27 червня 2025 рокуСправа №160/11178/25
Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі: головуючого - судді Кучми К.С., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області, Головного управління Пенсійного фонду України у Волинській області про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії,
Позивач звернувся до Дніпропетровського окружного адміністративного суду з позовною заявою, в якій просить:
- визнати протиправними дії Головного управління ПФУ у Волинській області, викладені у рішенні № 047050031164 від 21.03.2025 р. про відмову у призначенні йому пенсії за віком та у незарахуванні періодів роботи згідно із трудовою книжкою серії НОМЕР_1 від 10.03.1983 р. страхового стажу: з 06.12.1995 р. по 27.09.2018 р. на території російської федерації в обсязі 18 років 05 місяців 14 днів;
- зобов'язати Головне управління ПФУ в Дніпропетровській області зарахувати у страховий стаж його роботи вказані вище періоди з моменту виникнення у нього права на пенсію за віком та призначити пенсію за віком відповідно до поданої ним 21.03.2025 р. заяви про призначення пенсії.
В обґрунтування заявлених позовних вимог позивач зазначив, що 14.03.2025 року він звернувся до Головного управління ПФУ в Дніпропетровській області із заявою про призначення пенсії за віком. Проте, отримав рішення Головного управління ПФУ у Волинській області, яким відмовлено йому в призначенні пенсії за віком у зв?язку з відсутністю необхідного страхового стажу передбаченого ст.26 Закону України "Про загальнообов?язкове державне пенсійне страхування". Також, цим рішенням не зараховано до його страхового стажу періоди роботи згідно із трудовою книжкою серії НОМЕР_2 від 10.03.1983 року, з 06.12.1995 по 27.09.2018 на території рф. Зазначені обставини й стали підставою для звернення до суду з позовом.
Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 22.04.2025 року прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження в адміністративній справі в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.
На виконання вимог ухвали суду 08.05.2025 року до суду від відповідача-2 надійшов відзив на позовну заяву, в якому зазначено, що 14.03.2025 року позивач звернувся до пенсійного фонду, за місцем свого проживання, із заявою для призначення пенсії за віком відповідно до Закону України "Про загальнообов?язкове державне пенсійне страхування" від 09.07.2003 року №1058-IV. За результатами розгляду заяви позивача, Головним управління ПФУ у Волинській області прийнято рішення від 20.03.2025 року про відмову в призначенні пенсії за віком відповідно до ст.26 Закону №1058-IV, у зв??язку з відсутністю страхового стажу необхідної тривалості відповідно до поданих документів. За доданими документами до страхового стажу не зараховано згідно із трудовою книжкою серія НОМЕР_3 від 10.03.1983 року, з 06.12.1995 по 27.09.2018 на території рф. Згідно із частиною першої статті 24-1, періоди трудової діяльності за межами України зараховуються до страхового стажу на пільгових умовах, особам, які проживають в Україні, якщо це передбачено цим Законом або міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною радою України. Так як з 01.01.2023 року рф припинила участь в Угоді про гарантії прав громадян держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав у галузі пенсійного забезпечення від 13 березня 1992 року.
Отже, відповідно до ст.13 Угоди від 13.03.1992 рф з 01.01.2023 р. не є державою-учасницею Угоди про гарантії прав громадян держав - учасниць Співдружності Незалежності держав у галузі пенсійного забезпечення, відтак дія вказаної угоди між Україною та рф припинилась внаслідок виходу з Угоди одного з підписантів, а саме російської федерації, з 01.01.2023 р. Внаслідок виходу з вказаної угоди України, Угода від 13.03.1992 р. припинила дію з 19.06.2023 р. щодо взаємовідносин України з іншими державами-учасницями вказаної угоди. Тому пенсії громадян, які проживали, працювали на території рф, призначаються на умовах, визначених Законом України «Про загальнообов?язкове державне пенсійне страхування». Як наслідок по страхового стажу зараховуються лише періоди роботи (служби) на території РРФСР по 31.12.1991 року. З урахуванням наведеного у відповідача-2 не було законних підстав для зарахування спірного періоду до страхового стажу позивача. За таких обставин, відповідач-2 просив суд у задоволенні позову відмовити у повному обсязі.
