ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 334-68-95, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
м. Київ
16.06.2025Справа № 910/1206/25
Господарський суд міста Києва у складі судді Чебикіної С.О., при секретарі судового засідання Котиші П.О., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом Племінного птахівничого товариства з обмеженою відповідальністю "Птицекомплекс" до Російської Федерації в особі Генеральної прокуратури Російської Федерації про стягнення збитків в розмірі 1 455 397 066,57 грн., що еквівалентно 36 190 853,21 євро, за участю представників: позивача - Кочури А.В., відповідача - не з'явився,
Позивач звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом до відповідача про стягнення 1 455 397 066,57 грн. збитків, що в грошовому еквіваленті іноземної валюти становить 36 190 853,21 євро спричинених збройною агресією Російської Федерації проти України на підставі статті 1166 Цивільного кодексу України.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 25.02.2025 року відкрито провадження, вирішено розглядати справу за правилами загального позовного провадження та призначено підготовче засідання на 24.03.2025 року.
У судовому засіданні 24.03.2025 року судом оголошено перерву у справі на 30.04.2025 року.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 30.04.2025 року закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті на 16.06.2025 року.
Судом враховано, що відповідач був належним чином повідомлений про дати, час та місце кожного судового засідання, що відбувалися у межах цієї справи, проте процесуальним правом на подання відзиву та заяв по суті справи не скористався.
Заслухавши пояснення позивача, дослідивши наявні в матеріалах справи докази, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні дані, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд вважає, що позовні вимоги не підлягають задоволенню з наступних підстав.
Предметом позову є вимоги позивача про стягнення з відповідача 1 455 397 066,57 грн. збитків, що в грошовому еквіваленті іноземної валюти становить 36 190 853,21 євро внаслідок окупації Автономної Республіки Крим військами Російської Федерації, втрати позивачем контролю над об'єктами які знаходяться на території Автономної Республіки Крим, а саме: в Красногвардійському районі (с. Котельникове, с. Ленінське) та в с. Берегове м. Феодосія, мародерство та крадіжки будівельних конструкцій та обладнання, що знаходилось у власності позивача, виробничі потужності якого перебувають в непридатному для подальшого використання стані є пошкодженим або зруйнованим, а отже вказані обставини унеможливили здійснення позивачем його статутної діяльності, яка передбачала виробництво курячого яйця.
Судом встановлено, що Племінне птахівниче товариство з обмеженою відповідальністю "Птицекомплекс" (позивач, товариство), має КВЕД 01.47 Розведення свійської птиці (виробництво яйця курячого харчового столового). Вказаний вид економічної діяльності є основним для товариства, виробництво яйця здійснювалось на території Автономної Республіки Крим, а саме: в Красногвардійському районі (с. Котельникове, с. Ленінське) та в с. Берегове м. Феодосія, що підтверджується Інформаційною довідка з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо суб'єкта за № 55781726.
У зв'язку із повномасштабним вторгненням Російської Федерації на територію України товариство зупинило виробництво курячого яйця, а згодом через анексію Автономної Республіки Крим, мародерство, крадіжки та руйнування нежитлових приміщень та окупацію території, втратило виробничі приміщення майнового комплексу в цілому, що призвели до збитків у розмірі 1 455 397 066,57 грн., що в грошовому еквіваленті іноземної валюти становить 36 190 853,21 євро, на підтвердження чого позивачем до матеріалів справи надано висновок експертів № 29/10/24-1 за результатами проведення комплексного інженерно-технічного, товарознавчого та економічного експертного дослідження за заявою № 1 від 02.08.2024 року.
Відповідно до частини 1 та 2 статті 4 Господарського процесуального кодексу України: право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується; ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом; юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
Згідно зі статтею 12 Господарського процесуального кодексу України господарське судочинство здійснюється за правилами, передбаченими цим Кодексом, у порядку: 1) наказового провадження; 2) позовного провадження (загального або спрощеного); 3) у справах про банкрутові - у порядку, передбаченому цим Кодексом для позовного провадження, з урахуванням особливостей, встановлених Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (з введенням в дію з 21.10.2019 року Кодексу України з процедур банкрутство цим Кодексом) (частина 6 статті 12 Господарського процесуального кодексу України ).
