25 червня 2025 року № 320/51621/24
Київський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого судді Марича Є.В.,
при секретарі судового засідання - Гейкові Н.Є.,
за участю:
представників позивача - Лісовської О.В., Олійника О.В.,
представника відповідача - Друцької О.Г.,
розглянувши в судовому засіданні в порядку загального позовного провадження адміністративну справу № 320/51621/24 за позовом ОСОБА_1 до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та моральної шкоди,
До Київського окружного адміністративного суду звернулась ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) з позовом до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України (далі - відповідач, Комісія), в якому просить:
- визнати протиправним та скасувати індивідуальний акт відповідача, а саме наказ від 06 листопада 2024 року №442-к/тр про звільнення позивача з посади керівника секретаріату Вищої кваліфікаційної комісії суддів України;
- поновити позивача на посаді керівника секретаріату Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, стягнувши з відповідача на користь позивача середній заробіток за весь час вимушеного прогулу з 07 листопада і по день ухвалення рішення судом;
- стягнути з відповідача на користь позивача моральну шкоду, завдану його протиправним індивідуальним актом в розмірі 100 000 гривень.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає про незаконність наказу про її звільнення з посади, оскільки не відповідає вимогам підпункту 58.20 пункту 58 та пункту 193 Регламенту Комісії. Позивач вважає, що протиправність наказу відповідача полягає у порушенні його права на працю та на захист від незаконного звільнення, права на доступ до державної служби, а також права на приватне життя.
Крім того, позивач зазначив, що незаконне звільнення призвело до душевних страждань та переживань, до позбавлення можливості реалізації своїх професійних навичок і бажань, погіршення відносин з оточуючими людьми, інших негативних наслідків морального характеру, а тому просить суд стягнути на її користь з відповідача моральну шкоду.
Позивачем до подання позовної заяви подано заяву про забезпечення позову шляхом зупинення дії наказу Голови Комісії від 06 листопада 2024 року №442-к/тр до набрання законної сили рішенням у справі.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 11.11.2024 відмовлено у задоволенні заяви.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 09.01.2025 відкрито провадження в адміністративній справі за правилами спрощеного позовного провадження з викликом сторін.
Представником відповідача подано відзив на позовну заяву, в якому проти позовних вимог заперечував, обґрунтовуючи, зокрема, тим, що посада керівника секретаріату Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, яку займала позивач, віднесена до посад державної служби категорії А, а відповідно до п.1 ч.2 ст.34 Закону України «Про державну службу» призначення на таку посаду здійснюється строком на 5 років. Про зміну істотних умов державної служби позивача було ознайомлено 07.11.2019, тому останнім днем зазначеного строку є 06.11.2024. Оскільки Комісією рішення про повторне призначення позивача на посаду не ухвалено, остання була звільнена з посади у зв'язку з припиненням державної служби відповідно до ч.1 ст.85 Закону України «Про державну службу».
Крім того, в даному випадку, як зазначено представником відповідача, видача наказу про звільнення державного службовця з посади у зв'язку з припиненням державної служби є не правом голови Комісії, а його обов'язком та наказ є організаційно-розпорядчим актом, тому вважає, що позовні вимоги є безпідставними та необґрунтованими, просив відмовити у задоволенні позову.
Ухвалою суду від 27.03.2025 призначено справу до розгляду за правилами загального позовного провадження.
Представником позивача подано клопотання про долучення доказів на спростування обставин, викладених відповідачем у відзиві.
Представником відповідача подано письмові пояснення в доповнення до відзиву.
Провівши підготовчі дії, які необхідні для всебічного та об'єктивного розгляду і вирішення адміністративної справи, ухвалою суду від 10.04.2025 закрито підготовче провадження та призначено справу до розгляду по суті.
Представники позивача у судовому засіданні позовні вимоги підтримали, просили суд позов задовольнити в повному обсязі.
Представник відповідача заперечував проти позовних вимог та просив відмовити у задоволенні позову.
25.06.2025р. судом оголошено у судовому засідання вступну та резолютивну частини рішення суду.
Розглянувши документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, судом встановлено наступне.
