Апеляційне провадження № 22-ц/824/9953/2025
Справа № 761/28356/20
Іменем України
25 червня 2025 року
м. Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді Кашперської Т.Ц.,
суддів Фінагеєва В.О., Яворського М.А.,
за участю секретаря Діденка А.С.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Шевченківського районного суду м. Києва в складі судді Притули Н.Г., постановлену в м. Київ 12 березня 2025 року у справі за заявою ОСОБА_1 про стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення за позовом ОСОБА_1 до Державного підприємства «Національна атомна енергогенеруюча компанія «Енергоатом», третя особа тимчасово виконуючий обов'язки президента Державного підприємства «Національна атомна енергогенеруюча компанія «Енергоатом» Котін Петро Борисович про визначення незаконним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу,
заслухавши доповідь судді, перевіривши доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи,
В січні 2025 року ОСОБА_1 звернувся до суду з даною заявою, в якій просив замінити відповідача ДП «Національна атомна енергогенеруюча компанія «Енергоатом» на його правонаступника АТ «Національна атомна енергогенеруюча компанія «Енергоатом», стягнути з АТ «Національна атомна енергогенеруюча компанія «Енергоатом» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час виконання рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 12 січня 2021 року в справі № 761/28356/20 у розмірі 30654,50 грн.
Заяву обґрунтовував тим, що рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 12 січня 2021 року в справі № 761/28356/20 визнано незаконним і скасовано наказ ДП «Національна атомна енергогенеруюча компанія «Енергоатом» від 18 травня 2020 року № 404-к «Про надання відпустки та подальшим звільненням ОСОБА_1 » в частині звільнення ОСОБА_1 , а також поновлено позивача на посаді. При цьому суд допустив негайне виконання рішення в частині поновлення позивача на посаді та стягнення на його користь середнього заробітку за час вимушеного прогулу за один місяць.
12 січня 2021 року в судовому засіданні під час проголошення вступної та резолютивної частини рішення суду був присутній представник відповідача, тому з 12 січня 2021 року відповідач вважається таким, що ознайомлений з рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 12 січня 2021 року в справі № 761/28356/20. 19 січня 2021 року відповідач наказом № 56-к поновив ОСОБА_1 на посаді та 20 січня 2021 року ознайомив його з цим наказом, розпочав вести табель обліку його робочого часу. Отже, з 13 січня 2021 року по 19 січня 2021 року (п'ять робочих днів) у позивача, з вини відповідача, існував вимушений прогул, і наявні правові підстави для стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за час затримки виконання рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 12 січня 2021 року в справі № 761/28356/20 про поновлення ОСОБА_1 на посаді. Оскільки згідно з вказаним рішенням середньоденний заробіток ОСОБА_1 становить 6130,90 грн. розмір вимушеного прогулу, що підлягає оплаті, становить 30654,50 грн. (5 робочих днів х 6130,90 грн.). Крім того, з дати державної реєстрації 11 січня 2024 року АТ «Національна атомна енергогенеруюча компанія «Енергоатом» є правонаступником всіх прав та обов'язків ДП «Національна атомна енергогенеруюча компанія «Енергоатом».
Ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 12 березня 2025 року заяву ОСОБА_1 про стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення залишено без задоволення.
ОСОБА_1 , не погоджуючись із ухвалою суду першої інстанції, подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на незаконність та необґрунтованість ухвали, неправильне застосування норм матеріального права, неврахування висновків Верховного Суду щодо застосування відповідних норм права, просив скасувати ухвалу Шевченківського районного суду м. Києва від 12 березня 2025 року та задовольнити його заяву.
Обґрунтовуючи апеляційну скаргу, повторно викладав обставини справи, вказував, що 21 грудня 2023 року, з метою захисту свого порушеного права на оплату праці, звернувся до Шевченківського районного суду м. Києва з позовом про стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 12 січня 2021 року у справі № 761/28356/20. Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 16 квітня 2024 року у задоволенні позову відмовлено. Ухвалою Київського апеляційного суду від 23 січня 2025 року в справі № 761/28356/20 скасовано рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 16 квітня 2024 року та закрито провадження в справі на підставі п. 1 ч. 1 ст. 255 ЦПК України, в зв'язку з чим ОСОБА_1 31 січня 2025 року звернувся до Шевченківського районного суду м. Києва із даною заявою про стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення.
