Справа № 120/2293/25
Головуючий суддя 1-ої інстанції - Воробйова Інна Анатоліївна
Суддя-доповідач - Капустинський М.М.
25 червня 2025 року
м. Вінниця
Сьомий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
головуючого судді: Капустинського М.М.
суддів: Сапальової Т.В. Шидловського В.Б. ,
розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Департаменту державного нагляду (контролю) за безпекою на наземному транспорті в особі відділу Державного нагляду (контролю ) у Хмельницькій області на рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 12 травня 2025 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Департаменту державного нагляду (контролю) за безпекою на наземному транспорті в особі відділу Державного нагляду (контролю ) у Хмельницькій області про визнання протиправною та скасування постанови,
ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 , позивач) звернувся до Вінницького окружного адміністративного суду з позовом до відділу державного нагляду (контролю) у Хмельницькій області Державної служби України з безпеки на транспорті (далі - відділ, відповідач), в якому просив визнати протиправною та скасувати постанову №ПШ 133733 від 29.01.2025 р. про застосування адміністративно - господарського штрафу у розмірі 17 000 грн.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що інспекторами здійснено перевірку щодо додержання вимог законодавства про автомобільний транспорт. За наслідками проведеної перевірки складено акт, в якому зафіксовано порушення ст. 48 Закону України "Про автомобільний транспорт". 29.01.2025 р. винесено постанову про застосування адміністративно-господарського штрафу у сумі 17000 грн. Позивач із постановою не погоджується вказуючи, що не є автомобільним перевізником, а тому, не мав обов'язку по встановленню та експлуатації тахографа, відповідно, водій немає мати графік змінності водія. Відтак, відсутні підстави для застосування штрафу за відсутність індивідуальної картки водія або графіку змінності водія. Окремо зазначив, що в ТТН перевізником зазначено ФОП ОСОБА_2 , що вкотре підтверджує, що позивач не здійснював перевезення.
Рішенням Вінницького окружного адміністративного суду від 12 травня 2025 року позов задоволено.
Визнано протиправною та скасовано постанову Відділу державного нагляду (контролю) у Хмельницькій області Державної служби України з безпеки на транспорті №ПШ 133733 від 29.01.2025 р. про застосування адміністративно - господарського штрафу у розмірі 17 000 грн.
Стягнуто на користь ОСОБА_1 сплачений судовий збір 1211,20 грн. за рахунок бюджетних асигнувань Державної служби України з безпеки на транспорті.
Стягнуто на користь ОСОБА_1 витрати на правничу допомогу в сумі 4000 грн. за рахунок бюджетних асигнувань Державної служби України з безпеки на транспорті.
Не погоджуючись з даним рішенням суду, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись на порушення судом норм матеріального права просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення, яким у задоволені позовних вимог відмовити.
В обґрунтування своєї правової позиції зазначає, що за результатами розгляду справи про порушення законодавства про автомобільний транспорт винесена постанова про застосування адміністративно-господарського штрафу у розмірі 17 000,00 грн. за допущення порушення ст. 48 Закону України “Про автомобільний транспорт», а саме: водій транспортного засобу не надав індивідуальної картки водія та автомобіль не обладнаний тахографом. Вказане є безумовною підставою для притягнення автомобільного перевізника до відповідальності.
Враховуючи, що рішення суду першої інстанції ухвалено в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін, суд апеляційної інстанції в порядку п.3 ч.1 ст.311 КАС України розглядає справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, оскільки справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши в межах доводів апеляційної скарги законність та обґрунтованість судового рішення, повноту встановлення обставин справи, застосування норм матеріального і процесуального права, дослідивши матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Судом першої інстанції встановлено, що 06.12.2024 р. посадовими особами Укртрансбезпеки, проводилась рейдова перевірка транспортних засобів перевізників, що здійснюють внутрішні та міжнародні перевезення пасажирів та вантажів.
Результати рейдової перевірки оформлені актом №111555 від 06.12.2024 р., яким зафіксовані порушення , передбачені ст. 48 Закону України "Про автомобільний транспорт", а саме, автомобіль не обладнаний тахографом та у водія відсутні індивідуальна контрольна книжка водія чи графік змінності водія.
Листом Відділу державного нагляду (контролю) у Хмельницькій області Державної служби України з безпеки на транспорті повідомлено ОСОБА_1 про те, що розгляд справи про порушення законодавства про автомобільний транспорт відбудеться 29.01.2025 року о 10:00 год.
