24 червня 2025 рокуЛьвівСправа № 140/11696/24 пров. № А/857/34642/24
Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі:
судді-доповідача Іщук Л. П.,
суддів Обрізка І.М., Шинкар Т.І.,
розглянувши в порядку письмового провадження у м. Львові апеляційні скарги ОСОБА_1 та Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташоване у місті Хмельницькому на рішення Волинського окружного адміністративного суду від 21 листопада 2024 року (головуючий суддя Дмитрука В.В., м. Луцьк, за правилами спрощеного позовного провадження) у справі № 140/11696/24 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташоване у місті Хмельницькому про визнання протиправною бездіяльності, зобов'язання вчинити дії,
ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Хмельницькому, в якому просив визнати протиправною бездіяльність щодо ненарахування та невиплати середнього заробітку (грошового забезпечення) за час затримки розрахунку при звільненні у період з 02.11.2023 по 13.09.2024, виходячи з середньомісячного грошового забезпечення за останні два календарні місяці служби, що передують місяцю звільнення зі служби; зобов'язати нарахувати та виплатити середній заробіток (грошове забезпечення) за час затримки розрахунку при звільненні у період з 02.11.2023 по 13.09.2024, виходячи з середньомісячного грошовою забезпечення за останні два календарні місяці служби, що передують місяцю звільнення зі служби; зобов'язати нарахувати та виплатити компенсацію втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків виплати грошового забезпечення при звільненні за весь час затримки виплати (з 02.11.2023 по 13.09.2024).
Рішенням Волинського окружного адміністративного суду від 21 листопада 2024 року позов задоволено частково. Визнано протиправною бездіяльність Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Хмельницькому щодо ненарахування та невиплати позивачу середнього заробітку (грошового забезпечення) за час затримки розрахунку при звільненні у період з 02.11.2023 по 02.05.2024, виходячи з середньомісячного грошового забезпечення за останні два календарні місяці служби, що передують місяцю звільнення зі служби. Зобов'язано Територіальне управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Хмельницькому нарахувати та виплатити позивачу середній заробіток (грошове забезпечення) за час затримки розрахунку при звільненні у період з 02.11.2023 по 02.05.2024, виходячи з середньомісячного грошовою забезпечення за останні два календарні місяці служби, що передують місяцю звільнення зі служби в сумі 73 507,95 грн. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
Ухвалою Волинського окружного адміністративного суду від 03 грудня 2024 року у задоволенні заяви представника позивача про виправлення описки у судовому рішенні відмовлено. З ініціативи суду виправлено описку, допущену у мотивувальній частині рішення Волинського окружного адміністративного суду від 21 листопада 2024 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Хмельницькому про визнання протиправною бездіяльності, зобов'язання вчинити дії, а саме в абзаці шостому (ст. 10 рішення від 21.11.2024 справа №140/11696/24) вважати період затримки розрахунку при звільненні з 02.11.2023 по 02.05.2024.
Не погодившись із рішенням суду першої інстанції, сторони подали апеляційні скарги.
Позивач вважає, що судом порушено норми матеріального та процесуального права. Вимоги апеляційної скарги обґрунтовує тим, що з 19.07.2022 року застосування постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15 неможливе, оскільки фактично законодавцем змінено не лише словесне формулювання статті 117 КЗпП України, а й змінено регулювання інших трудових прав працівника, що вже безпосередньо впливають на встановлення справедливого та розумного балансу між інтересами звільненого працівника та його колишнього роботодавця. Зазначає, що законодавець у чинній редакції статті 117 КЗпП України вже заклав принцип співмірності шляхом обмеження 6 місяцями періоду, за який може бути стягнено середню заробітну плату за час затримки розрахунку при звільненні. Застосування ж інших принципів співмірності до даних відносин суперечить не тільки нормам чинного законодавства, судовій практиці Верховного Суду з даного питання, а фактично є порушенням права на справедливий суд, оскільки суд фактично приймає рішення про застосування принципів права у власному розумінні, при цьому без наведення посилання на норми права, де така можливість передбачена та не враховуючи діючу редакцію статті 117 КЗпП України. Проте, навіть з урахуванням того, що вищенаведений висновок Великої Палати Верховного Суду підлягав би врахуванню, то судом жодного іншого критерію окрім розміру простроченої роботодавцем заборгованості не застосовано, що однозначно свідчить про відсутність об'єктивності у прийнятому рішенні, оскільки працівник і так є менш захищеною стороною у трудовому праві, ніж роботодавець.
Щодо відмови в задоволенні позовних вимог про зобов'язання відповідача нарахувати та виплатити компенсацію втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків виплати грошового забезпечення, позивач вважає, що таке судове рішення винесене з порушенням норм процесуального права щодо логічності судового рішення та обов'язковій відповідності резолютивної частини рішення мотивувальній згідно ст.242, 246 КАС України, а також з порушенням норм матеріального права (ст.1-3 Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати»).
