26 червня 2025 року м. Житомир справа № 240/10788/25
категорія 106030200
Житомирський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Окис Т.О., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) справу за позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 , Військової частини НОМЕР_2 про визнання дій протиправними, зобов'язання вчинити дії,
установив:
У квітні 2025 року ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до Житомирського окружного адміністративного суду з позовом про визнання протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 (далі - відповідач-1, В/ч НОМЕР_1 ) щодо не проведення нарахування та виплати середнього заробітку за час затримки повного розрахунку за період з 30 січня 2023 року по 21 березня 2025 року, не більш як за шість місяців, та компенсації втрати частини доходів за період з 27 червня 2022 року по 21 березня 2025 року, зобов'язання вчинити відповідні дії.
Ухвалою суду від 16 квітня 2025 року відкрито провадження у справі та призначено до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження.
20 травня 2025 року до суду надійшла заява Військової частини НОМЕР_2 про залучення її співвідповідачем у справі, оскільки Військова частина НОМЕР_1 є структурним підрозділом Військової частини НОМЕР_2 , не має власного військового та фінансового господарства та перебуває на забезпеченні у Військовій частині НОМЕР_2 . Отже, у разі незалучення Військової частини НОМЕР_2 як співвідповідача у справі, судове рішення (у випадку задоволення позовних вимог) не буде виконано за жодних обставин, оскільки Військова частина НОМЕР_1 не уповноважена вчиняти дії, вказані у позовних вимогах.
Ухвалою суду від 22 травня 2025 року позовну заяву залишено без руху та надано строк для усунення недоліків шляхом подання уточненої позовної заяви та її копії для відповідачів, у якій уточнити суб'єктивний склад учасників справи, зазначивши належних відповідачів, а також позовні вимоги до кожного з відповідачів.
02 червня 2025 року судом продовжено строк на усунення недоліків позовної заяви.
10 червня 2025 року до суду надійшла уточнена позовна заява про визнання протиправною бездіяльності Військової частини НОМЕР_1 щодо не проведення нарахування та виплати середнього заробітку за час затримки повного розрахунку за період з 30 січня 2023 року по 21 березня 2025 року, не більш як за шість місяців, та компенсації втрати частини доходів за період з 27 червня 2022 року по 21 березня 2025 року, зобов'язання вчинити відповідні дії Військової частини НОМЕР_2 , яку, ухвалою суду від 11 червня 2025 року, прийнято до розгляду та надано Військовій частині НОМЕР_2 (далі - відповідач-2, В/ч НОМЕР_2 ) строк для надання відзиву.
20 червня 2025 року до суду надійшов відзив, у якому відповідач-2 просить у задоволенні позову відмовити. Зауважує, що внаслідок бездіяльності позивача (ненадання ним відповідних документів, які підтверджують обставини травми (поранення, контузії, каліцтва) у відповідачів не виникав обов'язок щодо здійснення йому виплат та нарахувань. Тобто, відповідачі не припустилися жодної делінквентної поведінки внаслідок того, що був відсутній предмет такої можливої поведінки. За наведених обставин, позовні вимоги про визнання бездіяльності відповідачів є необґрунтованим та юридично нікчемними, а їхнє задоволення судом є неможливим.
На підставі частини 1 статті 257 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає справу за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні).
Суд установив, що позивач проходив службу у В/ч НОМЕР_1 , яка перебуває на фінансовому забезпеченні В/ч НОМЕР_2 та з 30 січня 2023 року звільнений з військової служби та виключений з списків особового складу, відповідно до наказу №30.
24 червня 2022 року під час захисту Батьківщини позивач отримав поранення, що підтверджується довідкою про обставини травми №971/в від 21 жовтня 2024 року, у зв'язку з чим проходив лікування.
Відповідно до виписок із медичної карти амбулаторного (стаціонарного) хворого №у2617 позивач перебував на стаціонарному лікуванні з 27 червня 2022 року по 15 липня 2022 року та №14394 - з 11 серпня 2022 року по 16 серпня 2022 року.
10 лютого 2025 року до В/ч НОМЕР_1 через ІНФОРМАЦІЯ_1 надійшов запит адвоката Мандрика В.В. б/н від 10 лютого 2025 року, до якого було додано заяву адвоката Мандрика В.В. в інтересах позивача про нарахування та виплату йому додаткової винагороди у розмірі збільшеному до 100 000 гривень за періоди: з 27 червня 2022 року по 15 липня 2022 року та з 11 серпня 2022 року по 16 серпня 2022 року, виписки із медичної карти амбулаторного (стаціонарного) хворого №у2617 та № 14394, довідку № 971/в від 24 жовтня 2024 року про обставини травми (поранення, контузії, каліцтва), форму якої визначено додатком 5 до Положення про військово-лікарську експертизу в Збройних Силах України, затвердженого наказом Міністра оборони України від 14 серпня 2008 року № 402.
