Справа № 640/22557/19 Головуючий у 1 інстанції - Кульчицький С.О.
Суддя-доповідач - Василенко Я.М.
25 червня 2025 року м. Київ
Шостий апеляційний адміністративний суд у складі:
головуючого судді Василенка Я.М,
суддів Ганечко О.М., Кузьменка В.В.,
за участю секретаря Шляги А.О.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Черкаського окружного адміністративного суду від 28.03.2025 у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Офісу Генерального прокурора, Генерального прокурора Рябошапки Руслана Георгійовича про визнання протиправним та скасування наказу, визнання протиправними дій, поновлення на роботі, стягнення заробітку за час вимушеного прогулу, моральної шкоди та несплаченої вихідної допомоги при звільненні, -
ОСОБА_1 звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом, в якому просив:
- визнати протиправним та скасувати наказ Генеральної прокуратури України №1136ц від 17 жовтня 2019 року;
- визнати протиправними дії Генерального прокурора Рябошапки Руслана Георгійовича щодо видачі наказу Генеральної прокуратури України № 1136ц від 17 жовтня 2019 року;
- поновити ОСОБА_1 в органах прокуратури;
- поновити ОСОБА_1 на посаді заступника керівника Генеральної інспекції Офісу Генерального прокурора або на посаді в Офісі Генерального прокурора, що є рівнозначною (рівноцінною) посаді заступника керівника Генеральної інспекції Генеральної прокуратури України;
- стягнути з Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з дня незаконного звільнення по день ухвалення рішення суду;
- стягнути з Генерального прокурора Рябошапки Руслана Георгійовича на користь ОСОБА_1 моральну шкоду у розмірі 75 000 (сімдесят п'ять тисяч) гривень 00 коп;
- стягнути з Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 несплачену вихідну допомогу при звільненні в розмірі 40 836, 60 грн.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 21.11.2019 відкрито провадження у справі.
На виконання Закону України "Про внесення зміни до пункту 2 розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону України "Про ліквідацію Окружного адміністративного суду міста Києва та утворення Київського міського окружного адміністративного суду" та відповідно до Порядку передачі судових справ, нерозглянутих Окружним адміністративним судом міста Києва, затвердженого наказом Державної судової адміністрації України від 16.09.2024 № 399, Київський окружний адміністративний суд передав Черкаському окружному адміністративному суду 244 справи, в тому числі і справу № 640/22557/19.
Вказана адміністративна справа шляхом автоматизованого розподілу передана судді Кульчицькому С.О.
Ухвалою Черкаського окружного адміністративного суду від 27.01.2025 прийнято адміністративну справу №640/22557/19 до провадження. Справу вирішено розглядати з початку за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у письмовому провадженні) за наявними у справі матеріалами.
Ухвалою Черкаського окружного адміністративного суду від 26.03.2025 відмовлено у задоволенні клопотання представника позивача про передачу справи за підсудністю.
Ухвалою Черкаського окружного адміністративного суду від 26.03.2025 відмовлено у задоволенні клопотання Офісу Генерального прокурора про розгляд справи за правилами загального позовного провадження.
Рішенням Черкаського окружного адміністративного суду від 28.03.2025 у задоволенні позову відмовлено.
Не погоджуючись з вказаним рішенням ОСОБА_1 звернувся із апеляційною скаргою, в якій просить скасувати оскаржуване рішення, як таке, що прийняте із порушенням норм матеріального і процесуального права, та прийняти нове рішення, яким позов задовольнити.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення сторін, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступних підстав.
З матеріалів справи вбачається, що наказом від 24.01.2017 №66ц ОСОБА_1 призначено на посаду заступника начальника управління внутрішньої безпеки Генеральної інспекції Генеральної прокуратури України в порядку переведення з Національної поліції України.
У зв'язку із зміною структури, наказом від 06.02.2018 №84ц ОСОБА_1 призначено заступником керівника Генеральної інспекції Генеральної прокуратури України.