Витрати позивача на правничу допомогу, надану адвокатом Захарець І.А., підлягають відшкодуванню, не зважаючи на відсутність їх фактичної сплати на момент постановлення рішення суду, що однак судом першої інстанції не було враховано та зроблено неправильні висновки в цій частині.
Просить скасувати рішення Волинського окружного адміністративного суду від 21.11.2024 (винесеного з урахуванням ухвали від 03.12.2024 року). Прийняти постанову, якою позовні вимоги задовольнити: визнати протиправною бездіяльність Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Хмельницькому, щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку (грошового забезпечення) за час затримки розрахунку при звільненні у період з 02.11.2023 по 13.09.2024 виходячи з середньомісячного грошового забезпечення за останні два календарні місяці служби, що передують місяцю звільнення зі служби; зобов'язати Територіальне управління Державного бюро розслідувань, розташоване у місті Хмельницькому, нарахувати та виплатити середній заробіток (грошове забезпечення) за час затримки розрахунку при звільненні у період з 02.11.2023 по 13.09.2024, виходячи з середньомісячного грошового забезпечення за останні два календарні місяці служби, що передують місяцю звільнення зі служби; зобов'язати Територіальне управління Державного бюро розслідувань, розташоване у місті Хмельницькому, нарахувати та виплатити компенсацію втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків виплати грошового забезпечення при звільненні за весь час затримки виплати (з 02.11.2023 - по 13.09.2024); стягнути з відповідача на користь позивача понесені судові витрати на правову допомогу у розмірі 8100,00 грн та витрати на сплату судового збору (за розгляд справи у суді першої інстанції). Стягнути з відповідача на користь позивача понесені при розгляді справи в суді апеляційної інстанції судові витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 5400,00 грн та судовий збір.
Відповідач вважає, що рішення в частині задоволених позовних вимог прийнято з порушенням норм процесуального права та з неправильним застосуванням норм матеріального права, зокрема, положень статті 117 КЗпП України. Вимоги апеляційної скарги обгрунтовує тим, що під час вирішення питання про стягнення з роботодавця середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, на підставі частини 2 статті 117 КЗпП України (як в редакції до 19.07.2022, так і після) повинні враховувати такі загальні засади цивільного законодавства, як справедливість, добросовісність та розумність (пункт 6 частини 1 статті 3 ЦК України), застосувати їх субсидіарно до спірних правовідносин та з врахуванням принципу пропорційності, співмірності за необхідності зменшувати розмір середнього заробітку. При цьому релевантними для застосування положень діючої редакції статті 117 КЗпП України, залишаються критерії оцінки/підстави для зменшення суми середнього заробітку, які сформовані Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц щодо застосування положень цієї статті у редакції, чинній до 19.07.2022. Зазначає, що під час розгляду цієї справи суд першої інстанції залишив поза увагою доводи ТУ ДБР у м. Хмельницькому, що з метою правильного вирішення спору у рамках цієї справи, при застосуванні положень статті 117 КЗпП України, слід ураховувати висновки Великої Палати Верховного Суду, сформовані у постанові від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц. Так, частково задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1 і зменшуючи розмір середнього заробітку за час затримки повного розрахунку суд першої інстанції лише взяв до уваги загальну концепцію зменшення розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні - у залежності від розміру недоплаченої під час звільнення працівнику суми (не більше ніж у співвідношенні 1:1), що відповідало попередній правовій позиції Верховного Суду України, сформованій у постанові від 27.04.2016 у справі № 6-113цс16, від якої Велика Палата Верховного Суду відступила у постанові від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц.
Зазначає, що виходячи із розміру несвоєчасно виплаченої грошової компенсації за невикористані дні відпустки (73 765,47 грн), приблизною оцінкою розміру майнових втрат ОСОБА_1 (за 6 місяців з 02.11.2023 по 02.05.2024) є 10 105,88 грн., що є розміром відсотків, які він мав би сплатити, взявши у банківській установі кредит. Також з урахуванням правової позиції, висловленої Великою Палатою Верховного Суду у справі №761/9584/15-ц, розмір ймовірних майнових втрат можна розрахувати з урахуванням розміру облікової ставки НБУ.
Так, з огляду на розмір виплати грошової компенсації ОСОБА_1 за невикористану ним щорічну основну відпустку за період 2021, 2022 роки у загальній кількості 43 календарних дні, дії позивача, виплата за затримку у виплаті компенсації за невикористану відпустку за період не може перевищувати 5 916,40 грн.
Оскільки сума грошової компенсації за дні невикористаних відпусток невиплачена ОСОБА_1 в день звільнення становить 73765,47 грн, розмір гіпотетично отриманого доходу у виді відсотків за вкладом на шість місяців становить 5 134,08 грн (73765,47 * 14,48 % / 12 * 6 = 5134,08 грн).
Вказує скаржник, що причинами виникнення затримки у виплаті компенсації за невикористану відпустку за період з 02.11.2023 по 13.09.2024 є не протиправна бездіяльність ТУ ДБР у м. Хмельницькому, а об'єктивні чинники, серед яких: наявність законодавчої прогалини та тривалі строки розгляду справи № 140/728/24.
