Дата документу 18.06.2025 Справа № 334/2899/23
Єдиний унікальний №334/2899/23 Головуючий у 1 інстанції Баруліна Т.Є.
Провадження № 22-ц/807/1088/25 Суддя-доповідач Онищенко Е.А.
18 червня 2025 року м. Запоріжжя
Колегія суддів судової палати у цивільних справах Запорізького апеляційного суду у складі:
головуючого Онищенка Е.А.
суддів: Гончар М.С.,
Трофимової Д.А.
за участю секретаря судового засідання Волчанової І.М.
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 на рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 27 березня 2025 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 визнання недійсним повністю договору купівлі-продажу квартири,-
У квітні 2023 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання недійсним повністю договору купівлі-продажу квартири.
Позовна заява обґрунтована тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер батько позивачки ОСОБА_5 . Внаслідок смерті ОСОБА_5 відкрилася спадщина. До складу спадкового майна належить, зокрема, квартира за адресою: АДРЕСА_1 , яка на час смерті батька належала йому на праві власності на підставі свідоцтва про право власності, виданого Трестом «Запоріжалюмінбуд» 06.10.1993 року.
24.04.2020 року, між продавцем ОСОБА_4 та покупцем ОСОБА_3 було укладено договір купівлі-продажу квартири за адресою: АДРЕСА_1 , який було посвідчено приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Запорізької області Войтовим В.В. та зареєстровано в реєстрі за № 378.
Зі змісту пп. 1.3, 4.4 вказаного договору купівлі-продажу квартири від 24.04.2020 р.:
«1.3. Квартира належить Продавцю на праві приватної власності та набута на підставі рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя, від 18.07.2005 року. № 2-3749/2005, рішення набрало чинності 29.07.2005 року, зареєстрованого в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, Василівською районною державною адміністрацією Запорізької області. 21.04.2020 року, номер запису про право власності: 36319074. реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 2072526723101, що підтверджується Витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності, виданий Василівською районною державною адміністрацією Запорізької області. 23.04.2020 року за № 207356083.1.4. Відчужувана квартира є особистою приватною власністю Продавця, так як набута згідно рішення суду. Шлюб розірвано з 27.11.2003 року».
Надалі 24.04.2020 р. приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Запорізької області Войтовим В.В. на підставі зазначеного договору купівлі-продажу квартири від 24.04.2020 р. за ОСОБА_3 в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно було зареєстровано право власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_1 .
Договір купівлі-продажу квартири за адресою: АДРЕСА_1 , укладений 24.04.2020 року між продавцем ОСОБА_4 та покупцем ОСОБА_3 , позивач вважає таким, який потрібно визнати недійсним повністю з моменту його вчинення, оскільки на час укладення договору купівлі-продажу квартири від 24.04.2020 р. продавець ОСОБА_4 не набула у законний спосіб право власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , а тому вона не мала права здійснювати відчуження цієї квартири.
Рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 18.07.2005 р. в цивільній справі № 2-3749/2005, яке у договорі купівлі-продажу квартири від 24.04.2020 р. зазначено як правовстановлюючий документ, на підставі якого ОСОБА_4 набула право власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , Ленінським районним судом м. Запоріжжя не ухвалювалося, такого рішення суду не існує, воно було підроблене та після цього надане ОСОБА_4 нотаріусу як правовстановлюючий документ на квартиру. За номером цивільної справи 2-3749/2005 Ленінським районним судом м. Запоріжжя було ухвалено інше рішення від 23.11.2005 р. у справі за позовом комунального підприємства «Водоканал» до ОСОБА_6 , ОСОБА_7 про стягнення боргу по оплаті за воду і послуги каналізації.
За вказаними фактами були відкриті кримінальні провадження №12020080020001100 від 12.06.2020 року за ч.3 ст. 190 КК України та №12020080020000754 від 14.04.2020 року за ч.3 ст. 365-2 КК України, в яких позивачку визнано потерпілою.
Просила суд визнати недійсним повністю з моменту його вчинення договір купівлі-продажу квартири за адресою: АДРЕСА_1 , укладений 24.04.2020 р. між продавцем ОСОБА_4 та покупцем ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Запорізької області Войтовим В.В. та зареєстрований в реєстрі за № 378.
Рішенням Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 27 березня 2025 року відмовлено в задоволенні позову.
Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 подав апеляційну скаргу до суду апеляційної інстанції, в якій посилаючись на незаконність, неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення судом норм матеріального та процесуального права просив рішення суду скасувати та ухвалити нове. Яким позов задовольнити.
Апеляційна скарга обґрунтована тим, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про обрання позивачкою неналежного способу захисту та неможливості поновлення її прав, у разі визнання недійсним договороу купівлі-продажу квартири.
