Справа № 320/34788/23 Головуючий у 1-й інстанції: Колеснікова І.С.
Суддя-доповідач: Черпак Ю.К.
24 червня 2025 року м. Київ
Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
судді-доповідача Черпака Ю.К.,
суддів Василенка Я.М., Кобаля М.І.,
за участю секретаря судового засідання Керімова К.Е.,
позивача ОСОБА_1 ,
представника відповідача Сабадаша О.І.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Київського окружного адміністративного суду від 20 лютого 2025 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Міністерства юстиції України про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді,
З листопада 2011 року ОСОБА_1 перебував на державній службі в Міністерстві юстиції України. З 25 січня 2012 року переведений на посаду головного спеціаліста відділу внутрішнього аудиту діяльності апарату та територіальних органів Управління внутрішнього аудиту Міністерства юстиції України.
Наказом Міністерства юстиції України від 03 лютого 2014 року № 178/к «Про звільнення» позивача звільнено з посади головного спеціаліста відділу внутрішнього аудиту діяльності апарату та територіальних органів Управління внутрішнього аудиту 03 лютого 2014 року за прогул (в тому числі відсутності на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин, пункт четвертий статті 40 Кодексу законів про працю України.
Звільнення з роботи було оскаржено до суду.
Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 20 серпня 2014 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 28 квітня 2016 року, у задоволенні позову відмовлено.
Постановою Верховного Суду від 23 вересня 2019 року у справі № 826/2778/14 скасовано судові рішення судів першої та другої інстанцій, позов ОСОБА_1 задоволено частково: визнано протиправними дії Міністерства юстиції України щодо проведення 20 січня 2014 року атестації головного спеціаліста відділу внутрішнього аудиту діяльності апарату та територіальних органів Управління внутрішнього аудиту Міністерства юстиції України ОСОБА_1; скасовано наказ Міністерства юстиції України від 03 лютого 2014 року № 178/к про звільнення ОСОБА_1 з посади за пунктом четвертим статті 40 Кодексу законів про працю України; поновлено його на посаді головного спеціаліста відділу внутрішнього аудиту діяльності апарату та територіальних органів Управління внутрішнього аудиту Міністерства юстиції України з 03 лютого 2014 року.
Верховним Судом встановлено, що 10 січня 2014 року ОСОБА_1 подав заяву про звільнення його з роботи 15 січня 2014 року відповідно до частини третьої статті 38 Кодексу законів про працю України за власним бажанням у зв'язку з невиконанням Міністерством юстиції України умов трудового договору. Натомість згідно з наказом від 03 лютого 2014 Nє178/к позивача звільнено з посади за прогул без поважних причин на підставі пункту четвертого статті 40 КЗп України. Враховуючи, що факт порушення Міністерством юстиції України вимог трудового законодавства стосовно ОСОБА_1 встановлено судовими рішеннями в інших справах, колегія суддів Верховного Суду дійшла висновку, що заява позивача про звільнення на підставі частини третьої статті 38 КЗпП України у визначений ним строк з 15 січня 2014 року підлягала задоволенню. Таким чином, працедавець самостійно змінив визначену працівником причину звільнення з роботи з усіма несприятливими для працівника наслідками, а тому оскаржуваний наказ від 03 лютого 2014 року № 178/к «Про звільнення ОСОБА_1 » за прогул є протиправним.
На виконання постанови Верховного Суду від 23 вересня 2019 року у справі № 826/2778/14, Мін'юст видав наказ від 14 лютого 2020 року № 669/к, яким скасував наказ від 03 лютого 2014 року № 178/к та поновив ОСОБА_1 на посаді головного спеціаліста відділу внутрішнього аудиту діяльності апарату та територіальних органів Управління внутрішнього аудиту Міністерства юстиції України з 03 лютого 2014 року.
Листом від 21 лютого 2020 року № 1891/14.1/20 Мін'юст повідомив ОСОБА_1 , що у зв'язку зі змінами у структурі апарату Мін'юсту та внесенням змін до штатного розпису апарату посада, на яку його поновлено, скорочена. З огляду на викладене, ОСОБА_1 попереджено про наступне звільнення із займаної посади на підставі пункту 1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу».
Наказом Мін'юсту від 27 березня 2020 року № 1307/к ОСОБА_1 звільнено з посади головного спеціаліста відділу внутрішнього аудиту діяльності апарату та територіальних органів Управління внутрішнього аудиту Мін'юсту 30 березня 2020 року у зв'язку зі скороченням посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців з припиненням державної служби відповідно до пункту 1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу».