Відповідно до пунктів 4, 5 частини 3 статті 162 Господарського процесуального кодексу України позовна заява повинна містити зміст позовних вимог: спосіб (способи) захисту прав або інтересів, передбачений законом чи договором, або інший спосіб (способи) захисту прав та інтересів, який не суперечить закону і який позивач просить суд визначити у рішенні; якщо позов подано до кількох відповідачів - зміст позовних вимог щодо кожного з них; виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини; правові підстави позову.
За змістом наведених положень позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду із вимогою про захист своїх прав та інтересів, який складається із двох елементів, які характеризують суть конкретного позову, його зміст та правову природу, а саме: предмета і підстави позову.
Згідно з частинами 1 та 4 статті 45 Господарського процесуального кодексу України сторонами в судовому процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути особи, зазначені у статті 4 цього Кодексу; відповідачами є особи, яким пред'явлено позовну вимогу.
Отже, відповідач за своєю суттю є особою, яка за позовною заявою позивача притягається до відповідальності за порушення чи оспорювання її прав та охоронюваних законом інтересів, а також у передбачених законом випадках, й інші особи, на адресу яких спрямована вимога позивача, яка знайшла своє аргументування та вираження у відповідній позовній заяві, тобто між позивачем та відповідачем має існувати правовий зв'язок щодо предмету позову, обумовлений певними господарськими правовідносинами (аналогічні висновки викладені в пункті 4.9 постанови Верховного Суду від 09.07.2020 року у справі № 922/404/19).
Щодо сторони відповідача, як держави у господарському судочинстві, суд зазначає наступне.
Відповідно до частини 4 статті 56 Господарського процесуального кодексу України Держава, Автономна Республіка Крим, територіальна громада беруть участь у справі через відповідний орган державної влади, орган влади Автономної Республіки Крим, орган місцевого самоврядування відповідно до його компетенції, від імені якого діє його керівник, інша уповноважена особа відповідно до закону, статуту, положення, трудового договору (контракту) (самопредставництво органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування), або через представника.
Крім цього за наведеними положеннями предмет позову - це певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення, яка опосередковується відповідним способом захисту прав або інтересів. Підстави позову - це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги до відповідача (відповідачів) щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу. Наведений висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.12.2019 року у справі № 917/1739/17.
У даному випадку предметом спору у справі є відшкодування шкоди у вигляді збитків, завданої позивачу за його ствердженням, незаконною військової агресією Російської Федерації проти України.
Згідно з частиною 1 статті 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Одним із способів захисту цивільних прав та інтересів можуть бути відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди (пункт 8 частини 2 статті 16 Цивільного кодексу України).
Правовідносини щодо відшкодування збитків/шкоди врегульовані, зокрема положеннями глави 25 "Відшкодування збитків у сфері господарювання" Господарського кодексу України та глави 82 "Відшкодування шкоди" Розділу ІІІ "Окремі види зобов'язань" Книги п'ятої "Зобов'язальне право" Цивільного кодексу України.
Положення статей 1173, 1174 Цивільного кодексу України є спеціальними й передбачають певні особливості, притаманні розгляду справ про деліктну відповідальність органів державної влади, місцевого самоврядування та посадових осіб, які відмінні від загальних правил деліктної відповідальності.
За сталою позицією Верховного Суду у спорах про відшкодування шкоди, завданої державою, викладеною, зокрема, в постанові Великої Палати Верховного Суду від 27.11.2019 року у справі № 242/4741/16-ц та в постанові Верховного Суду від 12.04.2021 року у справі № 201/7038/20 (провадження № 61-16141СВ20), належним відповідачем у справах про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, їх посадовою особою або службовою особою, є держава як учасник цивільних правовідносин, як правило, в особі органу, якого позивач зазначає порушником своїх прав. Держава бере участь у справі як відповідач через відповідні органи державної влади, зазвичай, орган, діями якого завдано шкоду. Разом із тим залучення або ж незалучення до участі у таких категоріях спорів Державної казначейської служби України чи її територіального органу не впливає на правильність визначення належного відповідача у справі, оскільки відповідачем є держава, а не Державна казначейська служба України чи її територіальний орган.
