ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 334-68-95, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
м. Київ
26.06.2025Справа № 910/1533/25
Суддя Плотницька Н.Б., розглянувши справу
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Будівельна компанія "Альфа - Містобуд" (03195, місто Київ, вулиця Рудницького Степана, будинок 2-В, офіс 24)"
доТовариства з обмеженою відповідальністю "Ульма Опалубка Україна" (01013, місто Київ, Набережно-Печерська дорога, будинок 7)
простягнення 45 000 грн 00 коп.
Представники сторін: не з'явились
10.02.2025 до Господарського суду міста Києва надійшла позовна заява Товариства з обмеженою відповідальністю "Будівельна компанія "Альфа - Містобуд" з вимогами до Товариства з обмеженою відповідальністю "Ульма Опалубка Україна" про стягнення 45 000 грн 00 коп. збитків.
Свої позовні вимоги позивач обґрунтовує тим, що неповідомлення відповідачем приватного виконавця про часткову сплату боргу, призвело до того, що позивачу було заподіяно збитки у виді зайво стягнутої винагороди приватного виконавця.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 13.02.2025 позовну заяву залишено без руху на підставі частини 1 статті 174 Господарського процесуального кодексу України.
17.02.2025 до Господарського суду міста Києва від позивача надійшла заява про усунення недоліків позовної заяви.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 13.12.2025 відкрито провадження у справі № 910/1533/25, розгляд справи постановлено здійснювати в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників справи за наявними у справі матеріалами.
10.03.2025 до Господарського суду міста Києва від відповідача надійшов відзив на позовну заяву.
Інших доказів на підтвердження своїх вимог та заперечень, окрім наявних в матеріалах справи, сторонами суду не надано.
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва
11.09.2023 між Товариством з обмеженою відповідальністю "Ульма Опалубка Україна" (орендодавець) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Будівельна компанія "Альфа - Містобуд" (орендар) укладено договір "Загальні умови оренди (найму)", за умовами якого елементи опалубки (далі - об'єкт оренди), що передаватимуться орендодавцем орендарю в оренду, орендуватимуться орендарем за окремо укладеними угодами на умовах, визначених нею та цими Загальними умовами. Об'єкт оренди використовуватиметься орендарем у власній господарській діяльності виключно за цільовим призначенням.
Також, 11.09.2023 між Товариством з обмеженою відповідальністю "Ульма Опалубка Україна" (орендодавець) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Будівельна компанія "Альфа - Містобуд" (орендар) укладено угоду № 166/09-23, за умовами якої орендодавець зобов'язується передати, а орендар зобов'язується прийняти у строкове платне користування (оперативну оренду) елементи опалубки (надалі - об'єкт оренди) відповідно до зробленого орендодавцем та погодженого орендодавцем замовлення. Найменування, перелік та вартість (однієї одиниці з урахуванням індексації) об'єкта оренди визначено орендодавцем у Каталожній вартості елементів опалубки (додаток № l до загальних умов).
Рішенням Господарського суду міста Києва від 08.07.2024, яке залишено без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 23.10.2024 у справі № 910/3635/23, встановлено факт наявності у Товариством з обмеженою відповідальністю "Будівельна компанія "Альфа - Містобуд" перед Товариством з обмеженою відповідальністю "Ульма Опалубка Україна" заборгованості за угоду № 166/09-23 від 11.09.2023 за період з листопада 2023 року по лютий 2024 року в розмірі 481 296 грн 38 коп., з яких 477 296 грн 38 коп. - заборгованість з оренди та 4 000 грн 00 коп. - компенсації витрат на доставку елементів опалубки.
27.11.2024, на виконання рішення Господарського суду міста Києва від 08.07.2024 у справі № 910/3635/23, яке залишено без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 23.10.2024 у справі № 910/3635/23 та набрало законної сили 23.10.2024, видано наказ про стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю "Будівельна компанія "Альфа-Містобуд" на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Ульма Опалубка Україна" 481 296 грн 38 коп. заборгованості за послуги з оренди та 7 219 грн 45 коп. судового збору.
