Номер провадження 2/754/267/25
Справа №754/58/22
Іменем України
24 червня 2025 року Деснянський районний суд м.Києва в складі:
головуючого - судді Скрипки О.І.,
при секретарі Моторенко К.О.,
за участю
представника позивача Вотінцева Є.Г. ,
представника відповідача ОСОБА_2 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 , третя особа: ОСОБА_5 , про витребування майна з чужого незаконного володіння, -
Позивач ОСОБА_3 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_4 про витребування майна з чужого незаконного володіння.
Свої вимоги позивач мотивує тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла її мати ОСОБА_6 , якій на праві власності на підставі договору купівлі-продажу від 25.03.1996 року належала 1/2 частина квартири АДРЕСА_1 ,. Вона, як спадкоємець першої черги - малолітня дочка померлої (стаття 1268 ЦК України), прийняла спадщину після смерті своєї матері. 16.08.2016 року рішенням Деснянського районного суду м.Києва у справі № 754/6210/16-ц визнано за ОСОБА_7 , її бабусею, право власності на 1/2 частини вищевказаної квартири у порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_6 . 20.10.2016 року між ОСОБА_7 та ОСОБА_8 було укладено договір довічного утримання на квартиру АДРЕСА_1 , в тому числі і на частину квартири, що належала її матері. 21.10.2019 року між ОСОБА_8 та відповідачем ОСОБА_4 було укладено договір купівлі-продажу, за яким право власності на спірну квартиру перейшло до відповідача.
Як зазначає позивач, постановою Київського апеляційного суду від 30.03.2021 року вищевказане рішення Деснянського районного суду м. Києва від 16.08.2016 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_7 про визнання за нею права власності на спірне майно у порядку спадкування за законом. Оскільки нею (позивачем), як власником спірного нерухомого майна, не вчинялося жодних дій щодо його відчуження, то спірна 1/2 частина квартири вибула з її володіння не з її волі, а тому на підставі ст.388 ЦК України вона має право витребувати її у відповідача ОСОБА_4 .
Посилаючись на викладені обставини, позивач просить суд витребувати із незаконного володіння ОСОБА_4 на її користь 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 , загальною площею 27,6 кв. м, у тому числі житловою площею 14,8 кв. м.
Ухвалою Деснянського районного суду м. Києва від 12.01.2022 року відкрито провадження по справі за правилами загального позовного провадження та призначено підготовче судове засідання.
Ухвалою Деснянського районного суду м. Києва від 11.02.2022 року вжито заходів забезпечення позову шляхом накладення арешту на частину квартири АДРЕСА_1 .
18.05.2022 року до суду надійшов відзив представника відповідача ОСОБА_9 , в якому зазначено щодо безпідставності позову, оскільки відповідач набула право власності на спірну квартиру законним шляхом через укладення договору купівлі-продажу, якому передував інший, а саме договір довічного утримання від 12.10.2016, на підставі якого ОСОБА_8 отримав у власність спірну нерухомість. Представник відповідача також зазначає, що відповідач є добросовісним набувачем майна, який відповідно до вимог цивільного законодавства, уклав договір купівлі-продажу і здійснив реєстрацію права власності на належне йому майно, що було здійснено належним чином та за відсутності будь-яких законодавчих перепон.
06.06.2022 року до суду від позивача надійшла відповідь представника позивача Вотінцева Є.Г. на відзив, в якій він зазначає про те, що набуття спірної квартири у власність відповідача шляхом укладення договору купівлі-продажу не може бути підставою для відмови у задоволенні позовних вимог, оскільки позивач має законне право для звернення з вказаним позовом до суду, зважаючи на той факт, що частини квартири належала матері позивача, при цьому право власності було зареєстровано належним чином, а позивач є єдиними спадкоємцем після смерті матері.