На підставі акту перевірки №111555 від 06.12.2024 р. Відділом державного нагляду (контролю) у Хмельницькій області Державної служби України з безпеки на транспорті складено постанову №ПШ 133733 від 29.01.2025 року про застосування адміністративно-господарського штрафу до ОСОБА_1 у розмірі 17000 грн. за порушення вимог статті 48 Закону України "Про автомобільний транспорт", відповідальність за яке передбачено абзацом 3 частини 1 статті 60 Закону України "Про автомобільний транспорт".
Не погоджуючись зі згаданою постановою, позивач звернувся з відповідним позовом до суду.
Ухвалюючи оскаржуване рішення, суд першої інстанції виходив з обґрунтованості вимог позивача, відтак і наявності підстав для задоволення позовних вимог.
Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції по суті спору та, відповідно до ч.1 ст.308 КАС України, переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги відповідача.
Приписами частини 2 статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Засади організації та діяльності автомобільного транспорту визначає Закон України "Про автомобільний транспорт" від 05.04.2001 №2344-ІІІ (далі - Закон №2344-ІІІ, в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин).
Відповідно до частини сьомої статті 6 Закону № 2344-III центральний орган виконавчої влади, що забезпечує реалізацію державної політики з питань безпеки на наземному транспорті, здійснює: державний нагляд і контроль за дотриманням автомобільними перевізниками вимог законодавства, норм на автомобільному транспорті; габаритно-ваговий контроль транспортних засобів у зонах габаритно-вагового контролю, вимоги до облаштування та технічного оснащення яких затверджуються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері автомобільного транспорту.
Положеннями частини 1 статті 48 Закону №2344-III передбачено, що автомобільні перевізники, водії повинні мати і пред'являти особам, які уповноважені здійснювати контроль на автомобільному транспорті та у сфері безпеки дорожнього руху, документи, на підставі яких виконують вантажні перевезення.
Згідно із частиною другою статті 48 Закону №2344-ІІІ документами для здійснення внутрішніх перевезень вантажів є: для автомобільного перевізника - документ, що засвідчує використання транспортного засобу на законних підставах, інші документи, передбачені законодавством; для водія - посвідчення водія відповідної категорії, реєстраційні документи на транспортний засіб, товарно-транспортна накладна або інший визначений законодавством документ на вантаж, інші документи, передбачені законодавством.
При оформленні товарно-транспортної накладної вантажовідправник зазначає такі обов'язкові реквізити: дата і місце складання; вантажовідправник (повне найменування (прізвище, ім'я, по батькові), код платника податків згідно з Єдиним державним реєстром підприємств та організацій України або податковий номер, реєстраційний номер облікової картки платника податків чи серія та номер паспорта (для фізичних осіб, які через свої релігійні переконання відмовляються від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків та повідомили про це відповідний контролюючий орган і мають відмітку в паспорті); автомобільний перевізник (повне найменування (прізвище, ім'я, по батькові), код платника податків згідно з Єдиним державним реєстром підприємств та організацій України або податковий номер, реєстраційний номер облікової картки платника податків або серію та номер паспорта (для фізичних осіб, які через свої релігійні переконання відмовляються від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків та повідомили про це відповідний контролюючий орган і мають відмітку у паспорті), прізвище, ім'я, по батькові водія та номер його посвідчення; вантажоодержувач (повне найменування (прізвище, ім'я, по батькові), код платника податків згідно з Єдиним державним реєстром підприємств та організацій України або податковий номер, реєстраційний номер облікової картки платника податків чи серія та номер паспорта (для фізичних осіб, які через свої релігійні переконання відмовляються від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків та повідомили про це відповідний контролюючий орган і мають відмітку в паспорті); транспортний засіб (марка, модель, тип, реєстраційний номер автомобіля, причепа/напівпричепа), його параметри із зазначенням довжини, ширини, висоти, загальної ваги, у тому числі з вантажем, та маси брутто; пункти завантаження і розвантаження.
Із процитованого слідує, що перелік документів, визначений нормою закону для здійснення внутрішніх перевезень вантажів, не є вичерпним.