Наводив зміст ч. 1, 2 ст. 233 КЗпП України, вказував, що у постанові від 08 лютого 2022 року в справі № 755/12623/19 Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку Об'єднаної палати Верховного Суду у постанові від 10 жовтня 2019 року в справі № 369/10046/18, задля формування єдиної судової практики щодо застосування ч. 2 ст. 233 КЗпП України, оскільки середній заробіток за час вимушеного прогулу є, по суті, неотриманою заробітною платою за невиконання трудової функції не з вини працівника, на яку поширюються норми законодавства про оплату праці. Середній заробіток за своїм змістом також є державною гарантією, право на отримання якої виникає у працівника, який був незаконно позбавлений можливості виконувати свою роботу з незалежних від нього причин. До вимушеного прогулу прирівнюється затримка роботодавцем виконання рішення про поновлення на роботі працівника (ст. 236 КЗпП України). Отже, середній заробіток за час затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі працівника є, по суті, неотриманою заробітною платою за невиконання трудової функції не з вини працівника, на яку поширюються норми законодавства про оплату праці. Таким чином, вимога про оплату середнього заробітку за час затримки виконання рішення є спором про оплату праці. Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 26 травня 2022 року у справі № 420/10861/21, від 04 серпня 2022 року у справі № 380/6129/20, від 14 грудня 2022 року у справі № 501/4019/21-ц та інших.
При цьому, як вбачається з матеріалів справи, спірні правовідносини між сторонами виникли у січні 2021 року, тобто до набрання чинності Законом України від 01 липня 2022 року № 2352-ІХ, який набрав чинності 19 липня 2022 року.
Позицію щодо незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів неодноразово висловлювався Конституційний Суд України, зокрема, у рішеннях від 13 травня 1997 року № 1-зп, від 09 лютого 1999 року № 1-рп/99, від 05 квітня 2001 року № 3-рп/2001, від 13 березня 2012 року № 6-рп/2012. Таким чином, до спірних правовідносин застосовується ч. 2 ст. 233 КЗпП України в редакції, чинній на час виникнення зобов'язання роботодавця зі сплати середнього заробітку за час затримки виконання рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 12 січня 2021 року в справі № 761/28356/20.
Вказував, що такі ж висновки зроблені у конституційному поданні Пленуму Верховного Суду щодо відповідності Конституції України (конституційності) ч. 1 ст. 233 КЗпП України (постанова від 06 вересня 2024 року № 13). Суд зокрема зазначає, що до заборгованості із заробітної плати, що виникла до набрання чинності Закону України від 01 липня 2022 року № 2352-ІХ застосовується ч. 2 ст. 233 КЗпП України в редакції, чинній на час виникнення заборгованості. Відповідно до цієї частини у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
Поряд з цим ст. 236 КЗпП України не містить жодних строків щодо звернення до суду з вимогою про стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення суд про поновлення на роботі працівника. Аналогічна правова позиція викладена у рішенні Шевченківського районного суду м. Києва у справі № 761/44002/23, яке постановою Київського апеляційного суду від 19 серпня 2024 року залишене без змін.
Таким чином, позивач не пропустив строки звернення до суду з заявою від 31 січня 2025 року про стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 12 січня 2021 року у справі № 761/28356/20.
Вказував, що суд першої інстанції неправильно застосував ст. 233 КЗпП України, що призвело до помилкового висновку про порушення позивачем визначеного законом строку звернення до суду з заявою у цій справі.
При цьому, відмовляючи в задоволенні заяви, суд першої інстанції не врахував правові висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені у постановах Верховного Суду від 26 травня 2022 року у справі № 420/10861/21, від 04 серпня 2022 року у справі № 380/6129/20, від 14 грудня 2022 року у справі № 501/4019/21-ц та інші.
Від відповідача АТ «Національна атомна енергогенеруюча компанія «Енергоатом» надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому відповідач просив залишити апеляційну скаргу без задоволення, а ухвалу суду першої інстанції - без змін. Посилався на те, що наказом т.в.о. президента ДП «Національна атомна енергогенеруюча компанія «Енергоатом» від 22 березня 2021 року № 380-к позивача звільнено з 23 березня 2021 року в зв'язку зі скороченням штату. Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 13 грудня 2021 року у справі № 761/15152/21 в позові відмовлено. Постановою Київського апеляційного суду від 09 лютого 2023 року ухвалено нове судове рішення про задоволення позову, скасовано спірний наказ про звільнення, поновлено позивача на роботі з 24 березня 2021 року, вирішено стягнути 3 041 858,80 грн. середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 24 березня 2021 року по 09 лютого 2023 року. На виконання постанов Київського апеляційного суду від 09 і 17 лютого 2023 року відповідачем прийнято наказ від 21 лютого 2023 року № 216-к, згідно з яким ОСОБА_1 поновлений на роботі з 24 березня 2021 року. З прийняттям судом апеляційної інстанції постанови у справі № 761/15152/21 і наказу від 21 лютого 2023 року № 216-к про поновлення на роботі трудові правовідносини між сторонами відновилися. Проте, постановою Верховного Суду від 08 травня 2024 року постанови Київського апеляційного суду від 09 і 17 лютого 2023 року скасовані, а рішення суду першої інстанції залишено в силі. Отже, трудові правовідносини між сторонами остаточно припинилися з прийняттям постанови Верховного Суду від 08 травня 2024 року і наказу відповідача від 02 липня 2024 року № 743-к, яким скасовано попередній наказ від 21 лютого 2023 року № 216-к про поновлення ОСОБА_1 на посаді.