Відповідачу-1 позовна заява з додатками та ухвала суду доставлені до його електронного кабінету 17 та 23 квітня 2025 року, що підтверджується відповідними довідками наявними матеріалах справи. Але відзиву на позовну заяву чи будь-яких документів, що стосуються даного предмету спору, відповідач-1 до теперішнього часу на адресу суду не надіслав.
Дослідивши матеріали справи, враховуючи позицію позивача, викладену в позовній заяви, позицію відповідача-2, викладену у відзиві на позовну заяву, оцінивши докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному та об'єктивному розгляді обставин справи, суд встановив наступні обставини справи.
З матеріалів справи вбачається, що позивач 14.03.2025 року звернувся до Головного управління ПФУ в Дніпропетровській області із заявою про призначення пенсії за віком
За принципом екстериторіальності заява позивача від 14.03.2025 року щодо призначення пенсії була розглянута Головним управлінням ПФУ у Волинській області.
Рішенням Головного управління ПФУ у Волинській області від 21.03.2025 №047050031164 відмовлено в призначенні пенсії за віком через відсутність необхідного страхового стажу. Згідно із наданими до заяви документами про стаж, що визначені Порядком підтвердження наявного трудового стажу для призначення пенсій за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній, затвердженим постановою КМУ страховий страж складає 13 років 10 місяців 10 днів.
Так, за результатом розгляду документів до страхового стажу не враховано періоди: згідно із трудовою книжкою серії НОМЕР_2 від 10.03.1983 року, з 06.12.1995 р. по 27.09.2018 р. на території російської федерації. Згідно із частиною першої статті 24 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» від 09.07.2003 р. № 1058-IV, періоди трудової діяльності за межами України зараховуються до страхового стажу на пільгових умовах, особам, які проживають в Україні, якщо це передбачено цим Законом або міжнародними договорами України, згода на обов?язковість яких надана Верховною радою України. У зв'язку з припиненням росією участі в Угоді про гарантії прав громадян держав-учасниць співдружності Незалежних Держав у галузі пенсійного забезпечення від 13.03.1992 р., до страхового стажу зараховуються періоди роботи на території РРФСР по 31.12.1991 р.
Аналізуючи правовідносини, які виникли між сторонами, суд виходить з наступного.
Правовідносини, що виникають у сфері пенсійного забезпечення громадян регулюються Законом України «Про пенсійне забезпечення» від 05.11.1991 р. № 1788-ХІІ та Законом України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» від 09.07.2003 р. № 1058-IV (в редакціях, чинних на момент виникнення спірних правовідносин).
Закон України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» розроблений відповідно до Конституції України та Основ законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування, визначає принципи, засади і механізми функціонування системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, призначення, перерахунку і виплати пенсій, надання соціальних послуг з коштів Пенсійного фонду, що формуються за рахунок страхових внесків роботодавців, бюджетних та інших джерел, передбачених цим Законом, а також регулює порядок формування Накопичувального пенсійного фонду та фінансування за рахунок його коштів видатків на оплату договорів страхування довічних пенсій або одноразових виплат застрахованим особам, членам їхніх сімей та іншим особам, передбаченим цим Законом.
Згідно із частиною першою статті 8 вказаного Закону право на отримання пенсій та соціальних послуг із солідарної системи мають громадяни України, які застраховані згідно із цим Законом та досягли встановленого цим Законом пенсійного віку чи визнані особами з інвалідністю в установленому законодавством порядку і мають необхідний для призначення відповідного виду пенсії страховий стаж.
Частиною першою статті 9 Закону № 1058-IV передбачено, що відповідно до цього Закону в солідарній системі призначаються такі пенсійні виплати: 1) пенсія за віком; 2) пенсія по інвалідності; 3) пенсія у зв'язку з втратою годувальника.
Частиною першою статті 26 Закону № 1058-IV визначено умови призначення пенсії за віком, відповідно до якої особи мають право на призначення пенсії за віком після досягнення віку 60 років за наявності страхового стажу не менше 15 років по 31 грудня 2017 року.