Наказом Голови Комісії від 23.02.2015 № 59-к/тр ОСОБА_1 призначена на посаду керівника секретаріату Комісії з 24 лютого 2015 року, як таку, що перебувала у кадровому резерві на цю посаду, тимчасово, на час перебування основного працівника у відпустці для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку.
Наказом Голови Комісії від 02.04.2015 № 114-к/тр у зв'язку із зміною структури і штатного розпису Вищої кваліфікаційної комісії суддів України Пономаренко О.Г. призначена на посаду глави секретаріату Комісії з 03 квітня 2015 року.
Наказом Голови Комісії від 09.06.2015 № 245-к/тр у зв'язку із зміною структури і штатного розпису Вищої кваліфікаційної комісії суддів України Пономаренко О.Г., главу секретаріату Комісії, переведено на посаду керівника секретаріату Комісії з 09 червня 2015 року.
Наказом Голови Комісії від 06.11.2024 № 442-к/тр ОСОБА_1 звільнена із займаної посади керівника секретаріату Комісії у зв'язку з припиненням державної служби, що обумовлено закінченням строку призначення на державну службу, визначеного пунктом 1 частини другої статті 34 Закону України «Про державну службу», і неприйняттям суб'єктом призначення рішення про повторне призначення на посаду, керуючись частиною першою статті 85 Закону України «Про державну службу».
Ознайомившись із вказаним наказом 07.11.2024 та не погодившись з ним, позивач звернулася з позовом до суду.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, що виникли між сторонами, суд зазначає наступне.
Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Організацію судової влади та здійснення правосуддя в Україні визначає Закон України «Про судоустрій і статус суддів» № 1402-VIII від 02 червня 2016 року (далі Закон № 1402-VIII).
Згідно з частиною першою статті 92 Закону № 1402-VIII Вища кваліфікаційна комісія суддів України є державним колегіальним органом суддівського врядування, який на постійній основі діє у системі правосуддя України.
Частиною п'ятою статті 92 Закону № 1402-VIII встановлено, що порядок роботи Вищої кваліфікаційної комісії суддів України визначається цим Законом. Процедурні питання діяльності Комісії відповідно до цього Закону визначаються Регламентом Вищої кваліфікаційної комісії суддів України.
Відповідно до частини першої статті 102 Закону № 1402-VIII (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) організаційне забезпечення діяльності Вищої кваліфікаційної комісії суддів України здійснює секретаріат.
Секретаріат очолює його керівник, який призначається на посаду за результатами конкурсу з урахуванням положень цього Закону та Закону України «Про державну службу».
Статтею 6 Закону України «Про державну службу» № 889-VIII від 10 грудня 2015 року (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) встановлено, що посади державної служби в державних органах поділяються на категорії та підкатегорії залежно від порядку призначення, характеру та обсягу повноважень, змісту роботи та її впливу на прийняття кінцевого рішення, ступеня посадової відповідальності, необхідного рівня кваліфікації та професійних компетентностей державних службовців.
У частині другій цієї статті встановлено, що до посад державної служби категорії «А» (вищий корпус державної служби) належить, зокрема, керівників апаратів Конституційного Суду України, Верховного Суду, вищих спеціалізованих судів та їх заступників, керівників секретаріатів Вищої ради правосуддя, Вищої кваліфікаційної комісії суддів України та їх заступників, Голови Державної судової адміністрації України та його заступників.
Згідно з частинами першою, другою статті 34 Закону України «Про державну службу» призначення на посаду державного службовця здійснюється безстроково, крім випадків, визначених цим та іншими законами України.
Строкове призначення на посаду здійснюється у разі, зокрема: призначення на посаду державної служби категорії «А» - на п'ять років, якщо інше не передбачено законом, з правом повторного призначення без обов'язкового проведення конкурсу на ще один строк або переведення на рівнозначну або нижчу посаду до іншого державного органу.
Разом з тим, у разі закінчення строку призначення на посаду державної служби - державна служба припиняється (п.2 ч.1 статті 83 Закону України «Про державну службу»).