16.06.2022 року до суду надійшли заперечення представника відповідача ОСОБА_2 , в яких він зазначає про те, що витребувати можна лише індивідуально визначене майно, а спірна квартира складається з однієї кімнати, перебуває у власності відповідача і не поділена в натурі на частки. Також, витребування 1/2 частини квартири порушить право відповідача мирного володіння, а саме ст. 1 Першого протоколу до «Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод» і ч.1 ст.321 ЦК України. Конструкція норми за якої добросовісний набувач втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат є неприйнятною та покладає на добросовісного набувача індивідуальний та надмірний тягар, а відтак просить відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.
Ухвалою Деснянського районного суду м.Києва від 06.09.2022 року закрито підготовче провадження і справу призначено до розгляду по суті.
Ухвалою Деснянського районного суду м. Києва від 08.02.2023 відмовлено у задоволенні клопотання представника позивача ОСОБА_3 - адвоката Вотінцева Є.Г. про зупинення провадження по справі за вказаним позовом, до закінчення перегляду в касаційному порядку Великою Палатою Верховного Суду справи № 362/2707/19.
Рішенням Деснянського районного суду м.Києва від 22.02.2023 року позовні вимоги задоволено, витребувано із незаконного володіння ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 , загальною площею 27,6 кв. м, у тому числі житловою площею 14,8 кв. м.
Постановою Київського апеляційного суду від 31.10.2023 року вказане рішення суду залишено без змін.
Постановою Верховного Суду від 15.05.2024 року вказані судові рішення скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.
Ухвалою судді Деснянського районного суду м.Києва Скрипки О.І. від 30.05.2024 року прийнято справу до провадження за правилами загального позовного провадження та призначено підготовче судове засідання.
17.09.2024 року до суду надійшов відзив представника відповідача ОСОБА_2 на позовну заяву. У даному відзиві представник відповідача заперечує проти позовних вимог, посилаючись на неможливість витребування спірного майна у відповідача, яка є добросовісним набувачем, а тому просить відмовити в задоволенні позовних вимог.
Ухвалою Деснянського районного суду м.Києва від 21.11.2024 року витребувано від приватного нотаріуса КМНО Василенка О.А. належним чином завірені копії документів, на підставі яких було укладено та посвідчено договір купівлі-продажу квартири, серія та номер 9138, від 21.10.2019 року, за яким право власності на квартиру АДРЕСА_1 перейшло до ОСОБА_4 (ІПН НОМЕР_1 ).
Ухвалою Деснянського районного суду м.Києва від 04.02.2025 року виправлено помилки, допущені в ухвалі Деснянського районного суду м.Києва від 11.02.2022 року.
Ухвалою Деснянського районного суду м. Києва від 21.04.2025 року закрито підготовче провадження у справі та справу призначено до судового розгляду по суті.
В судовому засіданні представник позивача Вотінцев Є.Г. позовні вимоги підтримав та просив про їх задоволення.
Представник відповідача ОСОБА_2 в судовому засіданні проти задоволення позовних вимог заперечував та просив відмовити в їх задоволенні.
Третя особа ОСОБА_5 , будучи належним чином повідомленою про час та місце розгляду справи, в судове засідання не з'явилась, надавши заяву про розгляд справи в її відсутність.
Враховуючи обставини справи, суд вважає можливим розглянути справу у відсутність третьої особи на підставі наявних доказів.
Вислухавши пояснення учасників судового розгляду, дослідивши наявні в матеріалах справи докази та обставини справи в їх сукупності, оцінивши зібрані по справі докази, виходячи з внутрішнього переконання, яке ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, суд дійшов висновку, що позов підлягає задоволенню, виходячи з наступного.
Як встановлено судом і вбачається з матеріалів справи, ІНФОРМАЦІЯ_1 померла ОСОБА_6 - мати позивача ОСОБА_3 .
Після смерті ОСОБА_6 відкрилася спадщина, що складається з 1/2 частини квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_2 , яка належала померлій на підставі договору купівлі-продажу нерухомості від 25.03.1996 року.