Позивачем на ім'я Генерального прокурора України подано заяву від 15.10.2019 про переведення на посаду прокурора в Офіс Генерального прокурора. У заяві зазначено, що ОСОБА_1 не заперечує проти переведення (призначення) на рівнозначну займаній посаді в Офіс Генерального прокурора.
Наказом Генерального прокурора України від 17.10.2019 №1136ц згідно зі статтею 9, пунктом 2 частини другої статті 41 Закону України "Про прокуратуру", підпункту 1 пункту 19 розділу ІІ "Прикінцеві і перехідні положення" Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури" звільнено ОСОБА_1 з посади заступника керівника Генеральної інспекції Генеральної прокуратури України та органів прокуратури на підставі пункту 9 частини 1 статті 51 Закону України "Про прокуратуру" з 18.10.2019.
Позивач, вважаючи спірний наказ протиправним, та таким, що підлягає скасуванню, звернувся до суду з даним позовом з метою захисту своїх порушених прав та охоронюваних законом інтересів.
Суд першої інстанції мотивував своє рішення тим, що подання позивачем заяви від 15.10.2019 без зазначення ним волевиявлення про намір проходження атестації свідчить про недотримання останнім вимог щодо змісту відповідної заяви.
Апелянт у своїй скарзі зазначає, що оскаржуване рішення прийнято судом першої інстанції з ненаданням належної оцінки нормам чинного законодавства, що призвело до прийняття невірного рішення. Також, апелянт звертає увагу, що рішенням Конституційного Суду України № 1-р(ІІ)/2023 від 01 березня 2023 року пункт 6 розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» від 19.09.2019 №113-IX визнаний неконституційним.
Колегія суддів погоджується з рішенням суду першої інстанції та вважає доводи апелянта безпідставними, враховуючи наступне.
25 вересня 2019 року набрав чинності Закон України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури" від 19 вересня 2019 року №113-ІХ (далі - Закон № 113-IX), яким запроваджено реформування системи органів прокуратури.
Відповідно до п. 7 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону №113-ІХ прокурори, які на день набрання чинності цим Законом займають посади прокурорів у Генеральній прокуратурі України, регіональних прокуратурах, місцевих прокуратурах, військових прокуратурах, можуть бути переведені на посаду прокурора в Офісі Генерального прокурора, обласних прокуратурах, окружних прокуратурах лише у разі успішного проходження ними атестації, яка проводиться у порядку, передбаченому цим розділом.
Відповідно до п.п. 7 - 17 розділу II "Прикінцеві і перехідні положення" Закону № 113-ІХ з метою проведення атестації прокурорів наказом Генерального прокурора від 03 жовтня 2019 року № 221 затверджено Порядок проходження прокурорами атестації, який визначає процедуру надання оцінки професійній компетентності, професійній етиці та доброчесності прокурорів Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур і військових прокуратур.
Пунктом 19 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 113-ІХ визначено, що прокурори, які на день набрання чинності цим Законом займають посади у Генеральній прокуратурі України, регіональних прокуратурах, місцевих прокуратурах, військових прокуратурах, звільняються Генеральним прокурором, керівником регіональної (обласної) прокуратури з посади прокурора на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України "Про прокуратуру" за умови настання однієї із наступних підстав:
1) неподання прокурором Генеральної прокуратури України, регіональної прокуратури, місцевої прокуратури, військової прокуратури у встановлений строк заяви до Генерального прокурора про переведення до Офісу Генерального прокурора, обласної прокуратури, окружної прокуратури та про намір у зв'язку із цим пройти атестацію;
2) рішення кадрової комісії про неуспішне проходження атестації прокурором Генеральної прокуратури України, регіональної прокуратури, місцевої прокуратури, військової прокуратури;
3) в Офісі Генерального прокурора, обласних прокуратурах, окружних прокуратурах відсутні вакантні посади, на які може бути здійснено переведення прокурора Генеральної прокуратури України, регіональної прокуратури, місцевої прокуратури, військової прокуратури, який успішно пройшов атестацію;
4) ненадання прокурором Генеральної прокуратури України, регіональної прокуратури, місцевої прокуратури, військової прокуратури, у разі успішного проходження ним атестації, згоди протягом трьох робочих днів на переведення на запропоновану йому посаду в Офісі Генерального прокурора, обласній прокуратурі, окружній прокуратурі.
