26 червня 2025 року
м. Київ
справа №400/8927/23
адміністративне провадження № К/990/38592/24
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача - Загороднюка А.Г.,
суддів: Єресько Л.О., Соколова В.М.,
розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу Дяченка Олексія Володимировича, який діє інтересах ОСОБА_1 , на постанову П'ятого апеляційного адміністративного суду від 12 вересня 2024 року (судді: Осіпов Ю.В., Коваль М.П., Скрипченко В.О.) у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії,
Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування
ОСОБА_1 (далі також - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до суду з адміністративним позовом до військової частини НОМЕР_1 (далі - відповідач), в якому просив:
- визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 стосовно ненарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільнені за період з 01 квітня 2018 року до 19 червня 2023 року;
- зобов'язати військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити на користь ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні за період з 01 квітня 2018 року до 19 червня 2023 року в сумі 672 632,12 грн відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100.
Обґрунтовуючи заявлені позовні вимоги позивач зазначив, що в період з 12 жовтня 2015 року по 31 березня 2018 року він проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_2 та був зарахований на грошове забезпечення до військової частини НОМЕР_1 . Відповідно до наказу командира військової частини НОМЕР_3 від 30 березня 2018 року № 64 позивача з 31 березня 2018 року звільнено з військової служби, виключено з списків особового складу військової частини НОМЕР_3 та знято з усіх видів забезпечення військової частини НОМЕР_1 . Проте при виключенні зі списків особового складу позивачу не було виплачено індексацію грошового забезпечення. 20 червня 2023 року на виконання рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 15 жовтня 2020 року у справі № 400/3331/20 відповідачем виплачено на користь позивача індексацію грошового забезпечення за період з 01 січня 2016 року по 28 лютого 2018 року із застосуванням базового місяця січень 2008 року в сумі 82 370,85 грн. Позивач вважає, що у нього виникло право на отримання середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні з військової служби, що розраховується за період з 01 квітня 2018 року по 19 червня 2023 року в сумі 672 632,12 грн.
Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
Рішенням Миколаївського окружного адміністративного суду від 06 березня 2024 року позов задоволено частково. Визнано протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку (середнього грошового забезпечення) за час затримки розрахунку з 01 квітня 2018 року по 19 січня 2023 року. Стягнуто з військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 середній заробіток (середнє грошове забезпечення) за час затримки розрахунку при звільненні за період з 01 квітня 2018 року по 19 січня 2023 року в сумі 622 924,99 грн. В частині позовних вимог про визнання протиправної бездіяльності щодо ненарахування та невиплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільнені за період з 20 січня 2023 року по 19 червня 2023 року, зобов'язання виплатити середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період 20 січня 2023 року по 19 червня 2023 року та в сумі 49 707,13 грн відмовлено.
Задовольняючи позов частково, суд першої інстанції установив, що чинним законодавством не врегульовано порядок виплати грошового забезпечення за час затримки розрахунку з особою, звільненою з військової служби, а тому до спірних правовідносин підлягають застосуванню норми Кодексу законів про працю України, оскільки загальні норми підлягають застосуванню лише за умови неврегульованості правовідносин нормами спеціального законодавства. Такий підхід суд застосував з огляду на правову позицію Верховного Суду, викладену в постановах від 31 жовтня 2019 року у справі № 828/598/17, від 16 квітня 2020 року у справі № 822/3307/17.
Аналізуючи положення частини першої статті 117 КЗпП України суд першої інстанції зазначив, що обов'язок роботодавця сплатити середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, встановлені у статті 116 КЗпП України, а саме у день звільнення.
У справі, що розглядається суд першої інстанції установив, що під час звільненні позивача з військової служби розрахунок з ним було проведено не в повному обсязі. Це підтверджується рішеннями Миколаївського окружного адміністративного суду від 26 серпня 2021 року у справі № 400/3821/21 та від 08 липня 2022 року у справі № 400/3822/21.