На момент відкриття спадщини позивач ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , була малолітньою особою.
23.09.2021 року позивач ОСОБА_3 звернулася до приватного нотаріуса КМНО Любенко Т. М. із заявою про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_6 .
З матеріалів справи також вбачається, що рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 16.08.2016 року у справі № 754/6210/16-ц позовні вимоги ОСОБА_7 до територіальної громади м. Києва в особі Київської міської ради, третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Аніскова Н. А., про визнання права власності у порядку спадкування задоволено, визнано за ОСОБА_7 право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 в порядку спадкування за законом після померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_6 .
20.10.2016 року між ОСОБА_7 та ОСОБА_8 укладено договір довічного утримання, за яким ОСОБА_8 набув у власність спірну квартиру.
21.10.2019 року між ОСОБА_8 та відповідачем ОСОБА_4 укладено договір купівлі-продажу, за яким право власності на квартиру перейшло до відповідача.
Постановою Київського апеляційного суду від 30.03.2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 задоволено, рішення Деснянського районного суду м. Києва від 16.08.2016 року у справі № 754/6210/16-ц скасовано та ухвалено нове рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_7 .
Звертаючись до суду із даним позовом, позивач просила задовольнити її позовні вимоги, вказуючи на те, що спірне майно вибуло із її володіння поза її волею на підставі судового рішення, ухваленого щодо цього майна, яке в подальшому скасовано.
Сторона відповідача під час судового розгляду проти позову заперечувала, посилаючись на те, що вона є добросовісним набувачем, а в разі задоволення позову буде порушено її право на житло, що суперечить нормам міжнародного та національного права, правовим позиціям Верховного Суду і прецедентній судовій практиці Європейського суду з прав людини щодо тлумачення статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Суд вважає, що доводи позивача знайшли своє підтвердження під час судового розгляду, в той час, як твердження представника відповідача слід відхилити, виходячи з наступного.
Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України, завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Статтею 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Згідно із статтею 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15 ЦК України, частина перша статті 16 ЦК України).
Порушення права пов'язане з позбавленням його суб'єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.
Згідно зі ст. 1261 ЦК України, у першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народженні після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки.
Відповідно до ч. 4, 5 ст. 1268 ЦК України передбачено, що малолітня, неповнолітня, недієздатна особа, а також особа, цивільна дієздатність якої обмежена, вважаються такими, що прийняли спадщину, крім випадків, встановлених ч. 2-4 ст. 1273 цього Кодексу.
Незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини.
Статтею 41 Конституції України передбачено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Згідно з частинами першою, другою статті 319 ЦК України, власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.
При здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства.
Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України).
Згідно зі статтею 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, і вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Відповідно до статті 387 ЦК України, власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.
Статтею 330 ЦК України встановлено, що в разі, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 ЦК України майно не може бути витребуване у нього.
Віндикація застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. У цьому разі майно може бути витребуване від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України.
Відповідно до частини першої статті 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
Набувач визнається добросовісним, якщо при вчиненні правочину він не знав і не міг знати про відсутність у продавця прав на відчуження майна, наприклад, вжив усіх розумних заходів, виявив обережність та обачність для з'ясування правомочностей продавця на відчуження майна. При цьому в діях набувача не повинно бути і необережної форми вини, оскільки він не лише не усвідомлював і не бажав, а й не допускав можливості настання будь-яких несприятливих наслідків для власника.
Отже, право власності на майно, яке було передано за угодами щодо його відчуження поза волею власника, не набувається, у тому числі й добросовісним набувачем, оскільки це майно може бути у нього витребуване.
Право власності дійсного власника в такому випадку презюмується і не припиняється із втратою ним цього майна.
Таким чином, у випадку якщо майно вибуло з володіння законного власника поза його волею, він може розраховувати на повернення такого майна, незважаючи на добросовісність та відплатність його набуття сторонніми особами, і має право звернутися до суду з позовом про витребування майна з чужого незаконного володіння.