В обґрунтування заявлених позовних вимог позивач посилається на те, що після ухвалення 23.10.2024 рішення Північним апеляційним господарським судом по вищенаведеній справі, з метою добровільного погашення боргу, враховуючи, що обліковується заборгованість стягувачем в наростаючому порядку, позивачем було частково сплачено заборгованості відповідно до платіжної інструкції №797 від 21.11.2024 на суму 200 000 грн 00 коп. та платіжної інструкції № 806 від 25.11.2024 на суму 250 000 грн 00 коп. У зв'язку з чим, борг Товариства з обмеженою відповідальністю "Будівельна компанія "Альфа-Містобуд" перед Товариством з обмеженою відповідальністю "Ульма Опалубка Україна", станом на 25.11.2024 за судовим рішенням по справі 910/3635/24 мав становити 38 515 грн 83 коп. (481 296,38 грн.+7 219,45 грн. - 450 000,00 грн.).
Проте, за твердженням позивача відповідачем в порушення норм чинного законодавства при пред'явленні виконавчого документу по справі № 910/3635/23 до виконання не повідомлено приватного виконавця про проведення боржником часткової оплати суми боргу, що призвело до нарахування та стягнення надмірної суми винагороди приватного виконавця, чим було завдано позивачу збитки в розмірі 45 000 грн 00 коп.
Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд вважає, що вимоги позивача не підлягають задоволенню з наступних підстав.
Згідно з пунктом 3 частини 2 статті 11 Цивільного кодексу України підставою виникнення цивільних прав та обов'язків є завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі
Відповідно частин 1-3 статті 22 Цивільного кодексу України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування.
Збитками є:
1) втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки);
2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).
Збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі.
Відповідно до частина 1 статті 1166 Цивільного кодексу України майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.
Нормами статті 1192 Цивільного кодексу України встановлено, що з урахуванням обставин справи суд за вибором потерпілого може зобов'язати особу, яка завдала шкоди майну, відшкодувати її в натурі (передати річ того ж роду і такої ж якості, полагодити пошкоджену річ тощо) або відшкодувати завдані збитки у повному обсязі.
Розмір збитків, що підлягають відшкодуванню потерпілому, визначається відповідно до реальної вартості втраченого майна на момент розгляду справи або виконання робіт, необхідних для відновлення пошкодженої речі.
Згідно з нормами статті 224 Господарського кодексу України учасник господарських відносин, який порушив господарське зобов'язання або установлені вимоги щодо здійснення господарської діяльності, повинен відшкодувати завдані цим збитки суб'єкту, права або законні інтереси якого порушено. Під збитками розуміються витрати, зроблені управненою стороною, втрата або пошкодження її майна, а також не одержані нею доходи, які управнена сторона одержала б у разі належного виконання зобов'язання або додержання правил здійснення господарської діяльності другою стороною.
Згідно з частиною 1 статті 225 Господарського кодексу України до складу збитків, що підлягають відшкодуванню особою, яка допустила господарське правопорушення, включаються: вартість втраченого, пошкодженого або знищеного майна, визначена відповідно до вимог законодавства; додаткові витрати (штрафні санкції, сплачені іншим суб'єктам, вартість додаткових робіт, додатково витрачених матеріалів тощо), понесені стороною, яка зазнала збитків внаслідок порушення зобов'язання другою стороною; неодержаний прибуток (втрачена вигода), на який сторона, яка зазнала збитків, мала право розраховувати у разі належного виконання зобов'язання другою стороною; матеріальна компенсація моральної шкоди у випадках, передбачених законом.
За загальним принципом цивільного права особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування (частина перша статті 22, стаття 611, частина перша статті 623 Цивільного кодексу України). Для застосування такої міри відповідальності, як відшкодування збитків, потрібна наявність повного складу цивільного правопорушення, як-то: протиправна поведінка, дія чи бездіяльність особи; шкідливий результат такої поведінки (збитки); причинний зв'язок між протиправною поведінкою та збитками; вина правопорушника.
За правилами статті 611 Цивільного кодексу України відшкодування збитків є встановленим договором або законом правовим наслідком, що настає у разі порушення зобов'язання.
Частиною 1 статті 623 Цивільного кодексу України передбачено, що боржник, який порушив зобов'язання, має відшкодувати кредиторові завдані цим збитки.
Важливим елементом доказування наявності шкоди є встановлення причинного зв'язку між протиправною поведінкою боржника та збитками потерпілої сторони. Слід довести, що протиправна дія чи бездіяльність заподіювача є причиною, а збитки, які виникли у потерпілої особи, - наслідком такої протиправної поведінки.
