06 червня 2025 року
м. Київ
справа № 753/15306/17
провадження № 61-2621св25
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
Шиповича В. В. (суддя - доповідач), Осіяна О. М., Синельникова Є. В.,
учасники справи:
позивачка (відповідачка за зустрічним позовом) - ОСОБА_1 ,
відповідачка (позивачка за зустрічним позовом) - ОСОБА_2 ,
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Тарас Олександра Василівна,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Дарницького районного суду м. Києва, у складі судді Осіпенко Л. М.,
від 14 серпня 2024 року та постанову Київського апеляційного суду, у складі колегії суддів: Кашперської Т. Ц., Фінагеєва В. О., Яворського М. А.,
від 12 лютого 2025 року,
Короткий зміст позовних вимог
1. У серпні 2017 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання права власності на 1/2 частину квартири в порядку поділу майна подружжя, визнання договору дарування квартири недійсним.
2. Позовні вимоги ОСОБА_1 обґрунтувала тим, що 23 серпня
1980 року вона зареєструвала шлюб із ОСОБА_3 . Після реєстрації шлюбу подружжя набуло у власність квартиру
АДРЕСА_1 на підставі свідоцтва про право власності на квартиру від 15 жовтня 1996 року. З формальних підстав квартира була оформлена на ОСОБА_3 .
3. 13 грудня 2000 року шлюб між ОСОБА_1 і ОСОБА_3 було розірвано.
4. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 помер, а його син ОСОБА_4 подав заяву про прийняття спадщини. В межах спадкової справи
10 серпня 2017 року позивачці стало відомо, що 15 травня 2017 року
ОСОБА_3 подарував спірну квартиру ОСОБА_2 за договором дарування.
5. Вважає цей договір дарування таким, що порушує її права, оскільки подарована квартира є спільною сумісною власністю подружжя і своєї згоди на вчинення такого правочину вона не надавала.
6. Посилаючись на викладене та остаточно сформулювавши позовні вимоги, ОСОБА_1 просила суд:
- визнати недійсним договір дарування квартири, укладений між
ОСОБА_2 і ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Тарас О. В. 15 травня 2017 року за № 622;
- визнати за нею право власності на 1/2 частини квартири
АДРЕСА_1 ;
- скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень
від 15 травня 2017 року, індексний номер 35175572 приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Тарас О. В.
7. У квітні 2018 року ОСОБА_2 звернулась до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 про визнання будинку спільною сумісною власністю подружжя, визнання права власності на 1/2 частину будинку в порядку спадкування за законом.
8. Зустрічні позовні вимоги обґрунтовано тим, що 23 серпня 1980 року ОСОБА_1 і ОСОБА_3 уклали шлюб, який було розірвано у грудні
2000 року. Кодекс про шлюб та сім'ю України, який діяв на той час, передбачав звернення до суду з позовом про поділ майна подружжя у трирічний термін, чим ОСОБА_1 не скористалася.
9. Вважає, що строк позовної давності сплив у грудні 2003 року, а із позовом до суду ОСОБА_1 звернулась 17 серпня 2017 року, що є підставою для відмови у задоволенні первісного позову.
10. Позивачка за зустрічним позовом вказує, що у 2007 році ОСОБА_3 зареєстрував із нею шлюб.
11. У 1986-1999 роках ОСОБА_3 збудував будинок
АДРЕСА_2 , який ОСОБА_2 просить визнати спільною сумісною власністю ОСОБА_3 та ОСОБА_2 і визнати за нею право власності на 1/2 частину вказаного будинку.
12. Ухвалою Дарницького районного суду м. Києва від 28 лютого 2020 року прийнято відмову ОСОБА_1 від позовних вимог про скасування рішення про державну реєстрацію.
Інформація про рух справи в судах
13. Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 14 травня
2021 року залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду
від 13 вересня 2021 року, в задоволенні первісного та зустрічного позовів відмовлено.
