П'ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
25 червня 2025 р.м. ОдесаСправа № 420/32083/24
Перша інстанція: суддя Андрухів В.В.,
повний текст судового рішення
складено 26.02.2025, м. Одеса
П'ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
головуючого судді -Кравченка К.В.,
судді -Джабурія О.В.,
судді -Вербицької Н.В.,
розглянувши у порядку письмового провадження апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 26 лютого 2025 року по справі за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії, -
У жовтні 2024 року ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся до суду з позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області (далі - відповідач, ГУ ПФУ в Одеській області), в якому просив:
- визнати протиправним та скасувати рішення про відмову у призначенні пенсії Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області №155150004455 від 19.06.2024 року;
- зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Одеській області призначити та виплачувати ОСОБА_1 пенсію із зниженням пенсійного віку відповідно до ст.55 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» з 01.06.2024 року.
В обґрунтування позовних вимог було зазначено, що з 2019 року позивач неодноразово звертався до ГУ ПФУ в Одеській області із заявою про призначення пенсії за віком із зниженням пенсійного віку відповідно ст.55 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи». Листом від 12.11.2019 р. №72/02-13 Любашівським відділом обслуговування громадян Управління обслуговування громадян ГУ ПФУ в Одеській області позивачу повідомлено про можливе набуття права на призначення пенсії із зниженням пенсійного віку у віці 58 років при наявності страхового стажу не менше 30 років, за умови підтвердження постійного проживання або роботи у зоні безумовного (обов'язкового) відселення за умови, що станом на 01.01.1993 року позивач проживав або відпрацював у цій зоні не менше 2 роки зменшується пенсійний вік 1 рік за кожний рік проживання, роботи.
У 2023 році, коли позивачу виповнилося 58 років, він повторно звернувся до відповідача з заявою від 01.06.2023 р. з питання призначення пенсії з зниженням пенсійного віку. На його звернення прийнято рішення про відмову у призначенні пенсії від 09.06.2023 р. №155150004455 з підстав не надання підтверджуючих довідок проживання у зоні гарантованого добровільного відселення станом на 01.01.1993 р..
На звернення позивача до Урядового контактного центру листом Управління обслуговування громадян від 03.08.2023 р. позивачу відмовлено у призначенні пенсії у зв'язку із відсутністю підтверджуючих документів, зокрема, про проживання у зоні гарантованого добровільного відселення станом на 01.01.1993 р.; не врахування періодів роботи відповідно до трудової книжки від 05.01.1983 р. серія НОМЕР_1 , оскільки дата народження дописана іншим чорнилом; організації, зазначені в записах трудової книжки, знаходяться на території держави, з якою розірвано дипломатичні відносини; до розрахунку страхового стажу не зараховані періоди роботи з 03.01.1983 р. по 27.10.1988 р. в колгоспі «Леніна», через відсутність відомостей про встановлений мінімум та фактичну кількість відпрацьованих вихододнів; до розрахунку страхового стажу не зараховані періоди роботи з 24.10.1994 р. по 15.05.1995 р. у фермерському господарстві «Руно», через відсутність відомостей про сплату страхових внесків до Пенсійного фонду України.
Враховуючи всі вимоги пенсійного органу, позивач 10.06.2024р. повторно звернувся до відповідача та надав необхідний пакет документів та пояснення.
Рішенням від 19.06.2024 р. №155150004455 позивачу відмовлено у призначенні пенсії з підстав, наведених у попередніх відмовах. Також цим рішенням визначено, що період роботи/проживання у зоні гарантованого добровільного відселення станом на 01.01.1993 р. складає 00 років 00 місяців.
Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 26.02.2025 року позов задоволено частково наступним чином:
Визнано протиправним та скасовано рішення про відмову у призначенні пенсії Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області №155150004455 від 19.06.2024 року.
Зобов'язано Головне управління Пенсійного фонду України в Одеській області зарахувати до страхового стажу ОСОБА_1 періоди роботи в колгоспі з 03.01.1983 по 27.10.1988, з 05.07.1990 по 30.11.1990 та з 03.12.1990 по 07.01.1991 р. згідно записів трудової книжки НОМЕР_1 від 05.01.1983 р., та періоди роботи в російській федерації з 13.06.1992 р. по 14.10.1992 р., з 02.12.1992 р. по 06.08.1993 р. та з 11.11.1993 р. по 02.02.1994 р. згідно записів трудової книжки НОМЕР_1 від 05.01.1983.
Зобов'язано ГУ ПФУ в Одеській області повторно розглянути заяву ОСОБА_1 від 10.06.2024 р. про призначення пенсії зі зменшенням пенсійного віку, встановленого статтею 26 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», відповідно до статті 55 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», з урахуванням висновків суду, наведених у цьому рішенні.
Не погоджуючись з вказаним рішенням, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій, вказуючи на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просить рішення суду першої інстанції скасувати та прийняти нову постанову, якою відмовити в задоволенні позовних вимог.