Позивач звернувся до суду з вимогами:
- визнати протиправною бездіяльність Мін'юсту, яка полягає у затримці виконання постанови Верховного Суду у складі колегії суду Касаційного адміністративного суду від 23 вересня 2019 року у справі № 826/2778/14 про поновлення ОСОБА_2 на посаді;
- визнати протиправними дії Мін'юсту щодо видання наказу від 27 березня 2020 року № 1307/к «Про звільнення» про звільнення ОСОБА_1 з посади головного спеціаліста відділу внутрішнього аудиту діяльності апарату та територіальних органів Управління внутрішнього аудиту з 30 березня 2020 року за відсутності зазначеної посади у структурі підрозділу та штатному розпису;
- скасувати наказ Мін'юсту від 27 березня 2020 року № 1307/к «Про звільнення» щодо звільнення ОСОБА_1 з посади з припиненням державної служби, як незаконний з часу його видання;
- поновити ОСОБА_1 на роботі.
В обґрунтування позову зазначив, що постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 23 вересня 2019 року у справі № 826/2778/14 його було поновлено на посаді головного спеціаліста відділу внутрішнього аудиту діяльності апарату та територіальних органів Управління внутрішнього аудиту Міністерства юстиції України з 03 лютого 2014 року. На виконання цього рішення Мін'юст наказом від 14 лютого 2020 року № 669/к поновив його на відповідній посаді. Водночас, листом від 21 лютого 2020 року № 1891/14.1/20 позивача повідомлено про скорочення посади, на яку його поновлено. Надалі, наказом Міністерства юстиції України від 27 березня 2020 року № 1307/к ОСОБА_1 звільнено з посади головного спеціаліста у зв'язку зі скороченням посади державної служби, зі встановленою датою звільнення 30 березня 2020 року. Позивач вважав такі дії відповідача протиправними, оскільки поновлення на посаді відбулося лише через п'ять місяців після ухвалення постанови суду, а звільнення менш ніж через місяць після поновлення на фактично вже скороченій посаді. Крім того, відповідач при прийнятті рішення про звільнення не врахував, що позивач є особою з інвалідністю ІІ групи та має статус особи, прирівняної до інвалідів війни. Відповідно до пункту 14 частини першої статті 13 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» такі особи користуються переважним правом на залишення на роботі при скороченні чисельності або штату працівників у зв'язку зі змінами в організації виробництва і праці. Отже, гарантоване державою право на переважне залишення на роботі в умовах скорочення було порушено, що свідчить про протиправність дій відповідача.
Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 28 вересня 2022 року, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 06 лютого 2023 року, відмовлено у задоволенні позову у справі № 640/24557/20.
Приймаючи таке рішення, суд першої інстанції, з чим погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що наказ Міністерства юстиції України від 14 лютого 2020 року № 669/к про поновлення ОСОБА_1 на посаді головного спеціаліста відділу внутрішнього аудиту був виданий на виконання постанови Верховного Суду від 23 вересня 2019 року, яка підлягала негайному виконанню. Хоча поновлення на посаді відбулося майже через п'ять місяців після ухвалення судового рішення, однак юридично значимих наслідків такої затримки для вирішення даної справи воно не має, а відтак вимога про визнання бездіяльності протиправною не підлягає задоволенню. У частині вимог про скасування наказу Мін'юсту від 27 березня 2020 року № 1307/к про звільнення ОСОБА_1 з посади та його поновлення на роботі суд дійшов висновку, що звільнення було здійснено у зв'язку зі скороченням посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу, що відповідає підставі, передбаченій пунктом 1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу». Констатовано, що скорочення посади головного спеціаліста відділу внутрішнього аудиту діяльності апарату та територіальних органів Управління внутрішнього аудиту Мін'юсту не заперечується позивачем та підтверджується матеріалами позовної заяви і додатковими поясненнями. Суд апеляційної інстанції відхилив доводи позивача про протиправність дій Мін'юсту щодо поновлення його на неіснуючій посаді наказом від 14 лютого 2020 року № 669/к, оскільки постановою Верховного Суду від 23 вересня 2019 року у справі № 826/2778/14 його поновлено саме на посаді головного спеціаліста відділу внутрішнього аудиту діяльності апарату та територіальних органів Управління внутрішнього аудиту Міністерства юстиції України з 03 лютого 2014 року та не зазначено альтернативного варіанту щодо поновлення на іншій рівнозначній посаді. При цьому законодавством не передбачено обов'язку суб'єкта призначення пропонувати працівнику іншу посаду у разі скорочення, тому доводи позивача про необхідність пропозиції іншої роботи суд визнав необґрунтованими. Також суд відхилив аргументи позивача щодо порушення переважного права на залишення на роботі як особи з інвалідністю внаслідок війни, зазначивши, що наведене у пункті 14 частини першої статті 13 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» переважне право застосовується виключно у разі скорочення чисельності або штату працівників, а не скорочення посади без зменшення загальної кількості службовців, як це мало місце у цій справі.