Листом від 17 лютого 2025 року №16/ВихЗПІ відповідач-1 повідомив, що виплата грошового забезпечення буде здійснена найближчим часом за наявності відповідного фінансування.
21 березня 2025 року відповідач-2 перерахував на картковий рахунок позивача 55901,40 грн, що підтверджується наданим позивачем витягом з карткового рахунку.
Уважаючи бездіяльність відповідачів щодо не проведення нарахування та виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, позивач звернувся з цим позовом до суду.
Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини справи, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для її розгляду і вирішення спору по суті, суд дійшов до таких висновків.
Приписами частини 2 статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
За змістом статті 17 Конституції України держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей.
Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їхніх сімей визначені Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20 грудня 1991 року №2011-ХІІ з наступними змінами та доповненнями у редакції на час виникнення спірних правовідносин (далі - Закон Украхни №2011-ХІІ).
За приписами статті 1 цього Закону соціальний захист військовослужбовців - це діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі. Це право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, у старості, а також в інших випадках, передбачених законом.
Відповідно до статті 12 Закону України №2011-ХІІ військовослужбовці користуються усіма правами і свободами людини та громадянина, гарантіями цих прав і свобод, закріпленими в Конституції України та законах України, з урахуванням особливостей, встановлених цим та іншими законами.
У зв'язку з особливим характером військової служби, яка пов'язана із захистом Вітчизни, військовослужбовцям надаються визначені законом пільги, гарантії та компенсації.
Абзацом 1 пункту 1 статті 9 Закону України №2011-ХІІ обумовлено, що держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.
Пунктом 242 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних України, затвердженого Указом Президента України від 10 грудня 2008 року №1153/2008, передбачено, що особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням. Військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини.
Відповідно до частини 3 статті 24 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» від 25 березня 1992 року №2232-ХІІ у редакції на момент звільнення позивача з військової служби, закінченням проходження військової служби вважається день виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини (військового навчального закладу, установи тощо) у порядку, встановленому положеннями про проходження військової служби громадянами України.
У рішенні Конституційного Суду України від 07 травня 2002 року № 8-рп/2002 (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб) зазначено, що при розгляді та вирішенні конкретних справ, пов'язаних із спорами щодо проходження публічної служби, адміністративний суд, встановивши відсутність у спеціальних нормативно-правових актах положень, якими врегульовано спірні правовідносини, може застосувати норми Кодексу Законів про працю України (далі - КЗпП України), у якому визначені основні трудові права працівників.
Отже, до спірних правовідносин підлягають застосуванню положення КЗпП України.
Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 22 лютого 2012 року № 4-рп/2012 за статтею 47 КЗпП України роботодавець зобов'язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені у статті 116 КЗпП України, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
За правилами статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
Статтею 117 КЗпП України визначено відповідальність за затримку розрахунку при звільненні.
Частиною 1 цієї правової норми встановлено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Згідно з частиною 2 статті 117 КЗпП України при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Отже, частина 1 статті 117 КЗпП України переважно стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору свідомо та умисно не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником.
Водночас, частина 2 статті 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем та колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.
Судом установлено, що 10 лютого 2025 року до В/ч НОМЕР_1 через ІНФОРМАЦІЯ_1 надійшов запит адвоката Мандрика В.В. із заявою про нарахування та виплату позивачеві додаткової винагороди у розмірі збільшеному до 100000 гривень за період проходження лікування.
Згідно з пунктом 12 розділу ХХХIV Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженого наказом Міністерства оборони України від 07 червня 2018 року №260 (далі - Порядок № 260) підставою для видання наказу про виплату додаткової винагороди в розмірі 100000 гривень у зв'язку з пораненням (контузією, травмою, каліцтвом), пов'язаним із захистом Батьківщини, є довідка про обставини травми (поранення, контузії, каліцтва), форму якої визначено додатком 5 до Положення про військово-лікарську експертизу в Збройних Силах України, затвердженого наказом Міністра оборони України від 14 серпня 2008 року № 402, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 17 листопада 2008 року за № 1109/15800, видана командиром військової частини, де проходить службу або перебуває у відрядженні військовослужбовець, яка містить інформацію про обставини отримання військовослужбовцем поранення (травми, контузії, каліцтва) під час захисту Батьківщини.
Таку довідку № 971/в від 24 жовтня 2024 року про обставини травми (поранення, контузії, каліцтва) адвокатом в інтересах позивача подано тільки 10 лютого 2025 року з заявою про виплату додаткової винагороди.
Відповідно до пункту 10 розділу ХХХIV Порядку № 260 накази про виплату додаткової винагороди за минулий місяць видаються до 5 числа поточного місяця на підставі рапортів командирів підрозділів.