Таким чином, позивач повинен довести факт заподіяння йому збитків, розмір зазначених збитків та докази невиконання зобов'язань та причинно-наслідковий зв'язок між невиконанням зобов'язань та заподіяними збитками. При визначенні розміру збитків, заподіяних порушенням господарських договорів, береться до уваги вид (склад) збитків та наслідки порушення договірних зобов'язань для підприємства.
Відповідно пункту 53 статті 1 до Закону України "Про платіжні послуги" платіжна інструкція - розпорядження ініціатора надавачу платіжних послуг щодо виконання платіжної операції.
Відповідно до постанови Правління Національного банку України від 29.07.2022 №163"Про затвердження Інструкції про безготівкові розрахунки в національній валюті користувачів платіжних послуг" платник заповнює реквізит "Призначення платежу" платіжної інструкції так, щоб надавати отримувачу коштів повну інформацію про платіж та документи, на підставі яких він здійснюється (п .41 постанови), тобто виключно платник встановлює порядок та мету зарахування коштів.
В постановах Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 19.06.2018 у справі № 809/34/17, від 01.07.2020 у справі № 824/74/19-а також вказано на те що право визначати призначення платежу відповідно до чинного законодавства України належить виключно платнику, тобто особі, що здійснює відповідний платіж.
Згідно із пунктами 8, 9, 10, 12, 41 Інструкції про безготівкові розрахунки в національній валюті користувачів платіжних послуг, надавач платіжних послуг приймає до виконання платіжну інструкцію/зведену платіжну інструкцію платника без обмеження її мінімальної або максимальної суми, крім випадків, передбачених законодавством України або правилами платіжної системи; ініціатор має право оформити платіжну інструкцію в електронній або паперовій формі; форма, порядок надання платіжної інструкції, засоби дистанційної комунікації для ініціювання платіжних операцій визначаються умовами договору між користувачем і надавачем платіжної послуги; ініціатор заповнює реквізити платіжної інструкції державною мовою з урахуванням вимог, зазначених в указівках щодо заповнення реквізитів платіжної інструкції, оформленої в паперовій або електронній формі (додаток), та вимог розділів II-IV, VI цієї Інструкції.
Ініціатор має право заповнювати реквізити платіжної інструкції латинськими літерами, якщо це передбачено правилами платіжної системи/внутрішніми правилами надавача платіжних послуг; надавач платіжних послуг приймає до виконання надану ініціатором платіжну інструкцію за умови, що платіжна інструкція оформлена належним чином та немає законних підстав для відмови в її прийнятті; платник заповнює реквізит «Призначення платежу» платіжної інструкції так, щоб надавати отримувачу коштів повну інформацію про платіж та документи, на підставі яких здійснюється платіжна операція.
Повноту інформації визначає платник з урахуванням вимог законодавства України; надавач платіжних послуг платника перевіряє заповнення цього реквізиту на відповідність вимогам, викладеним у пункті 41 розділу II цієї Інструкції, лише за зовнішніми ознаками.
Під поняттям "уточнення призначення платежу" охоплюються вчинені після списання коштів за платіжним дорученням дії конкретних суб'єктів господарювання (платника та отримувача коштів) з внесення окремих несуттєвих правок, виправлення описок, надання уточнень до реквізиту "призначення платежу" платіжного доручення, які повністю не змінюють підставу платежу. Тобто "уточнення призначення платежу" передбачає можливість обміну платника та отримувача коштів листами-уточненнями із внесенням окремих незначних правок, виправленням описок, наданням уточнень до реквізиту "призначення платежу" виконаного платіжного доручення
Отримувач коштів, якщо інше не передбачено договором, не вправі самостійно визначати порядок зарахування коштів, якщо платник чітко визначив призначення платежу. Наведена правова позиція викладена у постановах Касаційного господарського суду в складі Верховного Суду від 18.04.2018 у справі № 904/12527/16, від 26.09.2019 у справі №910/12934/18.
Із системного аналізу наведених норм вбачається, що право визначати призначення платежу відповідно до чинного законодавства України належить виключно платнику, особі, що здійснює відповідний платіж.
Як встановлено судом та вбачається із поданих позивачем платіжних інструкцій №797 від 21.11.2024 на суму 200 000 грн 00 коп. та № 806 від 25.11.2024, останній сплатив на користь відповідача 450 000,00 грн з призначенням платежу: "Оплата за оренду опалубки згідно рах.№ 557 від 06.06.2024 р. по договору № 166/09-23 від 11.09.2023р. ПДВ 20 % - 33333,33 грн.". Разом з тим, у платіжних інструкціях позивач не вказував у призначенні платежу про сплату коштів на виконання рішення Господарського суду Господарського суду міста Києва від 08.07.2024 у справі № 910/3635/23.