Ухвалою Верховного Суду від 18 травня 2023 року відмовлено у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 28 вересня 2022 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 06 лютого 2023 року у цій справі.
05 жовтня 2023 року ОСОБА_1 (далі - позивач/апелянт/ ОСОБА_1 ) звернувся до Київського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Міністерства юстиції України (далі - відповідач/Мін'юст) з вимогою визнати протиправним та скасувати наказ Мін'юсту від 27 березня 2020 року № 1307/к «Про звільнення» та поновити на роботі.
Зазначив, що на час звернення до суду з позовом у справі № 640/24557/20 йому не було відомо про обманливі дії відповідача щодо скорочення посади. Обґрунтовуючи позовні вимоги, вказав, що його звільнення з посади головного спеціаліста відділу внутрішнього аудиту апарату Міністерства юстиції України за наказом від 27 березня 2020 року № 1307/к с протиправним, оскільки фактичного скорочення посади не відбулося. На підтвердження цього послався на:
1) витяг з наказу Міністерства юстиції України від 06 червня 2014 року № 1018/к «Про внесення змін до структури та штатної чисельності працівників апарату Міністерства юстиції України», надісланий позивачу Міністерством юстиції України із супровідним листом від 22 вересня 2023 року № 125082/П1-Я-3979/14.9;
2) витяги зі штатних розписів апарату Міністерства юстиції України від 14 січня 2014 року і від 17 червня 2014 року;
3) табель обліку використання робочого часу за лютий та березень 2020 року, надіслані позивачу Міністерством юстиції України із супровідним листом від 29 серпня 2023 року № 113789111-Я-3445/14.9.
Вважав ці документи достовірними доказами, які підтверджують нові обставини, що мають значення для правильного вирішення справи, та відсутність підстав для його звільнення за наказом від 27 березня 2020 року № 1307/к. Отже, нова обставина, що з'явилася або змінилася після розгляду справи, є підставою для звернення з новим позовом.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 16 жовтня 2023 року, залишеною без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 19 грудня 2023 року, відмовлено у відкритті провадження в адміністративній справі на підставі пункту 2 частини першої статті 170 Кодексу адміністративного судочинства України, оскільки встановлено, що у спорі між тими самими сторонами, з того самого предмета та з тих самих підстав уже було ухвалено рішення у справі № 640/24557/20, яке набрало законної сили. Предметом зазначеної справи, як і в новій позовній заяві, було оскарження наказу Міністерства юстиції України від 27 березня 2020 року № 1307/к «Про звільнення» та вимога про поновлення позивача на посаді, у зв'язку з чим наявні підстави для застосування положень про недопустимість повторного звернення з тотожним позовом.
Постановою Верховного Суду від 11 жовтня 2024 року ухвалу Київського окружного адміністративного суду від 16 жовтня 2023 року і постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 19 грудня 2023 року у справі № 320/34788/23 скасовано з направленням справи до суду першої інстанції для продовження розгляду.
Верховний Суд, скасовуючи рішення судів першої та апеляційної інстанцій про відмову у відкритті провадження, наголосив, що на цій стадії не досліджуються докази, а отже передчасним є висновок про тотожність позовів. Надав тлумачення визначення нових доказів, очевидною ознакою яких є їх існування (виникнення) у часі пізніше, аніж відбувався судовий розгляд попереднього провадження, Такі докази можуть слугувати підставою для подання нового позову до адміністративного суду, адже змінюють підстави позову. Зазначив, що у разі наявності нових доказів, які з'явилися після ухвалення рішення у попередній справі та не були предметом оцінки, позивач має право на подання нового позову, якщо такі докази змінюють підстави позову. Тому суди мали дослідити, чи справді нові докази позивача змінюють правові підстави позову порівняно з попередньою справою № 640/24557/20, а не відмовляти у відкритті провадження. У ході судового розгляду цього позову, судам необхідно дослідити правові підстави цього позову з урахуванням доказів, які позивач вважає новими й такими, які мають суттєве значення для правильності вирішення спору, й на основі їхнього аналізу у сукупності з іншими доказами та обставинами справи падати відповідь, чи дійсно змінились правові підстави цього позову, у порівнянні з позовом у справі № 640/24557/20, що неможливо здійснити на стадії відкриття провадження у справі.
