Справа № 344/21719/24
Провадження № 22-ц/4808/677/25
Головуючий у 1 інстанції Домбровська Г. В.
Суддя-доповідач Максюта
17 червня 2025 року м. Івано-Франківськ
Івано-Франківський апеляційний суд в складі:
головуючого (суддя-доповідач) Максюти І.О.,
суддів Бойчука І.В., Баркова В.М.,
секретаря Шемрай Н.Б.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Державного підприємства «Виробниче об'єднання «Карпати» про стягнення середньомісячної заробітної плати, за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області, ухвалене суддею Домбровською Г.В. 19 березня 2025 року в м. Івано-Франківськ Івано-Франківської області,
Короткий зміст позовних вимог
У листопаді 2024 року ОСОБА_1 подано позов до Державного підприємства «Виробниче об'єднання «Карпати» (далі - ДП «ВО «Карпати») про стягнення середньомісячної заробітної плати.
Позовні вимоги обґрунтовує тим, що з 11.08.2020 року працює на посаді оператора верстатів з програмним керуванням у ДП «ВО «Карпати».
На підставі наказу ДП «ВО «Карпати» від 18.10.2021 року № 3442-к його увільнено від роботи у зв'язку з вступом на військову службу (за контрактом) до Збройних Сил України із збереженням місця роботи та середньої заробітної плати на період проходження військової служби. Згідно з цим наказом йому з жовтня 2021 року щомісяця нараховувалися та виплачувалися кошти в розмірі середньої заробітної плати, проте в липні 2022 року йому припинено нарахування середнього заробітку на період проходження військової служби у зв'язку зі змінами до ст. 119 КЗпП України.
Припинення виплати середньої заробітної плати відбулось у зв'язку з набранням чинності Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» від 01 липня 2022 року № 2352-ІХ, яким було внесено зміни до частини третьої статті 119 КЗпП України, нова редакція якої передбачає, що за мобілізованими працівниками зберігаються лише місце роботи і посада.
Вважає наказ про припинення нарахування середнього заробітку та подальші дії щодо припинення виплати на період проходження військової служби протиправними, оскільки законодавство, діюче на момент його вступу за контрактом на військову службу, встановлювало для нього гарантії збереження середнього заробітку на весь час дії особливого періоду на строк до його закінчення або до дня фактичного звільнення з військової служби.
Закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Закріплення вказаного принципу є гарантією стабільності, у тому числі відносин між державою та громадянами, породжуючи громадян упевненість у тому, що їхнє існуюче становище не буде погіршено прийняттям більш пізнього закону чи іншого нормативно-правового акта. Будь-які наступні зміни в законодавстві не можуть самим фактом їх прийняття спричинити припинення його права на встановленні роботодавцем виплати, так як це є погіршенням його становища як найманого працівника.
Просив стягнути з Державного підприємства «Виробниче об'єднання «Карпати» на його користь середньомісячну заробітну плату в період з 19.07.2022 року по день ухвалення судом рішення та зобов'язати відповідача в подальшому проводити йому нарахування та виплату середньомісячної заробітної плати до часу закінчення дії Контракту від 30.09.2021 року, укладеного ним з військовою частиною НОМЕР_1 та скасування особливого стану в Україні (а.с. 1-4).
Короткий зміст оскаржуваного рішення суду
Рішенням Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 19 березня 2025 року в задоволенні позовних вимог відмовлено (а.с.93-99).
Короткий зміст та узагальнюючі доводи апеляційної скарги
Не погодившись з рішенням суду ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, у якій посилається на порушення судом норм матеріального та процесуального права.
Вказує, що у зв'язку з військовими діями, які проводились на території України, добровільно уклав Контракт від 30.09.2021 року на проходження військової служби у Збройних Силах України з військовою частиною № НОМЕР_1 , строком на три роки.
З 30.09.2021 року у зв'язку з переходом на військову службу його увільнено з роботи. Наказом № 1686-к від 19.07.2022 року відповідач зупинив нарахування і виплату йому середньомісячної заробітної плати у зв'язку із змінами до статті 119 КЗпП України, внесеними Законом України №2352-ІХ від 01.07.2022 року. Вважає припинення нарахування йому заробітної плати незаконним.
