року). Суд також враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. При цьому, зазначений Висновок, крім іншого, акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
З огляду на вищевикладене, суд дав вичерпну відповідь на всі питання, що входять до предмету доказування у даній справі та виникають при кваліфікації спірних відносин як матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.
Згідно зі статтею 129 Господарського процесуального кодексу України судові витрати зі сплати судового збору покладаються на відповідача.
Враховуючи викладене та керуючись статтями 1-5, 8, 10-12, 20, 41-46, 73-80, 86, 123, пункт 2 частини 1 статті 129, 232, 233, 236-238, 240, 241, 247-252 Господарського процесуального кодексу України, суд, -
Позов задовольнити повністю.
Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Поліпродакт» (61091, Україна, Харківська область, місто Харків, вулиця Танкопія, будинок 19, корпус 3, офіс 31, код ЄДРПОУ 43780239) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Мостиська драй порт» (81300, Україна, Львівська область, Яворівський район, село Мостиська Другі, вулиця Колійова, будинок 15, код ЄДРПОУ 43487506) суму грошових коштів в розмірі 48 922,02 грн., а також судові витрати (сплачений судовий збір) в розмірі 3 028,00 грн.
Видати наказ після набрання законної сили рішення суду
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення може бути оскаржене безпосередньо до Східного апеляційного господарського суду протягом двадцяти днів з дня складання повного тексту рішення, відповідно до статей 256, 257 Господарського процесуального кодексу України.
Повне рішення складено "30" червня 2025 р.
Суддя В.С. Юрченко