24 травня 2025 року від представника ОСОБА_4 - ОСОБА_8 надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому просили апеляційну скагу залишити без задоволення, а оскаржуване рішення без змін.
Від ОСОБА_3 відзиву на апеляційну скаргу не надходило. Відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду судового рішення суду першої інстанції.
Заслухавши в судовому засіданні суддю-доповідача, пояснення учасників процесу, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, з огляду на наступне.
За вимогами п. 1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Відповідно до вимог ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням вимог матеріального і процесуального права.
У частинах першій, другій та п'ятій статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відповідно до частини першої статті 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.
Зазначеним вимогам закону оскаржуване судове рішення відповідає повною мірою.
Обов'язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об'єктивності з'ясування обставин справи та оцінки доказів.
Усебічність та повнота розгляду передбачає з'ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв'язків, відносин і залежностей.
Усебічне, повне та об'єктивне з'ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.
Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України, кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Відмовляючи в задоволенні позову суд першої інстанції виходив з того, що у позивачки відсутнє порушення суб'єктивного цивільного права або інтересу як особи, яка звернулася до суду, у зв'язку з чим відсутні правові підстави для задоволення позовних вимог, оскільки позивачка не довела порушення її майнових прав або законного інтересу.
Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції з огляду на таке.
Як встановлено та підтверджується матеріалами справи, ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , помер ІНФОРМАЦІЯ_3 , що підтверджується копією свідоцтва про смерть серії НОМЕР_1 . (а.с.10)
У померлого ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_4 народилась донька ОСОБА_9 , що підтверджується копією свідоцтва про народження НОМЕР_2 . (а.с.11)
28.10.2006 року ОСОБА_9 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , уклала шлюб з ОСОБА_10 , ІНФОРМАЦІЯ_6 та змінила прізвище на « ОСОБА_11 », що підтверджено копією свідоцтва про шлюб від 28.10.2006 року. (а.с. 12)
Згідно інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав не нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна №2082799911 від 06.05.2020 року, яка сформована у рамках кримінального провадження №12020080020000754, квартира АДРЕСА_2 на підставі договору купівлі продажу від 24.04.2020 року, засвідченого Приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Войтова В.В. належить на підставі приватної власності ОСОБА_3 . Датою та часом державної реєстрації зазначено 24.04.2020 року, 12:26. Державний реєстратор: приватний нотаріус Войтов Володимир Вікторович. (а.с. 13-16)
При цьому у вказаній інформаційній довідці вказано, що 21.04.2020 року о 16:53, (перед укладенням договору купівлі-продажу) державним реєстратором Міюц Світланою Олександрівною, внесено запис про право власності ОСОБА_4 на вказану квартиру, підставою для державної реєстрації права власності зазначено рішення Ленінського районного суду Запорізької області №2-3479/2005, яке видано 18.07.2005 року.
До вчинення вказаної реєстрації, квартира АДРЕСА_2 , належала на праві приватної власності ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_7 , на підставі свідоцтва про права власності, 134, 06.10.1993 року, Трест «Запоріжалюмінбуд». Дата прийняття рішення про державну реєстрацію та дата внесення запису 07.05.2004 року.
Згідно долученої копії Договору-купівлі продажу квартири від 24.04.2020 року, який посвідчено приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Войтовим В.В. та зареєстровано у реєстрі за №378, громадянка ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_8 (далі іменована як Продавець) та громадянка ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_9 (далі іменована як Покупець) уклали договір про те, що ОСОБА_4 зобов'язується передати майно у власність ОСОБА_3 , а ОСОБА_3 зобов'язується прийняти майно і сплатити за нього обговорену грошову суму. Пунктом 1.2 Договору визначено, що квартира, що відчужується за даним Договором, розташована в АДРЕСА_1 . (.а.с.17-18)
Пунктом 1.3 Договору визначено, що квартира належить Продавцю на праві приватної власності та набута на підставі рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя, від 18.07.2005 року, №2-3749/2005 набрало чинності 29.07.2005 року, зареєстрована в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, Василівською районною державною адміністрацією Запорізької області, 21.04.2020 року, номер запису про право власності 36319074, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 2072526723101, що підтверджується Витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності, виданий Василівською районною державною адміністрацією Запорізької області, 23.04.2020 року за №207356083.
Пунктом 1.4 Договору визначено, що ОСОБА_4 стверджує, що відчужувана квартира є її приватною власністю і на момент укладення цього договору вказана вище квартира не перебуває під арештом чи забороною, щодо неї не ведуться судові спори, вона не заставлена, у податковій заставі не перебуває, відносно неї не укладене будь-яких договорів з відчуження чи щодо користування з іншими особами, як юридична адреса вона не використовується. Малолітні і неповнолітні діти та особи, передбачені ст. 74 Сімейного Кодексу України, не мають прав на користування та проживання у вищевказаній квартирі та права зазначених осіб за цим договором не порушуються.