14. Суди попередніх інстанцій вказали, що ОСОБА_1 пропустила трирічний строк позовної давності для звернення до суду із позовом, оскільки брала участь під час розгляду судом справи про розірвання шлюбу, а тому строк позовної давності повинен відраховуватись з дня отримання свідоцтва про розірвання шлюбу - 13 грудня 2000 року. Доказів поважності пропуску цього строку позивачка та її представник суду не надали.
15. Відмовляючи в задоволенні зустрічного позову, суди вважали, що
1/2 частина спірного будинку належить на праві власності ОСОБА_1 за договором дарування, а ОСОБА_2 та її представник не довели суду конкретного обсягу прибудови до спірного будинку, яку здійснив ОСОБА_3 . Крім того, суд вказав, що ОСОБА_2 звернулась до суду із зустрічним позовом також з пропуском строку позовної давності, оскільки за показаннями свідків будівельні роботи в будинку були закінчені у 1999 -
2000 роках, а зустрічний позов подано 27 квітня 2018 року.
16. Постановою Верховного Суду від 23 листопада 2022 рокукасаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Дарницького районного суду м. Києва від 14 травня 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 13 вересня 2021 року скасовано, а справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції.
17. Колегія суддів вказала на помилковість висновків судів попередніх інстанцій про те, що строк позовної давності за вимогами ОСОБА_1 повинен відраховуватись із 13 грудня 2000 року - дня отримання позивачкою свідоцтва про розірвання шлюбу. При цьому суд першої інстанції не встановив, чи мала ОСОБА_1 можливість користуватись спірною квартирою та чи було обмежено їй доступ до спільної сумісної власності колишнього подружжя.
Короткий зміст оскаржуваних судових рішень
18. Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 14 серпня
2024 року позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 задоволено. Визнано договір дарування, укладений 15 травня 2017 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , недійсним. Визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частку квартири АДРЕСА_1 . У задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 відмовлено. Вирішено питання розподілу судових витрат.
19. Постановою Київського апеляційного суду від 12 лютого 2025 року рішення Дарницького районного суду м. Києва від 14 серпня 2024 року в частині задоволення первісного позову ОСОБА_1 залишено без змін.
20. Рішення суду першої інстанції в частині відмови в зустрічному позові ОСОБА_2 не оскаржувалось та в апеляційному порядку не переглядалось.
21. Суди попередніх інстанцій, задовольняючи позовні вимоги за первісним позовом, вказали, що ОСОБА_1 при укладенні ОСОБА_3 договору дарування квартири не надала своєї згоди на відчуження спірного майна, яке є об'єктом спільної сумісної власності подружжя.
22. Відмовляючи в зустрічному позові ОСОБА_2 , суд першої інстанції врахував, що спірна 1/2 частина будинку є особистою приватною власністю ОСОБА_1 згідно з договором дарування від 25 лютого 1984 року та не належить до об'єктів спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_5 . Будівництво здійснювалось із 1986 по 1999 роки, тобто у період перебування ОСОБА_5 у шлюбі. При цьому ОСОБА_2 не надані докази стану вказаного будинку на початок розбудови, як і конкретного обсягу та/або його вартості після її завершення.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
23. У касаційній скарзі ОСОБА_2 просить рішення Дарницького районного суду м. Києва від 14 серпня 2024 року та постанову Київського апеляційного суду від 12 лютого 2025 року в частині задоволенні первісного позову ОСОБА_1 скасувати, ухваливши нове судове рішення про відмову у задоволенні цього позову. В іншій частині судові рішення залишити без змін.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
24. 27 лютого 2025 року ОСОБА_2 подала касаційну скаргу на рішення Дарницького районного суду м. Києва від 14 серпня 2024 року та постанову Київського апеляційного суду від 12 лютого 2025 року.
25. Ухвалою Верховного Суду від 21 березня 2025 року відкрито касаційне провадження, витребувано із суду першої інстанції матеріали справи, які у травні 2025 року надійшли до Верховного Суду.