Відповідно до частини першої статті 85 Закону України «Про державну службу» у разі призначення на посаду державної служби на певний строк державний службовець звільняється з посади в останній день цього строку.
Наведені правові норми дають підстави для висновку, що у зв'язку із закінченням строку призначення на посаду державної служби, та за відсутності підстав для призначення на ще один строк, державна служба припиняється, а суб'єкт призначення видає наказ про звільнення особи, яка була строково призначена на певну посаду.
При цьому, організаційними формами діяльності Вищої кваліфікаційної комісії суддів України є засідання у пленарному складі Комісії, у складі її палат та колегій залежно від питань, визначених цим Законом та Регламентом Вищої кваліфікаційної комісії суддів України (ч.1 статті 98 Закону № 1402-VIII).
Відповідно до чинної редакції положень пунктів 193, 194 параграфу 14 розділу ІІІ Регламенту Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, затвердженого рішенням Вищої кваліфікаційної комісії суддів України від 13 жовтня 2016 року № 81/зп-16 (в редакції рішення Вищої кваліфікаційної комісії суддів України від 19 жовтня 2023 року № 119/зп-23) (далі - Регламент) керівника Секретаріату Комісії призначає на посаду та звільняє з посади Комісія у пленарному складі у своєму засіданні. Керівник Секретаріату Комісії призначається строком на 5 років.
Кандидатом на посаду керівника Секретаріату Комісії може бути лише переможець відповідного конкурсу, який відповідає кваліфікаційним вимогам, передбаченим Законом України «Про державну службу» для осіб, які претендують на зайняття посади державної служби категорії «А», Законом України «Про Вищу раду правосуддя» та Законом.
Керівник Секретаріату Комісії має право звільнитися з посади за власним бажанням шляхом подання заяви у письмовій формі на розгляд Комісії.
Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 призначена на посаду керівника секретаріату Комісії з 24 лютого 2015 року, тимчасово, на час перебування основного працівника у відпустці для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, згідно з наказом Комісії від 23.02.2015 № 59-к/тр.
В подальшому, відповідно до наказу Голови Комісії від 02.04.2015 № 114-к/тр (у зв'язку із зміною структури і штатного розпису Вищої кваліфікаційної комісії суддів України) позивача призначено на посаду глави секретаріату Комісії з 03 квітня 2015 року, а наказом від 09.06.2015 № 245-к/тр (у зв'язку із зміною структури і штатного розпису Вищої кваліфікаційної комісії суддів України) - переведено з посади глави секретаріату Комісії на посаду керівника секретаріату Комісії з 09 червня 2015 року.
Варто зазначити, що тривале перебування позивача на вказаній посаді супроводжувалось неодноразовими змінами у спеціальному законодавстві, так і у законодавстві з питань державної служби.
Приписами Закону України «Про судоустрій і статус суддів» № 2453-VI від 07.07.2010, який був чинний на той час, зокрема, статтею 109, передбачалось, що організаційне забезпечення діяльності Вищої кваліфікаційної комісії суддів України здійснює секретаріат, працівники якого є державними службовцями.
Працівники секретаріату Вищої кваліфікаційної комісії суддів України призначаються на посади та звільняються з посад Головою Вищої кваліфікаційної комісії суддів України у порядку, визначеному Законом України «Про державну службу».
Законом України «Про державну службу» № 4050-VI від 17.11.2011 не було передбачено до якої категорії посад належить займана позивачем посада, а саме керівника секретаріату Комісії.
Водночас, відповідно до частини другої статті 105 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» № 2453-VI Голова Вищої кваліфікаційної комісії суддів України організовує роботу Комісії, визначає обов'язки заступника Голови, веде засідання Комісії, здійснює підготовку засідань Вищої кваліфікаційної комісії суддів України та організовує діловодство. Голова Вищої кваліфікаційної комісії суддів України видає накази та доручення, які є обов'язковими до виконання.
Тобто, організацію роботи Комісії та функцію керівника державної служби здійснював і виконував її Голова.