Посилання у п. 19 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 113-ІХ на нормативний припис як на підставу для звільнення прокурора на пункт 9 частини першої статті 51 Закону України "Про прокуратуру" (№1697-VII), містить інший зміст положень цієї статті, які визначають "Загальні підстави для звільнення прокурорів", визначені Законом №1697-VII, який прийнятий у часі раніше, а саме 14 жовтня 2014 року (набрав чинності 15 липня 2015 року).
Прокурор відповідно до п. 9 ч.1. ст. 51 Закону №1697-VII звільняється з посади у разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури.
Таким чином, посилання на п. 9 ч. 1 ст. 51 Закону №1697-VII і посилання в пункті 19 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 113-ІХ, які передбачають законодавче регулювання підстав і умов звільнення прокурорів, має місце ситуація, коли на врегулювання цих правовідносин претендують декілька правових норм, які відмінні за своїм змістом і містяться в різних законах.
Порівнюючи співвідношення правових норм Закону №1697-VII і Закону № 113-ІХ, які визначають загальні підстави і умови, за яких можливе звільнення прокурорів, колегія суддів доходить до висновку, що вони не суперечать одна одній, кожна з них має відповідне застосування для врегулювання певного аспекту правовідносин.
Існування Закону №1697-VII та Закону № 113-ІХ, які претендують на застосування до спірних правовідносин, були прийняті в різний час. Так, Закон №1697-VII, який визначає правові засади організації і діяльності прокуратури України, статус прокурорів, порядок здійснення прокурорського самоврядування, а також систему прокуратури України, прийнятий 14 жовтня 2014 року (набрав чинності 15 липня 2015 року), а Закон № 113-ІХ, положення якого передбачають реалізацію першочергових заходів із реформи органів прокуратури, прийнятий 19 вересня 2019 року (набрав чинності 25 вересня 2019 року, крім окремих його приписів, що не мають значення для цієї справи). Тобто, Закон № 113-ІХ який визначає способи і форми правового регулювання спірних правовідносин, набрав чинності у часі пізніше.
Оскільки, Закон № 113-ІХ визначає першочергові заходи із реформи органів прокуратури, то він є спеціальним законом до спірних правовідносин. А тому п. 9 ч. 1 ст. 51 Закону №1697-VII, який визначає загальні підстави для звільнення, не є застосовним у розв'язанні спірних правовідносин щодо оскарження рішення атестаційної комісії, незгоди з результатами атестації та наказу про звільнення з посади прокурора за результатами такого рішення.
Таким чином, у п. 19 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 113-ІХ вказівку на п. 9 ч. 1 ст. 51 Закону №1697-VII, як на підставу для звільнення прокурора, необхідно застосовувати до спірних правовідносин у випадках, які визначені нормами спеціального Закону № 113-ІХ, що передбачають умови проведення атестації (а саме три етапи, визначені п. 6 розділу І Порядку проходження прокурорами атестації, затвердженого наказом Генерального прокурора від 03 жовтня 2019 року № 221 відповідно до Закону № 113-ІХ:
1) складання іспиту у формі анонімного тестування з використанням комп'ютерної техніки з метою виявлення рівня знань та умінь у застосуванні закону, відповідності здійснювати повноваження прокурора;
2) складання іспиту у формі анонімного тестування на загальні здібності та навички з використанням комп'ютерної техніки;
3) проведення співбесіди з метою виявлення відповідності прокурора вимогам професійної компетентності, професійної етики та доброчесності. Для оцінки рівня володіння практичними уміннями та навичками прокурори виконують письмове практичне завдання).