1. Особи мають право на призначення пенсії за віком після досягнення віку 60 років за наявності страхового стажу не менше 15 років по 31 грудня 2017 року.
Починаючи з 1 січня 2018 року право на призначення пенсії за віком після досягнення віку 60 років мають особи за наявності страхового стажу:
з 1 січня 2018 року по 31 грудня 2018 року - не менше 25 років;
з 1 січня 2019 року по 31 грудня 2019 року - не менше 26 років;
з 1 січня 2020 року по 31 грудня 2020 року - не менше 27 років;
з 1 січня 2021 року по 31 грудня 2021 року - не менше 28 років;
з 1 січня 2022 року по 31 грудня 2022 року - не менше 29 років;
з 1 січня 2023 року по 31 грудня 2023 року - не менше 30 років;
з 1 січня 2024 року по 31 грудня 2024 року - не менше 31 року;
з 1 січня 2025 року по 31 грудня 2025 року - не менше 32 років;
з 1 січня 2026 року по 31 грудня 2026 року - не менше 33 років;
з 1 січня 2027 року по 31 грудня 2027 року - не менше 34 років;
починаючи з 1 січня 2028 року - не менше 35 років.
Частиною 1 статті 24 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» встановлено, що страховий стаж - період (строк), протягом якого особа підлягає загальнообов'язковому державному пенсійному страхуванню та за який щомісяця сплачені страхові внески в сумі не меншій, ніж мінімальний страховий внесок.
Страховий стаж обчислюється територіальними органами Пенсійного фонду відповідно до вимог цього Закону за даними, що містяться в системі персоніфікованого обліку, а за періоди до впровадження системи персоніфікованого обліку - на підставі документів та в порядку, визначеному законодавством, що діяло до набрання чинності цим Законом (частина друга статті 24 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування»).
Відповідно до записів трудової книжки позивача серії НОМЕР_2 від 10.03.1983 року вбачається, що у спірний період він працював на наступних посадах:
- 06.12.1995 - прийнятий електромонтером 5 розряду, на підставі наказу № 471-к від 6/XII-95 р. (запис №14);
- 10.03.2009 - звільнений у зв?язку с закінченням трудового договору, пункт 2 частини першої статті 77 Трудового кодексу російської федерації на підставі наказу від 10.03.2009 р. №0047-к (запис №17);
- 02.05.2009 - прийнятий електромонтером 5 розряду, на підставі наказу від 24.04.2009 р. № 20107 (запис №18);
- 27.03.2012 - трудовий договір припинено у зв?язку з закінченням строку дії дозволу на роботу іноземному громадянину пункту 9 частини першої статті 83 Трудового кодексу російської федерації, на підставі наказу від 27.03.2012 р. №0097/к (запис №19);
- 10.05.2012 - прийнятий електромонтером 5 розряду, на підставі наказу № 0176/к від 10.05.2012 р. (запис №20);
- 01.02.2013 - отримано шостий розряд електромонтера, на підставі наказу від 21.01.2013 р. за №0110/к (запис №21);
- 27.02.2013 - трудовий договір припинено у зв?язку з закінченням строку дії дозволу на роботу іноземному громадянину відповідно до пункту 9 частини першої статті 83 Трудового кодексу російської федерації, на підставі наказу від 27.02.2013 р. №0068/к (Запис №22);
- 01.04.2013 - прийнятий електромонтером 6 розряду, на підставі наказу № 0101/к від 18.03.2013 р. (запис №23);
- 30.01.2014 - звільнений у зв?язку з закінченням строку дії дозволу на роботу іноземному громадянину відповідно до пункту 9 частини першої статті 83 Трудового кодексу російської федерації, на підставі наказу від 30.01.2014 р. №0043/к (запис №24);
- 01.04.2014 - прийнятий електромонтером шостого розряду, на підставі наказу від 17.03.2014 р. №00097/k. (запис №25);
- 29.01.2015 - звільнений у зв?язку з закінченням строку дії дозволу на роботу іноземному громадянину відповідно до пункту 9 частини першої статті 83 Трудового кодексу російської федерації, на підставі наказу від 29.01.2015 р. № 0016/к (запис №27);
- ТОВ «ЕЛГАД» 19.03.2015 прийнятий на роботу на виробничу ділянку №5 електромонтером 4 розряду, на підставі наказу від 18.03.2015 р. №l44-к (запис №28);