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
26. Підставою касаційного оскарження судових рішень заявниця зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права, а саме застосування норм права без урахування висновків, викладених у постанові Верховного Суду України від 23 січня 2013 року у справі № 6-164цс12,
у постановах Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16, від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17,
від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16, від 13 березня 2019 року
у справі № 331/6927/16-ц, від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18, від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19, від 22 червня 2021 року
у справі № 200/606/18, у постановах Верховного Суду від 25 травня 2020 року у справі № 352/2155/17, від 20 квітня 2021 року у справі № 727/967/16,
від 15 липня 2022 року у справі № 757/482/21-ц (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).
27. Крім того, вказує на порушення судами норм процесуального права та наявність передбачених пунктом 8 частини першої статті 411 ЦПК України підстав для скасування оскаржених судових рішень (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).
28. Зауважує, що ефективним способом захисту прав, які ОСОБА_1 вважає порушеними, є витребування квартири і позивачка не позбавлена можливості звернутися до суду з таким позовом.
29. Вважає, що суд першої інстанції, задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1 , вирішив питання про права і обов'язки спадкоємців померлого ОСОБА_3 , яких не було залучено до участі у справі.
30. Стверджує, що судами не досліджувалась матеріали спадкової справи, заведеної після смерті ОСОБА_3 .
31. Наголошує, що після визнання договору дарування недійсним та визнання права власності на 1/2 частину квартири за ОСОБА_1 інша 1/2 частина квартири буде розподілятися між спадкоємцями, що є незаконним, оскільки померлий ОСОБА_3 за життя розпорядився своєю частиною майна, подарувавши її заявниці.
Відзиви на касаційну скаргу до Верховного Суду не надійшли
Обставини справи, встановлені судами
32. ОСОБА_1 і ОСОБА_3 із 23 серпня 1980 року перебували в зареєстрованому шлюбі, який було розірвано рішенням Харківського районного суду м. Києва від 30 листопада 2000 року.
33. За договором дарування від 25 лютого 1984 року ОСОБА_6 подарував, а ОСОБА_1 прийняла в дар 1/2 частину будинку
АДРЕСА_2 .
34. 07 жовтня 1996 року АТ Холдингова компанія «Київміськбуд» і
ОСОБА_3 склали акт прийому-передачі квартири АДРЕСА_1 , а 15 жовтня 1996 року на ім'я ОСОБА_3 видано свідоцтво про право власності на вказану квартиру.
35. ОСОБА_1 у заяві від 10 травня 2017 року адресованій приватному нотаріусу Київського міського нотаріального округу Герасименко Н. М, просила інформувати ОСОБА_3 про свій намір на виділ 1/2 частини квартири АДРЕСА_1 як такої, що придбана в шлюбі.
36. 15 травня 2017 року ОСОБА_3 і ОСОБА_2 уклали договір дарування, за умовами якого обдаровувана ОСОБА_2 прийняла у дар квартиру АДРЕСА_1 .
37. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 помер.
38. Допитаний в судовому засіданні свідок ОСОБА_4 пояснив суду, що є сином ОСОБА_1 і ОСОБА_3 . Спірна квартира набута у власність його батьками у дев'яності роки та в подальшому мала перейти до них із сестрою у спадщину. Квартира була з ремонтом та облаштована технікою. Проте незадовго до смерті батька, в травні 2017 року він дізнався, що батько подарував квартиру ОСОБА_2 . Додатково пояснив, що він регулярно спілкувався з батьком, вони вели спільний бізнес. У квітня 2017 року був обізнаний про хворобу батька, однак причин, чому батько у такий спосіб розпорядився квартирою, не знає.
39. Допитана в судовому засіданні свідок ОСОБА_7 повідомила, що є рідною сестрою ОСОБА_3 , знає про спірну квартиру з розмов із братом,
який стверджував, що квартира залишиться дітям. Пояснила, що ОСОБА_3 робив ремонт у квартирі. Коли брат захворів, вона приїжджала до нього, проте через деякий час ОСОБА_2 перестала пускати її у квартиру.
