ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 334-68-95, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
м. Київ
27.06.2025Справа № 910/3274/25
Суддя Господарського суду міста Києва Лиськов М.О., розглянувши без виклику сторін у порядку спрощеного позовного провадження справу
За позовом Товариства з обмеженою відповідальністю “АВТОТРАНЗИТ»
(89936, Закарпатська область, Мукачівський район, с. Кленовець,
вул. Локоти, буд. 1; ідентифікаційний код: 37637435)
до Товариства з обмеженою відповідальністю “Маршмелс»
(01000, м. Київ, вул. Литвинського Ю., буд. 33-А;
ідентифікаційний код: 42618482)
про стягнення 94 497, 25 грн.
Товариство з обмеженою відповідальністю “АВТОТРАНЗИТ» (далі - позивач) звернулося до Господарського суду м. Києва з позовною заявою до Товариства з обмеженою відповідальністю “Маршмелс» (далі - відповідач) про стягнення заборгованості у зв'язку із неналежним виконанням своїх зобов'язань за Договором-заявкою про організацію перевезення вантажів автомобільним транспортом №177 від 13.07.2020 у загальному розмірі 94 497, 25 грн.
Ухвалою Господарського суду м.Києва №910/3274/25 від 25.03.2025 позовну заяву залишено без руху.
01.04.2025 від представника позивача надійшли до суду документи на виконання вимог ухвали суду від 25.03.2025.
Ухвалою Господарського суду м. Києва від 08.04.2025 суд прийняв позовну заяву до розгляду, відкрив провадження у справі №910/3274/25 та постановив здійснювати розгляд справи у порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін.
Даною ухвалою, суд у відповідності до ст. 165, 166 Господарського процесуального кодексу України встановив відповідачу строк для подання відзиву на позов та заперечень на відповіді на відзив, а позивачу строк для подання відповіді на відзив.
Означену ухвалу, направлено відповідачу на адресу, вказану в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, однак поштове відправлення № 0610246237487 повернуто до суду з посиланням на відсутність адресата за вказаною адресою.
Отже відповідач належним чином повідомлений про розгляд справи №910//3274/25 однак своїм правом на подачу письмового відзиву не скористався, доказів на обґрунтування своєї правової позиції у справі не надав.
У разі неподання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин, суд вирішує справу за наявними матеріалами (ч. 9 ст. 165 ГПК України).
Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій (ч. 4 ст. 13 ГПК України).
Приймаючи до уваги, що відповідач у строк, встановлений частиною 1 статті 251 Господарського процесуального кодексу України, не подав до суду відзив на позов, а відтак не скористався наданими йому процесуальними правами, за висновками суду, у матеріалах справи достатньо документів, які мають значення для правильного вирішення спору, внаслідок чого справа може бути розглянута за наявними у ній документами відповідно до частини 2 статті 178 Господарського процесуального кодексу України.
Оскільки клопотань про розгляд справи у судовому засіданні з повідомленням сторін до суду не надходило, а наявні у матеріалах справи документи достатні для прийняття повного та обґрунтованого судового рішення, у відповідності до ч. 5 ст. 252 Господарського процесуального кодексу України справа розглядається за наявними у справі матеріалами.
З моменту відкриття провадження у справі сплив достатній строк, для подання всіма учасниками справи своїх доводів, заперечень, відзивів, доказів тощо, у зв'язку з чим суд вважає за можливе здійснити розгляд даної справи по суті заявлених вимог.
Будь яких інших заяв, клопотань або заперечень від сторін до суду не надходило.
Оскільки наявні у матеріалах справи документи достатні для прийняття повного та обґрунтованого судового рішення, у відповідності до ч. 5 ст. 252 Господарського процесуального кодексу України справа розглядається за наявними у справі матеріалами.
При цьому судом враховано, що розгляд справи по суті в порядку спрощеного провадження починається через тридцять днів з дня відкриття провадження у справі, якщо судове засідання не проводиться (ч. 2 ст. 252 ГПК України).
Відповідно до ст. 248 Господарського процесуального кодексу України суд розглядає справи у порядку спрощеного позовного провадження протягом розумного строку, але не більше шістдесяти днів з дня відкриття провадження у справі.
Водночас, суд враховує, що відповідно до ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку.