Відповідно до статті 18 Закону №2344-ІІІ з метою організації безпечної праці та ефективного контролю за роботою водіїв транспортних засобів автомобільні перевізники зобов'язані: організовувати роботу водіїв транспортних засобів, режими їх праці та відпочинку відповідно до вимог законодавства України; здійснювати заходи, спрямовані на забезпечення безпеки дорожнього руху; забезпечувати виконання вимог законодавства з питань охорони праці; здійснювати організацію та контроль за своєчасним проходженням водіями медичного огляду, забезпечувати їх санітарно-побутовими приміщеннями й обладнанням.
Контроль за роботою водіїв транспортних засобів має забезпечувати належне виконання покладених на них обов'язків і включає організацію перевірок режимів їх праці та відпочинку, а також виконання водіями транспортних засобів вимог цього Закону та законодавства про працю.
Положення щодо режимів праці та відпочинку водіїв транспортних засобів визначається законодавством.
Так, наказом Міністерства транспорту та зв'язку України № 340 від 07.06.2010 року, що зареєстрований в Міністерстві юстиції України 14.09.2010 року за №811/18106 затверджено Положення про робочий час і час відпочинку водіїв колісних транспортних засобів (Положення № 340).
Відповідно до п. 6.1. Положення № 340, автобуси, що використовуються для нерегулярних і регулярних спеціальних пасажирських перевезень, для регулярних пасажирських перевезень на міжміських автобусних маршрутах протяжністю понад 50 км, вантажні автомобілі з повною масою понад 3,5 тонн повинні бути обладнані діючими та повіреними тахографами.
Колегія суддів акцентує увагу, що належний позивачеві транспорт є вантажним автомобілем масою понад 3, 5 тонн, а отже такий має бути обладнаний діючими та повіреними тахографами.
Згідно з п. 6.3. Положення 340 передбачено, що водій, який керує транспортним засобом, що не обладнаний тахографом веде індивідуальну контрольну книжку водія або повинен мати копію графіка змінності водіїв.
Тобто, законодавець визначив, що іншим способом контролю водіїв є індивідуальна контрольна книжка, яка відображає відомості про тривалість змінного періоду керування або копію графіка змінності водіїв.
Отже, за відсутності необхідних документів, протоколу перевірки та адаптації пристрою тахографа, без оформлення індивідуальної контрольної книги водія, на підставі яких виконуються вантажні перевезення до фізичних або юридичних осіб, які здійснюють на комерційній основі чи за власний кошт перевезення вантажів транспортними засобами, застосовуються адміністративно-господарські штрафи.
Вказана правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 11.02.2020 р. у справі №820/4624/17.
В силу частини першої статті 60 Закону № 2344-ІІІ за порушення законодавства про автомобільний транспорт до автомобільних перевізників застосовуються адміністративно-господарські штрафи, зокрема, за перевезення пасажирів та вантажів за відсутності на момент проведення перевірки документів, визначених статтями 39 і 48 цього Закону, передбачено штраф у розмірі однієї тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
Колегія суддів враховує, що Верховний Суд вже сформував правовий висновок у подібних правовідносинах щодо застосування положень статті 48 Закону № 2344-III в контексті реалізації повноважень Укртрансбезпеки щодо притягнення суб'єктів господарської діяльності до адміністративної відповідальності, який викладено у постановах від 06 вересня 2023 року справі № 120/5064/22, від 16 серпня 2023 року у справі № 160/12371/22, від 19 жовтня 2023 року у справі № 640/27759/21, від 22 лютого 2024 р. № 520/4486/23, від 10.10.2024 р. № 420/15732/22. Висновки, у вказаних справах є релевантними до обставин цієї справи, суд не бачить підстав для відступу від них і надалі зауважує таке.
Так, Верховний Суд, проаналізувавши наведені положення законодавства у постанові від 19 жовтня 2023 року у справі № 640/27759/21 зазначив, що в контексті належного установлення автомобільного перевізника, щодо якого проводиться перевірка, варто виходити із того, що у кожному такому випадку уповноважений контролюючий орган зобов'язаний встановити, а особа, транспортний засіб якої перевіряється, зобов'язана надати документи, які містять беззаперечну інформацію щодо предмета такої перевірки, зокрема інформацію про автомобільного перевізника.
Верховний Суд зауважив, що основну інформацію для притягнення особи до відповідальності, а також для можливого наступного оскарження особою дій Укртрансбезпеки, несуть саме ті документи, які особа (водій транспортного засобу або інша компетентна особа автомобільного перевізника) подає контролюючому органу в момент виявлення порушення та/або під час безпосереднього розгляду питання про притягнення до адміністративної відповідальності.