40. Допитаний в судовому засіданні свідок ОСОБА_8 пояснив, що є давнім знайомим ОСОБА_3 і був залучений до ремонту у спірній квартирі, який проводився в 2001-2003 роках. Квартира не була облаштована для проживання, в ній, зокрема були відсутні шпалери, стелі не пофарбовані. ОСОБА_3 йому говорив, що вони з дружиною розійшлися мирно, їй залишились автомобілі і будинок, а йому ця квартира.
Мотиви, з яких виходив Верховний Суд, та застосовані норми права
41. Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню.
42. Згідно із частинами першою-другою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
43. Відповідно до частин першої-другої, п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
44. Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
45. Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
46. Відповідно до частини першої статті 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно).
47. Власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю (частина перша статті 356 ЦК України), спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю (частина перша статті 368 ЦК України).
48. Право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою, що передбачено частиною першою статті 358 ЦК України.
49. Статтею 60 СК України закріплено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
50. Подібні положення викладені у частині третій статті 368 ЦК України.
51. Згідно зі статтею 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
52. Відповідно до частини першої статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
53. Статтею 717 ЦК України передбачено, що за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов'язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.
54. Згідно з частиною першою статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
55. Статтею 203 ЦК України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
56. За змістом частини першої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, і, зокрема, коли зміст правочину суперечить ЦК України, іншим актам цивільного законодавства.
57. Отже, підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог щодо відповідності змісту правочину ЦК України та іншим актам цивільного законодавства саме в момент вчинення правочину.
58. За вимогами частин першої-третьої статті 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. У разі вчинення одним із співвласників правочину щодо розпорядження спільним майном вважається, що він вчинений за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена. Співвласники мають право уповноважити одного з них на вчинення правочинів щодо розпорядження спільним майном.
59. Згідно із частиною третьою статті 65 СК України для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.
60. Відповідно до частини четвертої статті 369 ЦК України правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень.
61. Відсутність згоди одного із співвласників (колишнього подружжя) на розпорядження нерухомим майном є підставою визнання правочину, укладеного іншим співвласником щодо розпорядження спільним майном, недійсним.
62. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 29 червня 2021 року у справі № 916/2813/18 вказала, що сама по собі відсутність письмової згоди одного з подружжя на відчуження спільного майна не є достатньою підставою для визнання відповідного правочину недійсним. Необхідно, щоб той з подружжя, хто уклав договір щодо спільного майна, та кінцевий
набувач - контрагент за таким договором діяли недобросовісно, зокрема щоб кінцева набувачка знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладав договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.
63. При цьому Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку, сформульованого у постанові від 21 листопада 2018 року у справі
№ 372/504/17, про те, що «закон не пов'язує наявність чи відсутність згоди усіх співвласників на укладення договору ні з добросовісністю того з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, ні третьої особи - контрагента за таким договором і не ставить питання оскарження договору в залежність від добросовісності сторін договору».
64. Розвиваючи висновок, сформульований у постанові від 29 червня
2021 року у справі № 916/2813/18, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22 вересня 2022 року у справі № 125/2157/19 вказала, що презумпція розпорядження спільним майном одним із подружжя за згодою другого з подружжя встановлена саме на користь добросовісного набувача прав на таке майно. Тому укладення одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд встановить, що третя особа (контрагент за таким договором) діяла недобросовісно, зокрема знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той із подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.
65. Добросовісність - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення (постанова Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2021 року у справі № 147/66/17).
66. Недобросовісною є особа, яка знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя (постанова Великої Палати Верховного Суду
від 29 червня 2021 року у справі № 916/2813/18).
67. Встановивши, що ОСОБА_1 при укладенні оспорюваного договору не надала своєї згоди ОСОБА_3 на відчуження спірної квартири, яка була набута за час перебування їх у зареєстрованому шлюбі та є об'єктом спільної власності подружжя, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про недійсність вказаного правочину в цілому, як такого, що укладений з порушенням вимог закону, без отримання згоди ОСОБА_1 , яка є співвласником цього майна, розмір ідеальних часток яких не визначений.
