24 червня 2025 року справа № 320/2167/25
Київський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Кушнової А.О., за участю секретаря судового засідання Фастівщук А.Г., розглянувши у відкритому підготовчому судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду клопотання представника Дмитрівської сільської ради Бучанського району Київської області про залишення позову без розгляду в адміністративній справі за позовом Заступника керівника Києво-Святошинської окружної прокуратури Київської області в інтересах держави в особі Державного агентства лісових ресурсів України, Центрального міжрегіонального управління лісового та мисливського господарства до Дмитрівської сільської ради Бучанського району Київської області про визнання протиправною бездіяльності, зобов'язання вчинити певні дії,
за участю:
прокурора - Скляр Д.Ю.,
представник позивача (Державного агентства лісових ресурсів України) - не з'явився,
представник позивача (Центрального міжрегіонального управління лісового та мисливського господарства) - Агапова М.В. (в режимі відеоконференції),
представник відповідача - Вачиля А.І., Білінський О.М.
До Київського окружного адміністративного суду через підсистему «Електронний Суд» звернувся заступник керівника Києво-Святошинської окружної прокуратури Київської області (далі - прокурор) в інтересах держави в особі Державного агентства лісових ресурсів України (далі - позивач 1), Центрального міжрегіонального управління лісового та мисливського господарства (далі - позивач 2) з позовом до Дмитрівської сільської ради Бучанського району Київської області (далі - відповідач), в якому просить суд:
- визнати протиправною бездіяльність Дмитрівської сільської ради Бучанського району Київської області щодо неналежного розгляду подання Центрального міжрегіонального управління лісового та мисливського господарства від 22.12.2023 №04-17/1306;
- зобов'язати Дмитрівську сільську раду Бучанського району Київської області розглянути на сесії ради подання Центрального міжрегіонального управління лісового та мисливського господарства від 22.12.2023 №04-17/1306 та вжити заходів у порядку, визначеному ч.ч. 2, 3, 4 ст. 57-1 Земельного кодексу України, щодо віднесення земельних ділянок орієнтовною площею 1302,0842 га в адміністративних межах Дмитрівської сільської ради Бучанського району Київської області до самозалісених.
11.04.2025 через підсистему «Електронний Суд» представником відповідача подано клопотання про залишення позовної заяви без розгляду (т. 2, а.с. 1-69).
В обґрунтування клопотання про залишення позовної заяви без розгляду представник відповідача зазначає, що чинним законодавством не передбачено повноважень Державного агентства лісових ресурсів України та Центрального міжрегіонального управління лісового та мисливського господарства на звернення до суду з позовом про зобов'язання органу місцевого самоврядування прийняти рішення про віднесення земельної ділянки до самозаліснених. Представник Дмитрівської сільської ради Бучанського району Київської області наголошує, що прокурор визначив у позовній заяві орган, в особі якого звертається до суду та захищає інтереси держави, який не має права на звернення із цим позовом, тобто не може набути статус позивача.
Своєю чергою прокурором подані заперечення на клопотання про залишення позовної заяви без розгляду (т. 2, а.с. 94-99), в яких останній наголошує, що компетентним органом з питань реалізації державної політики у сфері лісового господарства є саме Державне агентство лісових ресурсів України та Центральне міжрегіональне управління лісового та мисливського господарства.
Одночасно прокурор посилається на положення статті 57-1 Земельного кодексу України (далі - ЗК України), якою серед іншого регламентовано, що рішення органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування щодо віднесення земельної ділянки до самозалісеної ділянки приймається за поданням відповідного територіального органу центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері лісового господарства.
Відтак, на переконання прокурора, посилання представника відповідача на помилковість визначення прокурором компетентного органу є безпідставним.
При цьому прокурор також звертає увагу на те, що представником відповідача хибно трактовано положення статті 103 Лісового кодексу України та безпідставно сформовано висновки про те, що вона визначає коло суб'єктів, компетентних звертатися до суду.
Вирішуючи подане Дмитрівською сільською радою Бучанського району Київської області про залишення позовної заяви без розгляду, суд враховує наступне.
Згідно з пунктом 3 частини першої статті 131-1 Конституції України, в Україні діє прокуратура, яка здійснює, зокрема, представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.
Частиною третьою статті 53 КАС України встановлено, що у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, вступає за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами.
Згідно з частиною четвертою статті 53 КАС України прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, визначених статтею 169 цього Кодексу
У статті 53 КАС України закріплено, що у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, вступає за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами. У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду, прокурор зазначає про це в позовній заяві, і в такому разі прокурор набуває статусу позивача.