Слід враховувати також висновок, викладений у постанові Верховного Суду від 04.10.2023 року у справі № 757/5351/21-ц (провадження № 61-5502СВ22), сформульований з посиланням на висновки Верховного Суду в складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в постанові від 22.12.2021 року у справі № 202/1722/19-Ц (провадження № 61-8370СВ21), згідно з якими Суд зазначив, що: "відповідачем у справі є держава, яка бере участь у справі через відповідний орган державної влади. Кошти на відшкодування шкоди державою підлягають стягненню з Державного бюджету України, тому відсутня необхідність зазначення у резолютивній частині рішення таких відомостей, як орган, через який грошові кошти мають перераховуватись, або номера чи виду рахунку, з якого має бути здійснено стягнення/списання, оскільки такі відомості не впливають ні на підстави, ні на обов'язковість відновлення права позивача в разі встановлення судом його порушення, та за своєю суттю є регламентацією способу та порядку виконання судового рішення, що має відображатися у відповідних нормативних актах, а не резолютивній частині рішення (пункт 6.21 постанови Великої Палати Верховного Суду, від 19.06.2018 року у справі № 910/23967/16 (провадження № 12-110ГС18)".
Щодо визначення відповідачем іноземної держави судом враховано, що відповідно до частини 1 статті 365 Господарського процесуального кодексу України іноземні особи мають такі самі процесуальні права та обов'язки, що і громадяни України та юридичні особи, створені за законодавством України, крім винятків, встановлених законом або міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.
Частина 1 статті 79 Закону України "Про міжнародне приватне право" передбачає, що пред'явлення позову до іноземної держави, залучення іноземної держави до участі у справі як відповідача або третьої особи, накладення арешту на майно, яке належить іноземній державі та знаходиться на території України, застосування щодо такого майна інших засобів забезпечення позову і звернення стягнення на таке майно можуть бути допущені лише за згодою компетентних органів відповідної держави, якщо інше не передбачено міжнародним договором України або законом України.
Водночас, з урахуванням положень статті 11 Європейської конвенції про імунітет держав, прийнятій Радою Європи 16.05.1972 року, та статті 12 Конвенції Організації об'єднаних націй про юрисдикційні імунітети держав та їх власності, прийнятій резолюцією 59/38 Генеральної Асамблеї 02.12.2004 року, (яка відображає підставу для обмеження судового імунітету іноземної держави внаслідок завдання фізичної шкоди особі або збитків майну, так званий "деліктний виняток" ("tort exсeption") та підлягає застосуванню відповідно до звичаєвого міжнародного права як кодифікований звід звичаєвих норм міжнародного права, оскільки Російська Федерація не ратифікувала Конвенцію ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності (2004), але й не заперечила їй, підписавши конвенцію 01.12.2006 року) судовий імунітет Російської Федерації не підлягає застосуванню з огляду на зазначені позивачем у цій справі підстави для позовних вимог: завдання збройними силами Російської Федерації шкоди позивачу, що є винятком до судового імунітету держави відповідно до звичаєвого міжнародного права, а підтримання імунітету Російської Федерації є несумісним із міжнародно-правовими зобов'язаннями України в сфері боротьби з тероризмом.
У цих висновках суд звертається до сталої позиції Верховного Суду у спорах про відшкодування шкоди, завданої збройними силами/військовою агресією Російської Федерації, викладеної, зокрема в постанові від 12.10.2022 року у справі № 463/14365/21 (провадження № 61-4498СВ22).
При цьому суд враховує, що у рішенні ЄСПЛ у справі Oleynikov v Russia ЄСПЛ встановив, що Російська Федерація не ратифікувала Конвенцію ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності (2004), але й не заперечила їй, підписавши конвенцію 01.12.2006 року. З огляду на наведене, вирішуючи питання порушення права заявника на доступ до суду у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції 1950 року, ЄСПЛ застосував положення Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності (2004) на основі звичаєвого міжнародного права.
У зв'язку із викладеним суд доходить висновку, що у спорах про відшкодування шкоди, завданої державою/іноземною державою (органом державної влади, їх посадовою особою або службовою особою/органом державної влади, їх посадовою особою або службовою особою іноземної держави); відповідачем є відповідна держава як учасник цивільних правовідносин, як правило, в особі органу, якого позивач зазначає порушником своїх прав. Держава Україна, як і іноземна держава бере участь у справі у спорах про відшкодування шкоди, завданої державою (іноземною державою) як відповідач через відповідні органи державної влади, зазвичай, орган, діями якого завдано шкоду.
