справа №756/12035/24 Головуючий у суді І інстанції: Диба О.В.
провадження №22-ц/824/10257/2025 Головуючий у суді ІІ інстанції: Сушко Л.П.
25 червня 2025 року м. Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати в цивільних справах:
Головуючого судді: Сушко Л.П.,
суддів: Болотова Є.В., Музичко С.Г.,
секретар судового засідання: Максимук Л.С.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Київського апеляційного суду у порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за апеляційною скаргою адвоката Савинського Олександра Григоровича, який діє в інтересах ОСОБА_1 на рішення Оболонського районного суду міста Києва від 04 березня 2025 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи: Регіональний сервісний центр Головного сервісного центру Міністерства внутрішніх справ у Сумській області про визнання договору купівлі-продажу недійсним,
У вересні 2024 року позивач звернувся до суду з позовом, в якому просив визнати недійсним договір купівлі-продажу автомобіля, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , повернути вказаний автомобіль у спільну власність позивача та ОСОБА_2 , а також зобов'язати останню повернути кошти отримані від продажу автомобіля, з тих підстав, що транспортний засіб є їх спільним майном та був відчужений без його волевиявлення.
Позовні вимоги обґрунтовуються тим, що під час перебування у шлюбі з ОСОБА_2 подружжям було придбано автомобіль марки «БМВ», 2007 року випуску, номер шасі VIN НОМЕР_1 , чорного кольору, д.н.з. НОМЕР_2 .
Як стало відомо позивачу, 14.04.2023 року відповідачем було відчужено зазначений автомобіль ОСОБА_3 за 7000 грн.
Позивач вказує, що відчуження спірного автомобіля відбулося з порушенням вимог чинного законодавства, оскільки автомобіль є спільною сумісною власністю подружжя, проте його відчужено без письмової згоди позивача.
Виходячи з викладеного, оскільки спірний автомобіль вибув з володіння позивача не з його волі, і на даний час ним незаконно користується ОСОБА_3 , позивач просив визнати договір купівлі-продажу вказаного автомобіля №7959/23/004736 від 14.04.2023 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , недійсним, повернути вказаний автомобіль у спільну власність позивача та ОСОБА_2 , а також зобов'язати останню повернути кошти отримані від продажу автомобіля.
Рішенням Оболонського районного суду міста Києва від 04 березня 2025 року відмовлено у задоволенні позову.
Не погодившись з вказаним судовим рішенням, адвокат Савинський О.Г., який діє в інтересах ОСОБА_1 , подав апеляційну скаргу, в якій просив його скасувати та винести нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити в повній мірі.
Доводи апеляційної скарги обгрунтовані тим, що в суді першої інстанції представник позивача наголошував на тому, що відповідач ОСОБА_3 є матір'ю співмешканця відповідача ОСОБА_2 . Вартість продажу авто (згідно договору купівлі-продажу) становить 7000 грн, що майже в 100 разів менше за реальну вартість авто. Продаж авто здійснювався під час судового процесу про розлучення позивача та відповідача ОСОБА_2 .. Також продаж транспортного засобу здійснювався без згоди позивача.
Представник апелянта вважає, що всі дії відповідачів були направлені на ухилення від поділу майна.
З огляду на те, що ні письмової, ні навіть усної згоди відповідачу на відчуження автомобіля позивач не давав, тому на переконання представника апелянта, договір купівлі-продажу, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 від 13.04.2023 року є недійсним.
12 травня 2025 року на електронну адресу Київського апеляційного суду, а в подальшому і на поштову адресу суду надійшли заперечення на апеляційну скаргу від відповідача ОСОБА_3 , просила залишити без задоволення апеляційну скаргу позивача, а рішення суду першої інстанції без змін. Також просила скасувати вжиті заходи забезпечення позову здійсненні накладенням арешту на транспортний засіб марки «BMW», модель Х5, 2007 року випуску, чорного кольору, д.н.з. НОМЕР_3 , номер кузова (шасі, рама) НОМЕР_1 , який належить ОСОБА_3 , згідно постанови Київського апеляційного суду від 27 лютого 2025 року (апеляційне провадження « 22-ц/824/5520/2025) справа № 756/12035/24.
12 травня 2025 року на електронну адресу Київського апеляційного суду, а в подальшому і на поштову адресу суду надійшли заперечення на апеляційну скаргу від відповідача ОСОБА_2 , просила залишити без задоволення апеляційну скаргу позивача, а рішення суду першої інстанції без змін. Також просила скасувати вжиті заходи забезпечення позову здійсненні накладенням арешту на транспортний засіб марки «BMW», модель Х5, 2007 року випуску, чорного кольору, д.н.з. НОМЕР_3 , номер кузова (шасі, рама) НОМЕР_1 , який належить ОСОБА_3 , згідно постанови Київського апеляційного суду від 27 лютого 2025 року (апеляційне провадження « 22-ц/824/5520/2025) справа № 756/12035/24.
Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Вирішуючи даний спір та відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції обгрунтовував свої висновки тим, що оспорюваний договір купівлі-продажу транспортного засобу не містить будь-яких посилань на те, що транспортний засіб на момент його продажу перебував у спільній сумісній власності подружжя і що про це було повідомлено покупця ОСОБА_3 .. Стороною позивача будь-яких доказів на підтвердження придбання спірного транспортного засобу під час перебування у шлюбі з ОСОБА_2 , а також щодо поінформованості покупця ОСОБА_3 про те, що відчужуваний транспортний засіб належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той із подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя, не надано. Сторона позивача, при зверненні до суду із позовною заявою взагалі не вказувала на те, що відповідач ОСОБА_3 діяла недобросовісно, посилалася на те, що ціна, за яку було відчужено спірний автомобіль є занизькою, а позивач не надавав згоди на його відчуження, що у своїй сукупності і складають підстави позовних вимог.
Такі висновки суду відповідають обставинам справи та вимогам закону.
Відповідно до частин 1-5 статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків. Вказана правова норма кореспондується з положеннями частини першої статті 626 ЦК України.
Відповідно до статей 16, 203, 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред'явлення позову однією зі сторін правочину або іншою заінтересованою особою до іншої сторони чи сторін правочину; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення того, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб'єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину та має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, що передбачені законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, на захист якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене, у чому полягає його порушення, і, в залежності від цього, у який ефективний спосіб порушене право може бути захищено.
Статтею 216 ЦК України передбачено правові наслідки недійсності правочинів, а саме за недійсним правочином кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні все, що вона одержала на виконання такого правочину.
Загальним майновим наслідком недійсності правочину є реституція, яка в загальному вигляді передбачена абзацом другим частини першої статті 216 ЦК України.
Відповідно до статей 215 та 216 ЦК України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності правочину може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так й іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.
Отже, оспорювати правочин може також особа (заінтересована особа), яка не була стороною правочину і хоча й не була титульним володільцем відчуженого майна, однак вважає своє право власності на це майно порушеним або вважає порушеним інше речове право на відчужене майно. Крім того, у розумінні наведених положень законодавства, оспорювати правочин у суді може одна із сторін правочину або інша заінтересована особа. За відсутності визначення поняття «заінтересована особа» такою особою є кожен, хто має конкретний майновий інтерес в оспорюваному договорі. Самі по собі дії осіб, зокрема щодо вчинення правочинів, навіть якщо вони здаються іншим особам неправомірними, не можуть бути оспорені в суді, допоки ці особи не доведуть, що такі дії порушують їх права.
Вимоги особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним (частина третя статті 215 ЦК України) та застосування реституції, спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Застосування реституції як наслідку недійсності правочину насамперед відновлює права учасників цього правочину. Інтерес іншої особи полягає в тому, щоб відновити свої права через повернення майна відчужувачу. Якщо повернення майна його відчужувачу не відновлює права позивача, то судом може бути застосований іншій ефективний спосіб захисту порушеного права в рамках заявлених позовних вимог.
Поняття, зміст права власності та його здійснення закріплено у статтях 316, 317, 319 ЦК України, аналіз яких свідчить, що право власності особа здійснює незалежно від волі інших осіб, його зміст становлять правомочності власника з володіння, користування і розпорядження належним йому майном. Забезпечуючи всім власникам рівні умови здійснення своїх прав, держава гарантує власнику захист від порушень його права власності з боку будь-яких осіб.
За загальним правилом, власник самостійно розпоряджається своїм майном. Розпорядження об'єктом спільної власності (часткової чи сумісної) має свої особливості, одночасно майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно) (частина перша статті 355 ЦК України).
За вимогами частин першої, другої статті 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпорядження майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена.
Спільне сумісне майно подружжя, яке набуте за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку та/або доходу (стаття 60 СК України). Дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів одним з подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим з подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового.
Також частиною першою статті 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Зазначені норми сімейного права визначають не тільки право спільної власності подружжя на майно, а при його відчуженні й розмір їх часток у цьому майні та презумпцію згоди одного з подружжя на укладання від його імені іншим подружжям договорів про відчуження майна (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 29 червня 2021 року у справі № 916/2813/18).