Системний аналіз положень абз. 1 п. 19 Закону № 113-IX дає підстави для висновку про те, що підставою для звільнення прокурора є настання однієї з підстав, визначених у п.п. 1-4 п. 19 цього розділу, зокрема й неподання прокурором у встановлений строк заяви до Генерального прокурора про переведення до Офісу Генерального прокурора, обласної прокуратури, окружної прокуратури та про намір у зв'язку із цим пройти атестацію; і Закон не вимагає додаткової підстави для звільнення.
Згідно з правовою позицією Верховного Суду викладеною у постановах від 21 жовтня 2021 року у справі № 440/2700/20, від 25 листопада 2021 року у справі № 160/5745/20, від 21 грудня 2021 року у справі №420/9066/20 та від 26 січня 2022 року у справі №240/17743/20, фактологічною підставою для звільнення є одна з підстав, передбачених підпунктами 1 - 4 п. 19 розділу ІІ Закону № 113-IX, а нормативною підставою - п. 9 ч. 1 ст. 51 Закону України "Про прокуратуру".
Відповідно до п. 10 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 113-ІХ прокурори Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур, військових прокуратур (у тому числі ті, які були відряджені до Національної академії прокуратури України для участі в її роботі на постійній основі) мають право в строк, визначений Порядком проходження прокурорами атестації, подати Генеральному прокурору заяву про переведення на посаду прокурора в Офісі Генерального прокурора, обласних прокуратурах, окружних прокуратурах. У заяві також повинно бути зазначено про намір пройти атестацію, надано згоду на обробку персональних даних, на застосування процедур та умов проведення атестації. Форма та порядок подачі заяви визначаються Порядком проходження прокурорами атестації.
Як встановлено судом першої інстанції, позивачем не було подано у порядку, визначеному чинним законодавством заяви про переведення на відповідну посаду прокурора в Офісі Генерального прокурора, яка б містила відомості про його намір пройти атестацію, його згоду на обробку персональних даних та на застосування процедур і умов проведення атестації.
Доводи апелянта про те, що в заяві від 15.10.2019 він не відмовлявся від проходження атестації не спростовують висновку суду про невідповідність поданої позивачем заяви встановленим вимогам.
Водночас, саме неподання прокурором Генеральної прокуратури України, регіональної прокуратури, місцевої прокуратури, військової прокуратури у встановлений строк заяви до Генерального прокурора про переведення до Офісу Генерального прокурора, обласної прокуратури, окружної прокуратури та про намір у зв'язку із цим пройти атестацію в силу вимог п. 19 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 113-ІХ є підставою для звільнення з посади прокурора на підставі п. 9 ч. 1 ст. 51 Закону України "Про прокуратуру".
Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом, зокрема, у постанові від 26 листопада 2020 року у справі № 200/13482/19-а, від 26 жовтня 2023 року у справі № 640/23452/19.
Аналогічну позицію у подібних правовідносинах щодо наслідків неподання прокурором заяви про переведення висловив Верховний Суд у постанові від 28.12.2022 у справі № 640/21763/19.
Частиною першою статті 36 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» передбачено, що Верховний Суд є найвищим судом у системі судоустрою України, який забезпечує сталість та єдність судової практики у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом.
Відповідно до частини п'ятої статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС), при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Згідно з вимогами частини шостої статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права.
Від наведених вище правових висновків Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах палата, об'єднана палата або Велика Палата Верховного Суду у відповідності до статті 346 КАС не відступала, а тому підстав для їх неврахування при вирішенні даного спору немає.
Як вбачається зі змісту апеляційної скарги, фактично всі доводи позивача щодо необхідності скасування спірного наказу про звільнення ґрунтуються на його незгоді з положеннями Закону № 113-IX і Порядку № 221, які, на його думку, порушують, зокрема, і права та гарантії, що визначені Кодексом законів про працю України та Конституцією України.
Водночас, колегія суддів звертає увагу на ту обставину, що положення Закону №113-IX на день їх виконання відповідачем і прийняття оскаржуваного наказу були (та є) чинними, неконституційними у встановленому законом порядку не визнавалися. Так само були чинними і положення Порядку № 221, а тому правові підстави для їх незастосування відсутні.