Оспорюючи рішення відповідача щодо припинення виплати йому заробітної плати виходив з вимог Конституції України щодо верховенства права, щодо рівності всіх перед законом, щодо недопущення звуження змісту та обсягу існуючих прав та свобод, тощо.
Зазначає, що при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.
Вважає, що внесені зміни до статті 119 КЗпП України стосуються виключно осіб, право яких на гарантії і компенсації виникло після внесення змін до зазначеної статті. Для осіб, які користувалися такими гарантіями і компенсаціями, і право на які у них виникло до внесення даних змін, повинні продовжуватися до закінчення Контракту або скасування особливого стану.
Так, Верховним Судом у справі №732/48/15 сформовано такі правові висновки у процесі перегляду справ у касаційному порядку, зокрема стосовно застосування принципу дії нормативно-правового акту у часі: реалізація права особи має здійснюватися за нормами, чинними на момент вираження волевиявлення такої особи у формі конкретних дій (звернення до суб'єкта владних повноважень, тощо).
Наголошує, що на момент укладення Контракту він добровільно пішов служити народу України з метою захисту свободи народу і територіальної цілісності України. Він усвідомлював наслідки своїх дій, реальні ризики для життя, однак отримав гарантії від держави щодо його та його сім'ї матеріального забезпечення.
Дія Контракту закінчилася 30.09.2024 року. Однак, він не може залишити військову частину і військову службу, оскільки його Контракт автоматично продовжено у зв'язку з особливим станом в державі.
Відносно застосування змін, передбачених Законом №2352-ІХ віл 01.07.2022 року до статті 119 КЗпП України, Верховний Суд приймає протилежні рішення, в одному випадку залишає такі гарантії для військовослужбовців, в іншому - відмовляє.
Вказує, що проходить службу на передовій ділянці фронту, мав поранення, контузію, проходив реабілітацію та знову повернувся на передову ділянку фронту.
За наведених підстав просить скасувати рішення суду та ухвалити нове, яким задовольнити його позовні вимоги в повному обсязі (а.с.106-109).
Позиція інших учасників справи
Представником Державного підприємства «Виробниче об'єднання «Карпати» подано відзив на апеляційну скаргу. Просять залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду без змін (а.с.118-120).
Позиція Івано-Франківського апеляційного суду
У судове засідання не з'явилися сторони, про причини неявки не повідомили, хоча про день місце та час розгляду справи повідомлені належним чином шляхом направлення рекомендованої кореспонденції та до електронних кабінетів учасників справи.
Приймаючи до уваги, що неявка осіб, які беруть участь у справі, відповідно до ч. 2 ст. 372 ЦПК України, не перешкоджає апеляційному розгляду справи, апеляційним судом виконаний обов'язок щодо повідомлення осіб, які беруть участь у справі, про день, місце та час судового засідання, тому колегія суддів розглянула справу у їх відсутності.
Згідно з статтею 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній та додатково поданими доказами, перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Відповідно до ст. ст. 263, 264 ЦПК України рішення суду повинно бути законним i обґрунтованим. Під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають iз встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати.
Вислухавши доповідь судді, дослідивши матеріали справи та перевіривши, відповідно до ст.367 ЦПК України, законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга є необґрунтованою, виходячи з таких підстав.
Фактичні обставини справи
Судом встановлено, що згідно наказу №1629-к ОСОБА_1 з 11.08.2020 року працює на посаді оператора верстатів з програмним керуванням у ДП «ВО «Карпати» (а.с.9).
30 вересня 2021 року ОСОБА_1 уклав із Міністерством оборони України контракт про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України на посадах сержантського складу, строком на 3 роки (а.с.5-6).
В матеріалах справи наявне посвідчення учасника бойових дій № НОМЕР_2 , видане 10.01.2022 року на ім'я відповідача (а.с.18).
На підставі наказу ДП «ВО «Карпати» від 18.10.2021 року № 3442-к ОСОБА_1 увільнено від роботи у зв'язку з вступом на військову службу (за контрактом) до Збройних Сил України із збереженням місця роботи та середньої заробітної плати на період проходження військової служби.
Наказом генерального директора ДП «ВО «Карпати» №1686/к від 19.07.2022 року «Про зупинення нарахування середнього заробітку» (а.с.7) у зв'язку із набранням чинності Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» бухгалтерії наказано припинити з 19.07.2022 року нарахування та виплату середнього заробітку працівникам, які увільнені від роботи на підставі ч.3 ст.119 КЗпП України згідно списку, що надається, зокрема і ОСОБА_1 (а.с.8).