Під час нового розгляду справи ОСОБА_1 07 листопада 2024 року подав до Київського окружного адміністративного суду заяву про доповнення новими обставинами підстав позову, які стосуються предмета спору. Зазначив, що згідно з постановою Верховного Суду від 23 вересня 2019 року у справі № 826/2778/14 роботодавець зобов'язаний поновити його на посаді з фактичним допущенням до робочого місця і виконання обов'язків за посадою та задовольнити заяву від 10 січня 2014 року про звільнення з роботи на підставі частини третьої статті 38 КЗпП України. Проте відповідач прийняв протилежне рішення, самостійно повторно змінив визначену працівником підставу звільнення з роботи та протиправно звільнив у зв'язку зі скороченням посади державної служби відповідно до пункту 1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу».
В заяві про зміну підстав позову, що подана до суду 11 листопада 2024 року, ОСОБА_1 навів обставини на обґрунтування його позовних вимог, які раніше зазначав у позовній заяві та заяві від 07 листопада 2024 року.
Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 20 лютого 2025 року у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 відмовлено.
Приймаючи таке рішення, суд першої інстанції виходив з того, що звільнення позивача наказом Міністерства юстиції України від 27 березня 2020 року № 1307/к здійснене з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу», у зв'язку зі скороченням посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу. Відповідна посада, на яку був поновлений позивач за рішенням Верховного Суду у справі № 826/2778/14, у структурі апарату Мін'юсту станом на лютий-березень 2020 року вже не існувала, що підтверджується матеріалами справи, зокрема структурою, штатним розписом та листом Мін'юсту від 21 лютого 2020 року. Тому, відповідач мав законні підстави для припинення державної служби позивача. Суд визнав безпідставними посилання позивача на так звані нові докази та зміну підстав позову, оскільки обставини, на які посилається позивач, зокрема наказ від 06 червня 2014 року № 1018/к, табелі обліку використання робочого часу за лютий-березень 2020 року, витяги з наказів та штатних розписів, були або відомі позивачу раніше, або не підтверджують факту відсутності скорочення посади. Суд зазначив, що ці докази не змінюють правову природу спору, а тому не можуть вважатися такими, що свідчать про нові обставини, які раніше не були предметом дослідження у справі № 640/24557/20. Також є безпідставними доводи про незаконну зміну підстав звільнення з частини третьої статті 38 К3пП України на пункт 1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу», оскільки підставою звільнення була саме зміна структури та скорочення посади державної служби, що відповідає вимогам закону. З урахуванням цього, спірний наказ про звільнення є правомірним, а підстави для його скасування відсутні. Крім того, твердження позивача про порушення відповідачем висновків Верховного Суду у справі № 826/2778/14 є безпідставними, оскільки поновлення на посаді було здійснено відповідно до резолютивної частини постанови суду, а подальше звільнення ґрунтувалося на реальних організаційних змінах в апараті Мін'юсту.
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 , посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права, просить скасувати рішення суду та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги. Зазначив, що суд безпідставно відмовив у задоволенні позову, не надавши належної оцінки новим підставам позову та доказам, які їх підтверджують, зокрема заяві від 10 січня 2014 року про звільнення з роботи за власним бажанням у зв'язку з порушенням роботодавцем трудового законодавства (частина третя статті 38 КЗпП України). Звернув увагу, що підстави для звільнення, зазначені у спірному наказі від 27 березня 2020 року № 1307/к, є протилежними до підстав, визначених ним особисто у заяві, що є порушенням як вимог законодавства, так і висновків Верховного Суду у справі № 826/2778/14. Суд першої інстанції безпідставно визнав справу аналогічною тій, що розглядалася у межах провадження № 640/24557/20, не врахувавши зміни правових підстав позову, нові обставини та докази, подані вже після завершення розгляду попередньої справи. На його думку, суд проігнорував положення КАС України, не дослідив заяву позивача від 10 січня 2014 року про звільнення та не встановив обставин, що мають істотне значення для вирішення спору. не з'ясував обставину повторної зміни відповідачем підстав звільнення, а саме: з частини третьої статті 38 КЗпП на пункт 1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу», попри те, що підстави звільнення за КЗпП України були підтверджені у попередньому рішенні суду. Вказує, що суд не врахував письмі докази, зокрема табелі обліку використання робочого часу, листи Мін'юсту, які підтверджують відсутність скорочення відповідної посади та ненадання можливості фактично приступити до виконання обов'язків після поновлення, висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 23 вересня 2019 року та 11 жовтня 2024 року, допустив алогічне тлумачення правових норм, не застосував принцип юридичної визначеності та послідовність судових рішень.
У відзиві на апеляційну скаргу відповідач навів доводи щодо законності та обґрунтованості рішення суду першої інстанції, просить залишити скаргу без задоволення. Зазначив, що суди першої та апеляційної інстанцій вже досліджували обставини звільнення ОСОБА_1 відповідно до наказу Мін'юсту від 27 березня 2020 року № 1307/к у справі № 640/24557/20 і надали їм належну оцінку. Посилання позивача на нібито нові докази не ґрунтується на об'єктивно нових фактах, оскільки ці документи (зокрема витяги з наказів, табелі обліку робочого часу, повідомлення про нескорочення посади) існували ще на момент попереднього розгляду справи, а тому не можуть бути визнані новими доказами у розумінні адміністративного процесу. ОСОБА_1 фактично намагається переоцінити раніше встановлені судом обставини і продовжує спроби домогтися поновлення на посаді шляхом багаторазового звернення до суду з тотожними вимогами, не надаючи дійсно нових правових підстав. Позивач не наполягав на звільненні за власним бажанням відповідно до частини третьої статті 38 КЗпП України ані під час розгляду справи № 826/2778/14, ані після поновлення його на посаді у 2020 році. Зміни до структури Мін'юсту, на підставі яких відбулося звільнення ОСОБА_1 , законні та належно оформлені. Отже, підстави для скасування наказу про звільнення та поновлення позивача на роботі, як і підстави для повторного судового розгляду, відсутні.
Перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права, повноту встановлення фактичних обставин справ та їх правову оцінку, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню.
Оскільки Верховний Суд у постанові від 11 жовтня 2024 року вказав на необхідність дослідження доказів щодо їх новизни, а за їх наявності встановити, чи змінюють вони підстави нового позову, то першочерговим є з'ясування правової природи та значущості нових доказів для висновку про зміну чи незміну правових підстав позову.
Як свідчать матеріали справи, позивача звільнено у зв'язку зі скороченням посади державної служби внаслідок зміни структури та штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців.
Відносини, що виникають у зв'язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, регулюються Законом України «Про державну службу» від 12 жовтня 2015 року № 889-VIII (далі - Закон № 889-VIII/в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин) , якщо інше не передбачено законом.
Згідно з пунктом 4 частини першої статті 83 Закону № 889-VIII державна служба припиняється за ініціативою суб'єкта призначення відповідно до статті 87 цього Закону.
За приписами пункту 1 частини першої статті 87 Закону № 889-VIII підставою для припинення державної служби за ініціативою суб'єкта призначення є скорочення чисельності або штату державних службовців, скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізація державного органу.
Право визначати чисельність і штат працівників належить винятково власнику або уповноваженому ним органу.
Рішення роботодавця про зміни в організації виробництва і праці може бути зумовлене різними причинами, зокрема, вдосконаленням, перепрофілюванням виробництва, зменшенням обсягу виробництва продукції (надання послуг), фінансовою неспроможністю, стратегією розвитку бізнесу, відповідно, це зумовлює зменшення кількості працівників певних професій і спеціальностей, необхідних для виконання роботи.
Наказ Мін'юсту від 27 березня 2020 року № 1307/к «Про звільнення» вже був предметом розгляду у справі № 640/24557/20, судові рішення в якій набрали законної сили.
У своїй постанові від 22 лютого 2024 року у справі № 990/150/23 Велика Палата Верховного Суду надала роз'яснення щодо сутності предмета та підстави позову, визначивши їх індивідуалізуючими ознаками будь-якого позову.
Предметом позову є матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої він просить постановити судове рішення. Вона опосередковується спірними правовідносинами - суб'єктивним правом і обов'язком відповідача.
Підставу позову складають обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги. Такі обставини складають юридичні факти, які тягнуть за собою певні правові наслідки. Фактична підстава позову - це юридичні факти, на яких ґрунтуються позовні вимоги позивача до відповідача. Правова підстава позову - це посилання в позовній заяві на закони та інші нормативно-правові акти, на яких ґрунтується позовна вимога.
Звертаючись до суду, позивач самостійно визначає у позовній заяві, яке його право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред'явлено позов, та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права. У свою чергу, суд має перевірити доводи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, в тому числі щодо матеріально-правового інтересу у спірних відносинах.
Оцінка предмета заявленого позову як наслідок наявності підстав для захисту порушеного права позивача, про яке ним зазначається в позовній заяві, здійснюється судом, на розгляд якого передано спір, крізь призму оцінки спірних правовідносин та обставин (юридичних фактів), якими позивач обґрунтовує заявлені вимоги.
Відповідно до пункту 4 частини п'ятої статті 160 КАС України в позовній заяві зазначаються зміст позовних вимог і виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги, а в разі подання позову до декількох відповідачів - зміст позовних вимог щодо кожного з відповідачів.
Зміст позовних вимог - це вимоги позивача (предмет позову). Предметом позову є безпосередньо матеріально-правова вимога позивача до відповідача, щодо якої особа звертається до суду за захистом своїх прав чи інтересів.
Іншими словами зміст позовних вимог - це максимально чітко і зрозуміло сформовані визначення способу захисту порушеного права, свободи чи інтересу у прохальній частині позову.
Виходячи зі змісту наведених правових висновків Великої Палати Верховного Суду щодо розмежування предмета та підстав позову, слід дійти висновку, що предмет позову у справах № 640/24557/20 та № 320/34788/23 є тотожним. У обох випадках матеріально-правова вимога позивача полягає у визнанні протиправним та скасуванні наказу Міністерства юстиції України від 27 березня 2020 року № 1307/к «Про звільнення», а також у поновленні на посаді, що вказує на однаковий зміст позовних вимог.
Порівнюючи підстави позову у вказаних справах про скасування наказу і поновлення на посаді, колегія суддів зазначає про їх відмінність, оскільки в даній справі ОСОБА_1 обгрунтував свої вимог посиланням у тому числі, на відсутність фактичного скорочення його посади та не реалізацію відповідачем його заяви від 10 січня 2014 року про звільнення за власним бажанням.
Проте, докази, на підставі яких позивач обгрунтував вимоги і незаконність звільнення, не можна визнати новини, тобто такими, що виникли у часі пізніше, аніж відбувся судовий розгляд попередньої адміністративної справи за № 640/24557/20.
По часу їх існування ці документи відносяться до періоду січня 2014 року - березня 2020 року та охоплюють спірні правовідносини щодо поновлення ОСОБА_1 на посаді, які розглянуті та вирішені судами у попередніх справах за № 826/2778/14 та № 640/24557/20.
Доводи ОСОБА_1 про нові докази у вигляді заяви від 10 січня 2014 року про звільнення, табелів обліку робочого часу, наказу № 1018/к від 06 червня 2014 року, листів Мін'юсту 2023-2024 років, витягів із штатних розписів, обґрунтовано відхилені судом першої інстанції, оскільки вказані документи не містять нових правових чи фактичних обставин, які б спростовували висновки суду у попередній справі про неправомірність звільнення.
При цьому обґрунтування позивача з посиланням на нові обставини виглядає надуманим, оскільки зазначені документи не є новими в розумінні процесуального закону, а є повторним поданням матеріалів, що існували на момент попереднього розгляду та були доступні позивачу при належному ступені процесуальної активності.
Надані позивачем до його позовної заяви документи не підтверджують інші обставини, ніж ті, що вже досліджувались в попередній справі.
Факт скорочення посади головного спеціаліста відділу внутрішнього аудиту діяльності апарату та територіальних органів Управління внутрішнього аудиту Міністерства юстиції України не заперечувався самим позивачем у процесі розгляду справи № 640/24557/20. Навпаки, зі змісту його позиції випливає, що він визнавав відсутність цієї посади на момент видання оскаржуваного наказу, зосереджуючи свої аргументи виключно на процедурних порушеннях, пов'язаних із порядком звільнення.
Виходячи зі змісту табелів обліку робочого часу за лютий-березень 2020 року можна встановити, що вони були сформовані з технічною метою, а саме: для реалізації рішення суду щодо поновлення на посаді, а не як підтвердження існування відповідної посади на дату звільнення.
Важливим є і те, що в листі Міністерства юстиції України від 28 лютого 2024 року № 32111/ПІ-Я-1047/14.9 прямо зазначено, що наказ або інший розпорядчий документ, яким би скорочувалась зазначена посада у 2020 році, не видавався, оскільки такої посади в оновленій структурі на той момент вже не існувало.
Це підтверджує, що підстава для звільнення позивача полягала саме в зміні штатної структури органу і відповідно до пункту 1 частини першої статті 87 Закону № 889-VIII мала бути реалізована безвідкладно після поновлення працівника на посаді, якої де-факто вже не існувало.
Дослідження табелів обліку робочого часу, витягів зі штатного розпису та внутрішнього листування Мін'юсту не свідчить про наявність будь-якої суперечності з установленим фактом скорочення посади. Табелі заповнювались для обліку робочого часу після поновлення працівника, як того вимагає законодавство, але не є підтвердженням фактичної наявності скороченої посади в оновленій штатній структурі. Водночас витяг з наказу № 1018/к від 06 червня 2014 року був наданий без зазначення додатків, а тому не дозволяє встановити конкретні зміни щодо структурних підрозділів і штатних одиниць, у тому числі щодо спірної посади. У цій частині посилання позивача є оціночними та не підтверджуються належними доказами.
Під час нового розгляду справи суд першої інстанції обґрунтовано відхилив доводи позивача про відсутність скорочення, зміни підстав звільнення, а також посилання на неповне виконання постанови Верховного Суду від 23 вересня 2019 року, оскільки як вбачається з матеріалів справи, вимоги цієї постанови були виконані в повному обсязі: позивача поновлено на посаді, з якої його було звільнено у 2014 році, але яка на момент поновлення вже була відсутня в актуальному штатному розписі, про що його було належним чином повідомлено із дотриманням вимог частини третьої статті 87 Закону № 889-VIII.
Позиція позивача про те, що в оспореному наказі неправильно зазначено підставу звільнення, оскільки відповідач мав реалізувати заяву про звільнення за власним бажанням, є необґрунтованою, оскільки, як правильно встановив суд, підставою звільнення позивача в 2020 році був саме пункт 1 частини першої статті 87 Закону № 889-VIII у зв'язку зі скороченням посади, а не частина третя статті 38 КЗпП України, що виключає доводи позивача про самовільну зміну підстав наказу.
При цьому, з аналізу змісту заяви від 10 січня 2014 року вбачається, що позивач просив припинити з ним трудові відносини саме 15 січня 2014 року, тобто на визначену ним дату, що минула задовго до прийняття спірного наказу від 27 березня 2020 року.
Оскільки фактичне звільнення відбулося майже через шість років після подання вказаної заяви, правових підстав для її реалізації на момент видання оскаржуваного наказу вже не існувало через сплив визначеної позивачем дати звільнення. Позивач після скасування наказу про попереднє звільнення та поновлення його на посаді у 2020 році із заявою про звільнення за власним бажанням за статтею 38 КЗпП України до роботодавця не звертався.
Таким чином, доводи позивача про незаконну зміну підстав звільнення є юридично неспроможними та такими, що ґрунтуються на хибному трактуванні правових і фактичних обставин справи.
Аргументи позивача щодо порушення його права на працю та гарантій щодо звільнення не враховують імперативних положень статті 87 Закону № 889-VIII. Законодавець прямо передбачає право суб'єкта призначення змінювати структуру державного органу, визначати кількість та найменування посад у межах компетенції, що є виключною дискрецією відповідного органу. Суд не уповноважений втручатись у кадрову політику державного органу за відсутності доказів дискримінації, порушення процедур або інших порушень матеріального права. Таких доказів у цій справі не надано.
Посилання апелянта на постанову Верховного Суду від 11 жовтня 2024 року є некоректним, оскільки наведене судове рішення стосувалося виключно процесуального питання щодо відкриття провадження у справі, не містило оцінки правомірності звільнення позивача та не підтверджувало доводи щодо істотності нових доказів. Навпаки, після дослідження цих доказів суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність їхньої новизни та неспроможність змінити раніше встановлені обставини у справі.
Твердження ОСОБА_1 про упереджене ставлення до нього не підтверджуються жодним доказом про дискримінаційний характер наказу від 27 березня 2020 року або порушення принципів рівності при звільненні. Позивач не навів прикладів інших осіб, які б опинились у подібній ситуації, але були залишені на службі, що виключає застосування підходів, заснованих на нерівному ставленні.
Як підсумок, колегія суддів зазначає, що подані позивачем документи не містять відомостей, які б спростовували або ставили під сумнів фактичні обставини, встановлені судами під час розгляду попередньої справи, та не змінюють правову природу спору. Такі матеріали лише підтверджують вже досліджені судом факти, зокрема щодо відсутності відповідної посади у структурі апарату Мін'юсту на момент видання оскаржуваного наказу, та не є підставою для переоцінки правомірності звільнення позивача.
Отже, їх зміст жодним чином не спростовує висновків судів першої та апеляційної інстанцій у справі № 640/24557/20, не доводить порушення прав позивача внаслідок прийняття спірного наказу, тому виключає задоволення позовних вимог ОСОБА_1 .
Надавши відповідь на висловлені Верховним Судом у постанові від 11 жовтня 2024 року питання щодо нових підстав позову і нових доказів та їх вплив на судові рішення у справі № 640/24557/20, колегія суддів вважає необхідним звернути увагу на дотримання позивачем строку звернення до суду, оскільки встановлений КАС України інститут процесуальних строків має застосовуватись судом до усіх спірних правовідносин.
Частиною першою статті 122 КАС України передбачено, що позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.
Згідно з частинами третьою та п'ятою статті 122 КАС України для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк.
Подані позивачем до матеріалів цієї справи документи (витяги з наказів, штатних розписів, табелі обліку робочого часу, службові листи Мін'юсту) дійсно з'явилися у його розпорядженні після ухвалення рішень у справі № 640/24557/20. Вони надіслані Мін'юстом за запитами ОСОБА_1 у серпні та вересні 2023 року.
Однак, матеріально-правові вимоги позивача про скасування наказу і поновлення на посаді з обґрунтуванням новими фактичними обставинами не змінюють встановлений законом початок відліку строку звернення до суду - в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення (стаття 233 КЗпП України).
З матеріалів справи вбачається, що оскаржуваний наказ Мін'юсту від 27 березня 2020 року був виданий та доведений до відома позивача у встановленому порядку ще у березні 2020 року, однак з адміністративним позовом про його оскарження ОСОБА_1 звернувся лише 05 жовтня 2023 року, тобто з пропуском встановленого частиною п'ятою статті 122 КАС України місячного строку звернення до адміністративного суду.
Позивач не заявляв жодних клопотань про поновлення пропущеного строку звернення до суду та не наводив об'єктивних і належним чином обґрунтованих причин, які б виправдовували пропуск такого строку. У поданій позовній заяві відсутні будь-які посилання на обставини, що могли б бути підставою для поновлення строку звернення до суду. Суд першої інстанції не обговорював питання дотримання процесуального строку звернення до адміністративного суду та не надав відповідної правової оцінки цій обставині.
Частиною третьою статті 123 КАС України передбачено, що якщо факт пропуску позивачем строку звернення до адміністративного суду буде виявлено судом після відкриття провадження в адміністративній справі і позивач не заявить про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду, або якщо підстави, вказані ним у заяві, будуть визнані судом неповажними, суд залишає позовну заяву без розгляду.
Згідно з частиною першою статті 319 КАС України судове рішення першої інстанції, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню повністю або частково в апеляційному порядку і позовна заява залишається без розгляду або провадження у справі закривається у відповідній частині з підстав, встановлених відповідно статтями 238, 240 цього Кодексу.
За пунктом 8 частини першої статті 240 КАС України суд своєю ухвалою залишає позов без розгляду з підстав, визначених частинами третьою та четвертою статті 123 цього Кодексу.
Беручи до уваги, що суд першої інстанції надав правильну юридичну оцінку поданим доказам і встановленим обставинами, однак не врахував положень процесуального законодавства щодо необхідності оцінки дотримання позивачем строку звернення до суду, за відсутності клопотання про його поновлення та з огляду на пропуск позивачем встановленого законом строку, то відповідно до пункту 3 частини першої статті 315 КАС України рішення Київського окружного адміністративного суду від 17 червня 2024 року підлягає скасуванню, а позов - залишенню без розгляду.
Керуючись статтями 240, 308, 315, 319, 321, 322, 325, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Рішення Київського окружного адміністративного суду від 20 лютого 2025 року скасувати.
Позов ОСОБА_1 до Міністерства юстиції України про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді - залишити без розгляду.
Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом тридцяти днів шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.
Суддя-доповідач: Черпак Ю.К.
Судді: Василенко Я.М.
Кобаль М.І.
Повний текст постанови виготовлено 26.06.2025.