В обґрунтування вимог апеляційної скарги апелянт зазначив про неправильне застосування судом першої інстанції положень статті 55 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» у зв'язку з тим, що станом на 01.01.1993 року у позивача відсутній необхідний строк проживання або роботи у зоні посиленого радіологічного контролю у розмірі 4 роки.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла наступного.
З матеріалів справи вбачається та судом першої інстанції встановлено, що позивач є потерпілим від Чорнобильської катастрофи (категорія 3), що підтверджується посвідченням потерпілого від Чорнобильської катастрофи серії НОМЕР_2 від 24.09.2015 р. (а.с.20).
Відповідно листа Департаменту соціальної та сімейної політики Одеської обласної державної адміністрації від 25.10.2019 р. (а.с.31) загальний строк проживання позивача в зоні безумовного (обов'язкового) відселення 2 роки 7 місяців 10 днів, в період з 1988-1999 роки, а не з моменту аварії, що згідно з діючим законодавством відповідає категорії 3.
З 2019 року позивач неодноразово звертався до ГУ ПФУ в Одеській області із заявою про призначення пенсії за віком із зниженням пенсійного віку відповідно ст. 55 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи».
Листом від 12.11.2019 р. №72/02-13 (а.с.32) Любашівським відділом обслуговування громадян Управління обслуговування громадян ГУ ПФУ в Одеській області позивачу повідомлено про можливе набуття права на призначення пенсії із зниженням пенсійного віку у віці 58 років при наявності страхового стажу не менше 30 років, за умови підтвердження постійного проживання або роботи у зоні безумовного (обов'язкового) відселення за умови, що станом на 01.01.1993 року позивач проживав або відпрацював у цій зоні не менше 2 роки зменшується пенсійний вік 1 рік за кожний рік проживання, роботи.
У 2023 році, після виповнення позивачу 58 років, він повторно звернувся до відповідача з заявою від 01.06.2023 року з питання призначення пенсії з зниженням пенсійного віку.
Як вказує позивач, за його зверненням від 01.06.2023 року відповідачем прийнято рішення про відмову у призначенні пенсії від 09.06.2023 р. №155150004455 з підстав не надання підтверджуючих довідок проживання у зоні гарантованого добровільного відселення станом на 01.01.1993 року.
На звернення позивача до Урядового контактного центру листом Управління обслуговування громадян ГУ ПФУ в Одеській області від 03.08.2023 р. (а.с.33) позивачу повідомлено, що за заявою від 01.06.2023 року йому відмовлено у призначенні пенсії у зв'язку з відсутністю підтверджуючих документів, зокрема, про проживання у зоні гарантованого добровільного відселення станом на 01.01.1993 р.; до розрахунку страхового стажу не зараховано періоди роботи відповідно до трудової книжки від 05.01.1983 р. серія НОМЕР_1 , оскільки дата народження дописана іншим чорнилом; організації, зазначені в записах трудової книжки, знаходяться на території держави, з якою розірвано дипломатичні відносини; до розрахунку страхового стажу не зараховані періоди роботи з 03.01.1983 р. по 27.10.1988 р. в колгоспі «Леніна», через відсутність відомостей про встановлений мінімум та фактичну кількість відпрацьованих вихододнів; до розрахунку страхового стажу не зараховані періоди роботи з 24.10.1994 р. по 15.05.1995 р. у фермерському господарстві «Руно», через відсутність відомостей про сплату страхових внесків до Пенсійного фонду України.
Враховуючи зазначені вимоги пенсійного органу, позивач 10.06.2024 року повторно звернувся до відповідача з заявою про призначення пенсії за віком згідно ст.55 Закону №796 та надав необхідний пакет документів та пояснення. Рішенням від 19.06.2024 р. №155150004455 (а.с.19) позивачу відмовлено у призначенні пенсії.
Відповідач до страхового стажу позивача не зарахував періоди роботи в колгоспі з 03.01.1983 по 27.10.1988, з 05.07.1990 по 30.11.1990 та з 03.12.1990 по 07.01.1991 р. згідно записів трудової книжки НОМЕР_1 від 05.01.1983 (21-24), оскільки відсутні довідки про відпрацьований та встановлений мінімум трудової участі в колгоспі та відсутня інформація про перейменування та реорганізацію колгоспу.
Відповідач до страхового стажу позивача не зарахував періоди роботи в Росії з 13.06.1992 р. по 14.10.1992 р., з 02.12.1992 р. по 06.08.1993 р. та з 11.11.1993 р. по 02.02.1994 р. згідно записів трудової книжки НОМЕР_1 від 05.01.1983 (21-24), оскільки 01.01.2023р. рф припинила участь в Угоді про гарантії прав держав-учасників Співдружності незалежних держав в галузі пенсійного забезпечення, укладеної 13.03.1992 р., у зв'язку з чим стаж роботи зараховується по 31.12.1991 р.