Враховуючи наведене, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції в частині оцінки доводів позивача щодо порушень його Конституційних прав та з висновком про відсутність правових підстав для визнання незаконним звільнення позивача з посади.
Разом з тим, колегія суддів враховує, що згідно з відомостями Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань вбачається, що 28 грудня 2019 року проведено реєстраційні дії, згідно з якими назву "Генеральна прокуратура України" змінено на назву "Офіс Генерального прокурора", код ЄДРПОУ залишився незміннім, що свідчить про відсутність ознак ліквідації та реорганізації органу прокуратури, в якому прокурор обіймав посаду, станом на час звільнення з посади.
Водночас, вказані обставини не впливають на правомірність прийнятого відповідачем наказу з огляду на чинність положень спеціальних законів.
Стосовно доводів апелянта щодо того, що рішенням Конституційного Суду України від 18.12.2024 №11р(ІІ)/2024 визнано таким, що не відповідає Конституції України пункт 9 частини 1 статті 51 Закону України "Про прокуратуру", колегія суддів зазначає таке.
Частиною 2 статті 152 Конституції України та статтею 91 Закону України "Про Конституційний Суд України" від 13.07.2017 №2136-VIII (надалі, також Закон №2136-VIII) визначено, що закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення.
Таким чином, з урахуванням приписів Конституції України, Закону України "Про Конституційний Суд України" та рішення Конституційного Суду України від 18.12.2024 № 11-р(II)/2024 положення пункту 9 частини 1 статті 51 Закону №1697-VII, визнані неконституційними і втрачають свою чинність через шість місяців із дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення, тобто з 18.06.2025.
За таких обставин, оскільки спірні правовідносини виникли та припинились до прийняття рішення Конституційного Суду України від 18.12.2024 № 11-р(II)/2024 по справі № 3-157/2023(290/23), а вказане рішення не містить положень, які б поширювали його дію на правовідносини, що виникли до набрання ним чинності, таке рішення на спірні правовідносини не поширюється.
Колегія суддів зазначає, що на момент виникнення спірних правовідносин, які є предметом розгляду у цій адміністративній справі, пункт 9 частини 1 статті 51 Закону №1697-VII був чинним та підлягав застосуванню, адже рішення Конституційного Суду України від 18.12.2024 № 11-р(II)/2024 не містить підстав для поширення його дії на правовідносини, що виникли до набрання ним чинності.
Встановлена Конституційним Судом України неконституційність (конституційність) закону, іншого правового акта чи їх окремого положення, застосованого (не застосованого) судом при вирішенні справи, має значення як рішення загального характеру, яким визначається правова позиція для вирішення наступних справ, а не як підстава для перегляду справи із ретроспективним застосуванням нової правової позиції і зміни таким чином стану правової визначеності, вже встановленої остаточним судовим рішенням у справі.
У рішенні від 24.12.1997 №8-зп у справі №3/690-97 Конституційний Суд України зазначив, що частина 2 статті 152 Конституції України закріплює принцип, за яким закони, інші правові акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність. За цим принципом закони, інші правові акти мають юридичну силу до визнання їх неконституційними окремим рішенням органу конституційного контролю.
Також, у рішенні від 30.09.2010 № 20-рп/2010 у справі № 1-45/2010 за конституційним поданням 252 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України "Про внесення змін до Конституції України" від 08.12.2004 № 2222-IV (справа про додержання процедури внесення змін до Конституції України) Конституційний Суд України вказав, що незалежно від того, наявні чи відсутні в рішеннях, висновках Конституційного Суду України приписи щодо порядку їх виконання, відповідні закони, інші правові акти або їх окремі положення, визнані за цими рішеннями неконституційними, не підлягають застосуванню як такі, що втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність.
Отже, рішення Конституційного Суду України не має ретроактивності та змінює законодавче регулювання лише для правовідносин, що матимуть місце з дати ухвалення рішення, та не може застосовуватись до правовідносин, які виникли до прийняття такого рішення.