- 15.03.2016 - звільнено за власним бажанням відповідно до пункту 3 частини першої статті 77 Трудового кодексу російської федерації, на підставі наказу від 15.03.2016 р. №51-к (запис №29);
- 01.04.2016 - прийнятий на виробничу ділянку електромонтером 64 розряду, на підставі наказу № 64/к від 01.04.2016 р. (запис №30);
- 16.08.2017 - звільнено за власним бажанням пункт 3 частини першої статті 77 Трудового кодексу російської федерації, на підставі наказу від 14.08.2017 р. №397-к (запис №31);
- ТОВ «ТРАНСМОСТ СОЧИ» 02.10.2017 - прийнятий електромонтером по ремонту та обслуговування електрообладнання 5 розряду, на підставі наказу від 02.10.2017 р. №856-л (запис №32);
- 27.09.2018 - звільнений у зв?язку з закінченням строку дії дозволу на роботу іноземному громадянину пункту 9 частини першої статті 83 Трудового кодексу російської федерації, на підставі наказу від 24.09.2018 р. № 625-л (запис №33).
Так, в оскаржуваному рішенні відповідач-2 зазначив, що до страхового стажу позивача не враховано періоди роботи в рф відповідно до наданої ним трудової книжки серії № НОМЕР_2 від 10.03.1983 року, з 06.12.1995 р. по 27.09.2018 р. у зв'язку з припиненням росією участі в Угоді про гарантії прав громадян держав-учасниць співдружності Незалежних Держав у галузі пенсійного забезпечення від 13.03.1992 р., та до страхового стажу зараховуються періоди роботи на території РРФСР по 31.12.1991 р.
Однак, такі доводи відхиляються судом, оскільки Угода про гарантії прав громадян держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав у галузі пенсійного забезпечення від 13.03.1992 р. була чинна як для України, так і для рф в спірні періоди роботи позивача.
Відповідно до ст.19 Закону України «Про міжнародні договори України» чинні міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства. Якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору.
Частиною 2 статті 4 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» передбачено, що якщо міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, встановлено інші норми, ніж ті, що передбачені законодавством України про пенсійне забезпечення, то застосовуються норми міжнародного договору.
Одним із міжнародних договорів з питань пенсійного забезпечення, який підписала Україна, стала багатостороння Угода про гарантії прав громадян держав-учасниць Співдружності Незалежних держав в галузі пенсійного забезпечення від 13.03.1992 року, зобов'язання за якою взяли на себе дев'ять держав - учасниць СНД, в тому числі Україна та рф (далі - Угода).
Ця Угода поширюється на всі види пенсійного забезпечення громадян, які встановлені або будуть встановлені законодавством держав - учасниць Угоди (стаття 5 Угоди).
Відповідно до ст.1 Угоди пенсійне забезпечення громадян держав - учасниць цієї Угоди та членів їхніх сімей здійснюється за законодавством держави, на території якої вони проживають.
Статтею 6 Угоди встановлено, що призначення пенсій громадянам держав - учасниць Угоди проводиться за місцем проживання.
Для встановлення права на пенсію, в тому числі пенсію на пільгових умовах і за вислугу років, громадянам держав - учасниць Угоди враховується трудовий стаж, набутий на території будь-якої з цих держав, а також на території колишнього СРСР за час до набуття чинності цією Угодою.
Згідно із абзацами 2, 3 статті 6 Угоди між Урядом України і Урядом рф "Про трудову діяльність і соціальний захист громадян України і росії, які працюють за межами кордонів своїх країн" від 14.01.1993 року, трудовий стаж, включаючи стаж який обчислюється у пільговому порядку, і стаж роботи за спеціальністю, набутий у зв'язку з трудовою діяльністю на територіях обох Сторін, взаємно визнається Сторонами. Обчислення стажу здійснюється згідно з законодавством Сторони, на території якої відбувалась трудова діяльність. Сторонами визнаються дипломи, свідоцтво, інші документи державного зразка про рівень освіти і кваліфікації, які видані відповідними компетентними органами Сторін, без легалізації.