Відповідач вважає, що період роботи (проживання) на території зони гарантованого добровільного відселення документами не підтверджено, оскільки заявник не надав документи про місце проживання (роботи). Рішенням визначено, що період роботи/проживання у зоні гарантованого добровільного відселення станом на 01.01.1993 р. складає 00 років 00 місяців.
Не погодившись з рішенням відповідача від 19.06.2024 року, позивач звернувся до суду з даним позовом.
Задовольняючи позовні вимоги частково, суд першої інстанції дійшов висновку про необхідність покласти на відповідача обов'язок зарахувати до страхового стажу позивачу періоди роботи в колгоспі з 03.01.1983 по 27.10.1988, з 05.07.1990 по 30.11.1990 та з 03.12.1990 по 07.01.1991 р. згідно записів трудової книжки НОМЕР_3 від 05.01.1983 р., та періоди роботи в російській федерації з 13.06.1992 р. по 14.10.1992 р., з 02.12.1992 р. по 06.08.1993 р. та з 11.11.1993 р. по 02.02.1994 р. згідно записів трудової книжки НОМЕР_1 від 05.01.1983, а також обов'язок повторно розглянути заяву позивача про призначення пенсії, з врахуванням висновків суду про безпідставність не врахування до загального страхового стажу періодів роботи згідно записів трудової книжки НОМЕР_1 від 05.01.1983.
Колегія суддів при вирішенні даного спору виходить з наступного.
Так, спірним Рішенням від 19.06.2024 р. №155150004455 позивачу відмовлено у призначенні пенсії ще на підставі того, що відповідач до страхового стажу позивача не зарахував періоди роботи в колгоспі з 03.01.1983 по 27.10.1988, з 05.07.1990 по 30.11.1990 та з 03.12.1990 по 07.01.1991 р. згідно записів трудової книжки НОМЕР_1 від 05.01.1983 (21-24), оскільки відсутні довідки про відпрацьований та встановлений мінімум трудової участі в колгоспі та відсутня інформація про перейменування та реорганізацію колгоспу.
Відповідно до статті 24 Закону №1058-IV встановлено, що страховий стаж - період (строк), протягом якого особа підлягає загальнообов'язковому державному пенсійному страхуванню та за який щомісяця сплачені страхові внески в сумі не меншій, ніж мінімальний страховий внесок. Період, протягом якого особа, яка підлягала загальнообов'язковому державному соціальному страхуванню на випадок безробіття, отримувала допомогу по безробіттю (крім одноразової її виплати для організації безробітним підприємницької діяльності) та матеріальну допомогу у період професійної підготовки, перепідготовки або підвищення кваліфікації, включається до страхового стажу.
Страховий стаж обчислюється територіальними органами Пенсійного фонду відповідно до вимог цього Закону за даними, що містяться в системі персоніфікованого обліку, а за періоди до впровадження системи персоніфікованого обліку - на підставі документів та в порядку, визначеному законодавством, що діяло до набрання чинності цим Законом.
Відповідно до частини четвертої статті 24 Закону №1058-IV періоди трудової діяльності та інші періоди, що враховувалися до стажу роботи для призначення пенсії до набрання чинності цим Законом, зараховуються до страхового стажу в порядку і на умовах, передбачених законодавством, що діяло раніше, крім випадків, передбачених цим Законом.
Відповідно до статті 56 Закону України «Про пенсійне забезпечення» від 05.11.1991 №1788-XII (далі - Закон №1788-XII) в редакції до 01.01.2004, до стажу роботи зараховується робота, виконувана на підставі трудового договору на підприємствах, в установах, організаціях і кооперативах, незалежно від використовуваних форм власності та господарювання, а також на підставі членства в колгоспах та інших кооперативах, незалежно від характеру й тривалості роботи і тривалості перерв. При обчисленні стажу роботи в колгоспі за період після 1965 року, якщо член колгоспу не виконував без поважних причин встановленого мінімуму трудової участі в громадському господарстві, враховується час роботи за фактичною тривалістю.
Статтею 62 Закону №1788-XII визначено, що основним документом, що підтверджує стаж роботи, є трудова книжка. Порядок підтвердження наявного стажу при відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Постановою Кабінету Міністрів України від 12 серпня 1993 року №637 затверджено Порядок підтвердження наявного трудового стажу для призначення пенсій за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній (далі Порядок №637 (в редакції, що діяла на момент виникнення спірних правовідносин).
Пунктом 1 цього Порядку передбачено, що основним документом, що підтверджує стаж роботи, є трудова книжка. За відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній трудовий стаж встановлюється на підставі інших документів, виданих за місцем роботи, служби, навчання, а також архівними установами.