А тому у спорах про відшкодування шкоди, завданої державою (іноземною державою) на позивача, відповідно до вимог пунктів 2, 4 частини 3 статті 162 Господарського процесуального кодексу України, покладено обов'язок зазначити, окрім безпосередньо держави, яка за його ствердженням завдала йому шкоди, також орган (органи) відповідної держави, якого (яких) позивач зазначає порушником своїх прав, що і здійснено позивачем у розглядуваній справі.
Частиною 1 статті 79 Закону України "Про міжнародне приватне право" унормовано, що судовий імунітет, відповідно до якого пред'явлення позову до іноземної держави, залучення іноземної держави до участі у справі як відповідача або третьої особи, накладення арешту на майно, яке належить іноземній державі та знаходиться на території України, застосування щодо такого майна інших засобів забезпечення позову і звернення стягнення на таке майно можуть бути допущені лише за згодою компетентних органів відповідної держави, якщо інше не передбачено міжнародним договором України або законом України.
Як передбачено частиною 4 статті 79 Закону України "Про міжнародне приватне право", у тих випадках, коли в порушення норм міжнародного права Україні, її майну або представникам в іноземній державі не забезпечується такий же судовий імунітет, який згідно з частинами 1 та 2 цієї статті забезпечується іноземним державам, їх майну та представникам в Україні, Кабінетом Міністрів України може бути вжито до цієї держави, її майна відповідних заходів, дозволених міжнародним правом, якщо тільки заходів дипломатичного характеру не достатньо для врегулювання наслідків зазначеного порушення норм міжнародного права.
Таким чином, Закон України "Про міжнародне приватне право" встановлює судовий імунітет щодо іноземної держави за відсутності згоди компетентних органів відповідної держави на залучення її до участі у справі у національному суді іншої держави.
Особливістю правового статусу держави як суб'єкта міжнародних відносин є наявність у неї імунітету, який ґрунтується на загальному принципі міжнародного права "рівний над рівним не має влади і юрисдикції". Однак необхідною умовою дотримання цього принципу є взаємне визнання суверенітету країни, тож коли Російська Федерація заперечує суверенітет України та вчиняє щодо неї загарбницьку війну, жодних зобов'язань поважати та дотримуватися суверенітету цієї країни немає.
02.03.2022 року збройну агресію Російської Федерації проти України у резолюції ES-11/1 "Агресія проти України" визнала Генеральна Асамблея ООН. Вона вимагає від Російської Федерації негайного припинення застосування сили проти України, утримання від погроз чи застосування сили проти будь-якої держави ООН, повного та безумовного виведення збройних сил з території України у межах її міжнародно-визнаних кордонів, а також забезпечення повного захисту цивільних осіб, включаючи гуманітарний персонал, журналістів та осіб, які перебувають у вразливому становищі, у тому числі жінок і дітей.
14.04.2022 року Верховною Радою України визнано дії, вчинені Збройними силами Російської Федерації та її політичним і військовим керівництвом під час останньої фази збройної агресії проти України, яка розпочалася 24.02.2022 року, геноцидом Українського народу (пункт 1 Заяви Верховної Ради України "Про вчинення Російською Федерацією геноциду в Україні", схваленої згідно з Постановою Верховної Ради України № 2188-IX від 14.04.2022 року).
Резолюцією № 2433 від 27.04.2022 року Парламентської Асамблеї Ради Європи "Наслідки продовження агресії Російської Федерації проти України: роль і відповідь Ради Європи" визнано, що агресія Російської Федерації проти України є безпрецедентним актом як сама по собі, так і за її далекосяжними наслідками, бо провокує найважчу гуманітарну кризу в Європі з найбільшою кількістю жертв, наймасштабнішим внутрішнім і зовнішнім переміщенням населення з часів Другої світової війни.
Преамбулою Закону України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України" встановлено, що Україна згідно з Конституцією України є суверенною і незалежною державою. Суверенітет України поширюється на всю її територію, яка в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною. Перебування на території України підрозділів збройних сил інших держав з порушенням процедури, визначеної Конституцією та законами України, Гаазькими конвенціями 1907 року, IV Женевською конвенцією 1949 року, а також всупереч Меморандуму про гарантії безпеки у зв'язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї 1994 року, Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією 1997 року та іншим міжнародно-правовим актам є окупацією частини території суверенної держави Україна та міжнародним протиправним діянням з усіма наслідками, передбаченими міжнародним правом.