Згідно довідки ДП ВО «Карпати» від 03.03.2025 року № 01-07/24/208, ОСОБА_1 за період з січня 2022 року по липень 2022 року виплачено 72462,18 грн заробітної плати (а.с.88).
Застосовані норми права
Частиною першою статті 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України, частини першої статті 4 ЦПК України (далі - ЦПК України) кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (частина перша, друга статті 5 ЦПК України).
Відповідно до частин першої-другої статті 13 Цивільного процесуального кодексу України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом.
Визначення засад оборони України та підготовки держави до оборони, порядок та підстави призову на військову службу, умови її проходження, правове регулювання соціального і правового статусу військовослужбовців визначаються Законом України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», Законом України «Про військовий обов'язок та військову службу», Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», Указами Президента України та іншими підзаконними актами.
Відповідно до частин першої-третьої «Про військовий обов'язок і військову службу» (далі - Закон № 2232-XII) захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов'язком громадян України. Військовий обов'язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення та Державної спеціальної служби транспорту, посади в яких комплектуються військовослужбовцями. Військовий обов'язок включає у тому числі проходження військової служби. Статтею 2 Закону №2232-XII встановлено, що проходження військової служби здійснюється громадянами України - у добровільному порядку (за контрактом) або за призовом.
У листі Міністерства оборони України № 322/2/8417 від 01 жовтня 2015 року «Щодо особливого періоду» зазначено, що особливий період в Україні настав із 17 березня 2014 року на підставі Указу № 303/2014 та триває, а його скасування буде здійснено окремим Указом Президента України «Про демобілізацію» після стабілізації на Сході України.
Саме з періоду оголошення Президентом України часткової мобілізації (17 березня 2014 року) відповідно до статті 1 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» пов'язано настання особливого періоду, який закінчується з прийняттям Президентом України відповідного рішення про переведення усіх інституцій України на функціонування у умовах мирного часу.
Такий правовий висновок Велика Палата Верховного Суду висловила у постанові від 26 серпня 2020 року у справі № 813/402/17.
24 лютого 2022 року Указом Президента України № 64/2022 на всій території України введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин строком на 30 діб. У подальшому воєнний стан неодноразово продовжувався та діє на теперішній час.
Статтею 65 Конституції України передбачено, що захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов'язком громадян України. Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону.
Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.
Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.
Працівники реалізують право на працю шляхом укладення трудового договору про роботу на підприємстві, в установі, організації або з фізичною особою, отже трудовий договір є основною, базовою формою виникнення трудових правовідносин.
Кодексом законів про працю України надано визначення трудового договору.
Так, трудовий договір - це угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.
Глава VII Закону № 2232-ХІІ врегульовує особливості призову під час мобілізації.
Згідно з частиною другою статті 39 Закону громадяни України, призвані на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, або прийняті на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану, користуються гарантіями, передбаченими, зокрема частиною третьою статті 119 Кодексу законів про працю України, а також частиною першою статті 53 і частиною другою статті 57 Закону України «Про освіту», частиною другою статті 44, частиною першою статті 54 і частиною третьою статті 63 Закону України «Про фахову передвищу освіту», частиною другою статті 46 Закону України «Про вищу освіту».
Частиною третьою статті 119 Кодексу законів про працю України (КЗпП) (у редакції, що діяла до 19 липня 2022 року) передбачено, що за працівниками, призваними на строкову військову служб; військову службу за призовом осіб офіцерського складу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом, у тому числі шляхом укладення нового контракту на проходження військової служби, під час дії особливого періоду на строк до його закінчення або до дня фактичного звільнення зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, фермерському господарстві, сільськогосподарському виробничому кооперативі незалежно від підпорядкування та форми власності і у фізичних осіб-підприємців, у яких вони працювали на час призову.
Законом України від 01 липня 2022 року № 2352-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» (далі - Закон № 2352-IX), який набрав чинності з 19 липня 2022 року, внесено зміни та у частині третій статті 119 КЗпП слова «зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток» замінено словами «зберігаються місце роботи і посада».