Отже, прокурор у визначених законом випадках наділений повноваженнями здійснювати представництво інтересів держави або конкретної особи шляхом звернення до суду з позовом, якщо таке представництво належним чином обґрунтоване. Виключними випадками, за умови настання яких прокурор може здійснювати представництво інтересів держави в суді, є порушення або загроза порушення інтересів держави. Ключовим для застосування цієї норми є поняття інтерес держави.
Із наведених нормативних положень вбачається, що прокурор як посадова особа державного правоохоронного органу з метою реалізації встановлених для цього органу конституційних функцій вправі звертатися до адміністративного суду із позовною заявою про захист прав, свобод та інтересів громадянина чи держави, але не на загальних підставах, право на звернення за судовим захистом яких гарантовано кожному (стаття 55 Конституції України), а тільки тоді, коли для цього були виняткові умови, і на підставі визначеного законом порядку такого звернення.
Основний Закон та ординарні закони не дають переліку випадків, за яких прокурор здійснює представництво в суді, однак встановлюють оцінні критерії, орієнтири й умови, коли таке представництво є можливим. Здійснювати захист інтересів держави в адміністративному суді прокурор може винятково за умови, коли захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.
Існування інтересу і необхідність його захисту має базуватися на справедливих підставах, які мають бути об'єктивно обґрунтовані (доведені) і переслідувати законну мету. Право на здійснення представництва інтересів держави у суді не є статичним, тобто не має обмежуватися тільки визначенням того, у чиїх інтересах діє прокурор, а спонукає і зобов'язує обґрунтовувати існування права на таке представництво або, інакше кажучи, пояснити (показати, аргументувати), чому в інтересах держави звертається саме прокурор, а не органи державної влади, місцевого самоврядування, їхні посадові чи службові особи, які мають компетенцію на звернення до суду, але не роблять цього.
Знову ж таки, таке обґрунтування повинно основуватися на підставах, за якими можна виявити (простежити) інтерес того, на захист якого відбувається звернення до суду, і водночас ситуацію в динаміці, коли суб'єкт правовідносин, в інтересах якого діє прокурор, неспроможний сам реалізувати своє право на судовий захист.
Для представництва у суді інтересів держави прокурор за законом має визначити й описати не просто передумови спору, який потребує судового вирішення, а виокремити ті ознаки, за якими його можна віднести до виняткового випадку, повинен зазначити, що відбулося порушення або існує загроза порушень економічних, політичних та інших державних інтересів внаслідок протиправних дій (бездіяльності) фізичних або юридичних осіб, що вчиняються у відносинах між ними або з державою.
У зв'язку із наведеним варто зазначити, що закон не передбачає право прокурора на представництво інтересів суспільства загалом, у цілому.
Процесуальні і матеріальні норми, які регламентують порядок здійснення прокурором представництва у суді, чітко й однозначно визначають наслідки, які настають і можуть бути застосовані у разі, якщо звернення прокурора відбувалося з порушенням встановленого законом порядку.
У справі за конституційним поданням щодо офіційного тлумачення положень статті 2 Арбітражного процесуального кодексу України (справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді) Конституційний Суд України в Рішенні від 08 квітня 1999 року № 3-рп/99, з'ясовуючи поняття інтереси держави зазначив, що інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб'єктів права власності та господарювання тощо (п. 3 мотивувальної частини).
Інтереси держави можуть збігатися повністю, частково або не збігатися зовсім з інтересами державних органів, державних підприємств та організацій чи з інтересами господарських товариств з часткою державної власності у статутному фонді. Проте держава може вбачати свої інтереси не тільки в їх діяльності, але й в діяльності приватних підприємств, товариств.
Із врахуванням того, що «інтереси держави» є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах (пункт 4 мотивувальної частини).
Такі правові висновки та їх обґрунтування містяться у постановах Верховного Суду від 08 листопада 2018 року у справі №826/3492/18 та від 23 червня 2020 року у справі №815/1567/16.
Згідно з частиною 3 статті 23 Закону України «Про прокуратуру» від 14.10.2014 №1697-VII (далі - Закон № 1697-VII) прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.
Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті, крім випадку, визначеного абзацом четвертим цієї частини.
Крім цього частиною 4 статті 23 Закону № 1697-VII передбачено, що наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді.
Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва.
Прокурор зобов'язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб'єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб'єктом владних повноважень.
Виключно з метою встановлення наявності підстав для представництва інтересів держави в суді у випадку, якщо захист законних інтересів держави не здійснює або неналежним чином здійснює суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, прокурор має право отримувати інформацію, яка на законних підставах належить цьому суб'єкту, витребовувати та отримувати від нього матеріали та їх копії.
Слід зауважити, що Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні компетентні органи, а не прокурор. Прокурор не повинен вважатися альтернативним суб'єктом звернення до суду і замінювати компетентний орган, який може і бажає захищати інтереси держави. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідний компетентний орган, який усупереч вимогам закону не здійснює захисту або робить це неналежно (постанови Великої Палати Верховного Суду від 13.02.2019 у справі № 826/13768/16, від 05.03.2020 у справі № 9901/511/19, від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18, пункти 45, 47; від 06.07.2021 у справі № 911/2169/20, пункт 8.39, 8.40; від 21.06.2023 у справі № 905/1907/21, пункт 8.56, 8.57).
У пунктах 69, 70 постанови від 26.06.2019 у справі № 587/430/16-ц Велика Палата Верховного Суду зауважила, що оскільки повноваження органів влади, зокрема і щодо здійснення захисту законних інтересів держави, є законодавчо визначеними, суд згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін щодо наявності чи відсутності повноважень органів влади здійснювати у спосіб, який обрав прокурор, захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах. Якщо підставою для представництва інтересів держави прокурор зазначив відсутність органу, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах, цей довід прокурора суд повинен перевірити незалежно від того, чи надав прокурор докази вчинення ним дій, спрямованих на встановлення відповідного органу.
Процедура, передбачена абзацами третім і четвертим частини четвертої статті 23 Закону України «Про прокуратуру» застосовується тільки до встановлення наявності підстав для представництва інтересів держави в суді у випадку, якщо захист законних інтересів держави не здійснює або неналежним чином здійснює суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження з такого захисту.
Аналогічні правові висновки викладені Великою Палатою Верховного Суду в постановах від 15.01.2020 у справі № 698/119/18 (пункт 26), від 15.09.2020 у справі № 469/1044/17 (пункт 34), від 06.07.2021 у справі № 911/2169/20 (пункт 8.19), від 20.07.2022 у справі № 910/5201/19 (пункт 81) від 28.09.2022 у справі № 483/448/20 (пункти 7.11, 7.18), від 20.06.2023 у справі № 633/408/18 (пункти 10.12, 10.19), від 21.06.2023 у справі № 905/1907/21 (пункт 8.37), від 05.07.2023 у справі № 912/2797/21 (пункт 8.4), від 08.11.2023 у справі № 607/15052/16-ц (пункт 8.11), від 08.11.2023 у справі № 607/15052/16-ц (пункт 8.18).
Отже встановлена цим законом умова про необхідність звернення прокурора до компетентного органу перед пред'явленням позову, спрямована на те, аби прокурор надав органу можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18). За позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача.
Тобто визначений частиною 4 статті 23 Закону № 1697-VII обов'язок прокурора перед зверненням з позовом звернутись спершу до компетентного органу стосується звернення до органу, який надалі набуде статусу позивача. У цій статті не йдеться про досудове врегулювання спору і, відповідно, вона не покладає на прокурора обов'язок вживати заходів з такого врегулювання шляхом досудового звернення до суб'єкта, якого прокурор вважає порушником інтересів держави і до якого як до відповідача буде звернений позов.
Іншими словами, прокурор зобов'язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це відповідного суб'єкта лише тоді, коли той має повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах, але не здійснює чи неналежно їх здійснює. У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача (постанови Великої Палати Верховного Суду від 13.02.2019 у справі № 826/13768/16, від 15.01.2020 у справі № 698/119/18, пункти 26, 27; від 11.02.2020 у справі № 922/614/19, пункти 57, 58; від 28.09.2022 у справі № 483/448/20, пункт 7.18; від 08.11.2023 у справі № 607/15052/16-ц, пункт 8.18).
Отже, якщо прокурор звертається до суду з позовною заявою в інтересах держави, він зобов'язаний у позовній заяві вказати підставу для здійснення представництва інтересів, передбачену частиною 3 статті 23 Закону № 1697-VII, та обґрунтувати її.
У такому разі статусу позивача набуває або орган, уповноважений здійснювати функції держави у спірних правовідносинах (за наявності такого органу), або прокурор (у разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду).
Близький за змістом висновок сформульований у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27.02.2020 у справі № 9901/513/19, відповідно до якого прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, визначених статтею 169 Кодексу адміністративного судочинства України.
Натомість якщо суд установить відсутність підстав для представництва прокурором інтересів держави вже після відкриття провадження у справі, то позовну заяву прокурора слід вважати такою, що підписана особою, яка не має права її підписувати. (постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18, пункт 54; від 06.07.2021 у справі № 911/2169/20, пункт 8.41; від 21.06.2023 у справі № 905/1907/21, пункт 8.58).
Отже, процесуальний статус прокурора у справі залежить від наявності чи відсутності повноважень органів влади здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах. Враховуючи наявність або відсутність таких повноважень, прокурор обґрунтовує наявність підстав для представництва інтересів держави. У свою чергу суд оцінює наведене прокурором обґрунтування та у випадку встановлення відсутності підстав для представництва застосовує наслідки, передбачені процесуальний законом.
Резюмуючи викладене, суд зауважує наступне:
1) прокурор звертається до суду в інтересах держави в особі органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, якщо:
- орган є учасником спірних відносин і сам не порушує інтересів держави, але інший учасник порушує (або учасники порушують) такі інтереси;
- орган не є учасником спірних відносин, але наділений повноваженнями (компетенцією) здійснювати захист інтересів держави, якщо учасники спірних відносин порушують інтереси держави;
2) прокурор звертається до суду в інтересах держави як самостійний позивач, якщо:
- відсутній орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах;
- орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, є учасником спірних відносин і сам порушує інтереси держави.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11.06.2024 у справі № 925/1133/18.
Відповідно до пункту 13 статті 28-1 Лісового кодексу України (далі - ЛК України) центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері лісового господарства вирішує інші питання, визначені законами України та покладені на нього актами Президента України.
Постановою Кабінету Міністрів України від 08.10.2014 № 521 затверджено Положення про Державне агентство лісових ресурсів України, відповідно до пункту 1 якого Державне агентство лісових ресурсів України (Держлісагентство) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра захисту довкілля та природних ресурсів і який реалізує державну політику у сфері лісового та мисливського господарства (далі - Положення № 521).
Відповідно до пункту 3 Положення № 521 основними завданнями Держлісагентства є:
1) реалізація державної політики у сфері лісового та мисливського господарства;
2) внесення на розгляд Міністра захисту довкілля та природних ресурсів пропозицій щодо забезпечення формування державної політики у сфері лісового та мисливського господарства.
Згідно з підпунктами 4, 5, 6, 7, 8, 9, 21, 30, 33, 36 пункту 4 Положення № 521 Держлісагентство відповідно до покладених на нього завдань: здійснює державне управління в галузі ведення лісового і мисливського господарства, а також державного контролю за дотриманням вимог нормативно-правових актів щодо ведення лісового господарства (крім державного контролю з карантину рослин та у сфері захисту рослин); здійснює державне управління територіями та об'єктами природно-заповідного фонду в лісах підприємств, установ і організацій, що належать до сфери його управління; організовує ведення лісовпорядкування та впорядкування мисливських угідь; веде державний лісовий кадастр та облік лісів; здійснює моніторинг лісів; приймає рішення про віднесення лісів до відповідної категорії; вносить пропозиції щодо надання в користування мисливських угідь та припинення права користування ними органам, що приймають зазначені рішення; здійснює управління об'єктами державної власності, які належать до сфери управління Держлісагентства; здійснює інші повноваження, визначені законом.
При цьому Держлісагентство здійснює свої повноваження безпосередньо та через утворені в установленому порядку територіальні органи (п. 7 Положення № 521).
Отже Держлісагентство є центральним органом, до основних завдань якого належить, зокрема, реалізація державної політики у сфері лісового господарства та здійснення інших повноважень, визначених законом через утворені в установленому порядку територіальні органи.
Відповідно до частини 1 статті 57-1 ЗК України самозалісена ділянка - це земельна ділянка будь-якої категорії земель (крім земель лісогосподарського призначення, природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення) площею понад 0,5 гектара, вкрита частково чи повністю лісовою рослинністю, залісення якої відбулося природним шляхом.
Згідно з частиною 2 статті 57-1 ЗК України віднесення земельної ділянки приватної власності до самозалісеної ділянки здійснюється її власником, а щодо земельних ділянок державної та комунальної власності - органом, який здійснює розпорядження нею.
Віднесення земельної ділянки, що перебуває у користуванні, заставі, до самозалісеної ділянки здійснюється за погодженням із землекористувачем, заставодержателем.
Рішення органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування щодо віднесення земельної ділянки до самозалісеної ділянки приймається за поданням відповідного територіального органу центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері лісового господарства.
Аналіз наведеного дає суду підстави дійти до висновку, що віднесення земельної ділянки до самозалісеної ділянки здійснюється на підставі подання відповідного територіального органу центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері лісового господарства.
Між тим наказом Держлісагентства від 09.11.2022 № 1005 затверджено Положення про Центральне міжрегіональне управління лісового та мисливського господарства (далі - Положення № 1005), відповідно до пункту 3 якого завданням Управління є реалізація повноважень Держлісагентства у сфері лісового та мисливського господарства на території Київської, Житомирської області, м. Києва.
Разом з цим пунктом 1 Положення № 1005 регламентовано, що Управління є територіальним органом Держлісагентства.
Таким чином Держлісагентство реалізує державну політику у сфері лісового господарства, зокрема через Центральне міжрегіональне управління лісового та мисливського господарства.
Суд зазначає, що згідно з положеннями статті 103 ЛК України спори з питань охорони, захисту, використання та відтворення лісів вирішуються в установленому порядку органами місцевого самоврядування, центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері лісового господарства, центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику із здійснення державного нагляду (контролю) у сфері охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання, відтворення і охорони природних ресурсів, судами.
Виключно судом вирішуються спори з питань володіння, користування і розпоряджання лісами, які перебувають у власності громадян і юридичних осіб.
Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері лісового господарства, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику із здійснення державного нагляду (контролю) у сфері охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання, відтворення і охорони природних ресурсів, вирішують спори, пов'язані з охороною, захистом, використанням та відтворенням лісів, що перебувають у державній власності.
Органи місцевого самоврядування вирішують спори, пов'язані з охороною, захистом, використанням та відтворенням лісів, що перебувають у комунальній власності.
У разі незгоди власників лісів і лісокористувачів з рішенням центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері лісового господарства, центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику із здійснення державного нагляду (контролю) у сфері охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання, відтворення і охорони природних ресурсів, чи органу місцевого самоврядування спір вирішується судом.
Аналіз окресленої норми дає суду підстави, серед іншого сформувати висновки про те, що спори з питань охорони, захисту, використання та відтворення лісів вирішуються в установленому порядку, зокрема центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері лісового господарства або судами.
Разом з цим відповідно до статті 25 ЛК України основним завданням державного регулювання та управління у сфері лісових відносин є забезпечення ефективної охорони, належного захисту, раціонального використання та відтворення лісів.
Державне регулювання та управління у сфері лісових відносин здійснюється шляхом:
1) формування та визначення основних напрямів державної політики у сфері лісових відносин;
2) визначення законом повноважень органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування;
3) установлення відповідно до закону порядку і правил у сфері охорони, захисту, використання та відтворення лісів;
4) здійснення державного контролю за охороною, захистом, використанням та відтворенням лісів.
Відтак аналізуючи положення частини 3 статті 57-1 ЗК України, у взаємозв'язку з приписами ЛК України, Положення № 521 та № 1005, суд приходить до висновку, що саме до сфери управління позивача 1, який діє через позивача 2 відноситься реалізація державної політики у сфері лісового господарства, зокрема шляхом подання про віднесення земельної ділянки до самозалісеної до органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування.
Зважаючи на викладене, суд приходить до висновку про помилковість посилань відповідача, що прокурор визначив у позовній заяві орган, в особі якого звертається до суду та захищає інтереси держави, який не має права на звернення із цим позовом, тобто не може набути статус позивача.
Отже, проаналізувавши обставини цієї справи та норми права, які регламентують порядок звернення прокурора до суду з адміністративним позовом, а також враховуючи висновки Верховного Суду щодо їх застосування, суд дійшов до висновку, що саме Державне агентство лісових ресурсів України та Центральне міжрегіональне управління лісового та мисливського господарства, які забезпечують, зокрема, ведення моніторингу лісів, беруть участь у виконанні загальнодержавних програм відтворення лісів тощо, мають право здійснювати захист інтересів держави у сфері охорони лісів та звертатись до суду якщо це необхідно для здійснення їхніх повноважень у спосіб, що передбачений Конституцією та законами України.
За таких обставин, суд вважає відсутніми підстави для задоволення клопотання Дмитрівської сільської ради Бучанського району Київської області про залишення позовної заяви без розгляду.
У підготовчому судовому засіданні 24.06.2025 проголошено вступну та резолютивну частину ухвали. Повний текст ухвали виготовлено 25.06.2025.
На підставі викладеного, керуючись статтями 53, 240, 241, 243, 248, 256, 295 КАС України, суд
1. У задоволенні клопотання представника Дмитрівської сільської ради Бучанського району Київської області про залишення позовної заяви без розгляду, - відмовити.
2. Копію ухвали надіслати (видати) учасникам справи (їх представникам), зокрема, шляхом направлення тексту ухвали електронною поштою, факсимільним повідомленням (факсом, телефаксом), телефонограмою.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання суддею та не підлягає оскарженню. Заперечення на ухвалу можуть бути включені до апеляційної скарги на рішення суду.
Суддя Кушнова А.О.