Російська Федерація припинила бути членом Ради Європи у контексті процедури, розпочатої відповідно до статті 8 Статуту Ради Європи. Відповідна Резолюція Ради Європи CM/Res(2022)2 про припинення членства Російської Федерації у Раді Європи, прийнята Комітетом Міністрів 16.03.2022 року. Комітет Міністрів Ради Європи констатував, що агресія Російської Федерації проти України є серйозним порушенням Російською Федерацією своїх зобов'язань за статтею 3 Статуту Ради Європи.
Таким чином, виходячи з вищевикладеного у сукупності, враховуючи, що даний спір стосується відшкодування шкоди, завданої суб'єкту господарювання, який створено за законодавством України, внаслідок повномасштабної військової агресії іноземна держава-відповідач не користується судовим імунітетом проти розгляду судами України таких судових справ.
Одночасно, щодо предмету доказування у спорі про стягнення збитків, суд звертає увагу позивача на таке.
Згідно із частинами 1-3 статті 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини; завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі. Цивільні права та обов'язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства.
За загальними положеннями статті 22 Цивільного кодексу України збитками є: 1) втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); 2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).
До складу збитків включаються: вартість втраченого, пошкодженого або знищеного майна, визначена відповідно до вимог законодавства; додаткові витрати (штрафні санкції, сплачені іншим суб'єктам, вартість додаткових робіт, додатково витрачених матеріалів тощо), понесені стороною, яка зазнала збитків внаслідок порушення зобов'язання другою стороною; неодержаний прибуток (втрачена вигода), на який сторона, яка зазнала збитків, мала право розраховувати у разі належного виконання зобов'язання другою стороною; матеріальна компенсація моральної шкоди у випадках, передбачених законом (стаття 225 Господарського кодексу України).
Для застосування такого заходу відповідальності, як стягнення збитків потрібна наявність усіх елементів складу господарського правопорушення: порушення зобов'язання; збитки; причинний зв'язок між порушенням зобов'язання та збитками; вина.
Відсутність хоча б одного із вказаних елементів, що утворюють склад правопорушення, не дає підстави кваліфікувати поведінку боржника як правопорушення та, відповідно, не може бути підставою застосування відповідальності за порушення у сфері господарської діяльності.
Важливим елементом доказування наявності збитків є встановлення причинного зв'язку між протиправною поведінкою заподіювача та збитками потерпілої сторони. Причинний зв'язок між протиправною поведінкою і збитками є обов'язковою умовою відповідальності. Слід довести, що протиправна дія чи бездіяльність заподіювача є причиною, а збитки, які завдані особі, - наслідком такої протиправної поведінки. Протиправна поведінка особи тільки тоді є причиною збитків, коли вона прямо (безпосередньо) пов'язана зі збитками. Непрямий (опосередкований) зв'язок між протиправною поведінкою і збитками означає лише, що поведінка оцінюється за межами конкретного випадку, і, відповідно, за межами юридично значимого зв'язку.
Статтею 129 Конституції України встановлено, що основними засадами судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Згідно з частинами 1-3 статті 13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Аналогічна норма міститься у частині 1 статті 74 Господарського процесуального кодексу України.
Частиною 3 статті 162 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що позовна заява повинна містити виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини; правові підстави позову.
Принцип змагальності процесу означає, що кожній стороні повинна бути надана можливість ознайомитися з усіма доказами та зауваженнями, наданими іншою стороною, і відповісти на них (пункт 63 Рішення Європейського суду з прав людини у справі "Руїс-Матеос проти Іспанії" від 23.06.1993 року).
Захищене статтею 6 Європейської конвенції з прав людини право на справедливий судовий розгляд також передбачає право на змагальність провадження. Кожна сторона провадження має бути поінформована про подання та аргументи іншої сторони та має отримувати нагоду коментувати чи спростовувати їх.
Дія принципу змагальності ґрунтується на переконанні: протилежність інтересів сторін найкраще забезпечить повноту матеріалів справи через активне виконання сторонами процесу тільки їм притаманних функцій. Принцип змагальності припускає поєднання активності сторін у забезпеченні виконання ними своїх процесуальних обов'язків із забезпеченням судом умов для здійснення наданих їм прав.
