11 червня 2025 року
м. Київ
провадження № 22-ц/824/7888/2025
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого - Євграфової Є. П. (суддя-доповідач),
суддів: Писаної Т. О., Саліхова В. В.
при секретарі Мудрак Р. Р.
за участі прокурора Козачука В. Б.
представника відповідача Зінкевича Л. В.
розглянув у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за апеляційною скаргою адвоката Зінкевича Дмитра Валерійовича, який діє в інтересах ОСОБА_1 ,
на рішення Баришівського районного суду Київської області у складі судді Троценко Т. А.
від 04 липня 2024 року
у цивільній справі № 355/2220/23 Баришівського районного суду Київської області
за позовом заступника керівника Броварської прокуратури Київської області в інтересах Держави в особі органу, уповноваженого здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах - Головного управління Держгеокадастру у місті Києві та Київській області
до ОСОБА_1
про конфіскацію земельної ділянки
В грудні 2023 року заступник керівника Броварської прокуратури Київської області М. Шайтанова звернулася до суду з позовом, у якому зазначила, що Броварською окружною прокуратурою при виконанні повноважень, визначених статтею 131-1 Конституції України та статтею 23 Закону України «Про прокуратуру» виявлено факт порушення інтересів держави щодо незаконного перебування у приватній власності громадян російської федерації земельних ділянок сільськогосподарського призначення, яке виражається у протиправному володінні та користування громадянином російської федерації землею вказаної категорії.
Зазначала, що перевіркою встановлено, що громадянка російської федерації ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом номер 156, виданого 05.02.2020 набула право власності на земельну ділянку із цільовим призначенням - для колективного садівництва, землі сільськогосподарського призначення із кадастровим номером 3220286700:21:081:0450 площею 0,0604 га, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 на території Сезенківського старостинського округу Баришівська об'єднана територіальна громада Броварського району Київської області (колишньої Сезенківської сільської ради Баришівського району).
05.02.2020 ОСОБА_1 зареєструвала право власності на зазначену земельну ділянку в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, номер відомостей про речове право 35351915.
Окружною прокуратурою виявлено порушення ст. ст. 13, 14, 41 Конституції України, ст. ст. 80, 81, 145 Земельного кодексу України у зв'язку з перебуванням у приватній власності ОСОБА_1 зазначеної вище земельної ділянки більше трьох років.
ОСОБА_1 документована посвідкою на постійне проживання в Україні серії НОМЕР_1 від 11.04.2014, однак інформація щодо оформлення нею паспорта громадянина України відсутня.
Наведені обставини свідчить, що громадянка російської федерації ОСОБА_1 , набувши в 2020 році спірну земельну ділянку для колективного садівництва у власність в порядку спадкування за законом, вимоги закону щодо її відчуження протягом одного року не виконала, що є підставою для припинення її права власності шляхом конфіскації за рішенням суду.
Враховуючи викладене позивач просив конфіскувати у власність держави в особі Головного управління Держгеокадастру у м. Києві та Київській області у ОСОБА_1 земельну ділянку із цільовим призначенням для колективного садівництва із кадастровим номером 3220286700:21:081:0450 площею 0,0604 га, розташовану за адресою: Київська область, Броварський район, с/т «Сулимівське - 1», ділянка № НОМЕР_2 на території Сезенківського старостинського округу Баришівська об'єднана територіальна громада Броварського району Київської області (колишньої Сезенківської сільської ради Баришівський район) та стягнути з відповідача судовий збір.
Рішенням Баришівського районного суду Київської області від 04 липня 2024 року позов задоволено.
Конфісковано у власність держави в особі Головного управління Держгеокадастру у м. Києві та Київській області у ОСОБА_1 земельну ділянку із кадастровим номером 3220286700:21:081:0450 площею 0,0604 га, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 на території Сезенківського старостинського округу Баришівська об'єднана територіальна громада Броварського району Київської області (колишньої Сезенківської сільської ради Баришівського району).