У постанові від 22.02.2023 у справі № 240/22448/20 за схожих обставин справи Верховний Суд зауважив на тому, що під час такого контролю можуть виникати ситуації, коли обсяг (перелік) наданих документів недостатній для встановлення всіх обставин, які мають значення для настання відповідальності. Але й адміністративно-господарський штраф (відповідно до статті 60 Закону № 2344-III) накладається не на місці габаритно-вагового контролю. Для цього призначається розгляд справи, під час якого посадова особа територіального органу Укртрансбезпеки має з'ясувати, зокрема, особу порушника, адже видається очевидним, що автомобільний перевізник не може встановлюватися на основі самих лише слів водія транспортного засобу, які зафіксовані в акті проведення перевірки (додержання вимог законодавства про автомобільний транспорт під час перевезення пасажирів і вантажів автомобільним транспортом).
Натомість, нові докази, які подають заінтересовані особи, зокрема до суду, який розглядає відповідний спір, після визначення контролюючим органом належного перевізника та його притягнення до адміністративної відповідальності мають оцінюватися, на думку Верховного Суду, із розумною критикою та із чітким застосуванням критеріїв належності, допустимості, достовірності та достатності таких нових доказів, а також їх взаємозв'язку із документами, які були надані контролюючому органу в момент перевірки.
За висновком Верховного Суду у справі № 640/27759/21 тільки такий підхід забезпечить дотримання принципу належного виконання учасниками спірних правовідносин вимог законодавства, яке регулює перевезення пасажирів та вантажів, та реалізацію принципу правової визначеності у спорах щодо встановлення дійсного автомобільного перевізника компетентним органом, який контролює дотримання державної політики з питань безпеки на наземному транспорті.
У постанові від 22 лютого 2023 року у справі № 240/22448/20 Верховний Суд зауважував на тому, що відповідальність за порушення законодавства про автомобільний транспорт, передбачена статтею 60 Закону № 2344-III, застосовується до автомобільних перевізників, а не до власників/користувачів транспортного засобу, яким перевозиться вантаж. При цьому, автомобільний перевізник не може визначатися тільки на підставі реєстраційних документів на транспортний засіб (адже такі дані не завжди можуть збігатися).
Аналогічні висновки за схожих обставин справи викладені Верховним Судом у постановах від 23 серпня 2023 року у справі № 600/1407/22-а та від 12 жовтня 2023 року у справі № 280/3520/22.
Так, судом встановлено, що під час проведення рейдової перевірки зупинено транспортний засіб, державний реєстраційний номер НОМЕР_1 під керуванням водія ОСОБА_3 ,
Колегія суддів вказує, що матеріали справи не містять документів, що свідчать про передачу права користування транспортним засобом іншій фізичній особі на підставі договору позички (передачі, оренди, тощо) транспортного засобу для здійснення діяльності з перевезення вантажів Захаренкова А.В.
Більш того, в ТТН №Р1637 від 05.12.2024 р., яка надана відповідачем зазначено автомобільним перевізником ФОП ОСОБА_2 , а не ОСОБА_1 , що є різними особами.
Згідно з частиною першою статті 1 Закону № 2344-III автомобільний перевізник - фізична або юридична особа, яка здійснює на комерційній основі чи за власний кошт перевезення пасажирів чи (та) вантажів транспортними засобами.
Таким чином, відповідальність за порушення вимог законодавства у сфері автомобільного транспорту під час перевезення вантажів несуть саме перевізники.
Відповідно до частини першої статті 33 Закону № 2344-III автомобільним перевізником, що здійснює перевезення вантажів на договірних умовах, є суб'єкт господарювання, який відповідно до законодавства надає послугу згідно з договором про перевезення вантажу транспортним засобом, що використовується на законних підставах.
При цьому, відомості щодо перевізника зазначаються в товарно-транспортній накладній, яка надається працівникам Укртрансбезпеки для перевірки, оскільки під час руху основним документом, який надає відомості про автомобільного перевізника і про перевезення вантажу, є товарно-транспортна накладна, яка використовується для внутрішніх перевезень в межах України.
Колегія суддів виходить з того, що позивач не може вважатися автомобільним перевізником в розумінні Закону України "Про автомобільний транспорт", оскільки він не надавав жодних послуг з перевезення на підставі чинного законодавства.