Таким чином, із набранням чинності Закону № 2352-IX відбулись зміни у регулюванні трудових відносин за участі працівників призваних на строкову військову службу, військову службу за призовом осіб офіцерського складу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період або прийнятих на військову службу за контрактом тобто з 19 липня 2022 року роботодавець звільнений від обов'язку збереження середнього заробітку працівникам, призваним на військову службу, зі збереженням за цими працівниками лише місця роботи і посади.
Відтак, обов'язок роботодавця щодо збереження за такими категоріями працівників середнього заробітку передбачався включно до дня, що передує дню набранням чинності цим Законом (18 липня 2022 року). З 19 липня 2022 року правові підстави для збереження середнього заробітку за таким працівником відсутні.
Відповідно до частини першої статті 94 КЗпП України заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу. Аналогічне положення закріплені в статті 21 КЗпП, відповідно до якої роботодавець зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату на виконану ним роботу, визначену трудовою угодою.
Висновки апеляційного суду за результатами розгляду апеляційної скарги
Між сторонами виник спір з приводу нарахування відповідачем середнього заробітку позивачу, який працював на підприємстві ПАТ «АрселорМіттал Кривий Ріг» та увільнений від роботи у зв'язку з призовом на військову службу до Збройних Сил України.
Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з відсутності правових підстав для задоволення позову, оскільки Законом №2352-IX внесені зміни до статті 119 КЗпП України, а саме в частині скасування норми щодо збереження роботодавцем середнього заробітку працівникам, призваним на строкову військову службу, а, відтак, вимоги позивача щодо зобов'язання поновити йому нарахування та виплатити середній заробіток на час військової служби є безпідставними.
Колегія суддів погоджується з такими висновками суду, оскільки суд першої інстанції дійшов до таких висновків на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилались, як на підставу своїх вимог і заперечень, підтвердженими тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
За змістом положень статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно із статтею 24 Конституції України гарантується рівність конституційних прав і свобод та рівність всіх громадян перед законом.
Відповідно до статті 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробітті з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними. Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.
Стаття 48 Конституції України передбачає, що кожен має право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло.
Відповідно до частин 1 - 3 статті 1 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» від 25 березня 1992 року №2232-ХІІ (Закон №2232- XII) захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов'язком громадян України. Військовий обов'язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення та Державної спеціальної служби транспорту, посади в яких комплектуються військовослужбовцями. Військовий обов'язок включає у тому числі проходження військової служби.
Статтею 2 Закону №2232-XII встановлено, що проходження військової служби здійснюється громадянами України - у добровільному порядку (за контрактом) або за призовом.
Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» від 01 липня 2022 року № 2352-IXвнесено зміни та у частині третій статті 119 КЗпП України слова «зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток» замінено словами «зберігаються місце роботи і посада».
Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин», прийнятий Верховною Радою України 01 липня 2022 року, набрав чинності 19 липня 2022 року, а отже з 19 липня 2022 року частина 3 статті 119 КЗпП України діє в наступній редакції: за працівниками, призваними на строкову військову службу, військову службу за призовом осіб офіцерського складу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом, у тому числі шляхом укладення нового контракту на проходження військової служби, під час дії особливого періоду на строк до його закінчення або до дня фактичного звільнення зберігаються місце роботи і посада на підприємстві, в установі, організації, фермерському господарстві, сільськогосподарському виробничому кооперативі незалежно від підпорядкування та форми власності і у фізичних осіб-підприємців, у яких вони працювали на час призову. Таким працівникам здійснюється виплата грошового забезпечення за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».
Відтак, компенсація з бюджету середнього заробітку на підприємстві (в установі/організації), де особи працювали на час призову, незалежно від підпорядкування та форми власності, здійснюється по 18 липня 2022 року включно, тобто до набрання чинності Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» від 01 липня 2022 року.
Водночас, з 19 липня 2022 року правові підстави для збереження середнього заробітку за працівником, призваним на військову службу, відсутні.
Відповідно до частини 1 статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії у часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.
За загальним правилом норма права діє щодо відносин, які виникли після набрання чинності цією нормою. Тобто до правовідносин застосовується той закон, під час дії якого вони настали.
Позицію щодо незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів висловлював Конституційний Суд України.