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь Київської обласної прокуратури судовий збір за подання позовної заяви у розмірі 2 684,00 грн.
В апеляційній скарзі адвокат Зінкевич Д. В., який діє в інтересах ОСОБА_1 , посилаючись на неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи, неправильне застосування норм матеріального права, просить рішення суду скасувати в повному обсязі, ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову в повному обсязі.
Вказував, що прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у виняткових випадках, коли уповноважений державний орган бездіяльний, не захищає інтереси держави взагалі, або здійснює такий захист неналежним чином. Зазначає, що хоча інтерес держави є широким поняттям, визначеним Конституційним Судом, він не автоматично надає прокурору право на втручання, якщо існує уповноважений орган, який може і повинен захищати ці інтереси.
Також зазначав про те, що відповідач не була належним чином повідомлена про розгляд даної справи судом першої інстанції. Обов'язок суду повідомити учасників справи про місце, дату і час судового засідання є реалізацією однієї з основних засад (принципів) цивільного судочинства - відкритості судового процесу. Невиконання (неналежне виконання) судом цього обов'язку призводить до порушення не лише права учасника справи бути повідомленим про місце, дату і час судового засідання, але й основних засад (принципів) цивільного судочинства. У зв'язку з тим, що ОСОБА_1 була не належним чином повідомлення про розгляд справи, суд першої інстанції дійшов до незаконного та неправомірного рішення та додатково порушив права ОСОБА_1 що належного захисту своїх прав, що є підставою для скасування рішення суду першої інстанції.
Звертав увагу суду, що позивач, у своєму позові зазначає, що згідно довідки про оціночну вартість об'єкта нерухомості земельної ділянки від 15.09.2023 № НВ-9928005352023 вартість земельної ділянки становить 1 277,22 грн, і саме з цієї суми позивач вираховував судовий збір, який становив 2 684,00 грн. Також зазначено, що відповідної довідки не має в переліку документів, які є додатками до позовної заяви, а згідно свідоцтва про спадщину за законом від 05.02.2020 вартість майна становила 25 036,00 грн, тобто сума судового збору за даний спір сплачена не в належній сумі, що є підставою для скасування рішення суду першої інстанції.
Зазначав, що земельною ділянкою кадастровий номер 3220286700:21:081:0450 площею 0,0604 га, розташовану за адресою: АДРЕСА_2 , ділянка № НОМЕР_2 володів ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , який за період свого життя на оспорюваній земельній ділянці побудував будинок з господарськими будівлями і спорудами, що підтверджується довідкою № 37 від 03.06.2021, довідкою № 3 від 27.01.2025. За таких обставин, відповідач володіє не тільки земельною ділянкою, але й будинком з господарськими будівлями і спорудами, який розташований на земельній ділянці за адресою: АДРЕСА_1 , на підставі свідоцтва про право на спадщину, а тому вважає, що ч. 4 ст. 81 ЗК України до відповідачки не застосовується.
Правом подачі відзиву на апеляційну скаргу учасники справи не скористались.
В судовому засіданні суду апеляційної інстанції адвокат Зінкевич Д. В., який діє в інтересах ОСОБА_1 доводи апеляційної скарги підтримав у повному обсязі, просив скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове, яким у задоволенні позову відмовити.
Прокурор Козачук В. Б. заперечував проти задоволення апеляційної скарги, просив рішення суду першої інстанції залишити без змін.
Заслухавши доповідь судді Євграфової Є. П., пояснення адвоката Зінкевича Д. В., який діє в інтересах ОСОБА_1 та прокурора Козачука В. Б., дослідивши матеріали справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів виходить з наступного.
Як вбачається з матеріалів справи і це було встановлено судом, що громадянка російської федерації ОСОБА_1 на підставі свідоцтва про право на спадщину, посвідченого 05.02.2020 приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Шевчук З. М., реєстр № 156, набула право власності на земельну ділянку із цільовим призначенням - для колективного садівництва із кадастровим номером 3220286700:21:081:0450 площею 0,0604 га, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 на території Сезенківського старостинського округу Баришівська об'єднана територіальна громада Броварського району Київської області (колишньої Сезенківської сільської ради Баришівського району) (а.с. 21).
05.02.2020 ОСОБА_1 зареєструвала право власності на зазначену земельну ділянку в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, номер відомостей про речове право 35351915 (а.с. 19-20).
Задовольняючи позовні вимоги, суд виходив з того, що ОСОБА_1 , будучи іноземним громадянином, упродовж року після набуття права власності на земельну ділянку для колективного садівництва не відчужила її, а отже є підстави для конфіскації цієї земельної ділянки у власність держави.
Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції виходячи з наступного.
Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Перший протокол, Конвенція) кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
Відповідно до практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) (серед багатьох інших, рішення ЄСПЛ у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23.09.1982, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21.02.1986, «Щокін проти України» від 14.10.2010, «Сєрков проти України» від 07.07.2011, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23.11.2000, «Булвес» АД проти Болгарії» від 22.01.2009, «Трегубенко проти України» від 02.11.2004, «East/West Alliance Limited» проти України» від 23.01.2014) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям.
Критерій законності означає, що втручання держави у право власності особи повинно здійснюватися на підставі закону - нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм.
Втручання держави в право власності особи є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного», «публічного» інтересу, при визначенні якого ЄСПЛ надає державам право користуватися «значною свободою (полем) розсуду».
Принцип «пропорційності» передбачає, що втручання в право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов'язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються.
Конституція України (стаття 13) визначає, що земля є об'єктом права власності Українського народу, від імені якого права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави.
Правовий статус та порядок використання, зокрема, земель сільськогосподарського призначення визначено ЗК України.
Згідно з частиною другою статті 4 ЗК України завданням земельного законодавства є регулювання земельних відносин з метою забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави, раціонального використання та охорони земель.
Відповідно до частини першої статті 22 ЗК України землями сільськогосподарського призначення визнаються землі, надані для виробництва сільськогосподарської продукції, здійснення сільськогосподарської науково-дослідної та навчальної діяльності, розміщення відповідної виробничої інфраструктури, у тому числі інфраструктури оптових ринків сільськогосподарської продукції, або призначені для цих цілей.
Згідно із ч. З ст. 81 Земельного кодексу України іноземці та особи без громадянства можуть набувати права власності на земельні ділянки відповідно до частини другої цієї статті у разі: а) придбання за договором купівлі-продажу, ренти, дарування, міни, іншими цивільно-правовими то дами; б) викупу земельних ділянок, на яких розташовані об'єкти нерухомого майна, що належать їм на праві власності; в) прийняття спадщини.
Відповідно до вимог підпункту «е» частини першої статті 140 ЗК України підставами припинення права власності на земельну ділянку є невідчуження земельної ділянки іноземними особами та особами без громадянства у встановлений строк у випадках, визначених цим Кодексом.
Згідно з частинами першою-четвертою статті 145 ЗК України якщо до особи переходить право власності на земельну ділянку, яка за цим Кодексом не може набуватися нею у власність, ця ділянка підлягає відчуженню її власником протягом року з моменту переходу такого права.
У разі якщо відповідно до закону власник земельної ділянки зобов'язаний відчужити її протягом певного строку і земельна ділянка не була відчужена ним протягом такого строку, така ділянка підлягає конфіскації за рішенням суду.
Позов про конфіскацію земельної ділянки подається до суду органом, що здійснює державний контроль за використанням та охороною земель. Конфіскована земельна ділянка за рішенням суду підлягає продажу на земельних торгах. Ціна проданої на земельних торгах земельної ділянки, за вирахуванням витрат, пов'язаних з її продажем, виплачується її колишньому власнику.
Частиною першою статті 348 ЦК України встановлено, що якщо з підстав, що не були заборонені законом, особа набула право власності на майно, яке за законом, який був прийнятий пізніше, не може їй належати, це майно має бути відчужене власником протягом строку, встановленого законом. Якщо майно не відчужене власником у встановлені законом строки, це майно з урахуванням його характеру і призначення за рішенням суду на підставі заяви відповідного органу державної влади підлягає примусовому продажу. У разі примусового продажу майна його колишньому власникові передається сума виторгу з вирахуванням витрат, пов'язаних з відчуженням майна. Якщо майно не було продане, воно за рішенням суду передається у власність держави. У цьому разі колишньому власникові майна виплачується сума, визначена за рішенням суду.
Аналіз вище вказаних норм права у їх системному взаємозв'язку дає підстави для висновку, що якщо власник земельної ділянки, який відповідно до закону зобов'язаний відчужити її протягом певного строку, однак не виконав такого обов'язку, то орган, що здійснює державний контроль за використанням та охороною земель, звертається до суд з позовом про конфіскацію вказаної земельної ділянки. За наслідками розгляду такого позову суд ухвалює рішення про конфіскацію даної земельної ділянки або відмови у її конфіскації. Рішення суду про конфіскацію земельної ділянки в подальшому є підставою для продажу даної земельної ділянки на земельних торгах.
Земельні ділянки для садівництва відносяться до земель сільськогосподарського призначення, тому відповідно до вимог ст. 130 цього Кодексу іноземцям, особам без громадянства та юридичним особам заборонено набувати частки у статутному (складеному) капіталі, акції, паї, членство у юридичних особах (крім як у статутному (складеному) капіталі банків), які є власниками земель сільськогосподарського призначення.
У разі невиконання цієї вимоги настають наслідки, передбачені ч. ч. 2, 4 ст. 145 Земельного кодексу України, а саме, така ділянка підлягає конфіскації за рішенням суду. Позов про конфіскацію земельної ділянки подається до суду органом, що здійснює державний контроль за використанням та охороною земель. Конфіскована земельна ділянка за рішенням суду підлягає продажу на земельних торгах.
Пунктом 10 ч. 1 ст. 346 Цивільного кодексу України визначено конфіскацію, як одну з підстав припинення права власності.
Згідно із ст. 356 Цивільного кодексу України до особи може бути застосовано позбавлення права власності на майно за рішенням суду як санкція за вчинення правопорушення (конфіскація) у випадках, встановлених законом. Конфісковане майно переходить у власність держави безоплатно, крім випадків, визначених законом. Обсяг та порядок конфіскації майна встановлюються законом.
Частиною 5 ст. 41 Конституції України визначено, що конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом.
Аналогічні висновки щодо застосування положень статті 145 ЗК України містяться у постановах Верховного Суду від 12.02.2025 у справі № 683/22/23 (провадження № 61-14939св23), від 12.03.2025 у справі № 568/823/23 (провадження № 61-13216св24), 07.05.2025 у справі № 686/196/23 (провадження № 61-15032св24).
Зважаючи, що ОСОБА_1 як громадянин іноземної держави набула на праві власності земельну ділянку сільськогосподарського призначення, не відчужила її протягом строку, встановленого статтею 81 ЗК України, суд першої інстанції, дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для конфіскації земельної ділянки за рішенням суду на підставі статті 145 ЗК України.
Доводи апеляційної скарги про те, що прокурор обмежений щодо повноважень представництва інтересів держави, колегія суддів не приймає до уваги, виходячи з наступного.
Пунктом 2 частини першої статті 2 Закону України «Про прокуратуру» передбачено, що на прокуратуру покладаються функції, зокрема представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених цим Законом та главою 12 розділу III Цивільного процесуального кодексу України.
Згідно з частинами третьою, четвертою статті 23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті, крім випадку, визначеного абзацом четвертим цієї частини.
Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов'язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб'єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб'єктом владних повноважень.
Отже, винятковими випадками, за яких прокурор може здійснювати представництво інтересів держави в суді, є порушення або загроза порушення інтересів держави. Ключовим для застосування цієї конституційної норми є поняття «інтерес держави».
Відповідно до Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями Вищого арбітражного суду України та Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень статті 2 Арбітражного процесуального кодексу України (справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді) від 08.04.1999 № 3-рп/99 Конституційний Суд України, з'ясовуючи поняття "інтереси держави" висловив позицію про те, що інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб'єктів права власності та господарювання тощо (п. 3 мотивувальної частини).
Інтереси держави можуть збігатися повністю, частково або не збігатися зовсім з інтересами державних органів, державних підприємств та організацій чи з інтересами господарських товариств з часткою державної власності у статутному фонді. Проте держава може вбачати свої інтереси не тільки в їх діяльності, але й в діяльності приватних підприємств, товариств.
З урахуванням того, що «інтереси держави» є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.
Таким чином, «інтереси держави» охоплюють широке і водночас чітко не визначене коло законних інтересів, які не піддаються точній класифікації, а тому їх наявність повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному конкретному випадку звернення прокурора з позовом. Надмірна формалізація «інтереси держави», особливо у сфері публічних правовідносин, може призвести до необґрунтованого обмеження повноважень прокурора на захист суспільно значущих інтересів там, де це дійсно потрібно (аналогічні позиції викладені у постановах Верховного Суду від 25.04.2018 у справі № 806/1000/17 та від 08.02.2019 у справі № 915/20/18, від 12.03.2025 у справі № 568/823/23 (провадження № 61-13216св24), 07.05.2025 у справі № 686/196/23 (провадження № 61-15032св24).
Прокурор, звертаючись до суду з позовом, має обґрунтувати та довести, крім наведеного, підстави для представництва, однією з яких є бездіяльність компетентного органу.
Бездіяльність компетентного органу означає, що він знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк.
Звертаючись до відповідного компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.
Таким чином, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження його бездіяльності. Якщо прокурору відомо причини такого незвернення, він обов'язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові, але якщо з відповіді компетентного органу на звернення прокурора такі причини з'ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.
Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідний компетентний орган, який усупереч вимогам закону не здійснює захисту або робить це неналежно.
Невиконання прокурором вимог щодо надання суду обґрунтування наявності підстав для здійснення представництва інтересів держави в суді має наслідком залишення позовної заяви без руху для усунення її недоліків і повернення в разі, якщо відповідно до ухвали суду у встановлений строк ці недоліки не усунуті.
Якщо суд установить відсутність підстав для представництва прокурором інтересів держави вже після відкриття провадження у справі, то позовну заяву прокурора слід вважати такою, що підписана особою, яка не має права її підписувати. І в таких справах виникають підстави для залишення позову без розгляду.
У справі даній справі прокурор зазначав, що підставою для представництва інтересів держави в особі ГУ Держгеокадастру є те, що ОСОБА_1 , будучи іноземним громадянином та набувши у власність в порядку спадкування земельну ділянку сільськогосподарського призначення, порушила процедуру використання спірної земельної ділянки, не відчуживши її упродовж року після набуття права власності.
На підтвердження зазначених обставин, Броварською окружною прокуратурою Головному управлінню Держгеокадастру у м. Києві та Київській області надіслано лист від 12.12.2023 про «виявлені порушення» із вимогою вжити заходи щодо їх усунення, у тому числі в судовому порядку (а.с. 16).
Головне управління Держгеокадастру у м. Києві та Київській області заходи щодо конфіскації земельних ділянок в дохід держави не вжито, лише листом від 19.12.2023 повідомлено окружну прокуратуру про відсутність коштів на сплату судового збору як причину невжиття заходів, що дає підстави прокурору вживати заходи представництва інтересів держави в суді (а. с. 17-18).
Врахувавши, що Головне управління Держгеокадастру у м. Києві та Київській області просило Броварську окружну прокуратуру вжити в його інтересах як органа, уповноваженого на здійснення державного контролю за використанням та охороною земель, заходи представницького характеру з метою усунення порушення земельного законодавства, в тому числі щодо ОСОБА_1 , колегія суддів погоджується із висновками суду першої інстанції про наявність у прокурора підстав для звернення з цим позовом.
Апеляційний суд також відхиляє аргументи сторони відповідача про те, що частина 4 статті 81 Земельного кодексу України не застосовується через наявність на земельній ділянці будинку, побудованого спадкодавцем ОСОБА_2 та успадкованого відповідачкою. Колегія суддів визнає ці доводи безпідставними.
Суд наголошує, що обов'язок відчуження земельної ділянки сільськогосподарського призначення іноземним громадянином протягом одного року є безумовним. Цей обов'язок не залежить від наявності на такій ділянці будь-яких будівель, тим більше якщо право власності на них не зареєстроване відповідно до закону. Таким чином, аргумент відповідача щодо наявності будинку не спростовує факту порушення відповідачкою вимог законодавства щодо відчуження земельної ділянки.
Водночас, колегія суддів зауважує, що хоча наявність будинку без належних правовстановлюючих документів не звільняє іноземного громадянина від обов'язку відчужити земельну ділянку сільськогосподарського призначення протягом встановленого законом строку, це не позбавляє власника ділянки права захищати свої майнові інтереси щодо цих будівель у процесі виконання судового рішення про конфіскацію та продажу земельної ділянки.
Механізм конфіскації із подальшим продажем ділянки на земельних торгах та виплатою коштів колишньому власнику надає можливість врахувати фактичну вартість ділянки разом з наявними на ній об'єктами будівництва, навіть якщо вони не були офіційно зареєстровані. Це відповідає принципам пропорційності та справедливої рівноваги, визначених практикою Європейського суду з прав людини.
Доводи апеляційної скарги про те, що відповідач не була належним чином повідомлена про розгляд справи, колегія суддів вважає безпідставними й такими, що спростовуються матеріалами справи. Суд першої інстанції направляв судові повістки виключно на зареєстроване місце проживання відповідача, також відповідача було повідомлення через оголошення на сайті суду. Крім того в апеляційній скарзі вказано адресу місця проживання відповідача, що збігається з адресою її зареєстрованого місця проживання, на яку суд направляв судові повістки.
Направлення листа рекомендованою кореспонденцією на дійсну адресу є достатнім для того, щоб вважати повідомлення належним, оскільки отримання зазначеного листа адресатом перебуває поза межами контролю відправника, а у даному випадку, суду. А оскільки їх було направлено на адресу, вказану в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань (щодо юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців) або на адресу місця реєстрації (щодо фізичних осіб) чи на адресу, самостійно зазначену стороною як адреса для листування. Отже суд здійснив всіх можливих заходів для того щоб повідомити відповідача про розгляд справи.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів апелянта по суті спору та їх відображення в оскаржуваному судовому рішенні, питання вмотивованості висновків суду, колегія суддів виходить з того, що у справі, яка розглядається, сторонам надано мотивовану відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені у апеляційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків суду першої інстанції.
Отже оскаржуване рішення суду першої інстанції ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, висновки суду відповідають встановленим обставинам, підстави для зміни чи скасування судового рішення та задоволення апеляційної скарги не встановлені.
Відповідно ст. 141 ЦПК України суд апеляційної інстанції, залишаючи рішення суду без змін, не змінює розподіл судових витрат.
Керуючись ст. ст. 367, 374, 375, 381-384 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу адвоката Зінкевича Дмитра Валерійовича, який діє в інтересах ОСОБА_1 , залишити без задоволення.
Рішення Баришівського районного суду Київської області від 04 липня 2024 року залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення, але може бути оскаржена до Верховного Суду шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текст постанови складений 25 червня 2025 року.
Судді Є. П. Євграфова
Т. О. Писана
В. В. Саліхов