Велика Палата Верховного Суду у своїх постановах від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц, від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17 (пункти 38-39), від 22 січня 2020 року у справі № 910/1809/18 (пункт 34), від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (пункти 71, 76), від 14 вересня 2021 року у справі № 359/5719/17, вказувала, що позивач із дотриманням правил статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння кінцевого набувача. Задоволення вимоги про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування не потрібно заявляти вимоги про визнання незаконними та недійсними рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, рішень, записів про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно за незаконним володільцем, самої державної реєстрації цього права, договорів, інших правочинів щодо спірного майна, і тим більше документів (свідоцтв, державних актів тощо), що посвідчують відповідне право. Такі вимоги є неналежними, зокрема неефективними, способами захисту права власника. Їхнє задоволення не відновить володіння позивачем його майном. Тому не допускається відмова у віндикаційному позові, наприклад, із тих мотивів, що договір, рішення органу влади, певний документ, відомості чи запис про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно не визнані незаконними, або що позивач їх не оскаржив.
Відповідно до правової позиції, викладеної у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2019 року у справі № 522/7636/14-ц (провадження № 14-636цс18), за змістом статті 388 ЦК України майно, яке вибуло з володіння власника на підставі рішення суду, ухваленого щодо цього майна, але надалі скасованого, вважається таким, що вибуло з володіння власника поза його волею.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
Судом встановлено, що позивач ОСОБА_3 є спадкоємцем першої черги, яка у встановленому законом порядку прийняла спадщину (ст.1261, 1268 ЦК України) у вигляді частини квартири АДРЕСА_1 , яка залишилась після смерті її матері ОСОБА_6 , жодних правочинів щодо відчуження спірного майна не вчиняла. Спірне майно вибуло з володіння позивача на підставі судового рішення Деснянського районного суду м.Києва у справі № 754/6210/16-ц від 16.08.2016 року, ухваленого щодо цього майна, яке в подальшому скасовано постановою Київського апеляційного суду від 30.03.2021 року. Відтак, позивач вправі вимагати захисту своїх прав шляхом пред'явлення вимог про витребування її майна із чужого незаконного володіння.
Суд звертає увагу, що відповідачем вказані обставини та факти не заперечуються та не оспорюються, а відповідачем позов не визнається з підстав добросовісності набуття нею у власність спірної частки квартири та порушення її права на житло, що суперечить нормам міжнародного та національного права, правовим позиціям Верховного Суду і прецедентній судовій практиці Європейського суду з прав людини щодо тлумачення статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Зважуючи доводи сторін в цій частині, суд виходить з наступного.
Так, скасовуючи судові рішення у даній справі, у постанові від 15.05.2024 року, висновки якої в силу ч.5 ст.411 ЦПК України є обов'язковими для суду першої інстанції при новому розгляді справи, Верховний Суд наголосив на тому, що судові рішення, постановлені за відсутності перевірки добросовісності/ недобросовісності набувача, що суттєво як для застосування положень статей 387, 388 ЦК України, так і положень статті 1 Першого протоколу до Конвенції, не можуть вважатися такими, що відповідають вимозі законності втручання у право мирного володіння майном.
Суд враховує, що у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 вересня 2022 року у справі № 908/976/19 (провадження № 12-10гс21) зазначено, що перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинне бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинне забезпечити справедливий баланс між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар. Іншими словами, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, якої прагнуть.
Прийняття рішення, за наслідком якого добросовісний набувач всупереч приписам статті 388 ЦК України втрачає такий статус, а відтак втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятним та покладає на добросовісного набувача індивідуальний і надмірний тягар. Адже не може добросовісний набувач відповідати у зв'язку з порушеннями інших осіб (продавця чи осіб, які його представляють у силу вимог закону), допущеними в межах процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайству при вчиненні правочинів з нерухомим майном, крім випадків передбачених у статті 388 ЦК України. Отже, вирішуючи питання про витребування спірного майна, суди повинні передусім перевіряти добросовісність набувача майна.