Розумним, зокрема, вважається строк, що є об'єктивно необхідним для виконання процесуальних дій, прийняття процесуальних рішень та розгляду і вирішення справи з метою забезпечення своєчасного (без невиправданих зволікань) судового захисту.
З огляду на практику Європейського суду з прав людини, критеріями розумних строків є: правова та фактична складність справи; поведінка заявника, а також інших осіб, які беруть участь у справі, інших учасників процесу; поведінка органів державної влади (насамперед суду); характер процесу та його значення для заявника (справи “Федіна проти України» від 02.09.2010, “Смірнова проти України» від 08.11.2005, “Матіка проти Румунії» від 02.11.2006, “Літоселітіс проти Греції» від 05.02.2004 та інші).
Враховуючи зазначені вище обставини, для визначення обставин справи, які підлягають встановленню, та вчинення інших дій з метою забезпечення правильного, своєчасного і безперешкодного розгляду справи по суті, а також виконання завдання розгляду справи по суті, розгляд справи здійснено за межами строків, встановлених Господарським процесуальним кодексом України, проте в розумні строки.
Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд вважає, що позовні вимоги позивача не підлягають задоволенню з наступних підстав.
В обгрунтування позовних вимог Позивач зазначає, що 13.07.2020 року між Товариством з обмеженою відповідальністю «АВТОТРАНЗИТ» (надалі іменується як «Перевізник») в особі директора Репинець Івана Івановича що діє на підставі Статуту, з одного боку та Товариством з обмеженою відповідальністю «КОМПАНІЯ «СПЕЦАГРОТРАНС» (надалі іменується як «Експедитор») в особі Генерального директора Гембарського Ю.В. з другого боку, в подальшому іменуються як «Сторони» укладено Договір-заявку про організацію перевезення вантажів автомобільним транспортом №177 (надалі - Договір).
Також Позивач в тексті позовної заяви в якості доказів виконання зазначеної заявки належним чином посилається на Договір поставки №177 від 13.07.2020 року. Проте суд зауважує, що до матеріалів справи належним чином засвідченої копії вказаного договору представником Позивача не представлено.
Крім цього, на переконання Позивача, документом, який підтверджує факт виконання Постачальником ТОВ «Автотранзит» своїх обов'язків є відповідний Акт здачі-прийняття робіт №ОУ-0000672 від 21.07.2020 р. та Рахунок -фактура №СФ- 0000672 від 21.07.2020р.
В Акті здачі-прийняття робіт № ОУ-0000672 зазначено, що Експедитор ТОВ «КОМПАНІЯ «СПЕЦАГРОТРАНС» в особі директора Гембарського Ю.В та представник Перевізника ТОВ «Автотранзит» в особі директора Репинця І.І., з іншого боку, склали відповідний Акт про те, що Перевізником були надані такі послуги, а саме міжнародні транспортні послуги по маршруту м. Нікополь (Україна) - Грульяско (Італія) по договору- заявці №177 від 13.07.2020.
У Рахунку-фактурі №СФ - 0000672 від 21.07.2020р. вказано, що сума за міжнародні транспортні послуги по маршруту м. Нікополь (Україна) - Грульяско (Італія) становить 50 942, 93 грн
Таким чином, станом на момент подання позовної заяви сума заборгованості за основним зобов'язанням ТОВ «КОМПАНІЯ «СПЕЦАГРОТРАНС» становить 50 942, 93 грн
Обґрунтовуючи свої позовні вимоги Позивач вказує, що ні в строки передбачені умовами Договору, ні на день подачі цього позову Відповідач розрахунки за надані послуги не здійснив.
Оскільки між сторонами по справі склалися господарські правовідносини, то до них слід застосовувати положення Господарського кодексу України як спеціального акту законодавства, що регулює правовідносини у господарській сфері.
Відповідно до абзацу 2 пункту 1 статті 193 Господарського кодексу України до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим кодексом.
Згідно зі статтею 173 Господарського кодексу України, господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.
Відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина 1 статті 627 Цивільного кодексу України).
Частиною 1 статті 628 Цивільного кодексу України визначено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства
Відповідно до статті 629 Цивільного кодексу України, договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Статтею 909 Цивільного кодексу України визначено, що за договором перевезення вантажу одна сторона (перевізник) зобов'язується доставити довірений їй другою стороною (відправником) вантаж до пункту призначення та видати його особі, яка має право на одержання вантажу (одержувачеві), а відправник зобов'язується сплатити за перевезення вантажу встановлену плату.
Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом (стаття 525 Цивільного кодексу України).
Згідно зі статтею 526 Цивільного кодексу України зобов'язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог Цивільного кодексу України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Відповідно до статті 530 Цивільного кодексу України, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
Згідно з приписами ст. 929 Цивільного кодексу України за договором транспортного експедирування одна сторона (експедитор) зобов'язується за плату і за рахунок другої сторони (клієнта) виконати або організувати виконання визначених договором послуг, пов'язаних з перевезенням вантажу.
В якості доказів надання послуг із перевезення Позивачем до матеріалів справи додано заявку №177 від 13.07.2020. У вказаній Заявці зазначено, що вона укладена у відповідності до умов Договору №90. Суд критично оцінює вказану заявку, оскільки остання містить підпис та печатку лише перевізника - ТОВ «Автотранзит». Доказів підписання та схвалення зазначеної Заявки Експедитором - ТОВ «Компанія «Спецагротранс» матеріали справи не містять.
Так само, в якості доказів підтвердження надання послуг з перевезення за Заявкою № 117 від 13.07.2020 Позивачем додано підписаний в односторонньому порядку Акт №ОУ-0000672 від 21.07.2020. Суд зауважує, що у вказаному Акті від 21.07.2020 міститься інформація про те, що Перевізником були наданні послуги по Договору №93 від 30.04.2020. Водночас, належним чином засвідченої копії Договору №93 від 30.04.2020 представником Позивача до матеріалів справи не представлено.
Також суд позбавлений можливості впевнитися в тому, що вказана копія Акту від 21.07.2020 могла бути отримана Експедитором - ТОВ «Компанія «Спецагротранс», оскільки матеріали справи не містять жодних доказів надсилання чи вручення зазначеного Акту Експедитору. Таким чином, судом встановлено, що Акт №ОУ-0000672 від 21.07.2020 наданих послуг підписані лише Позивачем, що позбавляє суд можливості вважати вказаний Акт належним та допустимим доказом у справі на підтвердження факт здійснення перевезення.
Також суд звертає увагу Позивача на той факт, що матеріалами справи, її фактичними обставинами встановлено, що між Позивачем та Відповідачем існували відносини як за Договором №90 (заначено у Заявці №177 від 13.07.2020) та за Договором №93 від 30.04.2020 (заначено в Рахунку-фактурі №СФ-0000672 від 21.07.2020 та Акті від 21.07.2020), проте копії зазначених Договорів суду не надано.
Щодо поданої до суду міжнародної товарно-транспортної накладної CMR, то з неї можливо лише встановити, що відправником зазначено Limited Liability company “Interpipe Niko Tube», а ТОВ «Автотранзит» вказано як перевізник. Документами, що додаються є Міжнародний сертифікат 3701NK20 та інвойс №02499. Жодних доказів, що вказана Товарно-транспортна накладна оформлена у відповідності до умов зазначених вище Договорів або Заявки №177 від 13.07.2020 суду також не надано.
Отже суд приходить до висновку, що доказів надання послуг за Заявки №177 від 13.07.2020 до матеріалів справи Позивачем не додано. Суд оцінює критично доводи Позивача, стосовно того, що вказана сума заборгованості підтверджується підписаними лише зі сторони Позивача Заявкою №177 від 13.07.2020, Рахунком-фактурою №СФ-0000672 від 21.07.2020 та Актом №ОУ-0000672 від 21.07.2020, а отже не визнається судом таким, що є належним та допустимим доказами у справі.
Окрім того, суд зауважує, що матеріали справи не містять і жодних доказів звернення ТОВ «Автотранзит» до ТОВ «Компанія «Спецагротранс» з будь-якими претензіями стосовно сплати заборгованості за Актом №ОУ-0000672 від 21.07.2020, оскільки як сам Позивач вказав у позові, тримісячний строк з дня укладення Договору перевезення (13.07.2020р.) закінчився 13.10.2020р.
