24 червня 2025 року
м. Київ
справа № 669/41/23
провадження № 51-1871 ск 25
Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:
головуючого ОСОБА_1 ,
суддів: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
розглянувши касаційну скаргу захисника ОСОБА_4 в інтересах засудженого ОСОБА_5 на вирок Білогірського районного суду Хмельницької області від 13 листопада 2024 року та ухвалу Хмельницького апеляційного судувід 08 квітня 2025 року щодо останнього,
встановив:
Вироком Білогірського районного суду Хмельницької області від 13 листопада
2024 року ОСОБА_5 засуджено за ч. 2 ст. 272 КК України до покарання у виді позбавлення волі на строк 2 роки з позбавленням права обіймати посади, по'вязані з виконанням організаційно-розпорядчих функцій у сфері охорони праці та виконання робіт з підвищеною небезпекою, на строк 2 роки.
Початок відбуття основного покарання ОСОБА_5 вирішено обчислювати з моменту приведення вироку до виконання.
Цивільний позов потерпілого ОСОБА_6 задоволено частково, стягнуто з
ОСОБА_5 та Спеціалізованого лісогосподарського комунального підприємства «Орлан» Білогірської селищної ради на його користь матеріальну шкоду в розмірі 266 809 грн та 400 000 грн моральної шкоди.
Вирішено питання щодо процесуальних витрат та речових доказів у провадженні.
УхвалоюХмельницького апеляційного суду від 08 квітня 2025 року вирок місцевого суду скасовано в частині вирішення цивільного позову та призначено новий розгляд в суді першої інстанції в порядку цивільного судочинства.
В решті вирок суду залишено без змін.
За вироком суду ОСОБА_5 визнано винуватим у тому, що він 11 листопада
2021 року, близько 12 год, приїхав до лісового масиву, який закріплений за останнім, що знаходиться між с. Кур'янки та с. Малі Калетинці Білогірської територіальної громади Шепетівського району Хмельницької області, що перебуває у володінні СЛКП «Орлан» Білогірської селищної ради, у якому на 11 кварталі,
2 виділі, здійснюється прохідна рубка, з метою проведення лісосічних робіт, а саме валки дерев. Так, перебуваючи на території лісосіки, ОСОБА_5 за допомогою бензопили розпочав валку дерева, при цьому з метою допомоги для себе, у порушення вимог п. 15.3.26 Правил охорони праці для працівників лісового господарства та лісової промисловості та п.1.8.8 Інструкції з охорони праці № 4 для вальника лісу, в частині перебування в небезпечній зоні звалювання дерева сторонньої особи, допустив на вказану територію ОСОБА_6 , який не являється працівником СЛКП «Орлан» та не забезпечив його виведення за межі небезпечної зони звалювання дерев, а саме території навкруги дерева під час його приземлення. В подальшому, перебування ОСОБА_6 в небезпечній зоні, призвело до того, що на нього подіяв небезпечний фізичний виробничий фактор, а саме приведена в рух частина дерева, суха гілка, яка травмувала голову останнього та, як наслідок, спричинила тяжкі тілесні ушкодження.
В касаційній скарзі захисник, посилаючись на неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність та невідповідність призначеного судом покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого, просить судові рішення змінити, на підставі ст. 75 КК України звільнити ОСОБА_5 від відбування призначеного покарання у виді позбавлення волі на строк 2 роки з позбавленням права обіймати посади, пов'язані з виконанням організаційно-розпорядчих функцій у сфері охорони праці та виконання робіт з підвищеною небезпекою, на строк 2 роки з випробуванням.
В обґрунтування стверджує, що судами безпідставно не застосовано приписи
ст. 75 КК України, оскільки не в повній мірі враховано особу обвинуваченого, який є пенсіонером, інвалідом 2 групи, а тому не може бути ізольований від суспільства, раніше не судимий, на обліку у лікарів нарколога та психіатра не перебуває, його позитивні характеристики та наявність місця проживання, при цьому вказує, що вчинене кримінальне правопорушення хоча і відноситься до тяжких злочинів, однак є правопорушенням, яке вчинене обвинуваченим з необережності. Зазначає, що ОСОБА_5 щиро розкаявся, хоча вину свою не визнав, активно сприяв розкриттю кримінального правопорушення,попросив вибачення в потерпілого ОСОБА_6 , частково відшкодував шкоду, оскільки йому було зроблено оперативне втручання на заміну серцевого клапана. Крім того, вважає, що суди не вірно зважили на оцінку ризику вчинення обвинуваченим повторного кримінального правопорушення, і помилково вирішили, що його виправлення та перевиховання можливе лише в умовах ізоляції від суспільства, адже необхідно надати можливість в подальшому допомагати потерпілому, оскільки вони є односельчанами і перебували в товариських відносинах. На думку захисника, сукупність наведених обставин свідчить про можливість виправлення засудженого без відбування покарання із застосуванням інституту звільнення від його відбування на підставі ст. 75 КК України.