Добросовісність є однією із загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). Обидві сторони правочину, починаючи зі стадії, яка передує його вчиненню, мають поводитися правомірно, зокрема добросовісно.
На необхідності оцінювати наявність або відсутність добросовісності зареєстрованого володільця нерухомого майна неодноразово наголошувала Велика Палата Верховного Суду (пункт 51 постанови від 26 червня 2019 року у справі № 669/927/16-ц, пункт 46.1 постанови від 01 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18, пункт 6.43 постанови від 02 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19).
Правила частини першої статті 388 ЦК України стосуються випадків, коли набувач за відплатним договором придбав майно в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач). У такому випадку власник має право витребувати це майно від набувача лише в разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
У частині третій цієї ж статті передбачено самостійне правило: якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача в усіх випадках. За змістом частини п'ятої статті 12 ЦК України добросовісність набувача презюмується, тобто незаконний набувач вважається добросовісним, поки не буде доведено протилежне. Якщо судом буде встановлено, що набувач знав чи міг знати про наявність перешкод до вчинення правочину, в тому числі про те, що продавець не мав права відчужувати майно, це може свідчити про недобросовісність набувача й є підставою для задоволення позову про витребування у нього майна (див. пункти 28, 29 постанови Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі № 907/50/16, провадження № 12-122гс18).
Власник має право витребувати майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України), незалежно від того, чи заволоділа ця особа незаконно спірним майном сама, чи придбала його у особи, яка не мала права відчужувати це майно. При цьому стаття 400 ЦК України вказує на обов'язок недобросовісного володільця негайно повернути майно особі, яка має на нього право власності або інше право відповідно до договору або закону, або яка є добросовісним володільцем цього майна. У разі невиконання недобросовісним володільцем цього обов'язку заінтересована особа має право пред'явити позов про витребування цього майна. Разом з тим стаття 330 ЦК України передбачає можливість добросовісному набувачеві набути право власності на майно, відчужене особою, яка не мала на це права, як самостійну підставу набуття права власності (та водночас, передбачену законом підставу для припинення права власності попереднього власника відповідно до приписів статті 346 ЦК України). Так, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 ЦК України майно не може бути витребуване в нього. Стаття 388 ЦК України містить сукупність підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Так, відповідно до частини першої вказаної норми якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Тобто можливість витребування майна з володіння іншої особи законодавець ставить у залежність насамперед від змісту правового зв'язку між позивачем та спірним майном, його волевиявлення щодо вибуття майна, а також від того, чи є володілець майна добросовісним чи недобросовісним набувачем та від характеру набуття майна (оплатно чи безоплатно) (постанова Великої Палати Верховного Суду від 02 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19, провадження № 12-35гс21).
Добросовісна особа, яка придбаває нерухоме майно у власність або набуває інше речове право на нього, вправі покладатися на відомості про речові права інших осіб на нерухоме майно та їх обтяження (їх наявність або відсутність), що містяться у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Тому за відсутності в цьому реєстрі відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень особа, яка добросовісно покладалася на ці відомості, тобто не знала і не мала знати про існування таких прав чи обтяжень, набуває право на таке майно вільним від незареєстрованих прав інших осіб та обтяжень (пункт 38 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17, провадження № 12-127гс19).
Досліджуючи питання добросовісності відповідача, як набувача, суд звертає увагу на те, що за змістом частини п'ятої статті 12 ЦК України добросовісність набувача презюмується, тобто незаконний набувач вважається добросовісним, поки не буде доведено протилежне.