68. Наведене узгоджується з висновками Верховного Суду, викладеними у постанові від 15 червня 2020 року у справі № 430/1281/14-ц, та спростовує відповідні доводи касаційної скарги.
69. На момент укладення оспорюваного правочину ідеальна частка ОСОБА_3 у спірному майні не була визначеною та правочин укладений щодо всієї квартири, а не окремої її частини.
70. Оскаржуючи рішення судів попередніх інстанцій, ОСОБА_2 не посилається на те, що вона, будучи обдарованою стороною за оспорюваним правочином дарування, діяла добросовісно, зокрема не знала та не могла знати про те, що спірне майно є об'єктом спільної сумісної власності подружжя і що ОСОБА_3 не отримав згоди на це колишньої дружини ОСОБА_1 .
71. При цьому колегія суддів враховує що оспорюваний договір дарування укладений між подружжям після пред'явлення ОСОБА_1 своєму колишньому чоловіку ОСОБА_3 майнових вимог щодо спірної квартири.
72. Посилання касаційної скарги на те, що ефективним способом захисту порушених прав ОСОБА_1 є пред'явлення вимог про витребування майна, є безпідставними та спростовані висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постанові від 23 січня 2024 року у справі
№ 523/14489/15-ц, відповідно до яких пред'явлення позову стороною договору або іншою (зацікавленою) особою про визнання недійсним договору є виправданим та ефективним способом захисту порушеного права у разі, якщо такий позов заявлений з метою повернення одному з подружжя, чиї права порушено, майнових прав та/або частки в спільному майні подружжя, у тому числі шляхом визнання прав на частку, та/або одночасного виділення частки в порядку поділу майна подружжя або встановлення порядку користування цим майном.
73. Інші особи, окрім ОСОБА_2 , рішення судів попередніх інстанцій не оскаржили.
74. За встановлених обставин, висновки суду першої та апеляційної інстанцій не суперечать висновкам викладеним у постанові Верховного Суду України від 23 січня 2013 року у справі № 6-164цс12, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16,
від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16, від 13 березня 2019 року у справі № 331/6927/16-ц,
від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18, від 02 лютого 2021 року
у справі № 925/642/19, від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18, у постановах Верховного Суду від 25 травня 2020 року у справі № 352/2155/17, від 20 квітня 2021 року у справі № 727/967/16, від 15 липня 2022 року у справі № 757/482/21-ц, на які заявниця посилається у касаційній скарзі.
75. Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).
76. Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (зокрема рішення у справі «Пономарьов проти України») повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію.
77. Європейський суд з прав людини неодноразово відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі Ruiz Torija
v. Spain від 09 грудня 1994 року, заява № 18390/91, §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.
78. Оскаржені судові рішення є достатньо вмотивованими та містять висновки судів щодо питань, які мають значення для вирішення справи.
79. У межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховним Судом не встановлено підстав для висновку, що суди попередніх інстанцій ухвалили оскаржувані судові рішення із неправильним застосуванням норм матеріального права або із порушенням норм процесуального права, що відповідно до
частини третьої статті 401 ЦПК України є підставою для залишення касаційної скарги без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанови апеляційного суду - без змін.
80. Рішення Дарницького районного суду м. Києва від 14 серпня 2024 року в частині відмови в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 в апеляційному порядку не переглядалося і в касаційному порядку не оскаржується, а тому в силу вимог статті 400 ЦПК України справа в цій частині касаційним судом не переглядається.
81. Підстави для нового розподілу судових витрат відсутні.
Керуючись статтями 400, 401, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
1. Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.
2. Рішення Дарницького районного суду м. Києва від 14 серпня 2024 року та постанову Київського апеляційного суду від 12 лютого 2025 року залишити без змін
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Судді:В. В. Шипович О. М. Осіян Є. В. Синельников