Посилався на ч. 1 ст. 116 КЗпП України, якою передбачено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належить йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, роботодавець повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
Вважав, що цією нормою спростовується помилкове твердження позивача, що зобов'язання з виплати середнього заробітку за 5 днів затримки у поновленні його на роботі виникло у січні 2021 року, тож до спірних правовідносин застосовується редакція ч. 2 ст. 233 КЗпП України, яка не передбачала будь-якого строку звернення до суду з позовом про стягнення належної працівникові заробітної плати.
Зазначив, що розрахунковий лист за березень 2021 року, копія кого наявна у справі, в якому наявна інформація про нараховані та виплачені при звільненні суми, позивач отримав 14 квітня 2021 року шляхом надіслання розрахункового листа до месенджеру Viber, з цього розрахункового листа вбачається, що позивачу при звільненні не було виплачено середній заробіток за період затримки у виконанні рішенні суду від 12 січня 2021 року у частині поновлення на посаді.
Отже, з 14 квітня 2021 року (з розрахункового листа за березень 2021 року) позивачу відомо, що відповідач не виплатив йому при звільненні середній заробіток за затримку у поновленні на роботі, натомість, із заявою про її стягнення позивач звернувся до суду 31 січня 2025 року, тобто майже через 4 роки, що свідчить про пропуск строку звернення до суду із заявою про вирішення трудового спору.
Вказував, що у ч. 3 ст. 3 ЦПК України зазначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Звернення до суду з заявою є процесуальною дією, тому застосуванню підлягає норма закону, чинна на час вчинення цієї процесуальної дії. Відповідно до ст. 233 КЗпП України в редакції на момент скасування наказу про поновлення на роботі та звернення позивача до суду з заявою про стягнення середнього заробітку діяла нова редакція ст. 236 КЗпП України.
Водночас, з урахуванням встановленого Урядом карантину, який діяв по 29 червня 2023 року включно, позивач міг би звернутися до суду з заявою про стягнення середнього заробітку в тримісячний строк у період з 30 червня 2023 року по 30 вересня 2023 року включно, проте пропустив цей строк, оскільки заяву про стягнення середнього заробітку подав до суду 31 січня 2025 року.
Вказував, що хоча ст. 233 КЗпП України є нормою матеріального права, однак за своєю правовою природою визначає період, протягом якого працівник може звернутися до суду за захистом свого порушеного права, ця норма не регулює правовідносин роботодавця та працівника та не врегульовує жодних інших правовідносин на день виникнення порушеного права, крім як визначає строк звернення до суду з заявою про вирішення трудового спору.
Наводив правові висновки, викладені в постанові Верховного Суду України від 06 квітня 2016 року у справі № 6-409цс16, згідно яких у кожному випадку суд зобов'язаний перевірити і обговорити причини пропуску цих строків, а також навести у рішенні мотиви, чому він поновлює бо вважає неможливим поновити порушений строк. Установлені ст. 233 КЗпП України строки звернення до суду застосовуються незалежно від заяви сторони. Ці строки не перериваються і не зупиняються (постанова Верховного Суду від 08 вересня 2023 року у справі № 593/1156/21).
Вказував, що передбачений ст. 233 КЗпП України тримісячний строк звернення до суду із заявою про вирішення трудового спору у цій справі неможливо поновити, оскільки з дня отримання письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, минуло більше одного року. Отже, у задоволенні заяви необхідно відмовити в зв'язку з пропуском строку, передбаченого ст. 233 КЗпП України.
Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, перевіривши законність і обґрунтованість ухвали суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.
Так, з матеріалів справи вбачається, що рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 12 січня 2021 року позов ОСОБА_1 задоволено, визнано незаконним та скасовано наказ ДП «НАЕК «Енергоатом» від 18 травня 2020 року №404-к «Про надання відпустки та подальшим звільненням ОСОБА_1 » в частині звільнення ОСОБА_1 ; поновлено ОСОБА_1 на посаді заступника виконавчого директора з юридичних питань та супроводу процедур закупівель ДП «НАЕК «Енергоатом» з 12 серпня 2020 року; стягнуто з ДП «НАЕК «Енергоатом» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 12 серпня 2020 року по 12 січня 2021 року в розмірі 662 664,50 грн. та судовий збір в сумі 1262,18 грн.; допущено негайне виконання рішення в частині поновлення позивача на посаді та виплати середньомісячної заробітної плати; стягнуто з ДП «НАЕК «Енергоатом» на користь держави судовий збір в сумі 7 045,87 грн.