Пунктом 3 Порядку №637 визначено, що за відсутності трудової книжки, а також у тих випадках, коли в трудовій книжці відсутні необхідні записи або містяться неправильні чи неточні записи про періоди роботи, для підтвердження трудового стажу приймаються дані, наявні в реєстрі застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування, довідки, виписки із наказів, особові рахунки і відомості на видачу заробітної плати, посвідчення, характеристики, письмові трудові договори і угоди з відмітками про їх виконання та інші документи, які містять відомості про періоди роботи.
Пунктом 20 Порядку №637 встановлено, що у тих випадках, коли в трудовій книжці відсутні відомості, що визначають право на пенсії на пільгових умовах або за вислугу років, установлені для окремих категорій працівників, для підтвердження спеціального трудового стажу приймаються уточнюючі довідки підприємств, установ, організацій або їх правонаступників.
Таким чином, аналіз норм чинного законодавства дозволяє зробити висновок, що надання уточнюючої довідки підприємства, установи або організації необхідне лише у двох випадках: за відсутності трудової книжки або необхідних записів у ній, які визначають право на пільгове пенсійне забезпечення.
Аналогічна позиція викладена Верховним Судом у постановах від 20 лютого 2018 року у справі №234/13910/17 та від 07 березня 2018 року у справі №233/2084/17.
Згідно з підпунктом 1.1 пункту 1 Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників, затвердженої наказом Міністерства праці України, Міністерства юстиції України, Міністерства соціального захисту населення України 29 липня 1993 року №58 (далі Інструкція №58) трудова книжка є основним документом про трудову діяльність працівника. Трудові книжки ведуться на всіх працівників, які працюють на підприємстві, в установі, організації (далі - підприємство) усіх форм власності або у фізичної особи понад п'ять днів, у тому числі осіб, які є співвласниками (власниками) підприємств, селянських (фермерських) господарств, сезонних і тимчасових працівників, а також позаштатних працівників за умови, якщо вони підлягають державному соціальному страхуванню.
Відповідно до пункту 2.4 Інструкції №58 усі записи в трудовій книжці про прийняття на роботу, переведення на іншу постійну роботу або звільнення, а також про нагороди та заохочення вносяться власником або уповноваженим ним органом після видання наказу (розпорядження), але не пізніше тижневого строку, а в разі звільнення - у день звільнення і повинні точно відповідати тексту наказу (розпорядження); записи виконуються арабськими цифрами; записи виконуються акуратно, ручкою кульковою або з пером, чорнилом чорного, синього або фіолетового кольорів, і завіряються печаткою запис про звільнення, а також відомості про нагородження та заохочення.
У пункті 2.6 Інструкції №58 зазначено, що у разі виявлення неправильного або неточного запису відомостей про роботу, переведення, а також про нагородження та заохочення тощо, виправлення виконується власником або уповноваженим ним органом, де було зроблено відповідний запис. Власник або уповноважений ним орган за новим місцем роботи зобов'язаний надати працівнику в цьому необхідну допомогу.
Крім того, аналогічні норми містяться і у постанові Кабінету Міністрів України від 27.04.1993 №301 «Про трудові книжки працівників», з якої випливає, що відповідальність за організацію ведення обліку, зберігання і видачу трудових книжок покладається на керівника підприємства, установи, організації. За порушення встановленого порядку ведення, обліку, зберігання і видачі трудових книжок посадові особи несуть дисциплінарну, а в передбачених законом випадках іншу відповідальність (пункт 4).
Також, у спірний період, діяла Інструкція про порядок ведення трудових книжок на підприємствах, установах, організаціях, затверджена 20.06.1974 №162 ДК СРСР по праці і соціальним питанням (далі - Інструкція №162), норми якої містять положення, подібні положенням Інструкції №58.
Пунктом 1.4 Інструкції №162 визначалося, що питання, пов'язані з порядком ведення трудових книжок, їх зберігання, виготовлення, постачання та обліку, регулюються постановою Ради Міністрів СРСР та ВЦСПС від 06.09.1973 №656 «Про трудові книжки працівників та службовців» (далі - Порядок №656) та цією Інструкцією.
Відповідно до пункту 1 Порядку №656 трудова книжка є основним документом про трудову діяльність робітників і службовців. Трудові книжки ведуться на всіх робітників і службовців державних, кооперативних і громадських підприємств, установ і організацій, які працювали понад 5 днів, у тому числі на сезонних і тимчасових працівників, а також на позаштатних працівників за умови, якщо вони підлягають державному соціальному страхуванню. Пунктом 18 Порядку №656 передбачено, що відповідальність за організацію робіт з ведення, обліку, зберігання та видачі трудових книжок покладається на керівника підприємства, установи, організації. Відповідальність за своєчасне та правильне заповнення трудових книжок, за їх облік, зберігання та видачу несе спеціально уповноважена особа, що призначається наказом (розпорядженням) керівника підприємства, установи, організації. За порушення встановленого порядку ведення, обліку, зберігання та видачі трудових книжок посадові особи несуть дисциплінарну, а у передбачених законом випадках іншу відповідальність.