Пунктом 2.1.5 Продавець зобов'язується звільнити відчужувану квартиру від предметів вжитку та погасити заборгованість за комунальними послугами. Зняти з реєстраційного обліку усіх зареєстрованих осіб до 08.05.2020 року.
Пунктом 3.1. Договору визначено, що продаж відчужуваної квартири за домовленістю сторін вчиняється за 397 000 грн., які отримані Продавцем від Покупця повністю до підписання цього договору.
До позовної заяви була долучена копія рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 18.07.2005 року у справі №2-3749/2005, на підставі якого було проведено державну реєстру права власної ОСОБА_4 на квартиру АДРЕСА_2 . В тексті вказаного рішення зазначено, що Ленінський районний суд м. Запоріжжя розглянув цивільну справу за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_5 про визнання угоди купівлі-продажу дійсною, визнання права власності на житлове приміщення. Рішенням суду було визнано дійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_2 , укладений 04 липня 2003 року між ОСОБА_4 , з однієї сторони, та ОСОБА_5 з іншої. Визнано за ОСОБА_4 право власності на квартиру АДРЕСА_2 .
На запит слідчого Олександрівського ВП Дніпровського відділу поліції ГУНП в Запорізькій області від 16.04.2020 року Вих. №01-22/139/2020 Ленінським районним судом м. Запоріжжя було надано відповідь 23.04.2020 року, на питання «Чи виносилось суддею Лихосенко М.О. рішення №2-3749/2005 від 18.07.2005 року Ленінським районним судом м. Запоріжжя ?» зазначено, що Рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя №2-3749/2005 було прийнято по цивільній справі за позовом Комунального підприємства «Водоканал» до ОСОБА_6 , ОСОБА_7 про стягнення боргу по оплаті за воду і послуги каналізації. Дата прийняття рішення по вищевказаній справі прийнято 23.11.2005року, головуючий суддя Колесник С.Г. (а.с.22-24)
Згідно долученого до вищевказаного листа №01-22/139/2020 від 23.04.2020 року, рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 23.11.2005 року у справі №2-3749/05, було ухвалено судом у складі головуючого судді Колесник С.Г. у цивільній справі за позовом Комунального підприємства «Водоканал» до ОСОБА_6 , ОСОБА_7 про стягнення боргу по оплаті за воду і послуги каналізації. (а.с.21)
В Листі в.о. голови Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 17.08.2020 року за Вих. №01-22/226/2020, слідчому Олександрівського ВП Дніпровського відділу поліції ГУНП в Запорізькій області НПУ, на питання «Чи надходив на адресу Ленінського районного суду м. Запоріжжя запит за Вих.№04 від 21.04.2020 року від державного реєстратора Міюц С.О.?» вказано, що відповідно до проведеної перевірки документообігу Ленінського районного суду м. Запоріжжя за період з 21.04.2020 року по 17.08.2020 року на адресу Ленінського районного м. Запоріжжя запит за Вих. №04 від 21.04.2020 року від державного реєстратора ОСОБА_12 не надходив та у системі документообігу суду не реєструвався. (а.с.32-33)
Згідно долученого представником позивачки обвинувального акту відносно ОСОБА_12 , зазначено, що ОСОБА_5 який був власником квартири на час проведення державної реєстрації помер, за законом має спадкоємців дружину ОСОБА_13 , ІНФОРМАЦІЯ_10 та дочку ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_5 . Водночас квартира АДРЕСА_2 мала б перейти у власність ОСОБА_13 , але враховуючи, що остання не бажає отримувати спадщину, квартира мала б. перейти у власність ОСОБА_1 (а.с. 35-48)
Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно зі статтею 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).
Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів").
У справі "Беллет проти Франції" ЄСПЛ зазначив, що стаття 6 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права.
Суворе трактування національним законодавством процесуального правила (надмірний формалізм) можуть позбавити заявників права звертатись до суду (рішення ЄСПЛ від 28 жовтня 1998 року у справі "Перес де Рада Каванил'ес проти Іспанії").
Судові процедури повинні бути справедливими, тому особа безпідставно не може бути позбавлена права на доступ до суду, оскільки це буде порушенням права, передбаченого статтею 6 Конвенції, на справедливий суд.
ЄСПЛ розглядаючи справи щодо порушення права на справедливий судовий розгляд, тлумачить вказану статтю як таку, що не лише містить детальний опис гарантій, надаваних сторонам у цивільних справах, а й захищає у першу чергу те, що дає можливість практично користуватися такими гарантіями, - доступ до суду.