Частиною 2 статті 4 Угоди "Про співробітництво в галузі трудової міграції та соціального захисту трудівників-мігрантів" від 15.04.1994 року, підписаної Урядами Азербайджанської Республіки, Республіки Вірменія, республіки Білорусь, Республіки Грузія, Республіки Казахстан, Киргизької Республіки, Республіки Молдова, рф, Республіки Таджикистан, Туркменістану, Республіки Узбекистан, України, передбачено, що трудовий стаж, зокрема стаж на пільгових підставах і за спеціальністю, взаємно визнається Сторонами.
Таким чином, обчислення стажу здійснюється згідно із законодавством держави, на території якої відбувалась трудова діяльність; пільговий стаж, набутий на території однієї з цих двох держав, визнається іншою державою.
Постановою КМУ від 29.11.2022 р. №1328 «Про вихід з Угоди про гарантії прав громадян держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав у галузі пенсійного забезпечення» постановлено вийти з Угоди про гарантії прав громадян держав - учасниць Співдружності Незалежних Держав у галузі пенсійного забезпечення, вчиненої 13 березня 1992 р.
Вказана постанова набрала чинності 02.12.2022 р.
Отже, до набрання чинності постановою Кабінету Міністрів України від 29.11.2022 р. №1328 Україна, як держава - учасниця Угоди виконує зобов'язання, взяті згідно Угоди про гарантії прав громадян держав-учасниць Співдружності Незалежних держав в галузі пенсійного забезпечення від 13.03.1992 року.
При цьому, відповідно до статті 58 Конституції України, закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.
В Рішенні Конституційного Суду № 1-рп/99 від 09.02.1999 щодо тлумачення частини першої вказаної статті 58 Конституції України зазначено, що за загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплений у частині першій статті 58 Конституції України, за якою дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце. Дія нормативно-правових актів у часі раніше визначалась тільки в окремих законах України (стаття 6 Кримінального кодексу України, стаття 8 Кодексу України про адміністративні правопорушення, стаття 3 Цивільного процесуального кодексу України). Проте, Конституція України, закріпивши частиною першою статті 58 положення щодо неприпустимості зворотної дії в часі законів та інших нормативно-правових актів, водночас передбачає їх зворотну дію в часі у випадках, коли вони пом'якшують або скасовують юридичну відповідальність особи, що є загальновизнаним принципом права. Тобто щодо юридичної відповідальності застосовується новий закон чи інший нормативно-правовий акт, що пом'якшує або скасовує відповідальність особи за вчинене правопорушення під час дії нормативно-правового акта, яким визначались поняття правопорушення і відповідальність за нього.
Згідно із правовою позицією Верховного Суду, викладеній у постанові від 19.06.2018 у справі № 820/5348/17, розпочатий процес реалізації права, за загальним правилом, повинен бути завершений за чинним на момент початку такого процесу закону (крім випадків, якщо у самому законі не визначений інший порядок), що узгоджується з принципом правої визначеності.
Суд зазначає, що в силу пункту 2 статті 13 Угоди про гарантії прав громадян держав - учасників Співдружності незалежних Держав в галузі пенсійного забезпечення від 13.03.1992 р., пенсійні права громадян держав-учасниць Співдружності, що виникли відповідно до положень цієї Угоди, не втрачають своєї сили і в разі виходу із Угоди держави-учасниці, на території якої вони проживають.
Тож, припинення участі в Угоді від 13.03.1992 р., так само, як і прийняття постанови КМУ від 29.11.2022 р. №1328 "Про вихід з Угоди про гарантії прав громадян держав - учасниць Співдружності Незалежних Держав у галузі пенсійного забезпечення", не є підставою для відмови в обчисленні стажу роботи позивача, адже такий стаж ним набутий до ухвалення відповідних рішень.
Позиція відповідача-2 суперечить принципу верховенства права, оскільки право позивача на призначення/перерахунок пенсії не пов'язується з такими чинниками, як припинення дипломатичних відносин з однією з держав-учасниць Угоди.
За таких обставин, право позивача на обрахунок стажу при призначенні пенсії, набутого на території країни-учасниці Угоди, не може пов'язуватись з такими чинниками, як припинення дипломатичних відносин з такою країною, оскільки у період роботи позивача в рф вказана Угода була чинною та передбачала право на пенсію громадянам держав - учасниць Угоди з врахуванням трудового стажу, набутого на території будь-якої з цих держав. При цьому, суд зазначає, що за наявності чинних, у період роботи позивача, положень Угоди, що передбачали відповідне право, останній не може нести негативні наслідки у вигляді відмови у зарахуванні періодів роботи на території рф до стажу, що надає право на пенсійне забезпечення.
Суд зауважує, що оскільки позивач працював у рф в той час, коли усі вищевказані міжнародні договори були чинні, у пенсійного органу не було підстав не зараховувати стаж роботи позивача на території рф та, відповідно, і заробітну плату, отримувану під час виконання такої роботи.
У своєму рішенні від 16.09.2015 року у справі № 21-1465а15 Верховний Суд України вказав, що спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.
Згідно із ст.13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Україною Законом № 475/97-ВР від 17.07.1997 кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб правового захисту у відповідному національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, що діяли як офіційні особи.
Засіб правового захисту, що передбачений зазначеною статтею повинен бути ефективним як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави.
Будь-яка інша позиція була б рівнозначною санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам.
Державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов'язків.
Отже, ефективний засіб правого захисту у розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату; винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації, не відповідає розглядуваній міжнародній нормі.
Таким чином, відповідач-2 протиправно не врахував до страхового стажу позивача періоди його роботи з 06.12.1995 р. по 27.09.2018 р. на території рф.
Враховуючи вищевикладене, суд дійшов висновку, що рішення Головного управління ПФУ у Волинській області № 047050031164 від 21.03.2025 р. є протиправним та таким, що підлягає скасуванню.
Щодо заявлених позовних вимог про зобов'язання відповідача-1 призначити йому пенсію за віком, суд зазначає наступне.
Згідно зі статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка ратифікована Законом № 475/97-ВР від 17.07.1997 р. кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Статтею 5 КАС України визначені способи захисту порушених прав, свобод та інтересів, та зазначено, що захист порушених прав, свобод чи інтересів особи, яка звернулася до суду, може здійснюватися судом також в інший спосіб, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Відповідно до п.4 та п.10 ч.2 ст.245 КАС України, у разі задоволення позову суд може прийняти рішення про визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправною та зобов'язання вчинити певні дії; інший спосіб захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист таких прав, свобод та інтересів.
Згідно із ч.4 ст.245 КАС України, у випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов'язує суб'єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні.
Дискреційні повноваження - це сукупність прав та обов'язків органів державної влади та місцевого самоврядування, осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, що надають можливість на власний розсуд визначити повністю або частково вид і зміст управлінського рішення, яке приймається, або можливість вибору на власний розсуд одного з декількох варіантів управлінських рішень, передбачених проектом нормативно-правового акта.
Отже, дискреційне право органу виконавчої влади обумовлене певною свободою (тобто вільним, або адміністративним розсудом) в оцінюванні та діях, у виборі одного з варіантів рішень та правових наслідків.
Наділивши державні органи дискреційними повноваженнями, законодавець надав відповідному органу держави певну свободу розсуду при прийнятті управлінського рішення.
Такі рішення приймаються на підставі звернення зацікавленої особи та за результатами аналізу поданих нею документів.
Крім того, статтею 58 Закону №1058-IV визначено, що Пенсійний фонд є органом, який призначає пенсії та підготовляє документи для її виплати, тобто, Пенсійний фонд має виключну компетенцію в питаннях призначення пенсії.