Безпосередньо, Порядок ведення трудових книжок колгоспників регулювався постановою Ради Міністрів СРСР від 21 квітня 1975 року №310 «Про трудові книжки колгоспників» (далі постанова Ради Міністрів СРСР №310), якою також було затверджено Загальні положення про порядок видачі і ведення трудових книжок колгоспників (далі - Загальні положення).
Пунктом 2 постанови Ради Міністрів СРСР №310 передбачалося, що трудова книжка колгоспника є основним документом про трудову діяльність членів колгоспу.
У пунктах 1, 2, 5 Загальних положень йшлося, що трудова книжка колгоспника є основним документом про трудову діяльність членів колгоспу. Трудові книжки ведуться на всіх членів колгоспу з моменту прийняття їх в члени колгоспу.
В трудову книжку колгоспника вносяться: відомості про колгоспника: прізвище, ім'я, по-батькові, дата народження, освіта, професія, спеціальність; відомості про членство у колгоспі: прийом у члени колгоспу, припинення членства; відомості про роботу: призначення на роботу, переведення на іншу роботу, припинення роботи; відомості про трудову участь: прийнятий у колгоспі річний мінімум трудової участі, його виконання; відомості про нагородження та заохочення: нагородження орденами та медалями, присвоєння почесних звань, нагородження та заохочення за успіхи в роботі, передбачені статутом та правилами розпорядку колгоспу, інші заохочення відповідно до чинного законодавством; відомості про відкриття, на які видано дипломи, про використаних винаходах та раціоналізаторських реченнях та про виплачених у зв'язку з цим винагороди.
Відповідно до пункту 6 Загальних положень всі записи в трудовій книжці колгоспника засвідчуються у всіх розділах за час роботи в колгоспі підписом голови колгоспу або спеціально уповноваженої правлінням колгоспу особи та печаткою.
Обов'язок правильного і точного внесення даних про роботу в трудову книжку і інші документи покладена на роботодавця (пункт 13).
Відтак, саме уповноважена особа колгоспу несе відповідальність за правильність ведення трудової книжки колгоспника.
З аналізу вищенаведеного вбачається, що законодавцем покладено обов'язок ведення трудових книжок на адміністрацію підприємств, тому її не належне ведення не може позбавити позивача права на включення періодів роботи до його страхового стажу і на отримання пенсії з його врахуванням.
Таким чином, недотримання правил ведення трудової книжки може мати негативні наслідки саме для особи, яка допустила такі порушення, а не для робітника, а отже, й не може впливати на його особисті права.
Аналогічна позиція висловлена Верховним Судом в постанові від 06.02.2018 у справі №677/277/17, згідно із якою відповідальність за організацію ведення обліку, зберігання і видачу трудових книжок покладається на керівника підприємства, установи, організації, тому власне недотримання правил ведення трудової книжки може мати негативні наслідки саме для особи, яка допустила такі порушення.
З матеріалів справи вбачається, що трудова книжка колгоспника НОМЕР_1 (а.с.19) містить відомості щодо встановленого річного мінімуму трудової участі та виконаного позивачем річного мінімуму трудової участі за 1983, 1984, 1985, 1987, 1988 та 1990 роки, і лише у 1983 та 1990 роках мінімум трудової участі позивачем не було виконано. Слід при цьому зауважити, що позивач досяг повноліття ІНФОРМАЦІЯ_1 , а отже, мінімум трудової участі за 5 місяців 1983 року має бути меншим, ніж для повнолітньої особи.
Щодо 1990 року, то вказана трудова книжка містить запис про поважність причини невиконання річного мінімуму трудової участі працював з 01.07.1990 по 01.12.1990.
Отже, судова колегія погоджується з висновком суду першої інстанції та зазначає, що доводи пенсійного органу, покладені в основу спірного рішення, щодо не зарахування до страхового стажу позивача періодів роботи в колгоспі з 03.01.1983 по 27.10.1988, з 05.07.1990 по 30.11.1990 та з 03.12.1990 по 07.01.1991 р. згідно записів трудової книжки НОМЕР_1 від 05.01.1983 (21-24), оскільки відсутні довідки про відпрацьований та встановлений мінімум трудової участі в колгоспі та відсутня інформація про перейменування та реорганізацію колгоспу, є недоведеними, безпідставними, суперечать фактичним обставинам справи та чинному законодавству України.
Крім того, спірним Рішенням від 19.06.2024 р. №155150004455 (а.с.19) позивачу відмовлено у призначенні пенсії ще на підставі того, що відповідач до страхового стажу позивача не зарахував періоди роботи в Росії з 13.06.1992 р. по 14.10.1992 р., з 02.12.1992 р. по 06.08.1993 р. та з 11.11.1993 р. по 02.02.1994 р. згідно записів трудової книжки НОМЕР_1 від 05.01.1983 (21-24), оскільки 01.01.2023 р. РФ припинила участь в Угоді про гарантії прав держав-учасників Співдружності незалежних держав в галузі пенсійного забезпечення, укладеної 13.03.1992 р., у зв'язку з чим стаж роботи зараховується по 31.12.1991 р.
За змістом положень статті 62 Закону №1788-ХІІ, основним документом, що підтверджує стаж роботи, є трудова книжка. Порядок підтвердження наявного трудового стажу при відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Пунктами 1, 2 Порядку № 637 визначено, що основним документом, що підтверджує стаж роботи за період до впровадження персоніфікованого обліку у системі загальнообов'язкового державного соціального страхування (далі - персоніфікований облік), є трудова книжка.
Відповідно до частини 2 статті 4 Закону №1058-IV, якщо міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, встановлено інші норми, ніж ті, що передбачені законодавством України про пенсійне забезпечення, то застосовуються норми міжнародного договору.
Відповідно до Закону України від 1 грудня 2022 року №2783-IX «Про зупинення дії та вихід з Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах та Протоколу до Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах від 22 січня 1993 року» зупинено у відносинах з Російською Федерацією та Республікою Білорусь дію Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах, вчиненої від імені України у м. Мінську 22 січня 1993 року і ратифікованої Законом України від 10 листопада 1994 року №240/94-ВР, та Протоколу до Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах від 22 січня 1993 року, вчиненого від імені України у м. Москві 28 березня 1997 року і ратифікованого Законом України від 3 березня 1998 року №140/98-ВР.
Цим же Законом вирішено вийти з Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах, вчиненої від імені України у м. Мінську 22 січня 1993 року і ратифікованої Законом України від 10 листопада 1994 року №240/94-ВР, та Протоколу до Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах від 22 січня 1993 року, вчиненого від імені України у м. Москві 28 березня 1997 року і ратифікованого Законом України від 3 березня 1998 року №140/98-ВР .
Вказаний Закон №2783-IX набрав чинності 23.12.2022 року.
Статтею 13 «Дійсність документів» вказаної Конвенції передбачалося, що документи, що на території однієї з Договірних Сторін виготовлені або засвідчені установою або спеціально на те уповноваженою особою в межах їх компетенції та за установленою формою і скріплені гербовою печаткою, приймаються на територіях інших Договірних Сторін без будь-якого спеціального посвідчення.
Документи, що на території однієї з Договірних Сторін розглядаються як офіційні документи, користуються на територіях інших Договірних Сторін і доказовою силою офіційних документів.
Приписами статті 1 Угоди про гарантії прав громадян держав - учасниць Співдружності Незалежних Держав в сфері пенсійного забезпечення від 13.03.1992 передбачалося, що пенсійне забезпечення громадян держав - учасниць цієї Угоди і членів їх сімей здійснюється згідно з законодавством держави, на території якої вони проживають.
Метою Угоди є взаємне визнання і виконання державами-учасницями зобов'язань «відносно непрацездатних осіб, які набули право на пенсійне забезпечення на їхній території або на території інших республік за період їх входження в СРСР і реалізують це право на території держав-учасниць Угоди». Держави-учасниці цієї Угоди, визнавши відповідальність за пенсійне забезпечення своїх громадян, взяли на себе зобов'язання щодо захисту їхніх пенсійних прав.
Статтею 5 Угоди передбачалося, що ця Угода поширюється на всі види пенсійного забезпечення громадян, які встановлені або будуть встановлені законодавством держав-учасниць Угоди.
Частинами 2-3 статті 6 Угоди було передбачено, що для встановлення права на пенсію громадянам держав-учасників Угоди враховується трудовий стаж, придбаний на території будь-якої з цих держав, а так само на території колишнього СРСР за час до набрання чинності цієї Угоди. Обчислення стажу здійснюється згідно з законодавством Сторони, на території якої відбувалась трудова діяльність.
Таким чином, на громадян України, які працювали на території інших держав учасниць Співдружності Незалежних Держав, які приєднались до вказаної Угоди, розповсюджувалась дія нормативних актів приймаючої Держави в галузі пенсійного забезпечення.
Згідно частини 2 статті 13 Угоди пенсійні права громадян держав-учасниць Співдружності, що виникли відповідно до положень цієї Угоди, не втрачають своєї сили і в разі виходу із Угоди держави-учасниці, на території якої вони проживають.
Аналіз вищенаведених норм вказує на те, що стаж, набутий на території будь-якої з держав-учасниць Угоди, та заробіток (дохід) за періоди роботи, які зараховуються до трудового стажу, враховуються при встановленні права на пенсію та її обчисленні.
Трудовою книжкою позивача, копія якої наявна в матеріалах справи та дійсність якої не ставиться під сумнів відповідачем, підтверджується факт роботи позивача на території російської федерації у спірні періоди, які не враховані до страхового стажу відповідачем.
При цьому, дійсно, Постановою Кабінету Міністрів України від 29.11.2022 №1328 «Про вихід з Угоди про гарантії прав громадян держав - учасниць Співдружності Незалежних Держав у галузі пенсійного забезпечення» постановлено вийти з Угоди про гарантії прав громадян держав - учасниць Співдружності Незалежних Держав у галузі пенсійного забезпечення, вчиненої 13.03.1992 у м. Москві. Вказана Постанова №1328 набрала чинності 02.12.2022 року.
Відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України від 04.02.2023 №107 Деякі питання прийняття на території України під час воєнного стану документів, виданих уповноваженими органами іноземних держав, яка набрала чинності 09.02.2023 року, під час воєнного стану та протягом шести місяців після його припинення або скасування документи, виготовлені або засвідчені на території іноземних держав установою або спеціально на те уповноваженою особою в межах їх компетенції за установленою формою і скріплені гербовою печаткою (зокрема, трудова книжка, диплом про навчання, військовий квиток, свідоцтво про народження, шлюб, розірвання шлюбу, тощо), приймаються на території України без спеціального посвідчення (консульської легалізації, проставлення апостиля) у разі коли станом на 24.02.2022 року такі документи приймалися на території України без спеціального посвідчення.
Згідно статті 58 Конституції України, закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.
У Рішенні Конституційного Суду №1-рп/99 від 09.02.1999 щодо тлумачення частини першої вказаної статті 58 Конституції України зазначено, що за загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплений у частині першій статті 58 Конституції України, за якою дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце. Дія нормативно-правових актів у часі раніше визначалась тільки в окремих законах України (стаття 6 Кримінального кодексу України, стаття 8 Кодексу України про адміністративні правопорушення, стаття 3 Цивільного процесуального кодексу України). Проте, Конституція України, закріпивши частиною першою статті 58 положення щодо неприпустимості зворотної дії в часі законів та інших нормативно-правових актів, водночас передбачає їх зворотну дію в часі у випадках, коли вони пом'якшують або скасовують юридичну відповідальність особи, що є загальновизнаним принципом права. Тобто щодо юридичної відповідальності застосовується новий закон чи інший нормативно-правовий акт, що пом'якшує або скасовує відповідальність особи за вчинене правопорушення під час дії нормативно-правового акта, яким визначались поняття правопорушення і відповідальність за нього.
За статтею 151-2 Конституції України, рішення Конституційного Суду України є обов'язковим до виконання на території України, остаточним і не може бути оскарженим.
Згідно правової позиції Верховного Суду, викладеній у постанові від 19.06.2018 у справі №820/5348/17, розпочатий процес реалізації права, за загальним правилом, повинен бути завершений за чинним на момент початку такого процесу закону (крім випадків, якщо у самому законі не визначений інший порядок), що узгоджується з принципом правої визначеності.
Таким чином, що оскільки позивач працював у російській федерації в той час, коли вищевказані міжнародні договори та угоди були чинні, у пенсійного органу не було підстав не зараховувати стаж роботи позивача на території російської федерації, набутий до часу набрання законної сили відповідним Законом та постановою Уряду про зупинення дії та вихід з Конвенції про вихід з Угоди.
За таких, позивачу, який є громадянином України, працював на території російської федерації у період до зупинення дії у відносинах з Російською Федерацією та Республікою Білорусь та виходу України з Конвенції від 22.01.1993 р. та до виходу України з Угоди від 13.03.1992 року, пенсійний орган не може відмовити у врахуванні до страхового стажу позивача періодів роботи на території Росії.
Таким чином, враховуючи досліджені докази у справі, періоди роботи позивача в російській федерації з 13.06.1992 по 14.10.1992, з 02.12.1992 по 06.08.1993, з 11.11.1993 по 02.02.1994 згідно записів трудової книжки НОМЕР_1 від 05.01.1983 р. мають бути зараховані до страхового стажу позивача.
Крім того, зі змісту оскаржуваного рішення вбачається, що період роботи (проживання) на території зони гарантованого добровільного відселення документами не підтверджено, оскільки заявник не надав документи про місце проживання (роботи).
Основні положення щодо реалізації конституційного права громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, на охорону їхнього життя і здоров'я, створення єдиного порядку визначення категорії зон радіоактивного забруднення територій, умов проживання і трудової діяльності на них, соціального захисту населення визначені Законом України від 28.02.1991 №796-XII «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» (далі - Закон №796-XII).
Пунктом 2 статті 9 Закону №796-ХІІ визначено, що особами, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, інших ядерних аварій та випробувань, військових навчань із застосуванням ядерної зброї, є потерпілі від Чорнобильської катастрофи - громадяни, включаючи дітей, які зазнали впливу радіоактивного опромінення внаслідок Чорнобильської катастрофи.