Отже, право на справедливий судовий розгляд, закріплене в пункті 1 статті 6 Конвенції, необхідно розглядати як право на доступ до правосуддя.
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України (частина перша статті 5 ЦПК України).
Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (частина перша статті 2 ЦПК України).
Обов'язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об'єктивності з'ясування обставин справи та оцінки доказів. Усебічність та повнота розгляду передбачає з'ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв'язків, відносин і залежностей. Усебічне, повне та об'єктивне з'ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.
Згідно з пунктом 6 статті 3 ЦК України справедливість, добросовісність та розумність належать до загальних засад цивільного законодавства.
Відповідно до частин 1, 2 ст. 11 Цивільного кодексу України, цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини. Правочин, різновидом якого є договори - основний вид правомірних дій це волевиявлення осіб, безпосередньо спрямовані на виникнення, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків.
При цьому, ст. 12 ЦК України передбачає, що особа здійснює свої цивільні права вільно на власний розсуд.
У відповідності до ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Статтею 627 ЦК України передбачено, що відповідно до статті 6 ЦК України сторони є вільними в укладанні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог ЦК України, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
З урахуванням принципів цивільного права, зокрема, добросовісності, справедливості та розумності, сумніви щодо дійсності, чинності та виконуваності договору (правочину) повинні тлумачитися судом на користь його дійсності, чинності та виконуваності (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 березня 2021 року у справі № 607/11746/17 (провадження № 61-18730св20).
Договір купівлі-продажу - це угода, за якою продавець (одна сторона) зобов'язується передати майно у власність покупцеві (другій стороні), а покупець зобов'язується прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму (стаття 655 ЦК України).
Предметом позову є визнання недійсним договір купівлі-продажу квартири за адресою: АДРЕСА_1 , укладений 24.04.2020 р. між продавцем ОСОБА_4 та покупцем ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Запорізької області Войтовим В.В. та зареєстрований в реєстрі за № 378.
Визнання правочину недійсним є одним із передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів за статтею 16 ЦК України і загальні вимоги щодо недійсності правочину встановлені статтею 215 ЦК України.
Обов'язковою умовою задоволення позову про визнання правочину недійсним є встановлення судом факту порушення у зв'язку із його вчиненням прав чи охоронюваних законом інтересів позивача.
Отже, зазначені норми визначають об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи. Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб'єктивного права є підставою для звернення особи до суду за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту. Особа, права якої порушено, може скористатися способом захисту свого права, який має відповідати встановленим законом і крім того, забезпечувати ефективний захист порушеного права.
Згідно з частиною третьою статті 215 ЦК України, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Тобто, за змістом статті 215 ЦК України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.
Відповідно до пункту 2 частини першої статті 216 ЦК України у разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину.
Положеннями статті 204 ЦК України визначено, що правочин є правомірним, якщо його дійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Позов особи, яка не була учасником правочину, про визнання недійсним оспорюваного правочину може бути задоволений лише в тому разі, якщо таким правочином порушено право цієї особи - не учасника правочину, і воно може бути відновлене шляхом повернення сторін цього правочину до первісного стану.
Таким чином, оспорювати правочин може також особа (заінтересована особа), яка не була стороною правочину, на час розгляду справи судом не має права власності на предмет правочину та/або не претендує на те, щоб майно в натурі було передано їй у володіння. Вимоги заінтересованої особи, яка звертається з позовом про визнання правочину недійсним, спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала; у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість заінтересованої особи законно реалізувати свої права.
Як встановлено, позивач ОСОБА_1 не була стороною оскаржуваного нею правочину - договору купівлі-продажу від 24.04.2020 року.
Разом з тим вона вважає, що спірний договір купівлі-продажу унеможливлює реалізацію нею свого права, а саме права на спадкування майна після смерті свого батька.
Відповідно до статей 1216, 1217 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадкування здійснюється за заповітом або за законом.
Згідно зі ст. 1218 Цивільного кодексу України до складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.
Відповідно до ч. 1 ст. 1220 Цивільного кодексу України спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою.
Спадкоємцями за заповітом і за законом можуть бути фізичні особи, які є живими на час відкриття спадщини, а також особи, які були зачаті за життя спадкодавця і народжені живими після відкриття спадщини (частина 1 ст. 1222).
Згідно зі ст. 1261 Цивільного кодексу України у першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки.
Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 1268 Цивільного кодексу України спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її. Не допускається прийняття спадщини з умовою чи із застереженням.
Згідно з ч. 1 ст. 1270 ЦК України для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини.
Згідно до частини п'ятої статті 1268 ЦК України незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини.
Відповідно до ч.1 ст. 1269 ЦК України спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу або в сільських населених пунктах - уповноваженій на це посадовій особі відповідного органу місцевого самоврядування заяву про прийняття спадщини.