В подальшому, 01.05.2016 набрав чинності Закон України «Про державну службу» № 889-VIII від 10.12.2015, яким запроваджено нові принципи побудови і розвитку державної служби, зокрема, розмежування політичних та адміністративних посад, врегулювання статусу державного службовця, конкурсних процедур добору на державну службу, в тому числі на посади вищого корпусу державної служби, гарантування рівного доступу до державної служби.
За визначеннями, передбаченими у статті 2 цього Закону, керівник державної служби в державному органі (далі - керівник державної служби) - посадова особа, яка займає вищу посаду державної служби в державному органі, до посадових обов'язків якої належить здійснення повноважень з питань державної служби та організації роботи інших працівників у цьому органі.
Вказаним Законом запроваджено категорії посад державної служби, визначені у статі 6, до яких входять: категорія "А" (вищий корпус державної служби); категорія "Б"; категорія "В" - інші посади державної служби, не віднесені до категорій "А" і "Б".
У переліку посад за вказаними категоріями була відсутня посада - керівник секретаріату Комісії, однак вона належить до посад державної служби, яка визначена структурою і штатним розписом.
Пунктом 4 Прикінцевих та перехідних положень Закону № 889-VIII було передбачено, що у державних органах, керівники або голови яких виконують повноваження керівників державної служби та з дня набрання чинності цим Законом втрачають статус державних службовців, утворюються посади керівників державної служби. Повноваження керівників державної служби до призначення на такі посади осіб за результатами конкурсу в порядку, визначеному цим Законом, продовжують виконувати керівники або голови відповідних державних органів, але не довше ніж до 1 січня 2017 року.
У пункті 5 Прикінцевих та перехідних положень Закону № 889-VIII зазначено, що інші державні службовці, які на день набрання чинності цим Законом займають посади державної служби, визначені відповідно до цього Закону, продовжують виконувати свої посадові обов'язки у відповідному державному органі.
Таким чином, зміст вказаних норм свідчить про те, що Голова Комісії був одночасно керівником органу та керівником державної служби у Комісії, а позивач, як інший державний службовець, продовжувала виконувати свої посадові обов'язки керівника секретаріату, визначені Положенням про секретаріат Комісії.
Разом з тим, 07.11.2019 набрав чинності Закон України № 193-IX від 16 жовтня 2019 року «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та деяких законів України щодо діяльності органів суддівського врядування» (далі - Закон № 193-IX).
Цим Законом внесено зміни, у тому числі, до статті 102 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», зокрема:
частину першу доповнено абзацом другим, відповідно до якого: «Секретаріат очолює його керівник, який призначається на посаду за результатами конкурсу з урахуванням положень цього Закону та Закону України «Про державну службу»;
частину п'яту викладено в такій редакції: «Працівники секретаріату Вищої кваліфікаційної комісії суддів України призначаються на посади та звільняються з посад у порядку, встановленому законодавством про державну службу».
Між тим, пунктом 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 193-IX встановлено, що з дня набрання ним чинності повноваження членів Вищої кваліфікаційної комісії суддів України припиняються, а керівник секретаріату Вищої кваліфікаційної комісії суддів України призначається за результатами конкурсу з урахуванням вимог закону.
Законом України «Про державну службу» встановлено, що повноваження керівника державної служби в інших державних органах або в разі прямого підпорядкування окремій особі, яка займає політичну посаду, здійснює керівник апарату (секретаріату), посада якого належить до категорії «А» (вищого корпусу державної служби) (пункт 5 частини першої статті 17, абзац шостий пункту 1 частини другої статті 6 Закону № 889-VIII),
Таким чином, з 07.11.2019 керівник секретаріату Комісії є керівником державної служби у Вищій кваліфікаційній комісії суддів України, до посадових обов'язків якого належить здійснення повноважень з питань державної служби та організації роботи інших працівників у цьому органі. Тобто з набранням чинності Закону № 193-IX повноваження з питань державної служби та організації роботи Голови комісії перейшли до повноважень керівника секретаріату Комісії.
