н.п.2/599/375/2025
Справа № 599/871/25
"25" червня 2025 р.
Зборівський районний суд Тернопільської області
в складі головуючого суду судді Іваницького О.Р.
при секретарі Сеньківській З.І.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Зборові справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про виділення частки в спільній сумісній власності та визнання права власності земельну ділянку,-
ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом про виділення частки в спільній сумісній власності та визнання права власності земельну ділянку. Позивач посилається на те, що він власником частини житлового будинку з надвірними будівлями та спорудами, що в АДРЕСА_1 . 28 грудня 2009 року видано Державний акт на право спільної сумісної власності на земельну ділянку, цільове призначення, якої для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд площею 0,25 га.(кадастровий номер 6122687600:02:001:0051), що в АДРЕСА_1 . Згідно Державного акту на землю співвласниками землі є він та ОСОБА_3 . Після смерті ОСОБА_3 частину земельної ділянки та 1/2 частину будинковолодіння успадкувала відповідачка. Правовий статусу земельної ділянки, як зазначено в Державному акті, спільна сумісна власність, перешкоджає йому належним чином використовувати своє право володіння та розпорядження майном, в зв'язку з чим виникла необхідність у зверненні до суду.
Позивач позовні вимоги підтримав, про що подав відповідну заяву.
Відповідач позовні вимоги визнала, згідно поданої заяви.
Суд, дослідивши матеріали справи, вважає, що позов підлягає задоволенню з таких підстав.
Відповідно до ст. 317 ЦК України власникові належать право володіння, користування та розпоряджання своїм майном.
За змістом ч. 1 ст.319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
За правилами ст. ст. 21, 24, 41 Конституції України, ст. ст. 319, 358 ЦК України всі громадяни є рівними у своїх правах, усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення цих прав, в тому числі щодо захисту права спільної часткової власності.
Відповідно до статті 358 ЦК України право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю.
Співвласник має право на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній частковій власності. У разі виділу співвласником у натурі частки із спільного майна для співвласника, який здійснив такий виділ, право спільної часткової власності на це майно припиняється. Така особа набуває право власності на виділене майно, і у випадку, встановленому законом, таке право підлягає державній реєстрації (частини перша, третя статті 364 ЦК України).
Згідно з частина першою, другою статті 367 ЦК України майно, що є у спільній частковій власності, може бути поділене в натурі між співвласниками за домовленістю між ними. У разі поділу спільного майна між співвласниками право спільної часткової власності на нього припиняється.
Таким чином, для виділу частки із спільного нерухомого майна повинна бути технічна можливість.
У постанові Верховного Суду України від 03 квітня 2013 року в справі № 6-12цс13 зроблено висновок, що «у разі виділу співвласник отримує свою частку у майні в натурі і вибуває зі складу учасників спільної власності. За всіма іншими співвласниками спільна власність при виділі частки зберігається. На відміну від виділу, за якого право власності припиняється лише для того співвласника, частка якого виділяється зі спільної власності, у разі поділу спільна часткова власність припиняється для всіх її учасників (стаття 367 ЦК України). Виділ часток (поділ) жилого будинку, що перебуває у спільній частковій власності, є можливим, якщо кожній зі сторін може бути виділено відокремлену частину будинку зі самостійним виходом (квартиру) або у разі, коли є технічна можливість переобладнання будинку в ізольовані квартири, які за розміром відповідають розміру часток співвласників у праві власності. Якщо виділ (поділ) технічно можливий, але з відхиленням від розміру ідеальних часток співвласників з урахуванням конкретних обставин, поділ (виділ) може бути проведений зі зміною ідеальних часток і присудженням грошової компенсації співвласнику, частка якого зменшилась. Відтак визначальним для виділу частки або поділу будинку в натурі, який перебуває у спільній частковій власності, є не порядок користування будинком, а розмір часток співвласників та технічна можливість виділу частки або поділу будинку відповідно до часток співвласників».
У постанові Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року у справі № 6-1443цс16 зроблено висновок, що «виділ часток (поділ) нерухомого майна, що перебуває у спільній частковій власності, є можливим, якщо кожній зі сторін буде виділено нерухоме майно, яке за розміром відповідає розміру часток співвласників у праві власності. Якщо виділ (поділ) технічно можливий, але з відхиленням від розміру ідеальних часток співвласників, то з урахуванням конкретних обставин такий поділ (виділ) можна провести зі зміною ідеальних часток і присудженням грошової компенсації співвласнику, частка якого зменшилась. Отже, визначальним для виділу частки або поділу нерухомого майна в натурі, яке перебуває у спільній частковій власності, є не порядок користування майном, а розмір часток співвласників та технічна можливість виділу частки або поділу майна відповідно до часток співвласників. Оскільки учасники спільної часткової власності мають рівні права щодо спільного майна пропорційно своїй частці в ньому, то, здійснюючи поділ майна в натурі (виділ частки), суд повинен передати співвласнику частину нерухомого майна, яка відповідає розміру й вартості його частки, якщо це можливо, без завдання неспівмірної шкоди господарському призначенню майна. Якщо в результаті поділу (виділу) співвласнику передається частина нерухомого майна, яка перевищує його частку, суд стягує з нього відповідну грошову компенсацію і зазначає в рішенні про зміну часток у праві власності на це майно».