Згідно ч.1 ст. 1270 ЦК України для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини.
Відповідно до ч.1 ст. 1272 ЦК України якщо спадкоємець протягом строку, встановленого статтею 1270цього Кодексу, не подав заяву про прийняття спадщини, він вважається таким, що не прийняв її.
У спадкоємця, який у встановленому законом порядку прийняв спадщину, права володіння та користування спадковим майном виникають з часу відкриття спадщини. Такий спадкоємець може захищати свої порушені права володіння та користування спадковим майном відповідно до глави 29 ЦК України. Якщо у складі спадщини, яку прийняв спадкоємець, є нерухоме майно, право розпорядження нерухомим майном виникає у нього з моменту державної реєстрації цього майна (частина друга статті 1299 ЦК України). Спадкоємець, який прийняв у спадщину нерухоме майно, ще до його державної реєстрації має право витребовувати це майно від його добросовісного набувача з підстав, передбачених статтею 388 ЦК України, зокрема у разі, якщо воно вибуло з володіння спадкодавця поза волею останнього (постанова Верховного Суду України від 23 січня 2013 року у справі № 6-164цс12, постанови Верховного Суду від 14 квітня 2021 року у справі № 754/11747/18 (провадження № 61-22947св19), від 15 березня 2023 року у справі № 759/8653/17 (провадження № 61-15468св19)).
Суд першої інстанції правильно вказав, що позивачка ОСОБА_1 не надала суду підтвердження, що вона у встановленому законом порядку прийняла спадщину.
Окрім цього, зі слів її представників вона із заявою про прийняття спадщини після померлого батька до нотаріуса не зверталась.
Отже, з дня смерті батька ОСОБА_5 з 03.02.2020 до цього часу, позивачка не зверталась до нотаріуса із заявою про прийняття спадщини.
Суд першої інстанції також звернув увагу, що на момент реєстрації договору купівлі-продажу, в квартирі АДРЕСА_2 була зареєстрована дружина померлого ОСОБА_13 , ІНФОРМАЦІЯ_10 , яка можливо вважається такою, що прийняла спадщину, оскільки відсутні підтвердження, що вона відмовилась від прийняття спадщини. (а.с. 43, 46)
Апеляційна скарга містить доводи, що дружина померлого ОСОБА_5 - ОСОБА_13 , ІНФОРМАЦІЯ_10 , померла ІНФОРМАЦІЯ_11 , що підтверджується копією свідоцтва про смерть серії НОМЕР_3 від 16 червня 2021 року, а позивачка ОСОБА_1 прийняла після померлої спадщину в силу вимог ч. 3 ст. 1268 ЦК України.
Проте, матеріали справи не містять доказів ані прийняття спадщини ОСОБА_13 після померлого ОСОБА_5 ,, ані доказів прийняття спадщини ОСОБА_1 після померлої ОСОБА_13 .
Велика Палата Верховного Суду виклала таку правову позицію в постановах у справах №№ 554/154/22, 496/1059/18, 334/3161/17, 662/397/15-ц, 678/301/12, 520/15970/16-ц: «Правом на звернення до суду за захистом наділена особа у разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів. При цьому суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні»
Відповідно до правового висновку, викладеного у постановах Великої Палати Верховного Суду у справі № 523/14489/15-ц та Верховного Суду у справі № 953/18523/20, вирішуючи спір, суд з'ясовує, чи існує у позивача право або законний інтерес; якщо так, то чи має місце його порушення, невизнання або оспорювання відповідачем; якщо так, то чи підлягає право або законний інтерес захисту і чи буде такий захист ефективний за допомогою того способу, який визначено відповідно до викладеної в позові вимоги. В іншому випадку у позові слід відмовити. Визначальним у справі є те, чи порушені права та інтереси позивача з підстав позову, які визначені самим позивачем, і на підставі тих доказів, які подані ним на обґрунтування своїх вимог, та чи належний спосіб захисту, обраний позивачем у заявленому ним же позові. Відсутність порушення прав та законних інтересів позивача є самостійною, достатньою підставою для відмови у позові та не потребує перевірки обраного позивачем способу захисту і правової оцінки по суті спору.
Згідно правового висновку, викладеного у постановах Верховного Суду у справах №№ 953/18523/20, 466/1604/18, 522/19879/18, 145/1669/19, 677/1456/18, реалізуючи право на судовий захист і звертаючись до суду з позовом про визнання недійсними правочинів, стороною якого не є, позивач зобов'язаний довести (підтвердити) в установленому законом порядку, яким чином оспорюваний ним договір порушує (зачіпає) його права та законні інтереси, а суд, у свою чергу, - перевірити доводи та докази, якими позивач обґрунтовує такі свої вимоги, і в залежності від встановленого вирішити питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту позивача.