В матеріалах справи наявні копії договору купівлі-продажу квартири та документів, на підставі яких 21.10.2019 року приватним нотаріусом КМНО Василенком О.А. було посвідчено договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , на підставі якого відповідач набула право власності на вказану квартиру. Жодних доказів, фактів чи обставин, які могли б свідчити про недобросовісність відповідача, як набувача нерухомого майна, вказані матеріали не містять. Крім того, факт добросовісності відповідача, як набувача, не оспорювався і стороною позивача.
З урахуванням наведеного, суд приймає до уваги твердження сторони відповідача про те, що вона є добросовісним набувачем спірного майна.
В той же час, як вже зазначено вище, правила частини першої статті 388 ЦК України стосуються випадків, коли набувач за відплатним договором придбав майно в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач). У такому випадку власник має право витребувати це майно від набувача лише в разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
Таким чином, судом встановлено, що оскільки частина спірної квартири вибула з володіння позивача поза її волею, а відповідач ОСОБА_4 є добросовісним набувачем спірного нерухомого майна, то позивач обрала вірний спосіб захисту порушеного права і наявні передбачені ст.388 ЦК України підстави для витребування у відповідача спірного майна.
Щодо доводів відповідача про те, що витребування майна в даній конкретній справі порушує право відповідача на мирне володіння майном та не відповідає статті 1 Першого протоколу до Конвенції, адже воно покладає індивідуальний та надмірний тягар на неї, то суд зазначає наступне.
Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте, попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції).
Відповідно до усталеної практики Європейського Суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) стаття 1 Першого протоколу до Конвенції застосовується з огляду на такі принципи: 1) у першому реченні першого абзацу закладається принцип мирного володіння майном, який має загальний характер; 2) принцип, викладений у другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності й обумовлює його певними критеріями; 3) закріплений у другому абзаці принцип визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна у загальних інтересах. Другу та третю норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, треба тлумачити у світлі загального принципу, закладеного першою нормою [див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «East/West Alliance Limited проти України» від 23 січня 2014 року (East/West Alliance Limited v. Ukraine), заява № 19336/04, § 166-168].
Критеріями пропорційності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також, чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право.
Втручання держави у право власності повинне мати нормативну основу в національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними.
Якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів або штрафів.
Втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов'язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач - внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв'язку з позбавленням права на майно [див. рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (Rysovskyy v. Ukraine), заява № 29979/04, «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (Kryvenkyy v. Ukraine), заява № 43768/07].
Порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції ЄСПЛ констатує, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. І, навпаки, встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії.
Будь-які приписи, зокрема і приписи Конвенції, необхідно застосовувати з урахуванням обставин кожної конкретної справи, оцінюючи поведінку обох сторін спору, а не лише органів державної влади та місцевого самоврядування [див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження №14-208цс18), пункт 100]. Серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна із чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України). Вказаний спосіб захисту можна реалізувати шляхом подання віндикаційного позову (стаття 338 ЦК України).
Так, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 674/31/15-ц (провадження № 14-288цс18) зроблено висновки про те, що захист порушених прав особи, яка вважає себе власником майна, але не володіє ним, можливий шляхом пред'явлення віндикаційного позову до особи, яка незаконно володіє цим майном (у разі відсутності між ними зобов'язально-правових відносин), якщо для цього існують підстави, передбачені статтею 388 ЦК України, які, зокрема, дають право витребувати майно в добросовісного набувача. Витребування майна від добросовісного набувача залежить від обставин вибуття майна з володіння власника та оплатності (безоплатності) придбання цього майна набувачем. Так, від добросовісного набувача, який оплатно придбав майно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати це майно лише в разі, якщо майно було загублене власником або особою, якій майно було передане власником у володіння, або викрадене у того чи іншого, або вибуло з їхнього володіння іншим шляхом не з їхньої волі (частина перша статті 388 ЦК України).