Разом з тим, з метою захисту прав співвласників майна, у тому числі майна подружжя, норми цивільного та сімейного законодавства (стаття 369 ЦК України, частина третя та четверта статті 60 СК України) містять приписи, згідно з якими для укладення одним з подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово.
Зазначені приписи не тільки забезпечують права одного з подружжя, а й обмежують права іншого з подружжя у відчуженні спільного подружнього майна, оскільки ставлять правомочності одного з подружжя на відчуження майна в залежність від наявності належним чином оформленої згоди іншого з подружжя на таке відчуження. Відсутність такої згоди свідчить про відсутність повноважень в одного з подружжя (відчужувача) на відчуження подружнього майна.
Тобто, відсутність згоди одного зі співвласників (колишнього подружжя) на розпорядження майном може бути підставою визнання правочину, укладеного іншим співвласником щодо розпорядження спільним майном, недійсним, і такий спосіб захисту порушеного права власності одного з подружжя може бути ефективним у випадку заявлення позивачем позовної вимоги про застосування наслідків недійсності правочину.
Правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним зі співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника в разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень (частина четверта статті 369 ЦК України).
Вирішуючи питання ефективності способу захисту порушеного права шляхом пред'явлення позовних вимог про визнання договору недійсним, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22 вересня 2022 року у справі № 125/2157/19 (провадження № 14-40цс21) виснувала, що пред'явлення позову стороною договору або іншою особою (зацікавленою особою) про визнання недійсним договору є ефективним способом захисту порушеного права у разі, якщо такий позов заявлений з метою повернення одному з подружжя, чиї права порушено, майнових прав та/або частки в спільному майні подружжя, у тому числі шляхом визнання прав на частку, та/або одночасного виділення частки в порядку поділу майна подружжя або встановлення порядку користування цим майном тощо. При цьому підлягає встановленню добросовісність, насамперед, набувача за таким договором (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 29 червня 2021 року у справі № 916/2813/18 (пункт 8.67)).
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 23 січня 2024 року у справі № 523/14489/15 зазначила, що сама по собі відсутність письмової згоди одного з подружжя на відчуження спільного сумісного майна не є достатньою підставою для визнання відповідного правочину недійсним. Необхідно, щоб той з подружжя, хто уклав договір щодо спільного майна, та кінцевий набувач - контрагент за таким договором, діяли недобросовісно, зокрема щоб кінцевий набувач знав чи за обставинами справи не міг не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладав договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.
Встановлено, що з 13 липня 2013 року сторони перебували у шлюбі, який було зареєстровано у відділі державної реєстрації актів цивільного стану Святошинського районного управління юстиції у м. Києві, актовий запис № 791.
Рішенням Лохвицького районного суду Полтавської області від 14 листопада 2023 року шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 , зареєстрований 13 липня 2013 року Відділом державної реєстрації актів цивільного стану Святошинського районного управління юстиції у м. Києві, актовий запис № 791 розірвано (справа № 538/1299/23).
Встановлено, що на підставі договору купівлі-продажу транспортного засобу №7959/23/004736 від 14.04.2023 Роменською філією ТОВ «Прайм.БРО» на підставі укладеного з власником договору комісії №7959/23/004736 від 13.04.2023, було відчужено ОСОБА_3 автомобіль марки «БМВ», 2007 року випуску, номер шасі VIN НОМЕР_1 , чорного кольору, д.н.з. НОМЕР_2 , за 7000 грн (а.с.10-11 том 1).
З урахуванням викладеного, суд апеляційної інстанції вважає, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні позовних вимог, оскільки судом встановлено наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі та ненадання позивачем належних та допустимих доказів, які б підтверджували недобросовісність дій відповідачів (контрагентів) при укладенні договору купівлі-продажу автомобіля.
Так, розвиваючи висновок, сформульований у постанові від 29 червня 2021 року у справі №916/2813/18, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22 вересня 2022 року у справі № 125/2157/19 вказала, що презумпція розпорядження спільним майном одним із подружжя за згодою другого з подружжя встановлена саме на користь добросовісного набувача прав на таке майно. Тому укладення одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд встановить, що третя особа (контрагент за таким договором) діяла недобросовісно, зокрема знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той із подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.
Добросовісність - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
Недобросовісною є особа, яка знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя (постанова Великої Палати Верховного Суду від 29 червня 2021 року у справі № 916/2813/18).
Отже, із наведеного вище слідує, що можливість визнання недійсним договору щодо розпорядження майном, яке перебуває в спільній власності, залежить від встановлення недобросовісності третьої особи - контрагента за таким договором.
Тому під час розгляду спорів про недійсність договору у зв'язку з ненаданням одним із подружжя згоди на відчуження спільного майна слід з'ясувати, чи був добросовісним набувач такого майна (контрагент за договором), зокрема, у даній справі підлягає з'ясуванню чи знала ОСОБА_3 про те, що транспортний засіб є спільним майном подружжя, та що відсутня згода іншого співвласника на відчуження цього майна.
У даній справі встановлено, що спірний транспортний засіб придбаний в період зареєстрованого шлюбу між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , презумпція спільності права власності подружжя на придбане в період шлюбу майно, за якою частки подружжя є рівними, не спростована.
На момент вчинення оспорюваного договору купівлі-продажу транспортного засобу продавець повинен був повідомити покупцю, що транспортний засіб перебуває у спільній сумісній власності подружжя, діючи як доброчесний і розсудливий учасник договірного процесу, який повинен був дотриматися певного стандарту порядної поведінки та проявити розумну обачність, укладаючи договір купівлі-продажу транспортного засобу без згоди позивача.
Відповідно до п. 1.1. договору купівлі-продажу транспортного засобу вбачається, що продавець зобов'язується передати покупцеві транспортний засіб марки «БМВ», 2007 року випуску, номер шасі VIN НОМЕР_1 , чорного кольору, д.н.з. НОМЕР_2 , який зареєстрований за власником (комітентом за договором комісії), тобто за ОСОБА_2 (а.с. 10 звор. том 1).
Із наведеного слідує, що відповідач ОСОБА_3 не могла знати, що спірний транспортний засіб є спільним майном подружжя.
Доказів недобросовісності поведінки ОСОБА_3 в матеріалах справи відсутні.
Обов'язок доказування наявності недобросовісної поведінки контрагента лежить на позивачеві. Оскільки матеріали справи не містять належних доказів на підтвердження недобросовісної поведінки ОСОБА_3 , тому відсутні підстави для визнання недійсним договору купівлі-продажу транспортного засобу від 14.04.2023 року.
Доводи апеляційної скарги про те, що продаж автомобіля здійснювався під час судового процесу про розлучення позивача ОСОБА_1 та відповідача ОСОБА_2 , а тому вважає, що всі дії відповідачів були направлені на ухилення від поділу майна подружжя, суд апеляційної інстанції відхиляє як безпідставні, оскільки позивачем не доведено, що на момент укладення договору купівлі-продажу транспортного засобу, а саме 14.04.2023 року, існував спір про поділ спільного майна подружжя. Крім того, позивач в праві ставити питання щодо компенсації йому ринкової вартості частини автомобіля.
Доводи апеляційної скарги про те, що вартість автомобіля згідно договору купівлі-продажу становить 7000 грн, що майже в 100 раз менше за реальну вартість автомобіля, суд апеляційної інстанції погоджується з зазначеним твердженням, однак не приймає його до уваги, оскільки його необхідно оцінювати разом з іншими обставинами, а саме щодо обізнаності ОСОБА_3 про перебування продавця у шлюбі, стороною позивача крім слів, не надано жодних доказів того, що покупець ОСОБА_3 є матір'ю співмешканця продавця. Сам по собі факт низької ціни не є підставою для визнання недійсним договору купівлі-продажу автомобіля під час укладеного шлюбу.
Відповідно до ч. 1 ст. 632 ЦК України ціна в договорі встановлюється за домовленістю сторін. У випадках, встановлених законом, застосовуються ціни (тарифи, ставки тощо), які встановлюються або регулюються уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування.
Доводи апеляційної скарги про те, що неучасть відповідачів у даній справі є безпосереднім доказом того, що ними були здійсненні махінації щодо приховування транспортного засобу та фіктивного продажу автомобіля, суд апеляційної інстанції відхиляє, оскільки участь відповідачів не визнавалась судом обов'язковою.
Інші доводи апеляційної скарги не спростовують правильності висновків суду першої інстанції.
З урахуванням викладеного суд апеляційної інстанції вважає, що майнові права позивача не було порушено відповідачами.
З урахуванням наведеного, суд апеляційної інстанції, вважає, що суд першої інстанції дійшов вірного висновку про відмову у задоволенні позовних вимог.
Відповідно до статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Таким чином, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду, рішення суду ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права, і не може бути скасовано з підстав, викладених у апеляційній скарзі.
На підставі викладеного, керуючись ст.ст.374, 375 ЦПК України, суд,
Апеляційну скаргу адвоката Савинського Олександра Григоровича, який діє в інтересах ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Оболонського районного суду міста Києва від 04 березня 2025 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, та може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня виготовлення повного тексту постанови.
Повний текст постанови складено «26» червня 2025 року.
Головуючий суддя Л.П. Сушко
Судді Є.В. Болотов
С.Г. Музичко