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що звільнення позивача відбулося з порушенням норм трудового законодавства, а відтак він підлягає поновленню на роботі з виплатою середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
Постановою Київського апеляційного суду від 31 серпня 2021 року та постановою Верховного Суду від 02 грудня 2021 року рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 12 січня 2021 року залишено без змін (а. с. 176 - 183 т. 2).
Наказом ДП «НАЕК «Енергоатом» від 19 січня 2021 року № 56-к поновлено ОСОБА_1 на посаді заступника виконавчого директора з юридичних питань та супроводу процедур закупівель ДП «НАЕК «Енергоатом» з 12 серпня 2020 року та доручено бухгалтерії виплатити ОСОБА_1 середньомісячну заробітну плату у розмірі 132 528,90 грн. Із зазначеним наказом ОСОБА_1 ознайомлений під підпис 20 січня 2021 року (а. с. 187 т. 2).
Згідно табелю робочого часу заступника виконавчого директора з юридичних питань та супроводу процедур закупівель ОСОБА_1 , облік його робочого часу розпочато з 20 січня 2021 року (а. с. 188 т. 2).
В подальшому наказом ДП «НАЕК «Енергоатом» від 22 березня 2021 року № 380-к ОСОБА_1 звільнено з роботи 23 березня 2021 року у зв'язку зі скороченням посади, п. 1 ст. 40 КЗпП України (а. с. 204 т. 2).
Даний наказ оскаржувався ОСОБА_1 в судовому порядку. Так, рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 13 грудня 2021 року у справі № 761/15152/21 в позові відмовлено. Постановою Київського апеляційного суду від 09 лютого 2023 року рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 13 грудня 2021 року скасовано, ухвалено нове судове рішення, яким позов ОСОБА_1 задоволено, визнано незаконним та скасовано наказ ДП «НАЕК «Енергоатом» від 22 березня 2021 року № 380-к, поновлено ОСОБА_1 на посаді, допущено негайне виконання рішення в частині поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за один місяць. Постановою Верховного Суду від 08 травня 2024 року постанову Київського апеляційного суду від 09 лютого 2023 року скасовано, рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 13 грудня 2021 року залишено в силі (а. с. 206 - 214 т. 2).
На виконання постанови Київського апеляційного суду від 09 лютого 2023 року у справі № 761/15152/21 ДП «НАЕК «Енергоатом» видавався наказ від 21 лютого 2023 року № 216-к, яким ОСОБА_1 було поновлено на роботі. Після прийняття Верховним Судом постанови від 08 травня 2024 року наказом ДП «НАЕК «Енергоатом» від 02 липня 2024 року № 743-к скасовано п. 1, 2, 4 наказу від 21 лютого 2023 року № 216-к, визнано ОСОБА_1 звільненим 23 березня 2021 року згідно з наказом від 22 березня 2021 року № 380-к (а. с. 215 - 216 т. 2).
На а. с. 224 - 226 т. 2 знаходиться копія ухвали Київського апеляційного суду від 23 січня 2025 року в справі № 761/47335/23 за позовом ОСОБА_1 до АТ «НАЕК «Енергоатом» про стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 12 січня 2021 року у справі № 761/28356/20, якою апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково, рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 16 квітня 2024 року скасовано, провадження в справі закрито.
Ухвала апеляційного суду мотивована тим, що провадження у справі відкрито за вимогою щодо стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі, яка не підлягає примусовому захисту в іншому провадженні, ніж у провадженні, в якому повинно було розглядатися таке питання, що є фактом, який підтверджує неправомірність виникнення цивільного процесу в такому випадку (п. 1 ч. 1 ст. 255 ЦПК України).
Вказані обставини підтверджуються наявними у справі доказами.
Крім того, судом встановлено, що 23 березня 2023 року набув чинності Закон України «Про акціонерне товариство «Національна атомна енергогенеруюча компанія «Енергоатом», згідно зі ст. 1 якого утворення товариства здійснюється шляхом перетворення державного підприємства «Національна атомна енергогенеруюча компанія «Енергоатом» (код згідно з ЄДРПОУ 24584661) за рішенням Кабінету Міністрів України відповідно до законодавства з урахуванням особливостей, визначених цим Законом. Товариство є правонаступником усіх прав та обов'язків НАЕК «Енергоатом» із дня державної реєстрації товариства. НАЕК «Енергоатом» припиняється одночасно із державною реєстрацією товариства.