Перевіривши касаційну скаргу та долучені до неї копії судових рішень, Суд дійшов висновку про відмову у відкритті касаційного провадження на підставі пункту 2 частини 2 статті 428 КПК України з огляду на таке.
За приписами ст. 433 КПК України, суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги.
Висновки суду про винуватість ОСОБА_5 у вчиненні інкримінованого кримінального правопорушення, правильність кваліфікації його дій за
ч. 2 ст. 272 КК України, а також вид і розмір призначеного покарання в касаційній скарзі не оспорюються, а тому судові рішення в цій частині не перевіряються.
Колегія суддів касаційного суду вважає неспроможними доводи касаційної скарги захисника щодо безпідставного незастосування судами першої та апеляційної інстанцій, передбаченого ст. 75 КК України інституту звільнення від відбування покарання з випробуванням, з огляду на таке.
Призначення покарання та звільнення від його відбування, попри нерозривний взаємозв'язок з точки зору правових наслідків для засудженого, мають відмінну юридичну природу і є окремими заходами, які послідовно застосовуються судом у разі прийняття відповідного рішення. При цьому вирішення питання про обрання особі виду та розміру покарання передує вирішенню питання про звільнення від його відбування з випробуванням, що прямо випливає зі змісту положень
ч. 1 ст. 75 КК України.
Згідно з ч. 2 ст. 50 КК України покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень як засудженими, так і іншими особами.
Відповідно до вимог ст. 65 КК України, суд при призначенні покарання повинен урахувати ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, особу винного та обставини, що пом'якшують та обтяжують покарання.
Виходячи з мети покарання й принципів справедливості, співмірності та індивідуалізації, покарання повинно бути адекватним характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного.
За правилами ст. 75 КК України, якщо суд, крім випадків засудження за корупційне кримінальне правопорушення, кримінальне правопорушення, пов'язане з корупцією, порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту особами, які керували транспортними засобами у стані алкогольного, наркотичного чи іншого сп'яніння або перебували під впливом лікарських препаратів, що знижують увагу та швидкість реакції, при призначенні покарання у виді виправних робіт, службового обмеження для військовослужбовців, обмеження волі, а також позбавлення волі на строк не більше п'яти років, враховуючи тяжкість кримінального правопорушення, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання, він може прийняти рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням.
При цьому, суд має належним чином дослідити й оцінити всі обставини, що мають значення для кримінального провадження, та врахувати, що звільнення від відбування покарання з випробуванням застосовується лише у тому разі, коли для цього є умови і підстави, визначені ст. 75 КК України.
Підставою для звільнення особи від відбування покарання з випробуванням є переконання суду, викладене у мотивованому висновку про можливість її виправлення без відбування покарання. Висновок суду має ґрунтуватися на тих відомостях, які він оцінює на час ухвалення вироку, зокрема, відомостях про вчинений особою злочин, зміст мети й мотивів протиправної поведінки, тривалість та інтенсивність протиправної діяльності, наявність чи відсутність судимості в особи, що притягується до кримінальної відповідальності. Крім того, важливе значення для вирішення питання про звільнення від відбування покарання з випробуванням мають відомості, що характеризують: особистісні прояви винуватого в головних сферах життєдіяльності; його соціально-демографічні властивості; спосіб життя; соціальні зв'язки; посткримінальну поведінку; наявність джерел правомірного отримання доходів для забезпечення власних потреб та осіб, які знаходяться на його утриманні; наскільки його ціннісні орієнтири співпадають з загальнопоширеними в суспільстві нормами моралі; соціально-психологічну характеристику винуватого тощо.
Дискреційні повноваження суду визнаються і Європейським судом з прав людини, який у своїх рішеннях зазначає лише про необхідність визначення законності, обсягу, способів і меж застосування свободи оцінювання представниками судових органів, виходячи із відповідності таких повноважень суду принципу верховенства права.
Разом з цим, як питання призначення покарання так і звільнення від його відбування безпосередньо пов'язані із суддівським розсудом (дискреційними повноваженнями).
Поняття судової дискреції (судового розсуду) у кримінальному судочинстві охоплює повноваження суду (права та обов'язки), надані йому державою, обирати між альтернативами, кожна з яких є законною, інтелектуально-вольову владну діяльність суду з вирішення у визначених законом випадках спірних правових питань, виходячи із цілей та принципів права, загальних засад судочинства, конкретних обставин справи, даних про особу винного, справедливості й достатності обраного покарання тощо.
Питання призначення покарання визначають форму реалізації кримінальної відповідальності в кожному конкретному випадку з огляду на суспільну небезпечність і характер злочину, обставини справи, особу винного, а також обставини, що пом'якшують або обтяжують покарання.
Як слідує зі змісту оскаржуваного вироку, призначаючи ОСОБА_5 покарання, місцевий суд врахував:
- ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, яке відповідно до
ст. 12 КК України є тяжким злочином та наслідки кримінального правопорушення;
- дані про особу обвинуваченого, його вік, позитивну характеристику за місцем проживання, не перебування під наркологічним та психоневрологічним диспансерно-динамічним наглядом;
- висновок органу пробації та думку потерпілого;
- відсутність обставин, що пом'якшують або обтяжують покарання.