Так, згідно з висновками щодо тлумачення змісту статті 58 Конституції України, викладеними у рішеннях Конституційного Суду України від 13 травня 1997 року №1-зп, від 09 лютого 1999 року №1-рп/99, від 05 квітня 2001 року №3-рп/2001, від 13 березня 2012 року №6-рп/2012, закони та інші нормативно-правові акти поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності; дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється із втратою ним чинності, тобто до певного юридичного факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце; дія закону та іншого нормативно-правового акта не може поширюватися на правовідносини, які виникли і закінчилися до набрання чинності цим законом або іншим нормативно-правовим актом.
Статтею 58 Конституції України визначено, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.
Положення цього конституційного принципу кореспондуються з приписами статті 5 Цивільного кодексу України, згідно яких акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом'якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов'язків, що виникли з моменту набрання ним чинності.
Враховуючи вищенаведений принцип, до спірних відносин підлягає застосуванню частина третя статті 119 КЗпП України в редакції з 19 липня 2022 року, адже останні мають місце в період часу після набрання чинності вказаною нормою права.
Щодо посилань апелянта на те, що на момент укладення Контракту він добровільно пішов служити народу України та усвідомлював наслідки своїх дій, реальні ризики для життя, однак отримав гарантії від держави щодо його та його сім'ї матеріального забезпечення, слід зазначити наступне.
Відповідно до правової позиції Конституційного Суду України, викладеної в Рішенні від 26 грудня 2011 року №20-рп/2011, передбачені законами соціально-економічні права не є абсолютними. Механізм реалізації цих прав може бути змінений державою, зокрема, через неможливість їх фінансового забезпечення шляхом пропорційного перерозподілу коштів з метою збереження балансу інтересів усього суспільства. Крім того, такі заходи можуть бути обумовлені необхідністю запобігання чи усунення реальних загроз економічній безпеці України, що згідно з частиною першою статті 17 Конституції України є найважливішою функцією держави.
Конституційний Суд України у пункті 2.3. Рішення від 22 травня 2018 року №5-р/2018 сформулював юридичну позицію, відповідно до якої: на думку Конституційного Суду України, держава виходячи з існуючих фінансово-економічних можливостей має право вирішувати соціальні питання на власний розсуд. Тобто у разі значного погіршення фінансово-економічної ситуації, виникнення умов воєнного або надзвичайного стану, необхідності забезпечення національної безпеки України, модернізації системи соціального захисту тощо держава може здійснити відповідний перерозподіл своїх видатків з метою збереження справедливого балансу між інтересами особи та суспільства. Проте держава не може вдаватися до обмежень, що порушують сутність конституційних соціальних прав осіб, яка безпосередньо пов'язана з обов'язком держави за будь-яких обставин забезпечувати достатні умови життя, сумісні з людською гідністю.
У пункті 3 вказаного рішення зазначено, що Верховна Рада України, виходячи з існуючих фінансово-економічних можливостей держави та з метою збереження справедливого балансу між інтересами особи та суспільства, має змогу запроваджувати, змінювати, скасовувати або поновлювати такі пільги, оскільки вони не мають фундаментального характеру, а отже, не можуть розглядатися як конституційні права, свободи та гарантії їх реалізації.
Європейський суд з прав людини у рішенні від 09 жовтня 1979 року у справі «Ейрі проти Ірландії» також констатував, що здійснення соціально-економічних прав людини значною мірою залежить від становища в державах, особливо фінансового. Такі положення поширюються й на питання допустимості зменшення соціальних виплат, про що зазначено в рішенні цього суду у справі «Кйартан Асмупдсон проти Ісландії» від 12 жовтня 2004 року.
Разом з тим, Урядом прийнято постанову від 28 лютого 2022 року №168 «Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім'ям під час дії воєнного стану».