Крім того, з державного сайту Кабінету Міністрів України https://www.kmu.gov.ua вбачається, що постановою Кабінету Міністрів України від 29 грудня 2023 року № 1420 утворено Акціонерне товариство «Національна атомна енергогенеруюча компанія «Енергоатом» (далі - товариство), 100 відсотків акцій якого належать державі, шляхом перетворення державного підприємства «Національна атомна енергогенеруюча компанія «Енергоатом» (код згідно з ЄДРПОУ 24584661).
Пунктом 3 постанови установлено, що Товариство є правонаступником усіх майнових і немайнових прав та обов'язків державного підприємства «Національна атомна енергогенеруюча компанія «Енергоатом» із дня державної реєстрації товариства; відокремлені підрозділи державного підприємства «Національна атомна енергогенеруюча компанія «Енергоатом» із дня державної реєстрації товариства продовжують функціонувати як відокремлені підрозділи товариства (філії, представництва).
Державна реєстрація Товариства та припинення державного підприємства відбулися 11 січня 2024 року, ідентифікаційний код та місцезнаходження Товариства відповідають цим же даним державного підприємства.
Отже, 11 січня 2024 року Товариство стало правонаступником усіх прав та обов'язків Державного підприємства «Національна атомна енергогенеруюча компанія «Енергоатом», яке реорганізовано шляхом перетворення у Товариство.
Таким чином, доводи АТ «НАЕК «Енергоатом» щодо правонаступництва сторони у справі є обґрунтованими, в зв'язку з чим було замінено ДП «НАЕК «Енергоатом» на його правонаступника АТ «НАЕК «Енергоатом».
Оцінюючи доводи апеляційної скарги, апеляційний суд враховує наступне.
Кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. При цьому держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю (стаття 43 Конституції України).
Держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України, зокрема, правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи (стаття 5-1 КЗпП України).
Згідно з пунктами 2, 4 частини першої статті 430 ЦПК України суд допускає негайне виконання рішень у справах про: присудження працівникові виплати заробітної плати, але не більше ніж за один місяць; поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника.
Також частиною сьомою статті 235 КЗпП України передбачено, що рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, прийняте органом, який розглядає трудовий спір, підлягає негайному виконанню.
У разі затримки роботодавцем виконання рішення органу, який розглядав трудовий спір про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, цей орган виносить ухвалу про виплату йому середнього заробітку або різниці в заробітку за час затримки (стаття 236 КЗпП України).
Затримкою виконання рішення суду про поновлення працівника на роботі за змістом статті 236 КЗпП України слід уважати невидання власником (уповноваженим органом) наказу про поновлення працівника на роботі без поважних причин негайно після проголошення судового рішення. Виконати рішення суду про поновлення позивача на роботі має відповідач, визначений боржником за виконавчим листом (див., зокрема, постанову Верховного Суду України від 01 липня 2015 року у справі № 6-435цс15, постанову Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2019 року у справі № 711/8446/16-ц (провадження № 14-37цс19), постанови Верховного Суду від 29 вересня 2021 року у справі № 511/1284/19 (провадження № 61-6184св21), від 14 грудня 2022 року у справі № 501/4019/21-ц, провадження № 61-9103св22), від 21 червня 2023 року у справі № 461/7423/21 (провадження № 61-872св23) та багатьох інших).
Тобто законодавець передбачає обов'язок роботодавця добровільно та негайно виконати рішення суду про поновлення на роботі працівника в разі його незаконного звільнення, й без звернення працівника, що унормовано, крім наведених вище норм права, також Конституцією України, статтею 18 ЦПК України. Цей обов'язок полягає у тому, що роботодавець зобов'язаний видати наказ про поновлення працівника на роботі відразу після оголошення рішення суду, незалежно від того, чи буде це рішення суду оскаржуватися (див.: постанову Верховного Суду від 21 березня 2018 року у справі № 243/2748/16-ц).
У постанові Верховного Суду від 17 червня 2020 року у справі № 521/1892/18 (провадження № 61-39740св18) зазначено, що «належним виконанням судового рішення про поновлення на роботі необхідно вважати видання власником наказу про це, що дає можливість працівнику приступити до виконання своїх попередніх обов'язків. Виконання рішення вважається закінченим із моменту фактичного допуску працівника, поновленого на роботі рішенням суду, до виконання попередніх обов'язків на підставі відповідного акта органу, який раніше прийняв незаконне рішення про звільнення працівника».
Подібні висновки викладені також у постановах Верховного Суду: від 26 лютого 2020 року у справі № 702/725/17 (провадження № 61-12857св18), від 08 вересня 2021 року у справі № 721/910/19 (провадження № 61-4490св21).