Просить скасувати рішення суду в частині задоволених позовних вимог. Ухвалити нове, яким в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ТУ ДБР у м. Хмельницькому відмовити у повному обсязі.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та скаргу в межах наведених у ній доводів, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційні скарги слід залишити без задоволення, виходячи з наступного.
Судом встановлено, що ОСОБА_1 проходив службу в Територіальному управлінні Державного бюро розслідувань, розташованому у місті Хмельницькому, з 30.03.2021 по 01.11.2023.
Згідно із витягом з наказу від 31.10.2023 №148-о/с/ДСК капітана Державного бюро розслідувань Петрука О.С., оперуповноваженого Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Хмельницькому, було звільнено зі служби 01.11.2023 за угодою сторін з достроковим припиненням (розірванням) контракту №60 від 29.03.2021.
При звільненні позивачу не виплачено грошову компенсацію за невикористані 43 календарні дні щорічної відпустки за 2021-2022 роки.
Рішенням Волинського окружного адміністративного суду від 07.05.2024 у справі №140/728/24 визнано протиправною бездіяльність Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Хмельницькому, щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації за невикористану щорічну основну оплачувану відпустку за 2021 та 2022 роки у загальній кількості 43 календарних дні; зобов'язано Територіальне управління Державного бюро розслідувань, розташоване у місті Хмельницькому, нарахувати та виплатити грошову компенсацію за невикористану щорічну основну оплачувану відпустку за 2021 та 2022 роки у загальній кількості 43 календарних дні.
Постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 06.09.2024 рішення Волинського окружного адміністративного суду від 07.05.2024 у справі №140/728/24 залишено без змін.
14.09.2024 Територіальне управління Державного бюро розслідувань у місті Хмельницькому на виконання судових рішень у справі №140/728/24 проведено із позивачем розрахунок щодо грошової компенсації відпустки за 2021, 2022 роки в загальній кількості 43 календарних дні. Загальна сума нарахованої компенсації становила 74 888,80 грн із розрахунку: 1741,60 грн (одноденний розмір грошового забезпечення) х 43 (календарних дні відпустки).
Згідно із платіжною інструкцією від 13.09.2024 №900 позивачу перераховано всього 73 765,47 грн, військовий збір не підлягає компенсації (74 888,80 грн. - 1 123,33 грн (військовий збір) = 73 765,47 грн).
У зв'язку із несвоєчасним розрахунком при звільненні, позивач звернувся до суду з даним позовом про стягнення з відповідача середнього заробітку (грошового забезпечення) за весь час затримки розрахунку при звільненні та компенсацію втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати.
Відповідно до ч.2 ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Правові основи організації та діяльності Державного бюро розслідувань визначає Закон України від 12.11.2015 №794-III «Про Державне бюро розслідувань» (далі - Закон №794-III).
Статтею 14 Закону №794-VIII визначено, що до працівників ДБР належать особи рядового і начальницького складу, державні службовці та особи, які уклали трудовий договір (контракт) із ДБР. Служба в ДБР є державною службою особливого характеру, що полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України. Час проходження служби в ДБР зараховується до страхового стажу, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби відповідно до закону. Трудові відносини працівників ДБР регулюються цим Законом (у частині переведення працівників ДБР на нижчі або рівнозначні посади та звільнення осіб рядового та начальницького складу), законодавством про працю, державну службу та укладеними трудовими договорами (контрактами).
Порядок проходження служби особами рядового та начальницького складу ДБР визначається цим Законом, Положенням про проходження служби особами рядового та начальницького складу ДБР, що затверджується Кабінетом Міністрів України, а також іншими нормативно-правовими актами.
Відповідно до частин першої та другої статті 20 Закону №794-VIII умови грошового забезпечення осіб рядового і начальницького складу та оплата праці державних службовців ДБР повинні забезпечувати достатні матеріальні умови для належного виконання ними службових обов'язків з урахуванням специфіки, інтенсивності та особливого характеру роботи, забезпечувати добір до ДБР висококваліфікованих кадрів, стимулювати досягнення високих результатів у службовій діяльності, компенсувати фізичні та інтелектуальні затрати працівників. На осіб рядового і начальницького складу ДБР поширюються умови грошового забезпечення, передбачені для працівників Національної поліції, з урахуванням особливостей, визначених цим Законом.
З аналізу наведених норм вбачається, що Закон №794-VIII не визначає умови надання, тривалість та порядок виплати компенсації у разі невикористання днів щорічних основних та додаткових відпусток особами рядового і начальницького складу ДБР, а натомість передбачає, що такі особи користуються соціальними гарантіями відповідно Закону України від 02.07.2015 №580-VIII «Про Національну поліцію» (далі - Закон №580-VIII) та інших законів України з урахуванням положень, встановлених цим Законом.