У постанові від 14 грудня 2022 року у справі № 461/12525/15-ц (провадження № 14-190цс20) Велика Палата Верховного Суду вказала, що «розглядаючи справи щодо застосування положень статті 388 ЦК України у поєднанні з положеннями статті 1 Першого Протоколу до Конвенції, суди повинні самостійно, з урахуванням усіх встановлених обставин справи дійти висновку про наявність підстав для втручання у мирне володіння майном особи, що набула це майно за відплатним договором, виходячи з принципів мирного володіння майном (постанова Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/6211/14-ц), а також надати оцінку тягаря, покладеного на цю особу таким втручанням. Такими обставинами можуть бути, зокрема, підстави та процедури набуття майна добросовісним набувачем, порівняльна вартість цього майна з майновим станом особи, спрямованість волевиявлення учасників правовідносин та їх фактичні наміри щодо цього майна тощо».
З огляду на наведене, суд приходить до висновку щодо наявності підстав для витребування спірної частини квартири у ОСОБА_4 , що, враховуючи обставини вказаної справи, не порушуватиме принцип пропорційного втручання у право мирного володіння майном, тому що приватний інтерес позивача у поверненні свого майна, яке вибуло з її власності поза її волею, переважатиме приватний інтерес кінцевого набувача у збереженні за нею права на спірне майно, а, при цьому, менш обтяжливого захисту та поновлення порушеного права позивача суд не вбачає.
Водночас, відповідач, із володіння якого витребовується спірна частина квартири, не позбавлена можливості відновити своє право, пред'явивши вимогу до особи, у якої було придбано це майно, про відшкодування збитків на підставі статті 661 ЦК України. Зокрема, у постанові Верховного Суду України від 29 червня 2016 року у справі № 6-1376цс16 викладено правовий висновок про те, що ст. 330 ЦК України встановлено, що у разі, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на майно, якщо відповідно до ст. 388 цього Кодексу його не можна витребувати в нього; одним із чинників дотримання принципу пропорційності при втручанні у право особи на мирне володіння майном є надання їй справедливої та обґрунтованої компенсації, тому покупець, у якого вилучається майно, не позбавлений можливості порушувати питання про відшкодування завданих збитків на підставі ст. 661 ЦК України.
Також, суд звертає увагу на те, що в разі задоволення позову не буде порушено і право відповідача на житло, так як вона залишається власником іншої частини квартири.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Серявін та інші проти України, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Прецедентна практика Європейського суду з прав людини виходить з того, що реалізуючи п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо доступності правосуддя та справедливого судового розгляду кожна держава-учасниця цієї Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, змістом яких є не допустити судовий процес у безладний рух.
Відповідно до ч.1 ст.4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Згідно із ст.5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Статтями 10-13 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України.
Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Суд застосовує норми права інших держав у разі, коли це передбачено законом України чи міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України. Суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов'язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.
Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій. Суд, зберігаючи об'єктивність і неупередженість: 1) керує ходом судового процесу; 2) сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; 3) роз'яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов'язки, наслідки вчинення або не вчинення процесуальних дій; 4) сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; 5) запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов'язків.
Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах - не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.
Таким чином, проаналізувавши вищевказані норми діючого законодавства та встановлені у справі докази та обставини, суд вважає, що позивачем достатньо обґрунтовано та наведено достатньо доказів на підтвердження її позовних вимог, в зв'язку з чим вони підлягають задоволенню в повному обсязі. Інші доводи сторони відповідача на висновки суду не впливають і підстав для відмови в задоволенні позову не дають.
На підставі викладеного, керуючись ст. 12, 19, 81, 141, 158, 258-260, 263-265 ЦПК України, суд, -
Позовні вимоги ОСОБА_3 - задовольнити.
Витребувати із незаконного володіння ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , ІПН НОМЕР_1 , на користь ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ІПН НОМЕР_2 , 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 , загальною площею 27,6 кв. м., у тому числі житловою площею 14,8 кв. м.
Рішення суду може бути оскаржене до Київського апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги усіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Повне рішення складено та підписано 25 червня 2025 року.
Суддя: