24.06.25
22-ц/812/1121/25
Провадження №22-ц/812/1121/25
Іменем України
24 червня 2025 року м. Миколаїв
Миколаївський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати в цивільних справах:
головуючого: Базовкіної Т.М.,
суддів: Царюк Л.М. та Яворської Ж.М.,
із секретарем судового засідання: Лівшенком О.С.,
розглянувши в порядку спрощеного провадження цивільну справу №470/55/25 за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення, яке ухвалив Березнегуватський районний суд Миколаївської області під головуванням судді Орлової Світлани Федорівни у приміщенні цього суду 17 квітня 2025 року, повний текст якого складений того ж дня, за позовом ОСОБА_1 до Березнегуватської селищної ради про визнання права власності на житловий будинок за набувальною давністю,
У січні 2025 року ОСОБА_1 звернулася з позовом до Березнегуватської селищної ради про визнання права власності на житловий будинок за набувальною давністю.
Позов мотивований тим, що у 1998 році позивачка сплатила кошти за можливість проживання у житловому будинку, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 . Даний об'єкт нерухомості перебував у розпорядженні ОСОБА_2 , яка померла у 2017 році. Остання на той момент доглядала за будинком, при отриманні коштів повідомила, що будь-які правовстановлюючі документи на будинок відсутні і в ньому до моменту своєї смерті у 1997 році проживав та був господарем ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Позивачка проживає у будинку з 1998 року, за час проживання уклала договори про надання послуг з АТ «Миколаївобленерго», сплачує всі комунальні послуги, здійснила необхідні ремонтно-відновлювальні роботи, які забезпечили збереження будинку у придатному для проживання стані, упорядкувала розбіжності в нумерації в адресі розташування будинку, виготовила технічний паспорт на нього.
Посилаючись на викладене, а також що вона не може зареєструвати право власності на вказаний будинок через відсутність правовстановлюючих документів, хоча понад 10 років відкрито та безперервно володіє нерухомим майном, просила суд визнати на нею право власності за набувальною давністю на житловий будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_1 .
Відповідач відзив на позовну заяву не подав, в судове засідання не з'явився, до суду направив клопотання про розгляд справи за відсутності представника селищної ради, проти позовних вимог не заперечував.
Рішенням Березнегуватського районного суду Миколаївської області від 17 квітня 2025 року у позові відмовлено.
Рішення суд мотивував тим, що відповідно до постанови Верховного Суду від 13 квітня 2022 року у справі № 740/3305/20 (провадження № 61-5786св21) сам по собі факт користування позивачем будинком та проведення ремонтних робіт у ньому не є підставою для виникнення у нього права власності за набувальною давністю.
З огляду на викладене вище суд зробив висновок, що позивачка не довела добросовісність заволодіння спірним майном, та обставин, які б свідчили, що вона заволоділа житловим будинком саме як власник. Так нею не надано належних і допустимих доказів на підтвердження умов, на яких їй було надано право вселитися у житловий будинок: у позові вона зазначала, що сплатила за проживання у будинку, однак в судовому засіданні заявляла, що придбала будинок, сплативши за нього кошти ОСОБА_2 , про що склала розписку, але доказів на підтвердження цих обставин суду не надала.
Суд також вважав недоведеним, що спірний житловий будинок є законним об'єктом володіння, що є однією з необхідних умов для набуття права власності на нерухоме майно за набувальною давністю, оскільки з досліджених в судовому засіданні доказів убачається, що правовстановлюючі документи на житловий будинок відсутні, а Березнегуватська селищна рада під час упорядкування адреси будинку розцінювала його як самочинно збудований об'єкт, що позбавляє суд можливості ідентифікувати будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_1 , як об'єкт цивільно-правових відносин. Так, у довідці Комунального підприємства «Березнегуватське бюро технічної інвентаризації» Березнегуватської селищної ради від 20 грудня 2024 року № 303 зазначено про відсутність самовільної забудови, натомість позивачка в судовому засіданні пояснювала, що за час проживання вони здійснили добудову до будинку, побудували погріб, сараї, літню кухню, тобто пред'являючи позов про визнання права власності за набувальною давністю, вона має на меті набути право власності на самовільно збудоване майно, що суперечить нормам цивільного законодавства.
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить рішення суду скасувати, ухвалити нове про задоволення позову.
Апеляційна скарга мотивована тим, що суд помилково застосував поняття «добросовісного володіння», оскільки вона заволоділа нерухомим майном у 1998 році на підставі усної угоди з родичкою померлого власника, що не є договором користування або найму, що підтверджує, на думку заявника, добросовісність володіння; не врахував, що позивачка 25 років проживає у будинку, уклала договори з комунальними службами, здійснила ремонт та утримує будинок. Також позивачка зазначає, що суд безпідставно прирівняв добудову до самочинного будівництва, що суперечить довідці БТІ та надав належної оцінки доказам у справі: акту обстеження, будинковій книзі, комунальним договорам і довідкам, технічній документації, витягам з реєстрів, а також не врахував висновки Верховного Суду у справах № 910/17274/17, № 214/3083/18 та № 740/3305/20.
Відзив на апеляційну скаргу не надходив.
В суд апеляційної інстанції учасники справи не з'явилися, були повідомлені про місце, день та час судового засідання шляхом направлення судової повістки: ОСОБА_1 кзи - засобами поштового зв'язку, відповідач - до електронного кабінету.
Зважаючи на вимоги статей 128, 130, частини 2 статті 372 ЦПК України колегія суддів визнала повідомлення учасників справи, які не з'явилися, належним, а неявку такою, що не перешкоджає апеляційному розглядові справи, враховуючи, зокрема, що матеріали справи є достатніми для проведення судового розгляду.
Заслухавши доповідь судді, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність рішення суду в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково із таких підстав.
Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (частина 1 статті 2 ЦПК України).
Відповідно до положень частин 1, 2, 3, 5 статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Згідно із вимогами частини 1 статті 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.
Рішення суду першої інстанції відповідає таким вимогам закону не повною мірою.
Як встановив суд першої інстанції і таке вбачається з матеріалів справи, відповідно до витягу з будинкової книги для прописки громадян, що проживають по АДРЕСА_2 поле, його власником зазначено ОСОБА_4 , 1905 року народження, разом з яким були зареєстровані ОСОБА_5 ,1904 року народження, та ОСОБА_3 , 1939 року народження, які виписані 26 вересня 1997 року у зв'язку зі смертю ( а.с.28-31).
Згідно архівної копії погосподарської книги (особовий рахунок № НОМЕР_1 , адреса господарства - АДРЕСА_3 , суспільна група господарства на 01 січня 1996 року та на 01 січня 1997 року - колгоспний двір, членом господарства зазначений ОСОБА_3 , 1939 року народження, який помер ІНФОРМАЦІЯ_2 . У господарстві зазначений жилий будинок загальною площею 38 кв.м, житловою площею - 30 кв.м, розташований на земельній ділянці площею 0,45 га (а.с. 44-45).
Згідно облікової картки об'єкту господарського обліку № 0074 на 2021-2025 роки по АДРЕСА_1 проживають ОСОБА_6 , ОСОБА_1 , ОСОБА_7 (а.с. 12-15).
З документів, які посвідчують особу позивачки, убачається, що вона отримала паспорт громадянина України 15 квітня 2014 року та з 17 квітня 2014 року зареєстрована за адресою АДРЕСА_4 (а.с.9-10).
Право власності на житловий будинок, розташований по АДРЕСА_1 в Березнегуватському бюро технічної інвентаризації Березнегуватської селищної ради не зареєстровано (а.с.38).
Згідно рішення виконавчого комітету Березнегуватської селищної ради № 473 від 25 липня 2024 року «Про присвоєння адреси житлового будинку», розглянувши заяву ОСОБА_1 кзи від 04 липня 2024 року щодо присвоєння адреси об'єкта будівництва для самочинно збудованих об'єктів нерухомого майна, розташованого в АДРЕСА_1 , з метою упорядкування правовстановлюючих документів на будинок, було присвоєно адресу об'єкту нерухомого майна - житловому будинку з господарськими будівлями і спорудами, в якому проживає позивачка - АДРЕСА_1 ( а.с.25).
В позовній заяві та під час розгляду справи позивачка стверджувала, що у 1998 році придбала житловий будинок по АДРЕСА_1 , сплативши кошти за розпискою, у ОСОБА_2 , яку вважала родичем померлого власника будинку ОСОБА_3 , яка обіцяла згодом оформити правовстановлюючи документа на житло, але померла.
Згідно акту обстеження домоволодіння від 06 березня 2024 року, який складений депутатом селищної ради ОСОБА_8 та свідками ОСОБА_9 та ОСОБА_10 позивачка та ОСОБА_11 проживають в будинку в АДРЕСА_1 (номер будинку згідно книги погосподраського обліку АДРЕСА_3 та № 58) з 1998 року, ведуть власне господарство, проводять ремонтні роботи, сплачують комунальні послуги (а.с. 24).
За інформацією, наданою завідувачем Березнегуватською державною нотаріальною конторою Миколаївської області від 26 лютого 2025 року №96/01-16, спадкова справа після смерті ОСОБА_3 , який помер у 1997 році, не заводилась ( а.с.54).
Відповідно до статті 41 Конституції України право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об'єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Зміст права власності, яке полягає у праві володіння, користування та розпорядження своїм майном визначено у статті 317 ЦК України.
Набуття права власності - це певний юридичний склад, з яким закон пов'язує виникнення в особи суб'єктивного права власності на певні об'єкти.
Згідно зі статтею 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема, із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Моментом виникнення майнових прав, а саме суб'єктивних прав учасників правовідносин, пов'язаних із володінням, користуванням і розпорядженням майном, є момент набуття права власності.
При вирішенні питання щодо правомірності набуття права власності суд повинен установити, з яких саме передбачених законом підстав, у який передбачений законом спосіб, позивач набув чи має намір набути право власності на спірний об'єкт та чи підлягає це право захисту в порядку, визначеному законом.
Звертаючись до суду з позовом про визнання права власності за набувальною давністю на підставі 344 ЦК України позивачка стверджувала, що має право на визнання за нею права власності за набувальною давністю на житловий будинок АДРЕСА_1 , який раніше належав ОСОБА_3 , померлому у 1997 році, і який їй передала родичка останнього, за що позивачка сплатила гроші. ОСОБА_1 кзипросила також зазначала, що з 1998 року добросовісно та відкрито володіє ним, проживає разом зі сім'єю, проводить його поліпшення та ремонт, сплачує вартість комунальних послуг.
Згідно зі статтею 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно із статтею 328 ЦК України набувальна давність є однією із підстав набуття права власності.
Відповідно до частин першої, четвертої статті 344 ЦК України особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п'яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом. Право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається за рішенням суду.
Правовий інститут набувальної давності опосередковує один із первинних способів виникнення права власності, тобто це такий спосіб, відповідно до якого право власності на річ виникає вперше або незалежно від права попереднього власника на цю річ, воно ґрунтується не на попередній власності та відносинах правонаступництва, а на сукупності обставин, зазначених у частині першій статті 344 ЦК України, а саме: наявність суб'єкта, здатного набути у власність певний об'єкт; законність об'єкта володіння; добросовісність заволодіння чужим майном; відкритість володіння; безперервність володіння; сплив установлених строків володіння; відсутність норми закону про обмеження або заборону набуття права власності за набувальною давністю. Для окремих видів майна право власності за набувальною давністю виникає виключно на підставі рішення суду (юридична легітимація).
Аналізуючи поняття добросовісності заволодіння майном як підстави для набуття права власності за набувальною давністю відповідно до статті 344 ЦК України, слід виходити з того, що добросовісність як одна із загальних засад цивільного судочинства означає фактичну чесність суб'єктів у їх поведінці, прагнення сумлінно захистити свої цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов'язків. При вирішенні спорів має значення факт добросовісності заявника саме на момент отримання ним майна (заволодіння майном), тобто на той початковий момент, який включається в повний давнісний строк володіння майном, визначений законом. Володілець майна в момент його заволодіння не знає (і не повинен знати) про неправомірність заволодіння майном. Крім того, позивач як володілець майна повинен бути впевнений у тому, що на це майно не претендують інші особи і він отримав це майно за таких обставин і з таких підстав, які є достатніми для отримання права власності на нього.
Відтак, йдеться про добросовісне, але неправомірне, в тому числі безтитульне, заволодіння майном особою, яка в подальшому претендуватиме на набуття цього майна у власність за набувальною давністю. Підставою добросовісного заволодіння майном не може бути, зокрема будь-який договір, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність. Володіння майном за договором, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність, виключає можливість набуття майна у власність за набувальною давністю, адже у цьому разі володілець володіє майном не як власник.
Якщо володілець знає або повинен знати про неправомірність заволодіння чужим майном (у тому числі і про підстави для визнання договору про його відчуження недійсним), то, незважаючи на будь-який строк безперервного володіння чужим майном, він не може його задавнити, оскільки відсутня безумовна умова набуття права власності - добросовісність заволодіння майном.
Відповідна особа має добросовісно заволодіти саме чужим майном, тобто об'єкт давнісного володіння повинен мати власника або бути річчю безхазяйною (яка не має власника або власник якої невідомий). Нерухоме майно може стати предметом набуття за набувальною давністю якщо воно має такий правовий режим, тобто є об'єктом нерухомості, який прийнято в експлуатацію.
Відкритість володіння майном означає, що володілець володіє річчю відкрито, без таємниць, не вчиняє дій, спрямованих на приховування від третіх осіб самого факту давнісного володіння. При цьому володілець не зобов'язаний спеціально повідомляти інших осіб про своє володіння. Володілець має поводитися з відповідним майном так само, як поводився б з ним власник.
Давнісне володіння є безперервним, якщо воно не втрачалося володільцем протягом усього строку, визначеного законом для набуття права власності на майно за набувальною давністю. При цьому втрата не зі своєї волі майна його володільцем не перериває набувальної давності в разі повернення майна протягом одного року або пред'явлення протягом цього строку позову про його витребування (абзац 2 частини третьої статті 344 ЦК України); не переривається набувальна давність, якщо особа, яка заявляє про давність володіння, є правонаступником іншого володільця, адже в такому випадку ця особа може приєднати до часу свого володіння увесь час, протягом якого цим майном володіла особа, чиїм спадкоємцем (правонаступником) вона є (частина друга статті 344 ЦК України). Також не перериває набувальної давності здійснення володільцем фактичного розпорядження майном у вигляді передання його в тимчасове користування іншій особі.
Давнісне володіння має бути безперервним протягом певного строку, тобто бути тривалим. Тривалість володіння передбачає, що має спливти визначений у ЦК України строк, що різниться залежно від речі (нерухомої чи рухомої), яка перебуває у володінні певної особи. Для нерухомого майна такий строк складає десять років.
Також для набуття права власності на майно за набувальною давністю закон не повинен обмежувати чи забороняти таке набуття. При цьому право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається виключно за рішенням суду.
Отже, набуття відповідною особою права власності за набувальною давністю можливе лише за наявності всіх указаних умов у сукупності.
Відсутність добросовісності в позивача під час заволодіння ним спірним майном звільняє від потреби аналізувати інші умови набуття права власності за набувальною давністю, передбачені статтею 344 ЦК України.
Подібні правові висновки зазначені у постанові Великої Палати Верховного Суду постанові від 14 травня 2019 року у справі № 910/17274/17, провадження № 12-291гс18, а також у постанові Верховного Суду від 10 січня 2023 року у справі № 462/1720/21 (провадження № 61-7977св22) та інших.
Колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції про відсутність усіх обставин, передбачених статтею 344 ЦК України, необхідних для набуття ОСОБА_1 права власності за набувальною давністю, але вважає, що суд дещо помилився при застосуванні норм матеріального права.
Так, згідно відомостей технічного паспорту, виготовленого ТОВ «УКР ЮР ТЕХ» на замовлення позивачки 19 листопада 2024 року, спірний житловий будинок збудований у 1990 року (а.с. 32-36).
Особливості державної реєстрації прав на об'єкти нерухомого майна, що були закінчені будівництвом до 05 серпня 1992 року та розташовані на територіях сільських, селищних, міських рад, якими відповідно до законодавства здійснювалося ведення погосподарського обліку, визначено статтею 31 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».
Частиною другою статті 31 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» визначено, що для проведення державної реєстрації прав власності на індивідуальні (садибні) житлові будинки, садові, дачні будинки, господарські (присадибні) будівлі і споруди, прибудови до них, що були закінчені будівництвом до 05 серпня 1992 року та розташовані на територіях сільських, селищних, міських рад, якими відповідно до законодавства здійснювалося ведення погосподарського обліку, проведення технічної інвентаризації щодо зазначених об'єктів нерухомості, є необов'язковим.
Громадяни, які збудували житлові будинки до 05 серпня 1992 року, могли за умови прийняття їх в експлуатацію відповідними комісіями отримати правовстановлюючі документи на будинок, навіть якщо його споруджено самовільно (самочинно) на земельній ділянці, яка перебуває в їх законному користуванні або у приватній власності.
Технічну інвентаризацію нерухомого майна в сільській місцевості розпочато згідно з Правилами державної реєстрації об'єктів нерухомого майна, що знаходяться у власності юридичних та фізичних осіб, затвердженими наказом Державного комітету України по житлово-комунальному господарству № 56 від 13 грудня 1995 року, зареєстрованими в Міністерстві юстиції України 19 січня 1996 року за № 31/1056.
Облік такого майна здійснювався виключно за погосподарськими книгами сільських рад.
Здійснення державної реєстрації права власності на житлові будинки, споруди на час закінчення будівництва спірного житлового будинку регулювалося підзаконними нормативними актами, зокрема, Інструкцією про порядок реєстрації будинків та домоволодінь у містах і селищах міського типу Української РСР, затвердженою 31 січня 1966 року, яка втратила чинність на підставі наказу Держжитлокомунгоспу від 13 грудня 1995 року № 56. Згідно з пунктом 6 цієї Інструкції не підлягають реєстрації будинки і домоволодіння, що розташовані в сільських населених пунктах, які адміністративно підпорядковані містам або селищам міського типу, але до них не приєднані.
Підстави набуття права власності на житловий будинок, споруди та належність цього майна особі визначаються законодавством, чинним на час набуття права власності.
Відповідно до пункту 62 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій державними нотаріальними конторами Української РСР, затвердженої наказом Міністерства юстиції Української РСР від 31 жовтня 1975 року № 45/5, пунктом 45 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій виконавчими комітетами міських, селищних, сільських Рад депутатів трудящих, затвердженої наказом Міністерства юстиції Української РСР від 19 січня 1976 року № 1/5, підтвердженням належності будинку може слугувати відповідна довідка виконавчого комітету сільської Ради депутатів трудящих, в якій, крім підтвердження належності жилого будинку (частини будинку) відчужувачу на підставі запису в погосподарській книзі, повинно бути також зазначено: дані про склад будинку, розмір загальної жилої площі і розмір земельної ділянки.
Виходячи з наведеного, підтвердженням належності жилого будинку (його частини) певній особі є запис в погосподарських книгах, ведення яких на той час передбачалось наказами Центрального статистичного управління СРСР і було обов'язковим.
Виникнення права власності на жилі будинки, споруди не залежало від державної реєстрації цього права чи від прийняття об'єкта до експлуатації.
Наявними у матеріалах справи доказами - записами у погосподарській книзі підтверджено, що будинок по АДРЕСА_3 Згідно архівної копії погосподарської книги (особовий рахунок № НОМЕР_2 , адреса господарства - АДРЕСА_3 , суспільна група господарства на 01 січня 1996 року та на 01 січня 1997 року - колгоспний двір, членом господарства зазначений ОСОБА_3 , 1939 року народження, який помер ІНФОРМАЦІЯ_2 9а.с. 19-20).
Також суд першої інстанції встановив, що після смерті ОСОБА_3 спадкова справа не заводилася.
Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов'язків, що виникли з моменту набрання ним чинності (частина третя статті 5 ЦК України).
Правила статті 1277 Цивільного кодексу України про відумерле майно застосовуються також до спадщини, від дня відкриття якої до набрання чинності цим Кодексом спливло не менше одного року (абзац 2 пункту 5 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України).
Тлумачення статті 5 та абзацу 2 пункту 5 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України свідчить, що за загальним правилом, дія актів цивільного законодавства в часі має футороспективний характер, тобто спрямована на майбутнє. У зв'язку з чим законодавець передбачає, що акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Проте із загального правила про застосування актів цивільного законодавства до прав та обов'язків, що виникли з моменту набрання ними чинності абзацом 2 пункту 5 Прикінцевих пунктом передбачається виняток і допускається застосування ЦК України до прав та обов'язків, які продовжують існувати після набрання ним чинності.
У разі відсутності спадкоємців за заповітом і за законом, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття орган місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини, а якщо до складу спадщини входить нерухоме майно - за його місцезнаходженням, зобов'язаний подати до суду заяву про визнання спадщини відумерлою. Заява про визнання спадщини відумерлою подається після спливу одного року з часу відкриття спадщини (частина перша та друга статті 1277 ЦК України).
До 01 січня 2004 року в Україні спадкові правовідносини були врегульовані ЦК УРСРС.
Так, для придбання спадщини необхідно, щоб спадкоємець її прийняв. Не допускається прийняття спадщини під умовою або з застереженнями. Прийнята спадщина визнається належною спадкоємцеві з моменту відкриття спадщини (частини перша та друга статті 548 ЦК УРСР).
Визнається, що спадкоємець прийняв спадщину: 1) якщо він фактично вступив в управління або володіння спадковим майном; 2) якщо він подав державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини. Зазначені в цій статті дії повинні бути вчинені протягом шести місяців з дня відкриття спадщини (частини перша та друга статті 549 ЦК УРСР).
Аналіз змісту статей 548, 549 ЦК УРСР свідчить, що для придбання спадщини необхідно, щоб спадкоємець її прийняв. Діями спадкоємця, що свідчать про прийняття ним спадщини є: 1) фактичний вступ в управління або володіння спадковим майном; 2) подача державну нотаріальну контору за місцем відкриття спадщини заяви про прийняття спадщини.
Спадкове майно за правом спадкоємства переходить до держави: 1) якщо спадкодавець все майно або частину його заповідав державі; 2) якщо у спадкодавця немає спадкоємців ні за законом, ні за заповітом; 3) якщо всі спадкоємці відмовились від спадщини; 4) якщо всі спадкоємці позбавлені права спадкування (статті 528 і 534 цього Кодексу); 5) якщо ні один із спадкоємців не прийняв спадщини. Якщо хто-небудь з спадкоємців відмовився від спадщини на користь держави, до держави переходить частка спадкового майна, належна цьому спадкоємцеві. Якщо при відсутності спадкоємців за законом заповідана тільки частина майна спадкодавця, решта майна переходить до держави (частини перша-третя статті 555 ЦК УРСР).