З урахуванням наведеного, суд дійшов висновку, що необхідним і достатнім для його виправлення та попередження вчинення нових кримінальних правопорушень буде покарання у виді позбавлення волі наближене до мінімальної межі санкції
ч. 2 ст. 272 КК України, яке слід відбувати в умовах ізоляції від суспільства.
Непогодившись із вироком суду, захисник ОСОБА_4 звернувся із апеляційною скаргою, за результатами розгляду якої суд апеляційної інстанції залишив її без задоволення, а оскаржуваний вирок скасував в частині вирішення цивільного позову та призначив новий розгляд в цій частині в суді першої інстанції в порядку цивільного судочинства.
Мотивуючи своє рішення, апеляційний суд вказав, що при призначенні
ОСОБА_5 покарання суд першої інстанції дотримався вимог кримінального закону, врахував всі обставини справи у їх сукупності, дані про особу обвинуваченого та дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для звільнення його від відбування покарання з випробуванням на підставі ст. 75 КК України, з огляду на тяжкість вчиненого злочину та наслідків, які настали для потерпілого ОСОБА_6 , у виді спричинення тілесних ушкоджень, внаслідок яких, останній був визнаний інвалідом першої групи та потребує постійного стороннього догляду, а також думку потерпілого, який заперечував щодо пом'якшення обвинуваченому покарання.
Водночас, колегія суддів обґрунтовано відхилила доводи захисника про те, що інкриміноване ОСОБА_5 діяння за своєю суттю та фактичними наслідками не становить небезпеки для суспільства та погодилась із висновком місцевого суду про можливість виправлення обвинуваченого лише в умовах ізоляції від суспільства.
Разом з цим, у касаційній скарзі захисник посилається, як на підставу для звільнення ОСОБА_5 від відбування призначеного покарання з іспитовим строком, на ряд захворювань останнього. На переконання колегії суддів, захисник не навів переконливих доводів щодо такого стану здоров'я засудженого, яке б унеможливлювало його перебування в умовах ізоляції від суспільства.
Стосовно доводів захисника про ненадання судами попередніх інстанцій оцінки щирому каяттю засудженого, слід зазначити наступне.
Верховний Суд неодноразово у своїх рішеннях зазначав, що щирим каяттям є відверта негативна оцінка винною особою своєї кримінально караної поведінки, визнання тих обставин, які їй ставляться в провину, а отже, характеризує її поведінку після вчинення злочину з позицій психологічної переорієнтації, коли вона справді засуджує свій вчинок та визнає його антисуспільний характер, про що мають свідчити відповідні об'єктивні дані. Саме по собі визнання своєї провини ще не означає, що особа стала на шлях виправлення і що її зізнання свідчить про рішучість стати на шлях виправлення, самоосуд свого вчинку. Щире каяття необхідно відрізняти від визнання провини з метою створити формальні підстави для пом'якшення кримінальної відповідальності.
Як слідує зі змісту вироку, засуджений ОСОБА_5 під час судового розгляду не визнав вину навіть під тиском зібраних у справі доказів, а визнання своєї провини у суді апеляційної інстанції, за відсутності будь-яких конкретних дій на підтвердження цього, свідчить лише про намагання полегшити відповідальність, що на думку колегії суддів підтверджує відсутність такої пом'якшуючої обставини, як щире каяття.
З огляду на викладене, Верховний Суд вважає, що за встановлених фактичних обставин цього кримінального провадження, даних про особу засудженого, призначене ОСОБА_5 покарання є справедливим і співмірним характеру вчинених дій, а тому не вбачає підстав вважати таке покарання явно несправедливим через суворість або призначеним у зв'язку з неправильним застосуванням закону України про кримінальну відповідальність.
При цьому, на переконання колегії суддів, у даному випадку засудженому призначено покарання, яким в повній мірі досягається мета покарання, і саме таке покарання буде достатнім для виправлення ОСОБА_5 та запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень як засудженим, так і іншими особами.
Переконливих доводів, які би ставили під сумнів законність оскаржуваних судових рішень, умотивованість їх висновків з питань правильності застосування закону України про кримінальну відповідальність при призначенні покарання, визначення порядку його відбування та справедливості обраного йому заходу примусу, захисником у касаційній скарзі не наведено.
З урахуванням викладеного, обґрунтування касаційної скарги не містить переконливих доводів, які викликають необхідність перевірки їх за матеріалами кримінального провадження, а з касаційної скарги та доданих до неї копій судових рішень вбачається, що підстав для задоволення скарги немає, тому у відкритті касаційного провадження необхідно відмовити.
Керуючись п. 2 ч. 2 ст. 428 КПК України, Суд
постановив:
Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою захисника ОСОБА_4 в інтересах засудженого ОСОБА_5 на вирок Білогірського районного суду Хмельницької області від 13 листопада 2024 року та ухвалу Хмельницького апеляційного суду від 08 квітня 2025 року щодо останнього.
Ухвала є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді:
ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3