При цьому, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18.11.2020 у справі №4819/49/19 зазначено, що встановлена Конституційним Судом України неконституційність (конституційність) закону, іншого правового акта чи їх окремого положення, застосованого (не застосованого) судом при вирішенні справи, має значення, перш за все, як рішення загального характеру, яким визначається правова позиція для вирішення наступних справ, а не як підстава для перегляду справи із ретроспективним застосуванням нової правової позиції і зміни таким чином стану правової визначеності, вже встановленої остаточним судовим рішенням.
Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 17.03.2020 у справі №826/7286/18, від 29.03.2023 у справі №320/7674/20, від 04.04.2023 у справі №640/23556/19, від 05.04.2023 у справі №640/6784/21, від 13.04.2023 у справі №600/1450/20-а, від 30.05.2023 у справі №420/4196/20, від 11.03.2021 у справі №803/376/17.
Вказане свідчить, що рішення Конституційного Суду України від 18.12.2024 № 11-р(II)/2024 не змінює правового регулювання спірних правовідносин, оскільки на момент їх виникнення норми, передбачені пунктом 9 частини 1 статті 51 Закону №1697-VII, були чинними та підлягали застосуванню.
Не беруться колегією суддів до уваги посилання апелянта в апеляційній скарзі на постанову Верховного Суду від 19.03.2025 у справі № 160/22026/24, оскільки ця справа не є релевантною та спірні правовідносини склалися щодо інших обставин, а саме щодо перерахунку та виплати особі пенсії відповідно до Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи".
Щодо посилань апелянта на те, що судом першої інстанції безпідставно не передано справу за підсудністю до Львівського окружного адміністративного суду, оскільки за час розгляду даної справи змінилося місце проживання позивача, то колегія суддів оцінює такі посилання критично, оскільки факт реєстрації у визначеному законом порядку місця проживання/перебування позивача у селі Зубра Львівського району Львівської області, місті Львові чи Львівській області не підтверджено, так як не надано належних доказів щодо цього.
Більше того, колегія суддів звертає увагу, що після звернення позивача до Окружного адміністративного суду міста Києва з даним позовом справу № 640/22557/19 було передано Черкаському окружному адміністративному суду на виконання Закону України "Про внесення зміни до пункту 2 розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону України "Про ліквідацію Окружного адміністративного суду міста Києва та утворення Київського міського окружного адміністративного суду" та відповідно до Порядку передачі судових справ, нерозглянутих Окружним адміністративним судом міста Києва, затвердженого наказом Державної судової адміністрації України від 16.09.2024 № 399.
Підсумовуючи викладене, за результатами розгляду апеляційної скарги колегія суддів дійшла до висновку, що суд першої інстанції прийняв правильне рішення про відмову у задоволенні позову.
Аналізуючи всі доводи апеляційної скарги, колегія суддів також приймає до уваги висновки ЄСПЛ, викладені в рішенні у справі «Ґарсія Руіз проти Іспанії» (Garcia Ruiz v. Spain), заява № 30544/96, п. 26, ECHR 1999-1, в якому суд зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожний довід.
Враховуючи вищевикладене, проаналізувавши всі доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що судом першої інстанції повно встановлено обставини справи та ухвалено судове рішення з дотриманням норм матеріального і процесуального права.
Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Апелянт не надав до суду належних доказів, що б підтверджували факт незаконності та необґрунтованості рішення суду першої інстанції.
Таким чином, колегія суддів вирішила згідно ст. 316 КАС України залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду - без змін, з урахуванням того, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.
Керуючись ст.ст. 243, 244, 250, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Черкаського окружного адміністративного суду від 28.03.2025 - без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення та може бути оскаржена до Верховного Суду в порядку та строки, встановлені ст.ст. 328-331 Кодексу адміністративного судочинства України.
Головуючий суддя Василенко Я.М.
Судді Ганечко О.М.
Кузьменко В.В.
Повний текст постанови виготовлений 26.06.2025.