Відсутність порушеного або оспорюваного права позивача є підставою для ухвалення рішення про відмову у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин.
Оспорювати правочин у суді може одна із сторін правочину або інша заінтересована особа.
За відсутності визначення поняття «заінтересована особа» такою особою є кожен, хто має конкретний майновий інтерес в оспорюваному договорі. Вимоги заінтересованої особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним, спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину.
Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав.
Самі по собі дії осіб, зокрема, щодо вчинення правочинів, навіть якщо вони здаються іншим особам неправомірними, не можуть бути оспорені в суді, поки ці особи не доведуть, що такі дії порушують їх права.
Особа, яка звертається до суду з позовом про визнання недійсним договору повинна довести конкретні факти порушення її майнових прав та інтересів, а саме: має довести, що її права та законні інтереси як заінтересованої особи безпосередньо порушені оспорюваним договором і в результаті визнання його недійсним майнові права заінтересованої особи буде захищено та відновлено.
Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Відповідно до ч. 1, 2, 3 ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.
Відповідно ч.1, 2 ст. 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Відповідно ч.1, 2, 5, 6 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).
Верховний Суд, в ході касаційного перегляду судових рішень, неодноразово наголошував щодо необхідності застосування категорій стандартів доказування та зазначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зазначений принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони.
Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує.
Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний.
Подібний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 02.10.2018 у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18, від 18.11.2019 у справі №902/761/18, від 04.12.2019 у справі № 917/2101/17.
Такий підхід узгоджується з судовою практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), який у рішенні від 23.08.2016 у справі "Дж. К. та Інші проти Швеції" зазначив, що "у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування "поза розумним сумнівом" ("beyond reasonable doubt"). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням "балансу вірогідностей". … Суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри".
ОСОБА_1 не була стороною Договору купівлі-продажу квартири від 24.04.2020 року, укладеним між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 , та який посвідчено приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Войтовим В.В. та зареєстровано у реєстрі за №378.
Після смерті батька ОСОБА_5 позивачка спадщину не прийняла, тому в силу вимог ЦПК у неї не виникло права володіння та користування спадковим майном.
Посилання в апеляційній скарзу на можливість позивачки звернутися до суду з позовом пронадання додаткового строку для прийняття спадщини, а тому вона має право на спадщину, а отже вправі оспорити правочини (в т.ч. договір купівлі-продажу квартири), які перешкоджають їй особисто набути право власності на спадкове майно - квартиру колегія суддів не бере до уваги, оскільки відповідно до статті 81 ЦПК України доказування не може грунтуватися на припущеннях.
Колегія суддів критично оцінює доводи апеляційної скарги, що договір купівлі-продажу квартири від 24.04.2020 року порушує законні особисті права та інтереси трьох неповнолітніх дітей позивачки, які належать до спадкоємців п'ятої черги, оскільки виходячи з ч. 2 ст. 1223 ЦК України, у разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу.
У п'яту чергу право на спадкування за законом мають інші родичі спадкодавця до шостого ступеня споріднення включно, причому родичі ближчого ступеня споріднення усувають від права спадкування родичів подальшого ступеня споріднення (ч. 1 ст. 1265 ЦК України).
Згідно правової позиції, викладеної в постановах Верховного Суду у справах №№ 539/8/24, 201/8818/21, 404/7153/20, 2-350/2004, 449/496/18, 644/6925/19, у п'яту чергу спадкують наступні родичі спадкодавця: онуки (другий ступінь споріднення); правнуки, прабаба, прадід, племінники (третій ступінь споріднення); двоюрідні брати та сестри, двоюрідні онуки; двоюрідні діди та бабки, двоюрідні брати та сестри (четвертий ступінь споріднення); двоюрідні правнуки, двоюрідні прадіди та прабабки, двоюрідні племінники, двоюрідні дядьки та тітки, троюрідні брати та сестри (п'ятий ступінь споріднення); троюрідні правнуки, троюрідні прадіди та прабабки, троюрідні племінники, троюрідні дядьки та тітки, чотириюрідні брати та сестри (шостий ступінь споріднення).
Враховуючи, що, спадкоємці за законом одержують право на спадкування почергово, а право на спадкування за законом мали на час відкриття спадщини у першу чергу його дружина - ОСОБА_13 , ІНФОРМАЦІЯ_10 та позивачка, яка сама ж стверджує, що прийняла спадщину, онуки, як спадкоємці п'ятої черги, не мали права на спадкування за законом, тому оспорюваним правочином не порушено законних прав та інтересів неповнолітніх дітей позивачки.
Судовий захист повинен бути повним і відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту.