Пунктом 1 вказаної постанови передбачається установити, що на період дії воєнного стану військовослужбовцям Збройних Сил, Служби безпеки, Служби зовнішньої розвідки, Головного управління розвідки Міністерства оборони, Національної гвардії, Державної прикордонної служби, Управління державної охорони, Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації, Державної спеціальної служби транспорту, військовим прокурорам Офісу Генерального прокурора, особам рядового і начальницького складу Державної служби з надзвичайних ситуацій, співробітникам Служби судової охорони, особам начальницького складу управління спеціальних операцій Національного антикорупційного бюро та поліцейським, а також особам рядового і начальницького складу Державної кримінально-виконавчої служби, які несуть службу в органах і установах зазначеної Служби в межах територіальних громад, які розташовані в районі проведення воєнних (бойових) дій або перебувають в тимчасовій окупації, оточенні (блокуванні), виплачується додаткова винагорода в розмірі 30000 гривень щомісячно (крім осіб рядового і начальницького складу Державної кримінально-виконавчої служби, яким така винагорода виплачується пропорційно часу проходження служби в розрахунку на місяць), а тим з них, які беруть безпосередню участь у бойових діях або забезпечують здійснення заходів з національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії, перебуваючи безпосередньо в районах у період здійснення зазначених заходів (у тому числі військовослужбовцям строкової служби), - розмір цієї додаткової винагороди збільшується до 100000 гривень в розрахунку на місяць пропорційно часу участі у таких діях та заходах.
Таким чином, законодавець компенсував скасування збереження середньомісячної заробітної плати одночасним збільшенням грошового забезпечення військовослужбовцям за місцем проходження служби.
Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» від 01 липня 2022 року №2352-ІХ прийнятий Верховною Радою України відповідно до її конституційних повноважень.
В ухвалі Конституційного Суду України від 09 липня 1998 року №6-уп/98 зазначено, що за юридичною позицією Конституційного Суду України загальновизнаним є те, що з прийняттям нормативно-правового акта в новій редакції втрачають чинність норми акта в попередній редакції.
Крім того, Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» від 01 липня 2022 року №2352-ІХ не містить посилань на застосування його положень лише щодо осіб, які призвані на військову службу після набрання ним чинності.
На теперішній час Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» від 01 липня 2022 року № 2352-ІХє чинним та обов'язковим до виконання.
Отже, починаючи з 19 липня 2022 року за працівниками, прийнятими на військову службу за контрактом зберігається місце роботи і посада, проте не зберігається середній заробіток.
З огляду на наведене, враховуючи обставини справи та норми закону, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 .
Обов'язок роботодавця щодо збереження за ОСОБА_1 середнього заробітку передбачався включно до дня, що передує дню набранням чинності Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин», і дії відповідача Державного підприємства «Виробниче об'єднання «Карпати» щодо припинення нарахування та виплати середнього заробітку є правомірними. Припинення відповідачем нарахування та виплати середнього заробітку позивачу було спрямовано на приведення трудових правовідносин з позивачем у відповідність до вимог Закону.
Таким чином, саме з 19.07.2022 року законодавчо врегульовано питання виплат грошового забезпечення військовослужбовцям, які мають здійснюватися за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», тому на роботодавця не покладається обов'язок по збереженню та виплаті середнього заробітку за особами, визначеними в ч.3 ст.119 КЗпП України.
За таких обставин суд першої інстанції вірно встановив фактичні обставини по справі та правильно застосував норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, у зв'язку з чим дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позову.
Доводи апеляційної скарги вищевказаних висновків місцевого суду не спростовують та не містять вказівку на обставини, які б свідчили про невірне вирішення спору.
Твердження апелянта про невірне застосування норм матеріального прав не заслуговує на увагу, оскільки судом зроблено правильний висновок про те, що наказ ДП «ВО «Карпати» №1686/к від 19.07.2022 року про зупинення нарахування середнього заробітку ОСОБА_1 відповідає вимогам закону, внаслідок чого підстави для нарахування та виплати позивачу такого заробітку відсутні.
При цьому, суд зробив вірне посилання на те, що новий акт цивільного законодавства - Закон №2352-ІХ має бути застосований до прав та обов'язків, що виникли з моменту набрання ним чинності, тобто починаючи з 19.07.2022 року, що відповідає принципу дії закону в часі, а відтак відсутні правові підстави для збереження за позивачем як за військовослужбовцем середнього заробітку за місцем роботи з моменту набрання чинності вказаного Закону.
З огляду на викладене, колегія суддів приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції ґрунтується на повно і всебічно досліджених обставинах справи та ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а тому підстав для його скасування в межах доводів апеляційної скарги не вбачається.
Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
З урахуванням наведеного, керуючись ст. 374, 375, 381- 384 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 19 березня 2025 року - без змін.
Постанова набирає законної сили з дня прийняття, однак може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Головуючий І.О. Максюта
Судді: І.В. Бойчук
В.М. Барков
Повний текст постанови складено 26 червня 2025 року.