Отже, законом установлено фінансову санкцію у вигляді виплати середнього заробітку за невиконання рішення про поновлення на роботі через винну бездіяльність роботодавця. З огляду на імперативний припис щодо негайного виконання судового рішення, установлений статтею 235 КЗпП України, законодавець виходив з того, що будь-яка протиправна бездіяльність з боку роботодавця є підставою для здійснення таких виплат незаконно звільненому працівнику, незалежно від причин невиконання роботодавцем рішення про поновлення на роботі.
Для вирішення питання про наявність підстав для стягнення середнього заробітку або різниці в заробітку за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі на підставі статті 236 КЗпП України суду належить встановити: 1) чи мала місце затримка виконання такого рішення, 2) у разі наявності затримки виконання рішення - встановити період затримки, який необхідно рахувати від наступного для після постановлення рішення про поновлення на роботі до дати видання роботодавцем наказу про поновлення на роботі, 3) та, відповідно, провести розрахунок належних до стягнення сум за встановлений період.
Так, із матеріалів справи вбачається, що судове рішення від 12 січня 2021 року, яким ОСОБА_1 було поновлено на роботі та допущене негайне виконання рішення, було фактично виконане 19 січня 2021 року виданням наказу № 56-к про поновлення ОСОБА_1 на роботі, тобто з 13 січня 2021 року по 19 січня 2021 року відповідачем допущено затримку виконання рішення.
Відмовляючи ОСОБА_1 у задоволенні заяви про стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення, суд першої інстанції виходив із того, що ОСОБА_1 пропущено строк, передбачений ч. 1 ст. 233 КЗпП України для звернення до суду з даною заявою.
Зокрема, суд першої інстанції вказав, що на момент звернення до суду з даною заявою не передбачено необмежений строк звернення до суду із вимогами про стягнення заборгованості по заробітній платі, в той же час, середній заробіток за час затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі не є заробітною платою, оскільки заробітна плата не може сплачуватися особі, яка не перебуває в трудових відносинах з роботодавцем, який проводить виплату (правові висновки, викладені в постановах Верховного Суду від 18 березня 2020 року в справі № 711/4010/13-ц, Верховного Суду України від 26 грудня 2011 року у справі № 6-77цс11, від 24 червня 2015 року у справі № 6-116цс15, від 06 квітня 2016 року у справі № 6-409цс16, від 11 жовтня 2017 року у справі № 311/136/16, від 08 листопада 2017 року у справі № 202/4914/16-ц).
Крім того, суд першої інстанції послався на правові висновки Верховного Суду в постанові від 21 квітня 2021 року в справі № 461/1303/19, згідно яких, «до моменту фактичного виконання роботодавцем рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника трудові правовідносини, які існували до порушення з боку роботодавця, не виникають. У зв'язку з цим, виплати, які мають бути здійснені роботодавцем на користь незаконно звільненого працівника, у тому числі середній заробіток за час вимушеного прогулу або різниця у заробітку за час виконання нежчеоплачуваної роботи, не можуть вважатись заробітною платою та не витікають із трудового договору як підстави для виплат. Ці виплати не можуть кваліфікуватись як плата за виконану роботу.
Отже, за змістом норм чинного законодавства середній заробіток за час затримки власником або уповноваженим ним органом виконання судового рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника за своєю правовою природою не є основною чи додатковою заробітною платою (винагородою, яку роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу), а також не є заохочувальною чи компенсаційною виплатою у розумінні статті 2 Закону України «Про оплату праці», тобто середній заробіток за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі працівника не входить до структури заробітної плати, а є спеціальним видом відповідальності роботодавця за порушення трудових прав працівника, отже строк пред'явлення до суду позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі обмежуються трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права».
Апеляційний суд не може погодитися з такими висновками суду першої інстанції з огляду на наступне.
Велика Палата Верховного Суду при розгляді справи № 755/10947/17 зазначила, що незалежно від того, чи перераховані усі постанови, у яких викладена правова позиція, від якої відступила Велика Палата, суди під час вирішення тотожних спорів мають враховувати саме останню правову позицію Великої Палати.
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 18 серпня 2022 року у справі №560/7496/20 (адміністративне провадження № К/9901/42336/21) зазначено, що: «до вимушеного прогулу прирівнюється затримка роботодавцем виконання рішення про поновлення на роботі (стаття 236 КЗпП України). Середній заробіток за своїм змістом також є державною гарантією, право на отримання якої виникає у працівника, який був незаконно позбавлений можливості виконувати свою роботу з незалежних від нього причин».