Пунктом 4.2 Порядку № 22-1 визначено, що після реєстрації заяви та сканування копій документів засобами програмного забезпечення за принципом екстериторіальності визначається структурний підрозділ органу, що призначає пенсію, який формує атрибути сканованих документів (із зазначенням часу їх створення), електронну пенсійну справу.
З огляду на приписи розділу ІV Порядку № 22-1 належним відповідачем у спірних правовідносинах є Головне управління ПФУ у Волинській області, структурний підрозділ якого, визначений за принципом екстериторіальності, розглядав заяву про призначення пенсії та прийняв рішення про відмову у призначенні пенсії позивачу. В свою чергу Головне управління ПФУ в Дніпропетровській області здійснило лише повідомлення позивача про прийняте рішення відповідачем-2.
Таким чином, саме Головне управління ПФУ у Волинській області зобов'язано прийняти рішення про призначення пенсії позивачу.
За таких обставин, суд відмовляє у задоволенні позовних вимог до Головного управління ПФУ в Дніпропетровській області, оскільки зазначеним управлінням не вчинялось будь-яких дій та не приймалось яких-небудь рішень пов'язаних з розглядом заяви позивача, а отже права останнього відповідачем-1 не порушені.
З огляду на висновки суду про протиправність рішення Головного ПФУ у Волинській області, суд вважає за необхідне зобов'язати відповідача-2 повторно розглянути заяву позивача від 14.03.2025 року про призначення пенсії за віком зарахувавши до страхового стажу періоди роботи з 06.12.1995 р. по 27.09.2018 р., з урахуванням висновків суду.
У задоволенні решти позовних вимог позивачу слід відмовити.
Суд також застосовує позицію ЄСПЛ, сформовану в пункті 58 рішення у справі Серявін та інші проти України (№ 4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі Руїс Торіха проти Іспанії (Ruiz Torija v. Spain) № 303-A, пункт 29).
Відповідно до ч.2 ст.2 КАС України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Частиною 1 статті 9 КАС України визначено, що розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Згідно із частинами 1, 2 статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. Суб'єкт владних повноважень повинен подати суду всі наявні у нього документи та матеріали, які можуть бути використані як докази у справі.
Таким чином, особливістю адміністративного судочинства є те, що тягар доказування у спорі покладається на відповідача - суб'єкта владних повноважень, який повинен надати суду всі матеріали, які свідчать про його правомірні дії.
В силу ч.3 ст.90 КАС України, суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Приймаючи до уваги вище наведене, суд дійшов висновку про часткове задоволення позовної заяви з викладених вище підстав.
Щодо сплаченого позивачем судового збору за подання позову, суд зазначає наступне.
Частиною 1 ст.139 КАС України встановлено, що при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Згідно із ч.3 ст.139 КАС України при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.
Як видно з матеріалів справи, позивачем при зверненні до суду понесені судові витрати, пов'язані зі сплатою судового збору за подання позовної заяви до суду, тому сплачений судовий збір у розмірі 605,60 грн. (1 211,20 грн. : 2) підлягає поверненню позивачу за рахунок бюджетних асигнувань відповідача-2.
На підставі викладеного та керуючись ст.ст.8, 9, 72, 77, 132, 139, 241 - 246, 250, 262 КАС України, суд, -
Позовну заяву - задовольнити частково.
Визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління Пенсійного фонду України у Волинській області № 047050031164 від 21.03.2025 р., яким відмовлено ОСОБА_1 у призначенні пенсії за віком.
Зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України у Волинській області повторно розглянути заяву ОСОБА_1 від 14.03.2025 року про призначення пенсії за віком зарахувавши до страхового стажу періоди роботи з 06.12.1995 р. по 27.09.2018 р., з урахуванням висновків суду.
У задоволенні решти позовної заяви - відмовити.
Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України у Волинській області (вул.Соборна, буд.1, м.Володимир, Володимирський р-н, Волинська обл., 44702, код ЄДРПОУ 13358826) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , рнокпп НОМЕР_4 ) судові витрати по справі у розмірі 605,60 грн.
Рішення суду набирає законної сили відповідно до вимог статті 255 КАС України та може бути оскаржено в строки, передбачені статтею 295 КАС України.
Суддя К.С. Кучма