До того ж, суд зазначає, що однією з засад здійснення господарського судочинства у відповідності до статті 2 Господарського процесуального кодексу України є рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом
Принцип рівності сторін у процесі - у розумінні "справедливого балансу" між сторонами - вимагає, щоб кожній стороні надавалася розумна можливість представити справу в таких умовах, які не ставлять цю сторону у суттєво невигідне становище відносно другої сторони (пункт 33 Рішення віл 27.10.1993 року Європейського суду з прав людини у справі "Домбо Бегеер Б.В. проти Нідерландів").
У пункті 26 рішення від 15.05.2008 року Європейського суду з прав людини у справі "Надточій проти України" суд нагадує, що принцип рівності сторін - один із складників ширшої концепції справедливого судового розгляду - передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою сторону в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище у порівнянні з опонентом.
Частиною 1 статті 73 Господарського процесуального кодексу України визначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків (частина 2 статті 73 Господарського процесуального кодексу України).
Одночасно, у статті 76 Господарського процесуального кодексу України вказано, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Отже, при зверненні до суду з позовом про відшкодування збитків позивачем повинно бути доведено факт нанесення саме неправомірною діяльністю відповідача певної матеріальної шкоди позивачу та наявність причинно-наслідкового зв'язку між нанесеною шкодою та діяльністю відповідача. Натомість вина боржника у порушенні зобов'язання презюмується та не підлягає доведенню кредитором, тобто саме відповідач повинен довести, що в його діях відсутня вина у заподіянні збитків.
Як було вищезазначено судом, що підставою позовних вимог позивача є те, що внаслідок збройної агресії Російської Федерації було втрачено майно позивача, що знаходилось на території Автономної Республіки Крим, а саме: в Красногвардійському районі (с. Котельникове, с. Ленінське) та в с. Берегове м. Феодосія.
Проте, оцінюючи вказані доводи позивача на предмет наявності всіх складових предмету доказування у відповідній категорії спорів, які було наведено судом вище на підставі аналізу численної практики Верховного Суду, суд дійшов висновку щодо недостатньої обґрунтованості позовних вимог Племінного птахівничого товариства з обмеженою відповідальністю "Птицекомплекс".
При цьому, суд акцентує увагу позивача на тому, що згідно статті 22 Цивільного кодексу України збитками є: 1) втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); 2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).
До складу збитків включаються: вартість втраченого, пошкодженого або знищеного майна, визначена відповідно до вимог законодавства; додаткові витрати (штрафні санкції, сплачені іншим суб'єктам, вартість додаткових робіт, додатково витрачених матеріалів тощо), понесені стороною, яка зазнала збитків внаслідок порушення зобов'язання другою стороною; неодержаний прибуток (втрачена вигода), на який сторона, яка зазнала збитків, мала право розраховувати у разі належного виконання зобов'язання другою стороною; матеріальна компенсація моральної шкоди у випадках, передбачених законом (стаття 225 Господарського кодексу України).
Судом прийнято до уваги, що у 2014 році відбулася анексія Автономної Республіки Крим Російською Федерацією.
Водночас, суд звертає увагу, що анексія Автономної Республіки Крим, де знаходилось майно позивача, ніяким чином не свідчить про втрату (знищення) відповідачем майна та не є безумовною підставою для наявності обов'язку із відшкодування її вартості саме відповідачем.
Крім того, за твердженнями позивача, внаслідок окупації Автономної Республіки Крим військами Російської Федерації та втрати позивачем контролю над об'єктами які знаходяться на території Автономної Республіки Крим, а саме: в Красногвардійському районі (с. Котельникове, с. Ленінське) та в с. Берегове м. Феодосія, мародерства та крадіжки будівельних конструкцій та обладнання, що знаходилось у власності позивача, виробничі потужності якого перебувають в непридатному для подальшого використання стані є пошкодженим або зруйнованим, що у подальшому призвели до збитків, то суд зазначає наступне.
Важливим елементом доказування наявності збитків є встановлення причинного зв'язку між протиправною поведінкою заподіювача (саме відповідача) та збитками потерпілої сторони. Причинний зв'язок між протиправною поведінкою і збитками є обов'язковою умовою відповідальності відповідача. Слід довести, що протиправна дія чи бездіяльність заподіювача є причиною, а збитки, які завдані особі, - наслідком такої протиправної поведінки. Протиправна поведінка особи тільки тоді є причиною збитків, коли вона прямо (безпосередньо) пов'язана зі збитками. Непрямий (опосередкований) зв'язок між протиправною поведінкою і збитками означає лише, що поведінка оцінюється за межами конкретного випадку, і, відповідно, за межами юридично значимого зв'язку.