Аналогічні правові висновки викладено також у постанові Верховного Суду від 05 січня 2024 року у справі № 204/8655/21 (провадження № 61-14610св23), від 31 січня 2025 року у справі № 160/19128/23 (адміністративне провадження № К/990/8165/24).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 755/12623/19 (провадження № 14-47цс21) вказано, що:
«середній заробіток за час вимушеного прогулу за своїм змістом є заробітною платою, право на отримання якої виникло у працівника, який був незаконно позбавлений можливості виконувати свою трудову функцію з незалежних від нього причин. Такий висновок підтверджується також змістом частини другої статті 235 КЗпП України, якою визначено, що при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи.
Тобто в разі визнання звільнення незаконним та поновлення працівника на роботі держава гарантує отримання працівником середнього заробітку за час вимушеного прогулу, оскільки такий працівник був незаконно позбавлений роботодавцем можливості виконувати свою трудову функцію з незалежних від нього причин та отримувати заробітну плату.
Вказана норма права, крім превентивної функції, виконує функцію соціальну, задовольняючи потребу працівника в засобах до існування на період незаконного звільнення. Відтак, за умови встановлення факту незаконного звільнення особи, час вимушеного прогулу працівника повинен бути оплаченим і спір розглянутим в одному позовному провадженні з вирішенням питання про поновлення на роботі, або в різних провадженнях, що не впливає на розрахунок середнього заробітку, оскільки період за який він обраховується є сталим для звільненого працівника.
Таке тлумачення відповідає засадам справедливості, добросовісності, розумності, сприяє дотриманню балансу прав і законних інтересів незаконно звільнених працівників, які були позбавлені можливості працювати та отримувати гарантовану на конституційному рівні винагороду за виконану роботу, та стимулює несумлінних роботодавців, які порушили таке конституційне право працівників, у подальшому дотримуватися норм чинного законодавства.
Правова природа середнього заробітку за час вимушеного прогулу відрізняється від правової природи середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. Середній заробіток за час вимушеного прогулу - це заробітна плата, а середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні таким не є. Заробітна плата не може сплачуватися особі, яка не перебуває в трудових відносинах з роботодавцем, який проводить виплату. При виплаті середнього заробітку за час вимушеного прогулу особа поновлюється на роботі з дня звільнення, тобто вважається такою, що весь цей час перебувала в трудових відносинах.
Таким чином, середній заробіток за час вимушеного прогулу входить до структури заробітної плати бо є заробітною платою.
Отже, спір щодо стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, який виник у зв'язку з незаконним звільненням працівника, який був позбавлений можливості виконувати роботу не зі своєї вини, є трудовим спором, пов'язаним з недотриманням законодавства про працю та про оплату праці.
Висновок об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, викладений у постанові від 10 жовтня 2019 року у справі № 369/10046/18 (провадження № 61-9664сво19), суперечить правовим висновкам Великої Палати Верховного Суду, викладеним у цій постанові, Верховного Суду України, викладеним у постанові від 26 жовтня 2016 року у справі № 362/7105/15-ц (провадження № 6-1395цс16) та Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, викладеним в постановах від 12 лютого 2020 року у справі № 620/3884/18 (провадження № К/9901/10912/19), від 05 вересня 2019 року у справі № 813/1247/17 (провадження № К/9901/49937/18), від 30 жовтня 2018 року у справі № 826/12721/17 (провадження № К/9901/37996/18). Тому Велика Палата Верховного Суду відступає від висновку об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, викладеного у постанові від 10 жовтня 2019 року у справі № 369/10046/18 (провадження № 61-9664сво19) задля формування єдиної судової практики щодо застосування частини другої статті 233 КЗпП України до вимог про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу у разі визнання звільнення незаконним та поновлення працівника на роботі, що передбачений частиною другою статті 235 КЗпП України, оскільки середній заробіток за час вимушеного прогулу є, по суті, неотриманою заробітною платою за невиконання трудової функції не з вини працівника, на яку поширюються норми законодавства про оплату праці. Згідно з частиною другою статті 233 КЗпП України у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком. Підстав для відступ від правових висновків, викладених у зазначених постановах Верховного Суду України та Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду не вбачається».
Крім того, оцінюючи обґрунтованість висновків суду першої інстанції щодо застосування ст. 233 КЗпП України у чинній редакції, яка набрала законної сили 19 липня 2022 року, апеляційний суд враховує таке.
Так, до 19 липня 2022 року КЗпП України не обмежував будь-яким строком право працівника на звернення до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати. Після цієї дати строк звернення до суду з трудовим спором, у тому числі про стягнення належної працівнику заробітної плати, обмежений трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.
У спірний період, за який позивач просить нарахувати йому компенсацію, а саме з 13 січня 2021 року по 19 січня 2021 року, діяла частина друга статті 233 КЗпП України в редакції, якою строк звернення працівника до суду з позовом про стягнення належної йому при звільненні заробітної плати у разі порушення законодавства про оплату праці не обмежувався будь-яким строком.