Верховний Суд у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 24 травня 2021 року у справі № 671/22/19 (провадження № 61-9511сво19) дійшли наступного висновку:
«Системне тлумачення частини другої статті 549, частини першої статті 555 ЦК УРСР та абзацу 2 пункту 5 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України свідчить, що: в ЦК УРСР законодавець, на відміну від ЦК України та існування конструкції «відумерлої спадщини», передбачав автоматичний перехід спадщини за правом спадкоємства до держави. Будь-яких дій щодо прийняття спадщини держава не здійснювала. Держава при існуванні юридичних фактів, визначених пунктами 1-5 частини першої статті 555 ЦК УРСР, завжди приймала спадщину і не могла від неї відмовитися; оскільки держава не мала права відмовитися від прийняття спадщини, то у випадку, коли спадкоємці за законом або за заповітом не прийняли спадщину або відмовилися від спадщини, спадщина вважалася прийнятою державою; з урахуванням того, що в частині першій статті 555 ЦК УРСР закріплювався автоматичний перехід спадщини до держави, та існував строк шість місяців для прийняття спадщини іншими спадкоємцями, то абзац 2 пункту 5 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України може застосовуватися тільки, якщо спадщина відкрилась після 01 липня 2003 року, проте не була прийнята ніким зі спадкоємців, що мали право спадкування відповідно до норм ЦК УРСР».
У справі, що переглядається, ОСОБА_3 помер в січні 1997 року; спадщина після його смерті відкрилася у 1997 році.
За таких обставин, до спірних відносин підлягають застосуванню норми матеріального закону, чинного на час відкриття спадщини, а саме ЦК УРСР, яким не передбачалась можливість визнання спадщини відумерлою, оскільки після смерті спадкодавця протягом шестимісячного строку для прийняття спадщини ніхто спадщину не прийняв, то відповідно до статті 555 ЦК УРСР спадкове майно за правом спадкоємства перейшло до держави.
Натомість суд першої інстанції не звернув увагу на вказані обставини справи та помилково не застосував до спірних правовідносин положення ЦК УРСР, відповідно до яких спірний житловий будинок після смерті останнього відомого власника - ОСОБА_3 перейшов у власність держави.
Встановлені судами обставини свідчать про те, що позивачка була обізнана про те, що власником житлового будинку АДРЕСА_5 , який є предметом спору та на який вона просить визнати право власності за набувальною давністю, був ОСОБА_3 , який помер, після чого його майно за відсутності спадкоємців у власність набула держава, тому не можна вважати володіння позивачкою, житловим будинком після смерті ОСОБА_3 , добросовісним. Смерть ОСОБА_3 та відсутність спадкоємців, які могли б прийняти спадщину після смерті останнього, не давали ОСОБА_1 підстав для того, щоб вважати користування чужим майном правомірним, що свідчить про відсутність підстав для набуття нею права власності на будинок за набувальною давністю.
Ураховуючи викладене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції прийняв правильне рішення про відмову у позові, але помилився щодо мотивів відмови внаслідок неправильного застосування норм матеріального права, тому оскаржене рішення суду першої інстанції в силу пункту 4 частини 1 статті 376 ЦПК України слід змінити в мотивувальній частині, виклавши її в редакції цієї постанови, а апеляційну скаргу - задовольнити частково.
Колегія суддів відхиляє аргументи апеляційної скарги про неправильне застосування судом терміну «добросовісність володіння» та відсутність підстав виключення добросовісності щодо її володіння спірним житловим будинком, оскільки позивачка відкрито, безперервно, тривало володіє цим майном, їй було передано будинкову книгу, вона утримує та ремонтує його. Так, самі по собі наведені обставини не свідчать про добросовісність володіння спірним майном, оскільки добросовісність володіння позивачки виключається через наявність власника майна - ОСОБА_3 , після смерті якого будинок, в якому проживає позивачка із сім'єю перейшов у власність держави.
В силу частини 1 статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Частиною 13 статті 141 ЦПК України визначено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Оскільки за наслідками апеляційного перегляду рішення суду щодо відмови у позові залишено без змін, відсутні підстави для розподілу судових витрат, які в цій справі покладаються на позивачку.
Керуючись статтями 367-369, 374, 376, 381, 382 ЦПК України, апеляційний суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Рішення Березнегуватського районного суду Миколаївської області від 17 квітня 2025 року змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови, в іншій частині рішення суду залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду за наявності передбачених статтею 389 ЦПК України підстав протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови.
Головуючий Т.М. Базовкіна
Судді: Л.М. Царюк
Ж.М. Яворська
Повна постанова складена 25 червня 2025 року