Проте, у даному випадку, суд вважає непослідовними твердження заявника про те, що причиною втрати позивачем майна є безпосередньо збройна агресія Російської Федерації проти України, оскільки позивачем не надано суду цих доказів.
Тобто, у суду відсутні підстави достеменно вважати, що збитки позивача стали наслідком початку у лютому 2022 року повномасштабного вторгнення Російської Федерації на територію України, що виключає наявність причинно-наслідкового зв'язку між протиправними діями саме відповідача щодо втрати майна товариства та збитками.
Крім того, матеріали справи також не містять відомостей з Єдиного реєстру досудових розслідувань в рамках кримінального провадження, де позивача було б визнано потерпілою особою внаслідок дій відповідача.
Відповідно до статті 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Отже, позивачем не доведено, а судом не встановлено наявності усіх елементів складу цивільного (господарського) правопорушення, а саме наявності завданих збитків з боку відповідача, причинний зв'язок між протиправною поведінкою та збитками, а також вини відповідача.
За таких обставин, відсутні правові підстави для задоволення позову, а тому в позові про стягнення з відповідача 1 455 397 066,57 грн. збитків, що в грошовому еквіваленті іноземної валюти становить 36 190 853,21 євро спричинених збройною агресією Російської Федерації проти України слід відмовити.
Відповідно до частини 1 статті 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Суди здійснюють правосуддя на основі Конституції і законів України та на засадах верховенства права (частина 1 статті 6 Закону України "Про судоустрій і статус суддів").
Аналіз практики Європейського суду з прав людини щодо застосування статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (рішення від 21.01.1999 року в справі "Гарсія Руїз проти Іспанії", від 22.02.2007 року в справі "Красуля проти Росії", від 05.05.2011 року в справі "Ільяді проти Росії", від 28.10.2010 року в справі "Трофимчук проти України", від 09.12.1994 року в справі "Хіро Балані проти Іспанії", від 01.07.2003 року в справі "Суомінен проти Фінляндії", від 07.06.2008 року в справі "Мелтекс ЛТД (MELTEX LTD) та Месроп Мовсесян (MESROP MOVSESYAN) проти Вірменії") свідчить, що право на мотивоване (обґрунтоване) судове рішення є частиною загального права людини на справедливий і публічний розгляд справи та поширюється як на цивільний, так і на кримінальний процес.
Вимога пункту 1 статті 6 Конвенції щодо обґрунтовування судових рішень не може розумітись як обов'язок суду детально відповідати на кожен довід заявника. Стаття 6 Конвенції також не встановлює правил щодо допустимості доказів або їх оцінки, що є предметом регулювання в першу чергу національного законодавства та оцінки національними судами. Проте Європейський суд з прав людини оцінює ступінь умотивованості рішення національного суду, як правило, з точки зору наявності в ньому достатніх аргументів стосовно прийняття чи відмови в прийнятті саме тих доказів і доводів, які є важливими, тобто такими, що були сформульовані заявником ясно й чітко та могли справді вплинути на результат розгляду справи.
Відповідно до пункту 58 рішення ЄСПЛ Справа "Серявін та інші проти України" (заява № 4909/04) від 10.02.2010 року у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (RuizTorija v. Spain) від 09.12.1994 року, серія A, № 303-A, пункт 29).
Інші доводи, на які посилався позивач, залишені судом без задоволення та не прийняті до уваги, як необґрунтовані та такі, що не спростовують висновків суду щодо відмови у задоволенні позову.
Відповідно до статті 129 Господарського процесуального кодексу України всі судові витрати, пов'язані з розглядом даної справи у разі відмови в позові покладаються на позивача.
Керуючись статтями 86, 129, 232, 233, 236 - 241 Господарського процесуального кодексу України, суд
В позові відмовити повністю.
Рішення господарського суду набирає законної сили відповідно до вимог статті 241 ГПК України та підлягає оскарженню в порядку та у строк, які визначені розділом IV ГПК України.
Повний текст рішення складено 25.06.2025.
Суддя С.О. Чебикіна