Однак, судом першої інстанції помилково застосовано редакцію статті 233 КЗпП України, чинну на момент звернення до суду із позовом.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 19 січня 2023 року у справі № 460/17052/21, від 27 квітня 2023 року у справі №420/14777/22, від 30 листопада 2023 року у справі № 160/759/23, від 08 травня 2024 року у справі № 600/4133/22-а (провадження № К/990/1965/24).
З огляду на викладене, висновки суду першої інстанції, що на спірні правовідносини розповсюджуються положення частини другої статті 233 КЗпП України в редакції, чинній з 19 липня 2022 року, і щодо пропуску позивачем строку звернення до суду, є помилковими, оскільки, виходячи з періоду прострочення відповідачем виконання рішення про поновлення на роботі, право ОСОБА_1 на звернення до суду із цим позовом відповідно до положень частини другої статті 233 КЗпП України (в редакції, чинній до 19 липня 2022 року) не обмежене будь-яким строком.
Враховуючи вищевикладене, апеляційний суд не може погодитись з необґрунтованими доводами відзиву АТ «Національна атомна енергогенеруюча компанія «Енергоатом» на апеляційну скаргу, які не узгоджуються із вищевикладеними правовими висновками Верховного Суду, що оскільки ч. 3 ст. 3 ЦПК України зазначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи, і оскільки звернення до суду з заявою є процесуальною дією, тому застосуванню підлягає норма закону, чинна на час вчинення цієї процесуальної дії, а саме ст. 233 КЗпП України в редакції на момент скасування наказу про поновлення на роботі та звернення позивача до суду з заявою про стягнення середнього заробітку.
Крім того, з огляду на необхідність застосування до спірних правовідносин ч. 2 ст. 233 КЗпП України (в редакції, чинній до 19 липня 2022 року), відповідно до якої працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком, апеляційним судом не приймаються необґрунтовані доводи АТ «Національна атомна енергогенеруюча компанія «Енергоатом» у відзиві на апеляційну скаргу про те, що трудові правовідносини між позивачем і відповідачем остаточно припинилися з прийняттям постанови Верховного Суду від 08 травня 2024 року і наказу відповідача від 02 липня 2024 року № 743-к, яким скасовано попередній наказ від 21 лютого 2023 року № 216-к про поновлення ОСОБА_1 на посаді, і що працівник має право звернутися до суду із заявою про вирішення трудового спору про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні.
Перевіряючи обґрунтованість вимог ОСОБА_1 , апеляційний суд виходить із того, що оскільки з 13 січня 2021 року по 19 січня 2021 року у позивача існував вимушений прогул в зв'язку з затримкою роботодавцем виконання рішення суду, яким ОСОБА_1 поновлено на роботі, і такий період включав п'ять робочих днів, наявні підстави для стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за час затримки виконання рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 12 січня 2021 року в справі № 761/28356/20.
Так, рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 12 січня 2021 року в справі № 761/28356/20 встановлено, що середньоденний заробіток ОСОБА_1 становить 6130,90 грн. Таким чином, розмір середнього заробітку, що підлягає стягненню з відповідача, становить 30654,50 грн. (6130,90 х 5).
З огляду на викладене, оскаржувана ухвала як така, що не ґрунтується на законі, підлягає скасуванню з прийняттям судом апеляційної інстанції постанови про задоволення заяви про стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення.
За таких обставин апеляційна скарга підлягає задоволенню, а ухвала суду відповідно до ст. 376 ЦПК України - скасуванню, оскільки постановлена в результаті неповного з'ясування обставин, що мають значення для справи, з невідповідністю висновків, викладених в ухвалі, обставинам справи, та з порушенням норм матеріального права, із прийняттям нової постанови про задоволення заяви про стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення.
Керуючись ст. 367, 374, 376, 381, 382, 389 ЦПК України, суд,
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.
Ухвалу Шевченківського районного суду м. Києва від 12 березня 2025 року скасувати та прийняти нову постанову.
Заяву ОСОБА_1 про стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення.
Стягнути з Акціонерного товариства «Національна атомна енергогенеруюча компанія «Енергоатом» (м. Київ вул. Назарівська 3 код ЄДРПОУ 24584661) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 РНОКПП НОМЕР_1 ) середній заробіток за час затримки виконання рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 12 січня 2021 року в справі № 761/28356/20 в розмірі 30654,50 грн.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Повний текст постанови складено 26 червня 2025 року.
Головуючий: Кашперська Т.Ц.
Судді: Фінагеєв В.О.
Яворський М.А.