Такі висновки сформульовані в пункті 63 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18 (провадження № 12-204гс19), пункті 50 постанови Великої Палати Верховного Суду від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (провадження № 12-52гс20).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18 (провадження № 12-204гс19) вказано, що ефективний спосіб захисту прав повинен забезпечити поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування, тобто такий захист повинен бути повним та забезпечувати таким чином мету здійснення правосуддя та принцип процесуальної економії (забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту).
Доводи апеляційної скарги щодо обрання позивачкою належного способу захисту своїх прав спростовуються наступним.
Відповідно до правової позиції, викладеної в постанові Верховного Суду від 19 лютого 2025 року у справі № 466/7772/20, у разі порушення (невизнання, оспорювання) суб'єктивного цивільного права чи інтересу у потерпілої особи виникає право на застосування конкретного способу захисту. Цим правом на застосування певного способу захисту і є права, які існують у рамках захисних правовідносин. Тобто спосіб захисту реалізується через суб'єктивне цивільне право, яке виникає та існує в рамках захисних правовідносин (зобов'язань)
Ефективність захисту цивільного права залежить від характеру вимоги, що висувається до порушника та характеру правовідносин, які існують між позивачем та відповідачем.
Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду
Під час оцінки обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення та забезпечити поновлення порушеного права.
Застосування будь-яких засобів правового захисту матиме сенс лише за умови, що обрані суб'єктом порушеного права способи захисту відповідають вимогам закону та є ефективними.
Особа, права якої порушено, може скористатися не будь-яким, а конкретним способом захисту її права чи інтересу. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (до аналогічних правових висновків дійшла в постановах Велика Палата Верховного Суду у справах №№ 338/180/17, 643/21744/19, 143/591/20 та ін.)
Якщо обраний позивачем спосіб захисту порушеного права враховує зміст порушеного права, характер його порушення, наслідки, які спричинило порушення, правову мету, якої прагне позивач, обставини, наслідки порушення, такий спосіб захисту відповідає властивості (критерію) належності.
Іншою не менш важливою, окрім належності, є така властивість (критерій) способу захисту порушених прав та інтересів, як ефективність можливість за наслідком застосування засобу захисту відновлення, наскільки це можливо, порушених прав та інтересів позивача. Ефективним є спосіб захисту, який забезпечує відновлення порушеного права позивача (спричиняє потрібні результати) без необхідності вчинення інших дій з метою захисту такого права, повторного звернення до суду задля відновлення порушеного права. Тобто спосіб захисту, який виходячи з характеру спірних правовідносин та обставин справи здатен призвести до відновлення порушених, невизнаних або оспорюваних прав та інтересів (має найбільший ефект у відновленні). Судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту (до аналогічних правових висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду в постанові від 13 лютого 2024 року у справі № 910/2592/19 та в постанові від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18, а також Верховний Суд у складі суддів об'єднаної палати Касаційного господарського суду в постанові від 17 листопада 2023 року у справі № 910/12832/21).
Рішення суду має остаточно вирішувати спір по суті та захищати порушене право чи інтерес. Якщо для реалізації рішення суду необхідно ще раз звертатися до іншого суду й отримувати ще одне рішення це означає, що обраний спосіб захисту є неефективним (до аналогічних правових висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду в постанові від 13 лютого 2024 року у справі № 910/2592/19).
Наслідком застосування судом того чи іншого способу захисту має бути відновлення порушеного права позивача без необхідності повторного звернення до суду (принцип процесуальної економії).
Виходячи з правової позиції Верховного Суду, викладеної в постанові від 13 березня 2025 року у справі № 760/20898/21, завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (до аналогічних правових висновків дійшов Верховний Суд у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду в постанові від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17).
Спосіб захисту порушеного права повинен бути таким, що найефективніше захищає або відновляє порушене право позивача, тобто повинен бути належним. Належний спосіб захисту повинен гарантувати особі повне відновлення порушеного права та/або можливість отримання нею відповідного відшкодування (до аналогічних правових висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду в постанові від 11 січня 2022 року в справі № 910/10784/16).
Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/ інтересу; сплив позовної давності (до аналогічного правового висновку дійшов Верховний Суд в постанові від 08 листопада 2023 року у справі № 761/42030/21, у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду в постанові від 11 грудня 2023 року у справі № 607/20787/19).
Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/ інтересу; сплив позовної давності (до аналогічного правового висновку дійшов Верховний Суд в постанові від 08 листопада 2023 року у справі № 761/42030/21, у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду в постанові від 11 грудня 2023 року у справі № 607/20787/19).