Кошти за зазначеними судовими рішеннями у сумі 3 678,79 грн та 84 588,95 грн були перераховані відповідачем на розрахунковий рахунок позивача 26 жовтня 2021 року та 02 травня 2023 року відповідно. Отже, остаточний розрахунок з позивачем було проведено лише 02 травня 2023 року.
На підставі наведеного, суд дійшов висновку, що позивач має право на компенсацію у вигляді середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні, передбачену частиною першої статті 117 КЗпП України.
Оцінюючи період затримки, суд умовно поділив його на дві частини, враховуючи правову позицію Верховного Суду у постанові від 29 січня 2024 року у справі № 560/9586/22, та дійшов висновку:
за період з 01 квітня 2018 року по 18 липня 2022 року, виходячи з принципу пропорційності на користь позивача необхідно стягнути середній заробіток за несвоєчасний розрахунок при звільненні в розмірі 584 448,20 грн х 94,80% = 554 056,89 грн;
за період з 19 липня 2022 року по 19 січня 2023 року, враховуючи змінену редакцію статті 117 КЗпП України відповідно до Закону України від 01 липня 2022 року № 2352-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин», на користь позивача необхідно стягнути середній заробіток за несвоєчасний розрахунок при звільненні у розмірі 68 868,10 грн (372,26 грн. х 185 днів).
У підсумку, суд першої інстанції зазначив, що доведеними є позовні вимоги в частині стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільнені за період з 01 квітня 2018 року до 19 червня 2023 року у сумі 622 924,99 грн (554 056,89 грн + 68 868,10 грн), що і зумовило його висновок про наявність підстав для часткового задоволення позову.
Постановою П'ятого апеляційного адміністративного суду від 12 вересня 2024 року рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 06 березня 2024 року скасовано та ухвалено нове, яким у задоволенні позову відмовлено.
Приймаючи протилежне рішення, суд апеляційної інстанції виходив з того, що застосування частини першої статті 117 КЗпП України є можливим лише за умови, якщо особу звільнено з роботи та їй не виплачено з вини власника або ж уповноваженого ним органу належних сум у день звільнення.
Суд апеляційної інстанції вказав, що ці умови залишилися незмінними після внесення змін до статей 116, 117 КЗпП України Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» від 01 липня 2022 року №2352-IX.
Ураховуючи обставини справи, суд апеляційної інстанції звернув увагу, що позивач не був звільнений з військової частини НОМЕР_1 , а відповідач не мав статусу власника або уповноваженого ним органу, відповідального за розрахунок позивача в день звільнення з військової служби.
Таки чином, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що основна умова, з якою пов'язане застосування частини першої статті 117 КЗпП України, не була реалізована, відповідно, ця норма не може бути застосована до спірних правовідносин. ЇЇ поширення на випадок, який має місце у цій справі, протирічило б її змісту, сфері її дії й меті запровадження.
На підтвердження своєї правової позиції, суд апеляційної інстанції послався на постанову Верховного Суду від 21 лютого 2024 року у справі № 520/1897/22, яка містить аналогічні висновки щодо меж застосування статті 117 КЗпП України.
З огляду на викладене, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про відсутність правових підстав для виплати позивачу середнього заробітку, передбаченого частиною першою статті 117 КЗпП України, а отже - про незаконність рішення суду першої інстанції та наявність підстав для його скасування.
Підстави касаційного оскарження та їх обґрунтування
Адвокат Дяченко О.В., діючи в інтересах ОСОБА_1 , подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій він посилається на порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, просить скасувати постанову суду апеляційної інстанцій, залишивши в силі рішення суду першої інстанції.
Касаційну скаргу подано з підстави, передбаченої пунктом 1 частини четвертої статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).
Обґрунтовуючи касаційну скаргу скаржник вказує, що суд апеляційної інстанції застосував норму частини першої статті 117 КЗпП України без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду: від 30 листопада 2023 року у справі №380/19103/22, від 26 січня 2024 року у справі №160/14384/22, від 13 лютого 2024 року у справі №380/10080/22, від 15 лютого 2024 року у справі №420/11416/23, від 09 березня 2023 року у справі №520/899/21, від 14 березня 2024 року у справі №560/6960/23, від 10 квітня 2024 року у справі №360/380/23, від 18 квітня 2024 року у справі №380/4205/23, від 25 квітня 2024 року у справі №440/8467/23, від 25 квітня 2024 року у справі №460/49364/22, від 30 квітня 2024 року у справі №560/6962/23, від 01 травня 2024 року у справі №140/16184/23, від 15 травня 2024 року у справі №340/3077/21, від 23 травня 2024 року у справі №560/11616/23, від 23 травня 2024 року у справі №260/1754/23, від 23 травня 2024 року у справі №580/9003/23, від 30 травня 2024 року у справі №520/18807/23, від 29 серпня 2024 року у справі №200/3662/23, від 19 вересня 2024 року у справі №560/687/24.
Зокрема, у постанові Верховного Суду від 30 листопада 2023 року у справі №380/19103/22 досліджено питання застосування редакції статті 117 КЗпП України та зазначено, що до військовослужбовців, які були звільнені з військової служби або переведені до іншої військової частини до 19 липня 2022 року застосуванню підлягає редакція КЗпП України до 19 липня 2022 року, тобто стягненню підлягає середній заробіток за весь період затримки розрахунку (з дати звільнення до дати розрахунку) не обмежений шістьма місяцями, проте із урахуванням частки виплачених коштів після звільнення.
Крім того, у постанові Верховного Суду від 29 січня 2024 року у справі №560/9586/22 сформовано правовий підхід, згідно з яким, у разі звільнення позивача до 19 липня 2022 року при умові виплати коштів на виконання рішення суду після 19 липня 2022 року спірний період стягнення середнього заробітку варто ділити на 2 частини:
- до періоду для виплати середнього заробітку, який передує 19 липня 2022 року застосовується період розрахунку середнього заробітку не обмежений 6 місяцями з урахуванням частки заборгованості розрахованої за формулою наведеною у постанові Верховного суду від 30 листопада 2020 року у справі №480/3105/19;
- до періоду який починається з 19 липня 2022 року застосовується період розрахунку середнього заробітку обмежений 6 місяцями без зменшення суми компенсації на частку заборгованості
За доводами скаржника, суд апеляційної інстанції проігнорував наведені правові висновки Верховного Суду, у зв'язку з чим дійшов помилкового висновку про відсутність правових підстав для виплати позивачу середнього заробітку, передбаченого частиною першою статті 117 КЗпП України, та незаконність рішення суду першої інстанції.
Позиція інших учасників справи
Від відзиві на касаційну скаргу відповідач просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції - без змін.
Рух касаційної скарги
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 23 жовтня 2023 року (судді: Загороднюк А.Г., Єресько Л.О., Соколов В.М.) відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою Дяченка Олексія Володимировича, який діє інтересах ОСОБА_1 на постанову П'ятого апеляційного адміністративного суду від 12 вересня 2024 року у справі №400/8927/23.
Ухвалою Верховного Суду (суддя: Загороднюк А.Г.) від 25 червня 2025 року призначено справу до розгляду.
Установлені судами попередніх інстанцій обставини справи
ОСОБА_1 проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_3 , проте був зарахований на грошове забезпечення до військової частини НОМЕР_1 , зокрема у період з 12 жовтня 2015 року по 31 березня 2018 року.
Відповідно до наказу командира військової частини НОМЕР_3 (по стройовій частині) від 30 березня 2018 року №64, ОСОБА_1 , помічника командира частини - начальника служби охорони державної таємниці військової частини НОМЕР_3 , призначеного на посаду офіцера служби охорони державної таємниці військової частини НОМЕР_4 наказом командувача Військово-Морських Сил Збройних Сил України (по особовому складу) від 16 лютого 2018 року №31, визнано таким, що справи та посаду здав і вибув до нового місця служби в АДРЕСА_1 .
З 31 березня 2018 року позивача виключено зі списків особового складу військової частини НОМЕР_3 та знято з усіх видів забезпечення при військовій частині НОМЕР_1 , а з продовольчого забезпечення з 31 березня 2018 року при військовій частині НОМЕР_3 .
Підставою для прийняття вказаного наказу стали: наказ командувача Військово-Морських Сил Збройних Сил України (по особовому складу) від 16 лютого 2018 року №31, припис від 31 березня 2018 року №М-20 та рапорт капітана 3 рангу ОСОБА_1 від 30 березня 2018 року №311.
20 червня 2023 року рішенням Миколаївського окружного адміністративного суду у справі №400/3331/20 зобов'язано відповідача здійснити нарахування та виплату ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 01 грудня 2015 року по 31 березня 2018 року, із врахуванням базового місяця у період з 01 грудня 2015 року по 28 лютого 2018 року - січень 2008 року, а в період з 01 березня 2018 року по 31 березня 2018 року - березня 2018 року.
На виконання вказаного рішення Миколаївського окружного адміністративного суду у справі №400/3331/20, відповідачем 20 червня 2023 року було виплачено на користь ОСОБА_1 82 370,85 грн., що підтверджується банківською випискою.
Вважаючи, що відповідачем у день його звільнення не було проведено остаточний розрахунок, у зв'язку із чим виникли підстави для виплати середнього грошового забезпечення за весь час такої затримки, позивач звернувся до суду із цим позовом.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно з частиною першою статті 9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20 грудня 1991 року №2011-XII (далі - Закон №2011-XII) держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.
Частиною четвертою статті 2 Закону України «Про військовий обов'язок та військову службу» від 25 березня 1992 року №2232-XII (далі - Закон №2232-XII) передбачено, що порядок проходження військової служби, права та обов'язки військовослужбовців визначаються цим та іншими законами, відповідними положеннями про проходження військової служби, що затверджуються Президентом України, та іншими нормативно-правовими актами.
Відповідно до частини першої статті 26 Закону №2232-Х11 звільнення військовослужбовців з військової служби здійснюється:
- у запас, якщо військовослужбовці не досягли граничного віку перебування в запасі і за станом здоров'я придатні до військової служби або під час дії воєнного стану визнані військово-лікарськими комісіями непридатними за станом здоров'я до військової служби з переоглядом через 6-12 місяців;
- у відставку, якщо військовослужбовці досягли граничного віку перебування в запасі або визнані військово-лікарськими комісіями непридатними за станом здоров'я до військової служби з виключенням з військового обліку.
Частиною сьомою статті 26 Закону №2232-Х11 визначено, що звільнення військовослужбовців з військової служби здійснюється в порядку, передбаченому положеннями про проходження військової служби громадянами України.
Згідно з частиною третьою статті 24 Закону №2232-XII закінченням проходження військової служби вважається день виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини (військового навчального закладу, установи тощо) у порядку, встановленому положенням про проходження військової служби громадянами України.
Порядок звільнення з військової служби визначено розділом XII Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 10 грудня 2008 року №1153/2008 (далі - Положення).
Згідно з пунктом 233 розділу XII Положення (у редакції, чинній на момент видання наказу командира військової частини НОМЕР_3 (по стройовій частині) від 30 березня 2018 року №64) військовослужбовці, які бажають звільнитися з військової служби, подають по команді рапорти та документи, які підтверджують підстави звільнення. У рапортах зазначаються:
підстави звільнення з військової служби;
думка військовослужбовця щодо його бажання проходити службу у військовому резерві Збройних Сил України за відповідною військово-обліковою спеціальністю;
районний (міський) військовий комісаріат, до якого повинна бути надіслана особова справа військовослужбовця.
Відповідно до пункту 242 розділу XII Положення після надходження до військової частини письмового повідомлення про звільнення військовослужбовця з військової служби або після видання наказу командира (начальника) військової частини про звільнення військовослужбовець повинен здати в установлені строки посаду та підлягає розрахунку, виключенню зі списків особового складу військової частини і направленню на військовий облік до районного (міського) територіального центру комплектування та соціальної підтримки за вибраним місцем проживання.
При звільненні з військової служби на військовослужбовця оформлюється службова характеристика, в якій відповідний командир (начальник) в обов'язковому порядку надає висновок щодо доцільності проходження служби у військовому резерві Збройних Сил України на визначених ним посадах. Ця характеристика додається до особової справи військовослужбовця.
Особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням. Військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини.
Згідно з частиною першою статті 116 КЗпП України (у редакції, чинній на момент виключення позивача зі списків особового складу військової частини та всіх видів забезпечення) при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
Частиною першою статті 117 КЗпП України (у редакції, чинній на момент виключення позивача зі списків особового складу військової частини та всіх видів забезпечення) визначено, що у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки до дня фактичного розрахунку.
Частиною другою статті 117 КЗпП України (у редакції, чинній на момент виключення позивача зі списків особового складу військової частини та всіх видів забезпечення) передбачено, що при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» від 01 липня 2022 року № 2352-IX (далі - Закон № 2352-IX), який набрав чинності з 19 липня 2022 року, статтю 117 КЗпП України викладено в такій редакції:
«У разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті».
При цьому пунктом 40 розділу I Положення встановлено, що у разі переміщення по службі військовослужбовця з однієї військової частини до іншої для дальшого проходження військової служби дія контракту про проходження військової служби не припиняється. Окремі умови контракту за новим місцем служби можуть бути переглянуті та засвідчені підписами сторін контракту.
Відповідно до пункту 110 розділу IV Положення переміщення військовослужбовців здійснюється в разі, коли звільнення їх із посад або призначення на інші посади належить до номенклатури призначення різних посадових осіб.
Переміщення осіб рядового складу, сержантського та старшинського складу за наявності обґрунтованих підстав з урахуванням висновків атестування, рекомендацій їх безпосередніх і прямих начальників на підставі клопотань командирів (начальників), які порушили питання про переміщення, здійснюється:
між з'єднаннями, військовими частинами, оперативними командуваннями - наказами посадової особи, якій підпорядковані відповідні види Збройних Сил України, з'єднання, військові частини та оперативні командування;
між видами Збройних Сил України та військовими частинами, які підпорядковані начальникам структурних підрозділів Генерального штабу Збройних Сил України, - наказом першого заступника начальника Генерального штабу Збройних Сил України;
між військовими частинами, які підпорядковані керівникам структурних підрозділів Міністерства оборони України, - наказом відповідного заступника Міністра оборони України.
За правилами пункту 109 розділу IV Положення вибуття до нового місця служби військовослужбовця здійснюється після надходження витягу з наказу відповідного командира (начальника) військової частини про призначення, в тому числі доведеного технічними засобами передачі документованої інформації. Виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини має відбутися після здавання посади, але не пізніше ніж через місяць від дня одержання військовою частиною зазначеного витягу з наказу або іншого письмового повідомлення про переміщення по службі військовослужбовця.
Відповідно до частини першої статті 341 КАС України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (частина друга статті 341 КАС України).
Спірні правовідносини у цій справі виникли щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні за період з 01 квітня 2018 року до 19 червня 2023 року.
Вимоги позивача мотивовані тим, що на момент виключення зі списків особового складу (31 березня 2018 року) відповідач не здійснив належний розрахунок, зокрема не виплатив індексацію грошового забезпечення. Вказані суми були нараховані лише 20 червня 2023 року, на виконання рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 15 жовтня 2020 року у справі № 400/3331/20. Тому у нього виникло право на компенсацію у вигляді середнього заробітку за період затримки з 01 квітня 2018 року по 19 червня 2023 року на підставі частини першої статті 117 КЗпП України.
Задовольняючи частково позов, суд першої інстанції погодився з доводами позивача та вважав обґрунтованими його вимоги в частині стягнення 622 924,99 грн середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні.
Натомість, суд апеляційної інстанції, скасовуючи рішення суду першої інстанції, дійшов висновку про відсутність правових підстав для виплати позивачу середнього заробітку, передбаченого частиною першою статті 117 КЗпП України. Суд апеляційної інстанції вказав, що позивач не був звільнений з військової служби на час виключення його зі списків особового складу (31 березня 2018 року), а отже відсутня одна з ключових передумов для застосування вказаної норми. Правомірність такого підходу апеляційний суд обґрунтував посиланням на правову позицію Верховного Суду, викладену у постанові від 21 лютого 2024 року у справі № 520/1897/22, щодо застосування статті 117 КЗпП України.
Позивач не погоджується позицією суду апеляційної інстанції, наполягаючи на тому, що, попри обставини його переведення до іншої військової частини, він має право на компенсацію у вигляді середнього заробітку за затримку розрахунку відповідно до частини першої статті 117 КЗпП України, за період з 01 квітня 2018 року до 19 червня 2023 року.
Касаційне провадження у цій справі відкрите на підставі пункту 1 частини четвертої статті 328 КАС України, з огляду на застосування судом апеляційної інстанції статті 117 КЗпП України без урахування висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 30 листопада 2023 року у справі №380/19103/22, від 26 січня 2024 року у справі №160/14384/22, від 13 лютого 2024 року у справі №380/10080/22, від 15 лютого 2024 року у справі №420/11416/23, від 09 березня 2023 року у справі №520/899/21, від 14 березня 2024 року у справі №560/6960/23, від 10 квітня 2024 року у справі №360/380/23, від 18 квітня 2024 року у справі №380/4205/23, від 25 квітня 2024 року у справі №440/8467/23, від 25 квітня 2024 року у справі №460/49364/22, від 30 квітня 2024 року у справі №560/6962/23, від 01 травня 2024 року у справі №140/16184/23, від 15 травня 2024 року у справі №340/3077/21, від 23 травня 2024 року у справі №560/11616/23, від 23 травня 2024 року у справі №260/1754/23, від 23 травня 2024 року у справі №580/9003/23, від 30 травня 2024 року у справі №520/18807/23, від 29 серпня 2024 року у справі №200/3662/23, від 19 вересня 2024 року у справі №560/687/24.
Надаючи оцінку обґрунтованості касаційної скарги та оскаржуваному судовому рішенню суду апеляційної інстанції, Верховний Суд, з урахуванням приписів статті 341 КАС України, виходить з такого.
Верховний Суд, зокрема і в справах цієї категорії, неодноразово висловлював правову позицію про те, що за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство може застосовуватися у випадках, коли норми спеціального законодавства не регулюють спірних правовідносин або коли про це зазначено у спеціальному законі.
Непоширення норм КЗпП України на військовослужбовців стосується передусім порядку та умов визначення норм оплати праці (грошового забезпечення), а також порядку вирішення спорів щодо оплати праці.
Однак питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців зі служби (зокрема, затримку виплати грошового забезпечення) не врегульовані положеннями спеціального законодавства. Такі питання врегульовані КЗпП України.
З огляду на викладене, у зв'язку з відсутністю в спеціальному законодавстві, яке регулює оплату праці військовослужбовців, норм, які встановлюють відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику при звільненні всіх належних сум, до правовідносин, які виникають під час звільнення з військової служби, допустимим є застосування норм статей 116 та 117 КЗпП України як таких, що є загальними.
У цьому контексті Верховний Суд у постанові від 21 лютого 2024 року у справі № 520/1897/22 підкреслив, що приписи частини першої статті 116, частини першої статті 117 КЗпП України (у редакції станом на момент виникнення спірних правовідносин) установлюють загальне правило, згідно з яким у випадку звільнення працівника власник або уповноважений ним орган зобов'язаний виплатити йому всі належні суми у день звільнення, а якщо в указаний строк цього не було зроблено з вини власника або уповноваженого ним органу, то підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь затримки до дня фактичного розрахунку.
Межі дії диспозиції частини першої статті 117 КЗпП України визначені її гіпотезою, яка указує на умови, за наявності яких уступає в дію правило про виплату середнього заробітку за весь час затримки до дня фактичного розрахунку.
Обставини, з настанням яких необхідно здійснювати це правило, пов'язані з фактами звільнення працівника та невиплатою йому з вини власника або уповноваженого ним органу належних сум у день звільнення.
Верховний Суд наголосив, що ці обставини не зазнали змін внаслідок унесення змін до статей 116, 117 КЗпП України Законом України від 01 липня 2022 року №2352-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин».
Відповідно до встановлених судом апеляційної інстанції обставин справи, на підставі наказу командира військової частини НОМЕР_3 (по стройовій частині) від 30 березня 2018 року №64, ОСОБА_1 був виключений зі списків особового складу військової частини НОМЕР_3 та знятий з усіх видів забезпечення при військовій частині НОМЕР_1 , а з продовольчого забезпечення з 31 березня 2018 року при військовій частині НОМЕР_3 , та вибув до нового місця проходження служби в АДРЕСА_1 .
У світлі зазначених обставин важливо підкреслити, що виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини саме по собі не свідчить про закінчення проходження ним військової служби. Таке виключення може бути зумовлене переведенням до іншої частини, зміною місця проходження служби або іншим адміністративним переміщенням. Натомість лише виключення зі списків особового складу військової частини у зв'язку із звільненням у запас чи відставку, смертю, визнанням безвісно відсутнім чи оголошенням померлим підтверджує закінчення проходження військової служби.
У цій справі встановлено, що на момент виникнення спірних правовідносин військова служба позивача не була завершена, він не був звільнений з військової служби, а продовжував виконувати свої службові обов'язки на новому місці служби.
Відтак, фактичні обставини справи не відповідають гіпотезі частини першої статті 117 КЗпП України, яка передбачає відповідальність за затримку розрахунку саме при звільнення працівника, а тому ця норма не може бути застосована до спірних правовідносин. Поширення дії вказаної норми на випадок, який має місце у цій справі, протирічило б її змісту, сфері її дії й меті запровадження.
Таким чином, в обсязі установлених обставин справи у системному зв'язку з відповідним правовим регулюванням спірних правовідносин, є підстави погодитися з висновком суду апеляційної інстанції про відсутність підстав для виплати військовою частиною НОМЕР_1 ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку відповідно до частини першої статті 117 КЗпП України за період з 01 квітня 2018 року до 19 червня 2023 року.
Покликання представника ОСОБА_1 в касаційній скарзі на висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 30 листопада 2023 року у справі №380/19103/22, від 26 січня 2024 року у справі №160/14384/22, від 13 лютого 2024 року у справі №380/10080/22, від 15 лютого 2024 року у справі №420/11416/23, від 09 березня 2023 року у справі №520/899/21, від 14 березня 2024 року у справі №560/6960/23, від 10 квітня 2024 року у справі №360/380/23, від 18 квітня 2024 року у справі №380/4205/23, від 25 квітня 2024 року у справі №440/8467/23, від 25 квітня 2024 року у справі №460/49364/22, від 30 квітня 2024 року у справі №560/6962/23, від 01 травня 2024 року у справі №140/16184/23, від 15 травня 2024 року у справі №340/3077/21, від 23 травня 2024 року у справі №560/11616/23, від 23 травня 2024 року у справі №260/1754/23, від 23 травня 2024 року у справі №580/9003/23, від 30 травня 2024 року у справі №520/18807/23, від 29 серпня 2024 року у справі №200/3662/23, від 19 вересня 2024 року у справі №560/687/24, Суд відхиляє як необґрунтовані.
Виконуючи завдання адміністративного судочинства, визначене частиною першою статті 2 КАС України, у межах повноважень і в порядку, передбачених статтею 341 КАС України, Верховний Суд переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження та на підставі встановлених фактичних обставин справи.
Суд зазначає, що у справі №380/19103/22, на яку звертає увагу скаржник в касаційній скарзі, попри побіжну схожість фактичних обставин справи, питання наявності підстав для стягнення середнього заробітку відповідно до частини першої статті 117 КЗпП України не охоплювалося предметом касаційного оскарження. Доводи касаційної скарги стосувалися виключно редакції статті 117 КЗпП України, яку необхідно застосовувати під час обчислення розміру середнього заробітку за період затримки розрахунку. Відповідно, Верховний Суд у цій справі не надавав оцінку застосовності наведеної норми права до спірних правовідносин.
Натомість, у справах №160/14384/22, №380/10080/22, №420/11416/23, №520/899/21, №260/1754/23, №560/6960/23, №360/380/23, №440/8467/23, №460/49364/22, №140/16184/23, №340/3077/21, №560/6962/23, №380/4205/23, №560/11616/23, №580/9003/23, №520/18807/23, № 200/3662/23, №560/687/24, правові висновки Верховного Суду були сформовані за відмінних фактичних обставин справи, зокрема позивачі у наведених справах були звільнені з військової служби, що, зокрема, вплинуло на застосування частини першої статті 117 КЗпП України у зазначених справах.
За таких умов, покликання на висновки Верховного Суду, викладені у наведених постановах, не можуть слугувати прикладом неправильного застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права.
Очевидно, що саме з вини військової частини НОМЕР_1 позивач невчасно отримав належну йому суму індексації грошового забезпечення за період з 01 грудня 2015 року по 31 березня 2018 року під час проходження військової служби у цій військовій частині.
З метою захисту свого порушеного права на своєчасне отримання грошового забезпечення, ОСОБА_2 пред'явив цей позов до військової частини на підставі частини першої статті 116, частини першої статті 117 КЗпП України, втім, як уже зазначено, цей позов не має під собою обставин, з якими закон пов'язує застосування вказаних норм трудового права. У випадку ОСОБА_2 стаття 117 КЗпП України є незастосовною до спірних правовідносин.
Водночас Верховний Суд вважає за необхідне звернути увагу позивача, що навіть у таких обставинах він не позбавлений можливості захисту своїх порушених прав. Так, у разі порушення встановлених строків виплати грошового забезпечення, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи), військовослужбовець може вимагати компенсацію втрати частини доходів, передбачену законодавством, у зв'язку з несвоєчасною виплатою належних сум, відповідно до Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати».
Отже, суд апеляційної інстанції повно і правильно встановив обставини справи, правомірно застосував правові висновки Верховного Суду щодо застосування статті 117 КЗпП України, викладені у постанові від 21 лютого 2024 року у справі № 520/1897/22 та дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення заявленого ОСОБА_1 позову.
Підстав для скасування чи зміни оскаржуваного судового рішення суду апеляційної інстанції Верховний Суд не виявив.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.
За правилами пункту 1 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення першої та (або) апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення.
Відповідно до частини першої статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 341 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Таким чином, з огляду на приписи частини першої статті 350 КАС України, касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а постанову суду апеляційної інстанції - без змін.
Судові витрати
З огляду на результат касаційного розгляду, судові витрати розподілу не підлягають.
Керуючись статтями 341, 345, 349, 353, 355, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Суд
Касаційну скаргу Дяченка Олексія Володимировича, який діє інтересах ОСОБА_1 , залишити без задоволення.
Постанову П'ятого апеляційного адміністративного суду від 12 вересня 2024 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Суддя-доповідач судді А.Г. Загороднюк Л.О. Єресько В.М. Соколов