Відповідно до ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Суд наголошує, що саме засада змагальності опосередковано, через її контролюючу функцію, є гарантом законності, об'єктивності, неупередженості та повноти судового розгляду справи.
Захищене статтею 6 Європейської конвенції з прав людини право на справедливий судовий розгляд також передбачає право на змагальність провадження. Кожна сторона провадження має бути поінформована про подання та аргументи іншої сторони та має отримувати нагоду коментувати чи спростовувати їх.
Принцип змагальності процесу означає, що кожній стороні повинна бути надана можливість ознайомитися з усіма доказами та зауваженнями, наданими іншою стороною, і відповісти на них (Рішення у справі «Ruiz-Mateos проти Іспанії», від 23 червня 1993 року, заява № 12952/87, п. 63).
Дія принципу змагальності ґрунтується на переконанні: протилежність інтересів сторін найкраще забезпечить повноту матеріалів справи через активне виконання сторонами процесу тільки їм притаманних функцій. Принцип змагальності припускає поєднання активності сторін у забезпеченні виконання ними своїх процесуальних обов'язків із забезпеченням судом умов для здійснення наданих їм прав. При цьому, важливим є встановлення оптимального співвідношення активності сторін та активності суду.
В рішеннях де Європейський суд з прав людини дійшов висновку про порушення ст. 6 Конвенції, зазначено таке: Суд відзначає, що одним із складників справедливого судового розгляду в розумінні п. 1 статті 6 є право на змагальне провадження; кожна сторона, в принципі, має отримати нагоду не лише бути поінформованою про будь-які докази, які потрібні для того, щоб виграти справу, але також має знати про всі докази чи подання, які представлені або зроблені в цілях впливу на думку суду, і коментувати їх (див., mutatis mutandis, рішення у справах «Лобо Мачадо проти Португалії» (Lobo Machado v. Portugal) і «Фермьойлєн проти Бєльгії» (Vermeulen v. Belgium) від 20 лютого 1996 р., ReportsofJudgment sand Decisions 1996-I, сс. 206-07, п. 31 і п. 23, п. 33, відповідно, та рішення у справі «Нідерост-Губер проти Швейцарії» (Nidero st Huberv. Switzerland) від 18 лютого 1997 р., Reports 1997-I, с. 108, п. 24).
Суд має пересвідчитися, чи провадження в цілому, включаючи спосіб збирання доказів, було справедливим, як того вимагає п. 1 статті 6 (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Шенк проти Швейцарії» (Schenk v. Switzerland) від 12 липня 1988 р., серія A № 140, с. 29, п. 46).
Згідно із ч. 2 ст. 13 ЦПК України збирання доказів у цивільних справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом.
В даному випадку, суд позбавлений права на збирання доказів по справі з власної ініціативи, що було б порушенням рівності прав учасників судового процесу.
Відповідно до змісту статті 76 ЦПК України доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.
Згідно із ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.
Обставини справи, відповідно до ч.2 статті 78 ЦПК України, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Відповідно до ч.1 ст. 79 ЦПК України достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.
Відповідно до ст. 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Згідно з ч. 1 статті 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Судом встановлено, що ОСОБА_1 є власником частини житлового будинку з надвірними будівлями та спорудами, що в АДРЕСА_1 . 28 грудня 2009 року видано Державний акт на право спільної сумісної власності на земельну ділянку, цільове призначення, якої для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд площею 0,25 га.(кадастровий номер 6122687600:02:001:0051), що в АДРЕСА_1 . Згідно Державного акту на землю співвласниками землі є він та ОСОБА_3 . Після смерті ОСОБА_3 частину земельної ділянки та 1/2 частину будинковолодіння успадкувала ОСОБА_2 оформивши право власності на належну частину земельної ділянки.
Таким чином враховуючи, що після спадкування відповідачки і набуття права власності на частину майна, правовий статус земельної ділянки фактично перестав існувати, позовні вимоги підлягають задоволенню.
Керуючись ст.ст. 12, 81,259, 263-265 ЦПК України, ст.ст. 317,319, 358, 364,367 ЦК України,-
Позов задовольнити.
Припинити спільну сумісну на земельну ділянку цільове призначення, якої для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд площею 0,25 га.(кадастровий номер 6122687600:02:001:0051), що в АДРЕСА_1 згідно Державного акту на землю серії ЯИ № 072343.
Визнати за ОСОБА_4 право власності на частину земельної ділянки цільове призначення, якої для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд площею 0,25 га.(кадастровий номер 6122687600:02:001:0051), що в АДРЕСА_1 згідно Державного акту на землю серії ЯИ № 072343.
Рішення може бути оскаржено до Тернопільської апеляційного суду через Зборівський районний суд протягом 30 днів.
Суддя Зборівського
районного суду Іваницький О.Р.