Отже, до правовідносин, пов'язаних з соціальним захистом осіб рядового і начальницького складу ДБР, застосуванню підлягають відповідні норми Закону №580-VIII.
З аналізу чинного законодавства слідує, що відносини публічної служби є предметом конституційного та адміністративного права. Підстави виникнення, проходження і припинення служби визначені не трудовим, а спеціальним законодавством, за приписами якого повинні розглядатися спори з участю публічних службовців. У разі відсутності відповідних положень у конституційному або адміністративному законодавстві суд може додатково застосувати трудове законодавство, якщо така можливість передбачена у спеціальному законі.
У разі, коли така можливість застосування трудового права у спеціальному законі не передбачена, то за правилами ч.6 ст.7 КАС України суд застосовує закон, який регулює подібні правовідносини (аналогія закону), а за відсутності такого закону виходить із конституційних принципів і загальних засад права (аналогія права), навівши у рішенні відповідні доводи.
Оскільки спеціальним законодавством, яке регулює оплату праці військовослужбовців, не встановлено відповідальності роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум, суд дійшов висновку про можливість застосування норм ст.ст.116 та 117 КЗпП України як таких, що є загальними та поширюються на правовідносини, які виникають під час звільнення зі служби.
Аналогічна позиція викладена у постановах Верховного Суду від 01.03.2018р. у справі № 806/1899/17 та від 31.05.2018р. у справі № 823/1023/16.
Відповідно до ст.47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.
Приписами ст.116 КЗпП України встановлено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок.
Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану нею суму.
Відповідно до ст.117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
19.07.2022р. набрав чинності Закон України № 2352-ІХ від 01.07.2022р. «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин», яким норми ст.117 КЗпП України викладено в новій редакції.
Так, відповідно до ст.117 КЗпП України (у редакції Закону № 2352-ІХ) у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.
У постанові від 15.09.2015р. по справі № 21-1765а15 Верховний Суд України прийшов до висновку, що передбачений ч.1 ст.117 КЗпП України обов'язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені ст.116 КЗпП України, при цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.
Отже, непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої ст.117 КЗпП України, тобто, виплати працівникові середнього заробітку за весь час затримки розрахунку по день фактичного розрахунку.
Разом з цим, Конституційний Суд України в Рішенні № 4-рп/2012 від 22.02.2012р. щодо офіційного тлумачення положень ст.233 КЗпП України у взаємозв'язку з положеннями ст.ст.117, 237 КЗпП України роз'яснив, що згідно зі ст.47 КЗпП України роботодавець зобов'язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в ст.116 цього Кодексу, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про проведення розрахунку. Непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої ст.117 КЗпП України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
З вказаного слідує, що передбачений ч.1 ст.117 КЗпП України обов'язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в ст.116 КЗпП України, при цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.
Отже, непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої ст.117 КЗпП України, тобто, виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Із змісту роз'яснень, наведених у п.20 постанові Пленуму Верховного Суду України № 13 від 24.12.1999р. «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці», слідує, що установивши при розгляді справи про стягнення заробітної плати у зв'язку із затримкою розрахунку при звільненні, що працівникові не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення, коли ж він у цей день не був на роботі, наступного дня після пред'явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставі ст.117 КЗпП України стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а при непроведенні його до розгляду справи по день постановлення рішення, якщо роботодавець не доведе, що в цьому немає його вини. Сама по собі відсутність коштів у роботодавця не виключає його відповідальності.
У разі непроведення розрахунку в зв'язку із виникненням спору про розмір належних до виплати сум, вимоги про відповідальність за затримку розрахунку підлягають задоволенню у повному обсязі, якщо спір вирішено на користь позивача або такого висновку дійде суд, що розглядає справу. При частковому задоволенні позову працівника суд визначає розмір відшкодування за час затримки розрахунку з урахуванням спірної суми, на яку той мав право, частки, яку вона становила в заявлених вимогах, істотності цієї частки порівняно із середнім заробітком та інших конкретних обставин справи.
Судом встановлено, що на час звільнення ОСОБА_1 відповідачем не було здійснено з ним повний розрахунок, тому відповідно до приписів ст.117 КЗпП України позивач має право на виплату середнього заробітку за весь період затримки такого розрахунку.
При цьому, право позивача на вказані виплату заперечувалося відповідачем, у зв'язку з чим позивач змушений був звернутися до суду з відповідним позовом.
Закон покладає на підприємство, установу, організацію обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов'язку наступає передбачена ст.117 КЗпП України відповідальність.
Оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальним правилом, не припиняє відповідний обов'язок роботодавця, то відшкодування, передбачене ст.117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення (висновок Великої Палати Верховного Суду у постанові від 13.05.2020р., справа № 810/451/17).
Звідси, правила ст.117 КЗпП України розповсюджується і на правовідносини, що виникають після винесення судового рішення про присудження виплат, що належать виплаті при звільненні з військової служби.
Водночас, встановлений ст.117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв оцінки пропорційності щодо врахування справедливого та розумного балансу між інтересами працівника і роботодавця.