Як вбачається з матеріалів справи, у зв'язку з змінами істотних умов державної служби з 07.11.2019 за посадою керівника секретаріату Комісії, а саме зміною основних посадових обов'язків в частині повноважень керівника держаної служби в Комісії, відповідно до статті 43 Закону № 889-VIII Головою Комісії вручено позивачу повідомлення від 06.11.2019 №01-6473/19.
Вказаним повідомленням роз'яснено позивачу про право погодитись зі зміною істотних умов державної служби або відмовитись від продовження проходження державної служби в нових умовах шляхом подання відповідної заяви.
З вказаним повідомленням ОСОБА_1 ознайомлена 07.11.2019, про що свідчить її власний підпис на документі.
Поряд з цим, слід також зазначити, що відповідно до припису абзацу 6 пункту 1 частини другої статті 6 Закону № 889-VIII (чинного на час вручення повідомлення від 06.11.2019 №01-6473/19) було передбачено, що посада керівника секретаріату Вищої кваліфікаційної комісії суддів України та його заступника була включена до переліку посад державної служби категорії "А".
Водночас, частиною другою статті 34 Закону № 889-VIII встановлено, що призначення на посаду державної служби категорії "А" є строковим, а саме на п'ять років, якщо інше не передбачено законом, з правом повторного призначення без обов'язкового проведення конкурсу на ще один строк або переведення на рівнозначну або нижчу посаду до іншого державного органу.
У підпункті 2.3 пункту 2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 11 жовтня 2018 року № 7-р/2018, Суд, ураховуючи юридичні позиції, раніше викладені у Рішенні від 8 червня 2016 року № 3-рп/2016, а також Доповідь «Верховенство права», схвалену Європейською Комісією «За демократію через право» на 86-му пленарному засіданні (Венеція, 25-26 березня 2011 року) (CDL-AD(2011)003rev), зазначав, що конституційний принцип верховенства права вимагає законодавчого закріплення механізму запобігання свавільному втручанню органів публічної влади при здійсненні ними дискреційних повноважень у права і свободи особи.
За пунктами 44-51 вищезазначеної Доповіді принцип юридичної визначеності є істотно важливим для питання довіри до судової системи та верховенства права. Він є істотно важливим також і для плідності бізнесової діяльності, щоб генерувати розвиток та економічний поступ. Аби досягти цієї довіри, держава повинна зробити текст закону (the law) легко доступним. Вона також зобов'язана дотримуватись законів (the laws), які запровадила, і застосовувати їх у передбачуваний спосіб та з логічною послідовністю.
Передбачуваність означає, що закон має бути, за можливості, проголошений наперед - до його застосування та має бути передбачуваним щодо його наслідків: він має бути сформульований з достатньою мірою чіткості, щоб особа мала можливість скерувати свою поведінку.
Потреба у визначеності не означає, що органові, який ухвалює рішення, не повинні надаватись дискреційні повноваження (де це необхідно) за умови наявності процедур, що унеможливлюють зловживання ними. У цьому контексті закон (a law), яким надаються дискреційні повноваження певному державному органові, повинен вказати чітко і зрозуміло на обсяг такої дискреції.
Зважаючи на викладене, суд зазначає, що законодавство, яке регулювало спірні правовідносини, стосовно зміни істотних умов державної служби керівника секретаріату Комісії, було чітким та передбачуваним. Тому ознайомившись із повідомленням про зміну істотних умов державної служби, позивач був обізнаний із вищенаведеними умовами, зокрема, щодо тривалості строку повноважень та з подальшими наслідками припинення державної служби після його спливу.
Суд критично ставиться до тверджень позивача про те, що її призначено на посаду керівника секретаріату Комісії безстроково та подальше звільнення з вказаної посади є неможливим та суперечить Закону з огляду на статтю 58 Конституції України.
Так, відповідно до частини першої статті 58 Конституції України визначено, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.
Рішенням Конституційного Суду України від 09 лютого 1999 року №1-рп/99 дано офіційне тлумачення положенню вказаної вище частини першої статті 58 Конституції України.
В пункті 2 мотивувальної частин вказаного вище рішення Конституційний Суд України вказав наступне:
«В регулюванні суспільних відносин застосовуються різні способи дії в часі нормативно-правових актів. Перехід від однієї форми регулювання суспільних відносин до іншої може здійснюватися, зокрема, негайно (безпосередня дія), шляхом перехідного періоду (ультраактивна форма) і шляхом зворотної дії (ретроактивна форма).
За загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплений у частині першій статті 58 Конституції України, за якою дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце».
Також, позицію щодо незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів висловлював Конституційний Суд України, зокрема, у рішеннях Конституційного Суду України від 05 квітня 2001 року № 3-рп/2001, від 13 березня 2012 року № 6-рп/2012, згідно з висновками яких закони та інші нормативно-правові акти поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності; дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється із втратою ним чинності, тобто до певного юридичного факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце; дія закону та іншого нормативно-правового акта не може поширюватися на правовідносини, які виникли і закінчилися до набрання чинності цим законом або іншим нормативно-правовим актом.
Єдиний виняток із цього правила, закріплений у частині першій статті 58 Конституції України, складають випадки, коли закони та інші нормативно-правові акти пом'якшують або скасовують відповідальність особи.
У Рішенні від 03 жовтня 1997 року № 4-зп Конституційний Суд України стосовно порядку набрання чинності Конституцією України та іншими нормативно-правовими актами роз'яснив, що конкретна сфера суспільних відносин не може бути водночас врегульована однопредметними нормативними правовими актами однакової сили, які за змістом суперечать один одному; звичайною є практика, коли наступний у часі акт містить пряме застереження щодо повного або часткового скасування попереднього; загальновизнаним є й те, що з прийняттям нового акта, якщо інше не передбачено самим цим актом, автоматично скасовується однопредметний акт, який діяв у часі раніше, тобто діє правило Lex posterior derogat priori - «наступний закон скасовує попередній».
Отже, з урахуванням викладеного, дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється із втратою ним чинності, як наслідок, до певного юридичного факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.
У контексті спірних правовідносин, суд зазначає, що проаналізувавши зміст, суть та спрямованість доводів позивача, вбачається, що остання позиціонує себе державним службовцем категорії «А», не заперечує погодження зі змінами істотних умов державної служби на відповідній посаді та виконання своїх службових обов'язків, починаючи з 07.11.2019, тобто підтверджує виконання вимог того Закону, яким запроваджено відповідні зміни умов державної служби.
При цьому, безумовним правовим наслідком вказаного є набуття усього комплексу прав та обов'язків, притаманних державному службовцю вказаної категорії, у тому числі, й щодо п'ятирічного строку зайняття відповідної посади.
Враховуючи, що єдина визначена Законом № 889-VIII тривалість строку повноваження державного службовця категорії «А» (як обов'язковий елемент його правового статусу) становить 5 років, останнім днем вказаного строку (останній день державної служби позивача) є 06.11.2024.
При цьому, як свідчать матеріали справи, питання, яке стосувалось перебування позивача на відповідній посаді Комісією виносилось на розгляд у пленарному складі, однак Комісія у пленарному складі не здійснила волевиявлення, направленого на продовження державної служби з керівником Секретаріату Пономаренко О.Г., що могло стати підставою для продовження державної служби.
Поряд з цим, суд зазначає, що саме по собі порушення процедури прийняття акта не повинне породжувати правових наслідків для його правомірності, крім випадків, прямо передбачених законом. Виходячи з міркувань розумності та доцільності деякі вимоги до процедури прийняття акта необхідно розуміти як вимоги не до самого акта, а до суб'єктів владних повноважень, уповноважених на його прийняття. Дефектні процедури прийняття адміністративного акта, як правило, зумовлюють настання дефектних наслідків.
Проте не кожен дефект акта робить його неправомірним. Фундаментальне порушення - це порушення суб'єктом владних повноважень норм права, допущення суттєвої, істотної помилки при прийнятті певного рішення, яке мало наслідком прийняття незаконного рішення. Процедурні порушення залежно від характеру можуть мати наслідком нікчемність або оспорюваність акта, а в певних випадках, коли йдеться про порушення суто формальні, взагалі не впливають на його правомірність.