Таким чином, враховуючи надані суду докази суд дійшов висновку, що позовні вимоги позивача про стягнення з відповідача заборгованості за договором у розмірі 50 942,93 грн. не є обґрунтованими та такими, що не підтверджуються належними доказами, з огляду на що задоволенню не підлягають.
Вимоги про стягнення суми інфляційного збільшення боргу, штрафних санкцій та 3% річних також не підлягають задоволенню, у зв'язку із відмовою у задоволенні вимоги про стягнення суми основного боргу.
З огляду на викладене, системно проаналізувавши норми законодавства та встановивши, що позивачем не доведено суду достовірності своїх доводів, які покладені в основу позову.
Отже, вимоги позивача є необґрунтованими та задоволенню не підлягають.
Суд зазначає, що обов'язком сторін у господарському процесі є доведення суду тих обставин, на які вони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень.
Так, за змістом положень статті 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. У разі посилання учасника справи на невчинення іншим учасником справи певних дій або відсутність певної події, суд може зобов'язати такого іншого учасника справи надати відповідні докази вчинення цих дій або наявності певної події. У разі ненадання таких доказів суд може визнати обставину невчинення відповідних дій або відсутності події встановленою. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів.
Згідно зі статтею 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Відповідно до частини першої статті 74 Господарського процесуального кодексу України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять до предмета доказування.
Необхідність доводити обставини, на які учасник справи посилається як на підставу своїх вимог і заперечень в господарському процесі, є складовою обов'язку сприяти всебічному, повному та об'єктивному встановленню усіх обставин справи, що передбачає, зокрема, подання належних доказів, тобто таких, що підтверджують обставини, які входять у предмет доказування у справі, з відповідним посиланням на те, які обставини цей доказ підтверджує.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 05.02.2019 у справі №914/1131/18, від 26.02.2019 у справі №914/385/18, від 10.04.2019 у справі № 04/6455/17, від 05.11.2019 у справі №915/641/18.
При цьому, одним з основних принципів господарського судочинства є принцип змагальності.
Названий принцип полягає в тому, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається на підтвердження чи заперечення вимог.
Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (близька за змістом правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 18.11.2019 зі справи № 902/761/18, від 20.08.2020 зі справи № 914/1680/18).
Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Вимоги, як і заперечення на них, за загальним правилом обґрунтовуються певними обставинами та відповідними доказами, які підлягають дослідженню, зокрема, перевірці та аналізу. Все це має бути проаналізовано судом як у сукупності (в цілому), так і кожен доказ окремо, та відображено у судовому рішенні.
Суд зазначає, що необхідною умовою для визнання господарського договору недійсним як такого, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства (частина 1 статті 207 Господарського кодексу України), є наявність наміру хоча б у однієї з сторін щодо настання відповідних наслідків. Для прийняття рішення зі спору необхідно встановлювати, у чому конкретно полягала завідомо суперечна інтересам держави і суспільства мета укладення господарського договору, якою із сторін і в якій мірі виконано зобов'язання, а також наявність наміру у кожної із сторін. Наявність такого наміру у сторін (сторони) означає, що вони (вона), виходячи з обставин справи, усвідомлювали або повинні були усвідомлювати протиправність договору, що укладається, і суперечність його мети інтересам держави і суспільства та прагнули або свідомо допускали настання протиправних наслідків. Намір юридичної особи визначається як намір тієї посадової або іншої фізичної особи, яка підписала договір, маючи на це належні повноваження. За відсутності останніх наявність наміру у юридичної особи не може вважатися встановленою.
Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Позивач не довів належними та допустимими доказами свою правову позицію.
З огляду на викладене, господарський суд дійшов висновку, що позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю “АВТОТРАНЗИТ» є такими, що задоволенню не підлягають. Решта доводів учасників процесу, їх письмових пояснень, поданих до матеріалів справи документів та наданих усних пояснень представників сторін були ретельно досліджені судом, і наведених вище висновків суду не спростовують.
Судовий збір за розгляд справи відповідно до ст. 129 ГПК України покладається на позивача.
Керуючись ст. ст. 73-74, 76-79, 86, 129, 233, 237-238 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва, -
У задоволенні позовних вимог - відмовити повністю.
Рішення набирає законної сили відповідно до ст. 241 ГПК України та може бути оскаржено у порядку і строк, встановлені ст. 254, 256, 257 ГПК України.
Суддя М.О. Лиськов