Відповідно до наведеної правової норми позивача було включено до наказу про виплату додаткової винагороди за лютий 2025 року (місяць, у якому надійшла заява) та 21 березня 2025 року здійснено виплату такої додаткової винагороди.
З огляду на викладене суд приходить до висновку, що відповідач провів виплату суму додаткової винагороди невідкладно в межах відповідного нормативно-правового регулювання, згідно поданих позивачем належних документів на підтвердження підстав для такої виплати, що у свою чергу виключає вину відповідача.
Як було зазначено судом вище, стаття 117 КЗпП України передбачає відповідальність роботодавця у разі невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 КЗпП України.
Водночас, за результатами розгляду справи суд прийшов висновку, що в цьому випадку затримка виплати позивачу додаткової винагороди сталася не з вини відповідача, а в силу саме бездіяльності позивача щодо надання відповідних підтверджуючих документів, які необхідні для виплати додаткової винагороди.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц зазначено, що для застосування статті 117 КЗпП України та покладення на підприємство відповідальності за невиплату належних працівникові сум при звільненні необхідно встановити вину підприємства.
У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 жовтня 2019 року у справі № 243/2071/18 (провадження № 61-48088сво18) вказано, що відповідно до статті 117 КЗпП України підставою відповідальності власника за затримку розрахунку при звільненні є склад правопорушення, який включає два юридичних факти: 1) порушення власником строку розрахунку при звільненні та 2) вина власника.
Також за висновком Верховного Суду України у постанові від 15 вересня 2015 року у справі № 21-1765а15, у разі несвоєчасної виплати з вини роботодавця заробітної плати при звільненні працівника настає відповідальність відповідно до статті 117 КЗпП України, а саме обов'язок виплатити звільненому працівникові середній заробіток за весь період затримки розрахунку, якщо роботодавець не доведе відсутність у цьому своєї вини.
Як установлено судом проведення виплати здійснено відповідачем невідкладно після подання позивачем визначених законодавством документів.
З огляду на викладене суд приходить до висновку, що вина відповідача у розглядуваному випадку відсутня, що виключає правові підстави для стягнення середнього заробітку згідно приписів статті 117 КЗпП України.
Надаючи правову оцінку вимогам позивача про зобов'язання відповідача провести нарахування та виплату компенсацію втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати, суд зауважує на таке.
Стаття 2 Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати» від 19 жовтня 2000 року № 2050-ІІІ (далі - Закон України № 2050-ІІІ) визначає, що компенсація громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати (далі - компенсація) провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період починаючи з дня набрання чинності цим Законом.
Під доходами у цьому Законі слід розуміти грошові доходи громадян, які вони одержують на території України і які не мають разового характеру: пенсії; соціальні виплати; стипендії; заробітна плата (грошове забезпечення) та інші.
Відповідно до статті 3 Закону України № 2050-ІІІ сума компенсації обчислюється шляхом множення суми нарахованого, але не виплаченого громадянину доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов'язкових платежів) на індекс інфляції в період невиплати доходу (інфляція місяця, за який виплачується доход, до уваги не береться).
Згідно зі статтею 4 Закону України № 2050-ІІІ виплата громадянам суми компенсації провадиться у тому ж місяці, у якому здійснюється виплата заборгованості за відповідний місяць.
Як вже було зазначено судом, додаткова винагорода позивачу була виплачена 21 березня 2025 року, у зв'язку з поданням ним відповідних підтверджуючих документів для такої виплати.
Відповідно така допомога нарахована у відповідності до положень пункту 10 розділу ХХХIV Порядку № 260, яким передбачено, що накази про виплату додаткової винагороди за минулий місяць видаються до 5 числа поточного місяця на підставі рапортів командирів підрозділів.
Саме тому, позивача було включено до наказу про виплату додаткової винагороди за лютий 2025 року (місяць, у якому надійшла заява) та 21 березня 2025 року здійснено виплату такої додаткової винагороди.
З урахуванням наведеного, додаткова винагорода нарахована та одразу виплачена позивачу, що у свою чергу виключає можливість виплати компенсації втрати частини доходів.
Згідно статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
За результатами розгляду справи судом не встановлено, а позивачем не надано доказів на підтвердження існування вини відповідачів у порушенні строку проведення розрахунку при звільненні.
За таких обставин суд, за правилами, встановленими статтею 90 Кодексу адміністративного судочинства України, перевіривши наявні у справі докази, вважає заявлені позовні вимоги не обґрунтованими та такими, що не підлягають до задоволення.
Підстави для розподілу судових витрат відсутні.
Керуючись положеннями статей 2, 9, 72-77, 139, 242-246, 251, 257, 292, 293, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
вирішив:
У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовити.
Рішення суду набирає законної сили в порядку, визначеному статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене протягом 30 днів з дати його ухвалення шляхом подачі апеляційної скарги безпосередньо до Сьомого апеляційного адміністративного суду.
Суддя Т.О. Окис
26.06.25