При цьому, на підставі самих лише реєстраційних документів на транспортний засіб не визначити суб'єкта, який має нести відповідальність за порушення законодавства про автомобільний транспорт. Ці вихідні дані орган контролю отримує на місці перевірки, тоді як постанова про застосування адміністративно-господарського штрафу виноситься за результатами розгляду справи в територіальному органі Укртрансбезпеки і саме під час її розгляду і має бути встановлений суб'єкт (особа порушника), який в розумінні частини першої статті 60 Закону № 2344-ІІІ має нести відповідальність за порушення вимог цього Закону.
Відповідна позиція викладена в постанові ВС від 06 березня 2024 року у справі № 200/4052/22.
Враховуючи зазначене вище колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов вірного висновку про те, що позивач здійснював чи надавав послуги з перевезення вантажу, відповідачем не надано. Отже, спірна постанова є протиправною та підлягає скасуванню.
Переглядаючи правомірність прийнятого судом першої інстанції рішення в частині відшкодування витрат на професійну правничу допомогу, то колегія суддів зазначає таке.
Відповідно до положень статті 132 КАС України, судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати: 1) на професійну правничу допомогу; 2) сторін та їхніх представників, що пов'язані із прибуттям до суду; 3) пов'язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертиз; 4) пов'язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; 5) пов'язані із вчиненням інших процесуальних дій або підготовкою до розгляду справи.
Статтею 134 КАС України визначено, що витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.
Для цілей розподілу судових витрат:
1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;
2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Згідно з пунктом 4 частини першої статті 1 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" договір про надання правової допомоги - це домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об'єднання) зобов'язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов'язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.
Відповідно до статті 30 вказаного Закону, гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини.
Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.
Відповідно до частини 7 статті 139 КАС України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).
Аналіз наведених правових норм дає підстави вважати, що документально підтверджені судові витрати підлягають компенсації сторін, яка не є суб'єктом владних повноважень та на користь якої ухвалене рішення, за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень. При цьому, склад та розмір витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги, документи, що свідчать про оплату обґрунтованого гонорару та інші витрати, пов'язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку.
На підтвердження понесення витрат на правничу допомогу представником позивача надано договір про надання правової допомоги від 04.02.2025 року, за умовами якого адвокат зобов'язується надавати клієнту юридичні послуги та правничу допомогу щодо оскарження постанови №ПШ 133733 від 29.01.2025 р. про застосування адміністративно - господарського штрафу у розмірі 17 000 грн. Також встановлено фіксований гонорар в розмірі 4 000 грн. Окрім того долучено чек від 05.02.2025 р. про сплату послуг та детальний опис наданих послуг від 17.02.2025 р.
Згідно висновків, викладених Верховним Судом у постанові від 09.04.2019 р. по справі №826/2689/15, надання належних та допустимих доказів на підтвердження витрат, понесених у зв'язку з вчиненням окремих процесуальних дій поза судовим засіданням, а також часу, витраченого на підготовку позовної заяви та інших процесуальних документів, з урахуванням тривалості розгляду справи, є підставою для задоволення вимог про відшкодування витрат на правничу допомогу.
Колегія суддів також вказує, що у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 квітня 2023 року по справі № 760/10847/20-ц (http://surl.li/hrmqh) було сформульовано висновок, що у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою, чи тільки має бути сплачено.
Так, в договорі про надання правової допомоги від 04.02.2025 року. Вказано, що клієнту буде надано допомогу щодо оскарження постанови №ПШ 133733 від 29.01.2025 р. про застосування адміністративно - господарського штрафу у розмірі 17000 грн. В підтвердження оплати послуг надано фіксований чек на суму 4 000 грн.
Враховуючи зазначене вище колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов вірного висновку про те, що витрати на правничу допомогу підлягають відшкодуванню в повному розмірі, у розмірі 4000 грн.
Підсумовуючи викладене, колегія суддів приходить до висновку, що суд першої інстанції при вирішенні даного публічно-правового спору правильно встановив фактичні обставини справи та надав їм належну правову оцінку, а доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують та не дають правових підстав для скасування оскаржуваного судового рішення.
Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.
Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
За таких підстав апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.
Керуючись ст.ст. 243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд
апеляційну скаргу Департаменту державного нагляду (контролю) за безпекою на наземному транспорті в особі відділу Державного нагляду (контролю ) у Хмельницькій області залишити без задоволення, а рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 12 травня 2025 року - без змін.
Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку згідно зі ст.ст.328, 329 КАС України.
Головуючий Капустинський М.М.
Судді Сапальова Т.В. Шидловський В.Б.