Якщо відповідальність роботодавця перед колишнім працівником за неналежне виконання обов'язку щодо своєчасного розрахунку при звільненні не обмежена в часі та не залежить від простроченої заборгованості, то за певних обставин обсяг відповідальності може бути нерозумним з огляду на його непропорційність наслідкам правопорушення. Він може бути несправедливим щодо роботодавця, а також щодо третіх осіб, оскільки майновий тягар відповідних виплат може унеможливити виконання роботодавцем певних зобов'язань, зокрема з виплати заробітної плати іншим працівникам, тобто цей тягар може бути невиправдано обтяжливим чи навіть непосильним. У таких випадках невизнання за судом права на зменшення розміру відповідальності може призводити до явно нерозумних і несправедливих наслідків.
З урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково.
При вирішенні цього питання колегія суддів враховує такі обставини, як розмір недоплаченої суми, істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком працівника, дії відповідача щодо її виплати.
Вказаний підхід застосований Касаційним адміністративним судом під час вирішення справи № 806/2473/18 і наведений в постанові від 30.10.2019р.
Період стягнення середнього заробітку з 19.07.2022р. до дня фактичного розрахунку при звільненні регулюється вже чинною редакцією ст.117 КЗпП України, яка передбачає обмеження виплати такому працівникові шістьма місяцями.
Аналогічний висновок висловлено у постановах Верховного Суду від 28.06.2023р. у справі №560/11489/22, від 30.11.2023р. у справі №380/19103/22, від 29.01.2024р. у справі №560/9586/22 і колегія суддів вважає його застосовним до спірних правовідносин.
Постановляючи рішення про стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що до спірних правовідносин застосуванню підлягають положення частини першої статті 117 КЗпП України у редакції Закону № 2352-ІХ від 01.07.2022, згідно з якою на відповідача покладається відповідальність у вигляді обов'язку виплатити позивачу його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.
При цьому, колегія суддів враховує, що відповідно до ч.3 ст.3 КАС України провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.
Тому у даному спорі, період затримки розрахунку при звільненні обчислюється з 02.11.2023 та обмежується шестимісячним строком до 02.05.2024, як це передбачено частиною першою статті 117 КЗпП України та становить 183 календарних дні, що вірно вказав суд першої інстанції і з цим погоджується колегія суддів.
Обчислення середнього заробітку за час вимушеного прогулу проводиться відповідно до постанови КМ України № 100 від 08.02.1995р. «Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати» (далі - Порядок №100).
Відповідно до п.2 розділу ІІ Порядку № 100 середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов'язана відповідна виплата.
Пунктом 8 розділу ІV Порядку № 100 встановлено, що нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком.
Так, середньоденне грошове забезпечення ОСОБА_1 становить 2 362,84 грн., що вбачається з довідки, виданої Територіальним управлінням Державного бюро розслідувань у місті Хмельницькому від 04.11.2024 №59.
Тобто, середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період не більш як за шість місяців становитиме 432 399,72 грн. Розрахунок: 2 362,84 грн (середньоденна заробітна плата позивача) * 183 (кількість днів затримки розрахунку).
Таким чином, середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні становить 432 399,72 грн., що значно перевищує розмір невчасно виплаченої компенсації за невикористану відпустку 73 765,47 грн.
Визначаючи розмір середнього заробітку за час розрахунку при звільненні, суд першої інстанції урахував принцип розумності, справедливості та співмірності, та визначив, що середній заробіток за час затримки розрахунку має бути виплачений позивачу у розмірі 73507,95 грн. з урахуванням істотності частки несвоєчасно виплачених сум в порівнянні із середнім заробітком позивача.
Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції та з цього приводу зазначає таке.
У постанові від 20.06.2024 у справі №120/10686/22 Верховний Суд зазначив, що фактично зміст ч.1 ст.117 КЗпП України у новій редакції не змінився, а лише доповнився формулюванням «але не більше як за шість місяців». Отже, обмеживши з 19.07.2022 шестимісячним строком період, за який роботодавець має виплатити працівникові середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні, законодавець як і в попередній редакції норми ч.1 ст.117 КЗпП України, не передбачав можливості зменшення його розміру. Протилежний підхід був сформований правовими позиціями Великої Палати Верховного Суду з урахуванням її висновків про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності. У згаданих рішеннях суду касаційної інстанції критерій періоду затримки (прострочення) виплати такої заборгованості був лише одним з принаймні чотирьох інших. Разом з тим, такі критерії як розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум; причини тривалості невиплати заборгованості, ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника; співмірність можливого розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні - фактично не скасовані та/або змінені, починаючи з 19.07.2022.
Крім того, чітка формула застосування критеріїв зменшення розміру відшкодування, визначеного відповідно до ст.117 КЗпП України, виходячи зі середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні, міститься у постанові Верховного Суду у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду від 30.11.2020 у справі №480/3105/19.
Викладене згідно з позицією Верховного Суду у справі №120/10686/22 не дає підстав вважати неможливим, з огляду на приписи ч.5 ст.242 КАС України, застосування сформульованих Великою Палатою Верховного Суду правових позицій щодо застосування приписів ст.117 КЗпП України у редакції чинній з 19.07.2022.
У зв'язку із чим Верховний Суд зазначив, що судам варто застосовувати критерії зменшення розміру відшкодування, визначеного відповідно до ст.117 КЗпП України, виходячи зі середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні.
Колегія суддів приймає до уваги позицію Верховного Суду в межах справи №440/6856/22, яка викладена в постанові від 06.12.2024:
"Водночас Суд зауважує, що у межах цієї справи належить враховувати норми статті 117 Кодексу законів про працю України у редакції, яка діяла до 19.07.2022 із урахуванням висновків Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 26.06.2019 у справі №761/9584/15-ц, які безпосередньо стосуються норм статті 117 Кодексу законів про працю України у редакції, яка діяла до 19.07.2022, а на їх виконання підлягає встановленню: розмір середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні; загальний розмір належних позивачеві при звільненні виплат; частка коштів, яка була виплачена позивачу при звільненні у порівнянні з загальним розміром належних позивачеві при звільненні виплат; частка коштів, яка не була виплачена позивачу при звільненні у порівнянні з загальним розміром належних позивачеві при звільненні виплат. Належить також враховувати приписи чинної редакції статті 117 Кодексу законів про працю України щодо періоду з 19.07.2022, яким законодавець обмежив виплату 6 місяцями, проте без застосування принципу співмірності цієї суми щодо коштів, які роботодавець невчасно сплатив працівникові".
Колегія суддів, враховуючи різницю розміру нарахувань, погоджується з судом першої інстанції про неспівмірність сум і вважає, що позивач зловживає своїм правом, користуючись розбіжністю судової практики через різне тлумачення змісту статті 117 КЗпП України. В даній статті, як до 19.07.2022 так і після цієї дати, в новій редакції, не обумовлено врахування співмірності.
Щодо позовної вимоги про зобов'язання нарахувати та виплатити компенсацію втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків виплати грошового забезпечення при звільненні за весь час затримки виплати (з 02.11.2023 по 13.09.2024), колегія суддів погоджується з судом першої інстанції, що в задоволенні такої слід відмовити, виходячи з такого.
Питання, пов'язані зі здійсненням компенсації громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, врегульовані Законом України «Про компенсацію втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати» від 19.10.2000 № 2050-ІІІ (далі - Законом № 2050-ІІІ) та Порядком проведення компенсації громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням термінів її виплати, прийнятим для реалізації згаданого Закону та затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 21.01.2001 № 159 (далі - Порядок № 159).
Зокрема, статтею 1, 2 Закону України «Про компенсацію втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати» закріплено, що підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання здійснюють компенсацію громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи). Компенсація громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати (далі - компенсація) провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період починаючи з дня набрання чинності цим Законом.
Під доходами у цьому Законі слід розуміти грошові доходи громадян, які вони одержують на території України і які не мають разового характеру: - пенсії або щомісячне довічне грошове утримання (з урахуванням надбавок, підвищень, додаткової пенсії, цільової грошової допомоги, пенсії за особливі заслуги перед Україною та інших доплат до пенсії, встановлених законодавством); - соціальні виплати; - стипендії; - заробітна плата (грошове забезпечення); - сума індексації грошових доходів громадян; - суми відшкодування шкоди, заподіяної фізичній особі каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; - суми, що виплачуються особам, які мають право на відшкодування шкоди у разі втрати годувальника.
За приписами статті 3 Закону України «Про компенсацію втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати» сума компенсації обчислюється шляхом множення суми нарахованого, але не виплаченого громадянину доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов'язкових платежів) на індекс інфляції в період невиплати доходу (інфляція місяця, за який виплачується доход, до уваги не береться). Зі змісту наведених норм слідує, що підставою для здійснення компенсації громадянам втрати частини доходів є дотримання таких умов: 1) нарахування громадянину належних йому доходів, а саме заробітної плати (грошове забезпечення), пенсії, соціальних виплат, стипендії; 2) доходи не повинні носити разового характеру (пенсії, соціальні виплати, стипендії, заробітна плата); 3) порушення встановлених строків їх виплати (як з вини так і без вини підприємств всіх форм власності і господарювання); 4) затримка виплати доходів один і більше календарних місяців; 5) зростання цін на споживчі товари і тарифи на послуги.
З метою реалізації положень Закону України «Про компенсацію втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати» Кабінетом Міністрів України затверджено Порядок № 159.
Пункти 1, 2 Порядку № 159 відтворюють положення Закону України «Про компенсацію втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати» і лише конкретизують підстави та механізм виплати компенсацій.
Водночас, у пункті 4 Порядку № 159 встановлено, що сума компенсації обчислюється як добуток нарахованого, але невиплаченого грошового доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов'язкових платежів) і приросту індексу споживчих цін (індексу інфляції) у відсотках для визначення суми компенсації, поділений на 100.
Використане у статті 3 Закону України «Про компенсацію втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати» та пункті 4 Порядку № 159 формулювання, що компенсація обчислюється як добуток «нарахованого, але не виплаченого грошового доходу» за відповідний місяць, означає, що має існувати обов'язкова складова обчислення компенсації - невиплачений грошовий дохід, який може бути або нарахований, або який можна нарахувати, зокрема, і на підставі судового рішення.
Таким чином, кошти, які підлягають нарахуванню у порядку компенсації громадянину частини доходу у зв'язку з порушенням строків її виплати, мають компенсаторний характер, дія вищенаведених нормативних актів поширюється на підприємства, установи, організації всіх форм власності і господарювання та застосовується у всіх випадках порушення встановлених термінів виплати грошових доходів, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи), та стосується усіх доходів, які одержують громадяни в гривнях на території України і не мають разового характеру, і компенсація за порушення строків виплати такого доходу проводиться незалежно від порядку і підстав його нарахування, тобто, чи самим підприємством, установою чи організацією добровільно або на виконання судового рішення.
Аналогічний підхід до розуміння зазначених норм права Верховний Суд висловив у постанові від 29.04.2020 у справі № 420/2093/16-а.
Несвоєчасна виплата грошової компенсації за дні невикористаної щорічної основної відпустки не зумовлює виникнення підстав для здійснення колишнім працівникам компенсації втрати частини доходів.
Так, за змістом частини 1 статті 83 КЗпП України та частини 1 статті 24 Закону України «Про відпустки» у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі невикористані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи.
За висновками Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду сформованими у постанові від 29.03.2023 у справі № 640/24361/19 грошова компенсація за невикористані дні відпустки є одноразовою виплатою, яка включається до додаткового фонду заробітної плати, є виплатою за невідпрацьований час, і має компенсаційний характер, пов'язаний, як правило, із фактом звільнення працівника.
З огляду на те, що виплата грошової компенсації за дні невикористаних відпусток при звільненні носить разовий характер, не нараховується систематично, щомісяця, а виплачується працівнику лише у разі його звільнення, юридичний факт затримки такої виплати не свідчить про наявність підстав для здійснення виплати особі компенсації втрати частини доходів на підставі Закону України «Про компенсацію втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати».
На підтвердження того, що грошова компенсація за невикористані дні відпусток носить разовий характер, також свідчить наступне.
Відповідно до частин 1, 2 та 3 статті 20 Закону України «Про Державне бюро розслідувань» умови грошового забезпечення осіб рядового і начальницького складу та оплата праці державних службовців ДБР повинні забезпечувати достатні матеріальні умови для належного виконання ними службових обов'язків з урахуванням специфіки, інтенсивності та особливого характеру роботи, забезпечувати добір до ДБР висококваліфікованих кадрів, стимулювати досягнення високих результатів у службовій діяльності, компенсувати фізичні та інтелектуальні затрати працівників.
На осіб рядового і начальницького складу ДБР поширюються умови грошового забезпечення, передбачені для працівників Національної поліції, з урахуванням особливостей, визначених цим Законом. Умови оплати праці працівників ДБР, які є державними службовцями, визначаються законодавством про державну службу з урахуванням особливостей, встановлених цим Законом.
Заробітна плата працівників ДБР складається з: 1) посадового окладу; 2) доплати за вислугу років; 3) доплати за роботу, яка передбачає доступ до державної таємниці; 4) доплати за спеціальне звання або ранг державного службовця; 5) доплати за науковий ступінь.
При цьому, механізм реалізації та застосування норм законодавства щодо грошового забезпечення осіб рядового і начальницького складу центрального апарату, територіальних управлінь, спеціальних підрозділів, навчальних закладів та науково-дослідних установ ДБР, порядок та умови його виплати врегульовано Інструкцією про механізм реалізації та застосування норм законодавства щодо грошового забезпечення осіб рядового та начальницького складу ДБР, порядок та умови його виплати, затвердженою наказом ДБР від 12.07.2022 № 348 (зі змінами) (далі - Інструкція № 348).
Згідно із пунктом 6 Розділу І Інструкції № 348 грошове забезпечення осіб рядового і начальницького складу ДБР передбачає: - щомісячні основні види грошового забезпечення; - щомісячні додаткові види грошового забезпечення; - одноразові додаткові види грошового забезпечення. До щомісячних основних видів грошового забезпечення належать: посадовий оклад, доплати (за спеціальне звання, за вислугу років, роботу, яка передбачає доступ до державної таємниці, науковий ступінь, вчене звання, почесне звання). До щомісячних додаткових видів грошового забезпечення належать: доплата за службу у нічний час, надбавки (за безперервний стаж на шифрувальній роботі, за специфічні умови проходження служби в ДБР, виконання функцій державного експерта з питань таємниць), премія. До одноразових додаткових видів грошового забезпечення належать: матеріальні допомоги (для оздоровлення та вирішення соціально-побутових питань) та інші види грошового забезпечення, передбачені законодавством.
Отже, ОСОБА_1 не набув права на компенсацію втрати частини доходів, оскільки виплата разового характеру не підлягає індексації чи компенсації через інфляційні процеси, компенсація за невикористані дні відпустки не є щомісячним доходом, вона виплачується разово виключно при звільненні з роботи, а тому у разі затримки цього виду виплат механізм компенсації втрати доходів у зв'язку із затримкою за Законом України «Про компенсацію втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати» не застосовується.
Щодо вимоги про стягнення за рахунок бюджетних асигнувань відповідача витрат на правничу допомогу у розмірі 8100 грн. понесених позивачем у суді першої інстанції, то колегія суддів зазначає наступне.
Відповідно до статті 134 КАС України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.
Для цілей розподілу судових витрат: розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
У разі недотримання вимог частини п'ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.
Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
Як вбачається з матеріалів справи, на підтвердження обумовленої суми гонорару на правову допомогу адвоката, представником позивача надано: договір про надання правової допомоги №01/01.2024 від 05.01.2024, акт прийому-передачі наданих послуг згідно договору №01/01.2024 про надання правової допомоги від 05.01.2024, детальний опис наданих адвокатом Захарець І.А. послуг та здійснених витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Відповідно до статей 1, 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об'єднання) зобов'язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов'язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.
Гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту.
Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги.
При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.
При визначенні суми відшкодування суд виходить з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує ЄСПЛ, присуджуючи судові витрат на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зокрема, у рішеннях від 12 жовтня 2006 р. у справі «Двойних проти України» (пункт 80), від 10 грудня 2009 р. у справі «Гімайдуліна і інших проти України» (пункти 34-36), від 23 січня 2014 р. у справі «East/West Alliance Limited» проти України», від 26 лютого 2015 р. у справі «Баришевський проти України» (пункт 95) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим.
У рішенні ЄСПЛ від 28 листопада 2002 року у справі «Лавентс проти Латвії» зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.
При цьому розмір витрат на правничу допомогу встановлюється судом на підставі оцінки доказів щодо детального опису робіт, здійснених адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Суд першої інстанції дійшов правильного висновку про недоведеність представником позивача витрат, які він просить стягнути, оскільки останнім не надано доказів фактичного понесення таких витрат, і таке не заперечує позивач в апеляційній скарзі.
Щодо стягнення витрат на правничу допомогу в суді апеляційної інстанції, то враховуючи, що з детального опису наданих адвокатом Захарець І.А. послуг та здійснених витрат, необхідних для надання правничої допомоги (а.с.92) вбачається, підготовка та подання апеляційної скарги позивача, яка залишена без задоволення, а, відтак, витрати не підлягають стягненню.
Враховуючи вищенаведене, колегія суддів апеляційного суду вважає, що суд першої інстанції, вирішуючи даний публічно-правовий спір, правильно встановив обставини справи та ухвалив законне рішення з дотриманням норм матеріального і процесуального права, рішення суду першої інстанції ґрунтується на повно, об'єктивно і всебічно з'ясованих обставинах, доводи апеляційної скарги їх не спростовують, а тому підстав для скасування рішення суду першої інстанції немає.
Згідно з статтею 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Зазначене положення поширюється на доказування правомірності оскаржуваного рішення (дії чи бездіяльності). Окрім доказування правових підстав для рішення (тобто правомірності), суб'єкт владних повноважень повинен доказувати фактичну підставу, тобто наявність фактів, з якими закон пов'язує можливість прийняття рішення, вчинення дії чи утримання від неї.
Всі інші доводи апеляційних скарг зводяться до незгоди скаржників з оцінкою обставин справи, наданою судом першої інстанції.
При обгрунтуванні цієї постанови суд апеляційної інстанції також враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. При цьому, зазначений Висновок, крім іншого, акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
Згідно позиції Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформованої, зокрема у справах «Салов проти України» (заява № 65518/01; пункт 89), «Проніна проти України» (заява № 63566/00; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04; пункт 58): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «РуїсТоріха проти Іспанії» (RuizTorija v. Spain) серія A. 303-A; пункт 29).
Відповідно до статті 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
З урахуванням викладеного, рішення суду першої інстанції є законним, доводи апеляційних скарг зроблених судом першої інстанції висновків не спростовують, тому підстави для скасування чи зміни рішення суду першої інстанції відсутні.
Керуючись статтями 139, 243, 308, 311, 316, 321, 322, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Апеляційні скарги ОСОБА_1 та Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташоване у місті Хмельницькому, залишити без задоволення, а рішення Волинського окружного адміністративного суду від 21 листопада 2024 року у справі № 140/11696/24 - без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків встановлених ч.5 ст.328 Кодексу адміністративного судочинства України.
Головуючий суддя Л. П. Іщук
судді І. М. Обрізко
Т. І. Шинкар