Згідно з ст.15 Закону №796-XII підставою для визначення статусу потерпілих від Чорнобильської катастрофи, які проживають або працюють на забруднених територіях, є довідка про період проживання, роботи на цих територіях.
Відповідно до п.3 статті 11 Закону №796-XII до потерпілих від Чорнобильської катастрофи належать особи, які постійно проживають або постійно працюють чи постійно навчаються у зонах безумовного (обов'язкового) та гарантованого добровільного відселення, за умови, що вони за станом на 1 січня 1993 року прожили або відпрацювали чи постійно навчалися у зоні безумовного (обов'язкового) відселення не менше двох років, а у зоні гарантованого добровільного відселення - не менше трьох років.
Згідно статті 65 Закону №796-XII документами, які підтверджують статус громадян, постраждалих внаслідок Чорнобильської катастрофи, та надають право користуватися пільгами,
встановленими цим Законом, є посвідчення «Учасник ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС» та «Потерпілий від Чорнобильської катастрофи».
З аналізу наведених норм видно, що єдиним документом, що підтверджує статус потерпілого від Чорнобильської катастрофи, учасника ліквідації наслідків на Чорнобильській АЕС та надає право користування пільгами, встановленими Законом №796-ХІІ, зокрема призначення пенсії зі зменшенням пенсійного віку, встановленого для одержання державних пенсій, є посвідчення «Учасник ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС» або «Потерпілий від Чорнобильської катастрофи», а факт проживання (роботи) на територіях радіоактивного забруднення засвідчують довідки видані органами місцевого самоврядування (підприємствами, установами, організаціями).
Тобто, факт проживання особи на території зони гарантованого добровільного відселення засвідчує довідка органу державної влади чи органу місцевого самоврядування.
Така позиція суду узгоджується з висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постановах від 27.03.2019 у справі №569/7589/17 (№14-560цс18), від 10.04.2019 у справі №162/760/17 (№14-550цс18) та постанові Верховного Суду від 06.05.2020 у справі №381/3359/17 (№61-16015св18).
Так, зі встановленого вище вбачається, що позивач має посвідченням потерпілого від Чорнобильської катастрофи серії НОМЕР_2 від 24.09.2015 р (категорія 3).
Відповідно листів Департаменту соціальної та сімейної політики Одеської обласної державної адміністрації, які містяться в матеріалах справи, (а.с.31, 35) загальний строк проживання позивача в зоні безумовного (обов'язкового) відселення 2 роки 7 місяців 10 днів.
Перелік населених пунктів, віднесених до зон радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи Російської Федерації, затверджено додатком №1 розпорядження уряду РРФСР від 28 грудня 1991 року №237-р зі змінами внесеними розпорядженням уряду Російської Федерації від 25 лютого 1992 року №363-р.
Відповідно до зазначеного переліку с.Крутоберезівка Новозибківського району Брянської області відноситься до зони відселення (щільність забруднення ґрунту цезієм-137 від 15 Ки/Кв.км), що згідно з порівняльною таблицею зон радіоактивного забруднення територій за законами України відповідає зоні безумовного (обов'язкового) відселення.
За таких обставин, колегія суддів погоджується з обраним судом першої інстанції способам захисту порушеного права позивача шляхом визнання протиправним та скасування спірного рішення, покладення на відповідача обов'язок зарахувати до страхового стажу позивачу періоди роботи в колгоспі з 03.01.1983 по 27.10.1988, з 05.07.1990 по 30.11.1990 та з 03.12.1990 по 07.01.1991 р. згідно записів трудової книжки НОМЕР_1 від 05.01.1983 р., та періоди роботи в російській федерації з 13.06.1992 р. по 14.10.1992 р., з 02.12.1992 р. по 06.08.1993 р. та з 11.11.1993 р. по 02.02.1994 р. згідно записів трудової книжки НОМЕР_1 від 05.01.1983, а також обов'язок повторно розглянути заяву позивача про призначення пенсії, з врахуванням висновків суду про безпідставність не врахування до загального страхового стажу періодів роботи згідно записів трудової книжки НОМЕР_1 від 05.01.1983.
Відповідно до п.1 ч.1 ст.315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.
Приписи ст.316 КАС України визначають, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Оскільки судове рішення ухвалене судом першої інстанції з додержанням норм матеріального та процесуального права, на підставі правильно встановлених обставин справи, а доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, то суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін.
Керуючись ст.311, ст.315, ст.316, ст.321, ст.322, ст.325, ст.328 КАС України, апеляційний суд, -
Апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області - залишити без задоволення, а рішення Одеського окружного адміністративного суду від 26 лютого 2025 року - без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення з підстав, передбачених ст.328 КАС України.
Суддя-доповідач К.В. Кравченко
Судді О.В. Джабурія Н.В. Вербицька