У зв'язку з чим у відповідача були відсутні підстави для зарахування в рахунок добровільного виконання рішення у справі № 910/3635/23 платежів за платіжними інструкціями №797 від 21.11.2024 та № 806 від 25.11.2024.
Поряд з тим, за твердженнями відповідача перераховані кошти ним зараховано в рахунок погашення заборгованості позивача за договором № 166/09-23 від 11.09.2023 за період березень-травень 2024 року в розмірі 355 732 грн 06 коп. та двох штрафів в розмірі 48 894 грн 48 коп., решту коштів було повернуто на рахунок позивача.
Разом з тим, з огляду на призначення платежу у вказаних платіжних інструкціях, а саме: Оплата за оренду опалубки згідно рах.№ 557 від 06.06.2024 р. по договору № 166/09-23 від 11.09.2023р. ПДВ 20 % - 33333,33 грн." та враховуючи наявність у позивача інших невиконаних зобов'язань перед відповідачем за договором № 166/09-23 від 11.09.2023, у суду відсутні підстави для однозначного висновку про сплату позивачем таких коштів саме на виконання судового рішення у справі № 910/3635/23.
Згідно зі статтею 73 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Обов'язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи.
Суд зауважує, що за приписами статей 77, 78, 87 Господарського процесуального кодексу України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування; достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи; на підставі показань свідків не можуть встановлюватися обставини (факти), які відповідно до законодавства або звичаїв ділового обороту відображаються (обліковуються) у відповідних документах.
Статтею 79 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Тлумачення змісту цієї статті свідчить, що нею покладено на суд обов'язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були.
Верховний Суд неодноразово звертався до категорії стандарту доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанови Верховного Суду від 02.10.2018 у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18, від 18.11.2019 у справі № 902/761/18, від 04.12.2019 у справі № 917/2101/17, від 31.03.2021 у справі №923/875/19).
Відповідно до статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Суд наголошує, що відповідно до статті 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Таким чином обов'язок доказування, а отже і подання доказів відповідно до статті 74 Господарського процесуального кодексу України, покладено саме на сторони та інших учасників судового процесу, а тому суд лише створює сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства. Тоді, як суд зобов'язаний надати оцінку кожному належному, допустимому та достовірному доказу, який міститься в матеріалах справи, а також визначити певну сукупність доказів, з урахуванням їх вірогідності та взаємного зв'язку, що дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
З огляду на вищевикладене, суд дійшов висновку про не доведеність позивачем належними, допустимими, достовірними та достатніми доказами відповідно до норм статей 76, 77, 78, 79 Господарського процесуального кодексу України наявність всіх елементів складу правопорушення для застосування такої міри відповідальності як стягнення збитків.
Таким чином, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України та матеріалів справи, суд дійшов висновку про те, що позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю "Будівельна компанія "Альфа-Містобуд" про стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю "Ульма Опалубка Україна" 45 000 грн 00 коп. збитків є необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню.
При цьому, суд відзначає, що інші доводи та заперечення сторін не спростовують встановлених судом обставин та не можуть впливати на законність судового рішення. Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (справа "Серявін проти України", § 58, рішення від 10 лютого 2010 року).
Згідно з частиною 1 статті 129 Господарського процесуального кодексу України судовий збір покладається: у спорах, що виникають при укладанні, зміні та розірванні договорів, - на сторону, яка безпідставно ухиляється від прийняття пропозицій іншої сторони, або на обидві сторони, якщо судом відхилено частину пропозицій кожної із сторін; у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, - на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
На підставі викладеного, керуючись ч. 2, 4 ст. 48, ст. 123, п. 1 ч.1, ч. 4 ст. 231, ст. 234, ст. 235 Господарського процесуального кодексу України, суд
В задоволенні позовних вимог відмовити повністю.
Відповідно до частини 1 статті 241 Господарського процесуального кодексу України рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів, а на ухвалу суду - протягом десяти днів з дня його (її) проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення (частина 1 статті 256 Господарського процесуального кодексу України).
Суддя Н.Плотницька