Порушення такої процедури може бути підставою до скасування рішення суб'єкта владних повноважень лише за тієї умови, що воно вплинуло або могло вплинути на правильність рішення.
У даному випадку, суд зазначає, що державна служба Пономаренко О.Г. припинилась в силу незалежних від волі сторін обставин, а саме спливу строку призначення на державну службу, визначеного пунктом 1 частини другої статті 34 Закону №889-VIII. Тобто, видача наказу про звільнення державного службовця відповідної категорії із займаної посади у разі припинення його державної служби є не правом голови Комісії, а є його обов'язком. Наказ Голови Комісії про звільнення є виключно організаційно-розпорядчим актом.
За таких обставин, в даному випадку порушення процедури не може вплинути на зміст або результат рішення, а тому не може вважатися неправомірним.
Оскільки, як зазначалось вище, правові наслідки закінчення строку перебування на державній службі передбачені пунктом 2 частини першої статті 83 Закону №889-VIII, відповідно до якого державна служба припиняється у разі закінчення строку призначення на посаду державної служби (стаття 85 цього Закону) та частиною 1 статті 85 Закону №889-VIII, відповідно до якого у разі призначення на посаду державної служби на певний строк державний службовець звільняється з посади в останній день цього строку, то з огляду на наявні у справі докази, суд дійшов висновку про те, що спірний наказ прийнятий на підставі та в межах повноважень, передбачених чинним законодавством, відтак підстав для його скасування не має.
Оскільки позовні вимоги про поновлення позивача на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу є похідними від вимоги про визнання протиправними та скасування наказу про звільнення позивача, то відповідно такі вимоги не підлягають задоволенню.
Щодо вимоги про стягнення на користь позивача моральної шкоди, суд зазначає, що саме на позивача покладено обов'язок довести, якими діями їй завдано моральну шкоду, в чому вона полягає та з яких міркувань вона виходила, визначаючи її розмір, а також надати відповідні докази.
Стаття 56 Конституції України передбачає, що кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
Частиною першою статті 22 Цивільного кодексу України встановлено, що особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування.
Відповідно до статті 23 Цивільного кодексу України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав; моральна шкода полягає у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.
Згідно зі статті 1167 Цивільного кодексу України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.
Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала: 1) якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки; 2) якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування як запобіжного заходу тримання під вартою або підписки про невиїзд, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт; 3) в інших випадках, встановлених законом.
Відповідно до постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.
Моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв'язку з ушкодженням здоров'я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв'язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв'язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.
Суд зазначає, що розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди повинен визначатися залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров'я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.
Тобто, для відшкодування шкоди обов'язково необхідна наявність шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинно-наслідкового зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні.
За змістом частини першої статті 73 і статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України належними є докази, які містять інформацію щодо предмету доказування. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.
Ураховуючи те, що позивачем в ході судового розгляду не надано доказів, що прямо чи опосередковано підтверджують заподіяння їй сильних душевних страждань, шкоди здоров'ю або інших втрат немайнового характеру, з яких суд при обрахуванні розміру компенсації міг би встановити характер та обсяг моральних страждань, суд дійшов висновку, що позовні вимоги позивача про стягнення моральної шкоди є необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню.
Згідно з частиною першою статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Відповідно до частини першої статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Згідно зі статтею 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Відповідачем, як суб'єктом владних повноважень, доведена правомірність та обґрунтованість прийняття оскаржуваного наказу.
Враховуючи вищевикладене, системно проаналізувавши норми законодавства, оцінивши докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, суд дійшов висновку, що позов є необґрунтованим та задоволенню не підлягає.
Керуючись ст. ст. 2, 9, 72-77, 90, 139, 241-246 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
1. У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 (місце проживання: АДРЕСА_1 ; рнокпп НОМЕР_1 ) до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України (місцезнаходження: 03110, м. Київ, вул. Генерала Шаповала, 9; код ЄДРПОУ 37316378) про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та моральної шкоди, - відмовити.
2. Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду. Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.
Суддя Марич Є.В.