Застосування будь-якого способу захисту цивільного права та інтересу має бути об'єктивно виправданим та обґрунтованим. Це означає, що: застосування судом способу захисту, обраного позивачем, повинно реально відновлювати його наявне суб'єктивне право, яке порушене, оспорюється або не визнається; обраний спосіб захисту повинен відповідати характеру правопорушення; застосування обраного способу захисту має відповідати цілям судочинства; застосування обраного способу захисту не повинно суперечити принципам верховенства права та процесуальної економії, зокрема не повинно спонукати позивача знову звертатися за захистом до суду (до аналогічних правових висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду в постановах у справах №№ 916/1415/19, 522/1528/15-ц, 209/3085/20). Спосіб захисту права є ефективним тоді, коли він забезпечуватиме поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого поновлення - гарантуватиме можливість отримати відповідну компенсацію. Тобто цей захист має бути повним і забезпечувати у такий спосіб досягнення мети правосуддя та процесуальну економію (до аналогічного правового висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду в постанові від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18).
Розглядаючи справу, суд має з'ясувати: 1) з яких саме правовідносин сторін виник спір; 2) чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; 3) чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права позивача; 4) чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах. Якщо суд дійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню (до аналогічних правових висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду в постанові від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19).
Обраний позивачкою спосіб захисту, виходячи з характеру спірних правовідносин та обставин справи не здатен призвести до поновлення її порушених, невизнаних або оспорюваних прав та інтересів, не є ефективним, оскільки їй необхідно буде вчиняти інші дії з метою захисту таких прав та інтересів, повторно звертатись до суду задля відновлення порушеного права, вживати додаткові засоби захисту, а, отже, судовий захист обраним позивачкою способом захисту не є повним, суперечить принципу процесуальної економії та критерію належності, оскільки не призведе до правової мети, якої прагне позивач, і, відповідно, до досягнення мети правосуддя. Рішення суду при застосуванні такого способу захисту остаточно не вирішує спір по суті та не захищає порушене суб'єктивне право чи інтерес позивачки.
Врахувавши вищезазначені обставини справи, норми права та правові позиції Верховного Суду, суд першої інстанції, перевіривши доводи та докази, якими позивачка аргументує свої вимоги, відмовляючи в задоволенні позову, обґрунтовано виходив з того, що реалізуючи право на судовий захист і звертаючись до суду з позовом про визнання недійсними правочину - договору купівлі-продажу квартири від 24.04.2020 року, стороною якого не є, позивачка не довела в установленому законом порядку, яким чином оспорюваний нею договір порушує (зачіпає) її права та законні інтереси, і, встановивши відсутність порушеного чи оспорюваного права або законного інтересу позивачки, вирішив питання про відсутність підстав для правового захисту позивачки та про його неефективність за допомогою способу захисту, обраному позивачкою у заявленому нею позові, адже приведення сторін недійсного правочину до того стану, який вони мали до вчинення правочину, не призведе до прийняття спадщини позивачкою і не поновить їй право на спадкування спірної квартири, і, відповідно, від цього рішення не залежатиме подальша можливість законної реалізації позивачкою її прав.
Апеляційний суд перевірив доводи апелянта та дійшов висновку, що вони є безпідставними, оскільки відповідно до ч. 3 ст. 12 та ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (справа «Проніна проти України», № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (Burgandothers v. France (Бюрг та інші проти Франції), (dec.); Gorou v. Greece (no. 2) (Гору проти Греції №2) [ВП], § 41).
Право на обґрунтоване рішення дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32.) Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бюрг та інші проти Франції» (Burg and others v. France), (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гору проти Греції» №2) [ВП], § 41» (Gorou v. Greece no.2).
Вагомих, достовірних та достатніх доводів, які б містили інформацію щодо предмета доказування і спростовували висновки суду першої інстанції та впливали на законність і обґрунтованість оскаржуваного рішення, апеляційна скарга не містить.
Доводи апеляційної скарги зводяться до переоцінки доказів.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів скаржника та їх відображення в оскаржуваному судовому рішенні, питання обґрунтованості висновків суду першої інстанції, колегія суддів виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в апеляційній скарзі, не спростовують висновків суду першої інстанції.
За вимогами п.1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Відповідно до вимог ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням вимог матеріального і процесуального права.
Таким чином, колегія суддів дійшла висновку про те, що, розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку згідно з вимогами ст. 76-78, 81, 89, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права, у зв'язку з чим, апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 слід залишити без задоволення, а рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 27 березня 2025 року - без змін.
Керуючись ст. ст. 367, 369, 374, 375, 381, 382, 383, 384, 389, 390 ЦПК України, колегія суддів,-
Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 залишити без задоволення.
Рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 27 березня 2025 року залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення, проте може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту судового рішення.
Повний текст судового рішення складено 25 червня 2025 року.
Головуючий
Судді: