23 червня 2025 р.Справа № 480/3136/25
Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
Головуючого судді: Любчич Л.В.,
Суддів: Спаскіна О.А. , Присяжнюк О.В. ,
за участю секретаря судового засідання Труфанової К.М.
розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду та в режимі відеоконференції адміністративну справу за апеляційною скаргою Військової частини НОМЕР_1 на рішення Сумського окружного адміністративного суду від 06.05.2025, головуючий суддя І інстанції: В.О. Павлічек, вул. Герасима Кондратьєва, 159, м. Суми, 40602, по справі №480/3136/25
за позовом Військова частина НОМЕР_1
до Відділ примусового виконання рішень Управління забезпечення державної виконавчої служби у Сумській області Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції , Східне міжрегіонального управління Міністерства юстиції
про визнання протиправним та скасування постанови,
Військова частина НОМЕР_1 (надалі - позивач, В/ч НОМЕР_1 ), звернулась до Сумського окружного адміністративного суду з позовом до Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Сумській області Північно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції(надалі - відповідач, ВПВР), в якому просила суд визнати протиправною та скасувати постанову головного державного виконавця ВПВР Сторчак Анжели Сергіївни від 01.04.2025 про відкриття виконавчого провадження № 77669127.
Рішенням Сумського окружного адміністративного суду від 06.05.2025 у задоволенні адміністративного позову В/ч НОМЕР_1 відмовлено.
Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, В/ч НОМЕР_1 подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просить суд апеляційної інстанції скасувати рішення Сумського окружного адміністративного суду від 06.05.2025 та прийняти постанову, якою задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.
В обґрунтування вимог апеляційної скарги посилається на те, що Верховний Суд неодноразово, зокрема у справах №380/7750/20, №380/9335/20, №300/2557/20, наголошував на тому, що ч. 2 ст. 24 Закону України «Про виконавче провадження» пов'язує місце виконання рішення з фактичним місцезнаходженням боржника - юридичної особи, а не за адресою, зазначеною у виконавчому документі, як це, наприклад, закріплено у ч.1 ст.28 Закону України «Про виконавче провадження». Зазначає, що під місцезнаходженням юридичної особи у ст.93 Цивільного кодексу України розуміється фактичне місце ведення діяльності чи розташування офісу, з якого проводиться щоденне керування діяльністю юридичної особи (переважно знаходиться керівництво) та здійснення управління і обліку. Вказує, що В/ч НОМЕР_1 не знаходиться у місці постійної дислокації ( АДРЕСА_1 ). На теперішній час В/ч НОМЕР_1 виконує завдання, необхідні для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави, на території Харківської області, де і знаходяться її керівні органи, на підтвердження чого було надано відповідну довідку. Наголошує, що на день винесення оскаржуваної постанови відповідач був обізнаний із його перебуванням військової частини на території Харківської області.
Відповідач подав відзив на апеляційну скаргу, в якому просив рішення суду першої інстанції залишити без змін, а скаргу без задоволення. Вказав, що відсутня як законодавчо визначена можливість, так і практична необхідність вчинення виконавчий дій у закінченому виконавчому провадженні, в тому числі і винесення постанови про його поновлення та скасування постанови про відкриття виконаного провадження від 21.02.2025, що в свою чергу свідчить про відсутність «предмета спору».
Відповідно до ст. 268 Кодексу адміністративного судочинства України (далі також - КАС України) у справах, визначених, зокрема ст. 287 КАС України, щодо подання позовної заяви та про дату, час і місце розгляду справи суд негайно повідомляє відповідача та інших учасників справи шляхом направлення тексту повістки на офіційну електронну адресу, а за її відсутності - кур'єром або за відомими суду номером телефону, факсу, електронною поштою чи іншим технічним засобом зв'язку. Учасник справи вважається повідомленим належним чином про дату, час та місце розгляду справи, визначеної частиною першою цієї статті, з моменту направлення такого повідомлення працівником суду, про що останній робить відмітку у матеріалах справи, та (або) з моменту оприлюднення судом на веб-порталі судової влади України відповідної ухвали про відкриття провадження у справі, дату, час та місце судового розгляду. Неприбуття у судове засідання учасника справи, повідомленого відповідно до положень цієї статті, не перешкоджає розгляду справи у судах першої та апеляційної інстанцій.
Колегія суддів, вислухавши суддю доповідача, представника апелянта, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційних скарг, дослідивши докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі, відзиві на неї та поясненнях, дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Судом першої інстанції встановлено та підтверджено в суді апеляційної інстанції, що постановою старшого державного виконавця ВПВР відкрито виконавче провадження № 77669127 щодо примусового виконання постанови № 77273977, виданої 21.02.2025 ВПВР щодо стягнення з боржника виконавчого збору у розмірі 32 000,00 грн (а.с. 35, 39).
У постанові про відкриття виконавчого провадження зазначено адресу боржника В/ч НОМЕР_1 АДРЕСА_1 .
Як зазначає відповідач боржник не перебуває у місці постійної дислокації та військова частина передислокована в Харківську область, про що надано суду до матеріалів справи відповідну довідку В/ч НОМЕР_1 від 26.10.2024 № 1963 (а.с. 7).
Вважаючи, що відповідач не вправі здійснювати примусове виконання рішень відносно В/ч НОМЕР_1 , місцезнаходженням якого є Харківська область, позивач звернувся з цим позовом до суду.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що виконання бойових завдань В/ч НОМЕР_1 під час дії воєнного стану поза межами місця постійної дислокації в іншому виконавчому окрузі, передислокація у підпорядкування оперативно-тактичних угруповань, перебування в місці тимчасової дислокації керівництва В/ч НОМЕР_1 під час дії воєнного стану не змінює ту обставину, що місце знаходження В/ч НОМЕР_1 є місце постійної дислокації - АДРЕСА_1 .
Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції щодо відмови у задоволенні позову, з огляду на таке.
Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно з ст. 124 Конституції України судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов'язковими до виконання на всій території України.
Відповідно до ч. 2 ст. 14 КАС України судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об'єднаннями на всій території України.
Умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку, визначає Закон України «Про виконавче провадження» (далі по тексту - Закон №1404-VIІІ).
Відповідно до ст. 1 Закону №1404-VIII виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 3 Закону №1404-VIII відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню рішення на підставі виконавчих листів та наказів, що видаються судами у передбачених законом випадках на підставі судових рішень, рішень третейського суду, рішень міжнародного комерційного арбітражу, рішень іноземних судів та на інших підставах, визначених законом або міжнародним договором України.
Відповідно до ч. 1 ст. 4 Закону №1404-VIII у виконавчому документі зазначаються: 1) назва і дата видачі документа, найменування органу, прізвище, ім'я, по батькові та посада посадової особи, яка його видала; 2) дата прийняття і номер рішення, згідно з яким видано документ; 3) повне найменування (для юридичних осіб) або прізвище, ім'я та, за наявності, по батькові (для фізичних осіб) стягувача та боржника, їх місцезнаходження (для юридичних осіб) або адреса місця проживання чи перебування (для фізичних осіб), дата народження боржника - фізичної особи; 4) ідентифікаційний код юридичної особи в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань стягувача та боржника (для юридичних осіб - за наявності); реєстраційний номер облікової картки платника податків або серія та номер паспорта (для фізичних осіб, які через свої релігійні переконання в установленому порядку відмовилися від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків та повідомили про це відповідний контролюючий орган і мають відмітку в паспорті) боржника (для фізичних осіб - платників податків); 5) резолютивна частина рішення, що передбачає заходи примусового виконання рішень; 6) дата набрання рішенням законної сили (крім рішень, що підлягають негайному виконанню); 7) строк пред'явлення рішення до виконання.
У виконавчому документі можуть зазначатися інші дані (якщо вони відомі суду чи іншому органу (посадовій особі), що видав виконавчий документ), які ідентифікують стягувача та боржника чи можуть сприяти примусовому виконанню рішення, зокрема місце роботи боржника - фізичної особи, місцезнаходження майна боржника, реквізити рахунків стягувача і боржника, номери їх засобів зв'язку та адреси електронної пошти.
Згідно з ч. 4 ст. 4 Закону №1404-VIII виконавчий документ повертається стягувачу органом державної виконавчої служби, приватним виконавцем без прийняття до виконання протягом трьох робочих днів з дня його пред'явлення, якщо: 1) рішення, на підставі якого видано виконавчий документ, не набрало законної сили (крім випадків, коли рішення у встановленому законом порядку допущено до негайного виконання); 2) пропущено встановлений законом строк пред'явлення виконавчого документа до виконання; 3) боржника визнано банкрутом; 4) Національним банком України прийнято рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку-боржника; 5) юридичну особу - боржника припинено; 6) виконавчий документ не відповідає вимогам, передбаченим цією статтею, або якщо стягувач не подав заяву про примусове виконання рішення відповідно до статті 26 цього Закону; 7) виконання рішення не передбачає застосування заходів примусового виконання рішень; 8) стягувач не надав підтвердження сплати авансового внеску, якщо авансування є обов'язковим; 9) виконавчий документ не підлягає виконанню органами державної виконавчої служби, приватним виконавцем; 10) виконавчий документ пред'явлено не за місцем виконання або не за підвідомчістю; 11) Фондом гарантування вкладів фізичних осіб прийнято рішення про початок процедури тимчасової адміністрації або ліквідації банку; 12) відповідно до умов угоди про врегулювання спору (мирової угоди), укладеної між іноземним суб'єктом та державою Україна на будь-якій стадії урегулювання спору або розгляду справи, включаючи стадію визнання та виконання рішення, виконавчий документ не підлягає виконанню або покладені виконавчим документом на боржника зобов'язання підлягають припиненню, незалежно від дати укладення такої угоди.
У разі невідповідності виконавчого документа вимогам, передбаченим цією статтею, стягувач має право звернутися до суду чи іншого органу (посадової особи), що видав виконавчий документ, щодо приведення його у відповідність із зазначеними вимогами.
Відповідно до ч. 1 ст. 5 Закону №1404-VІІІ передбачено, що примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України "Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів".
Відповідно до ч. 1 ст. 13 Закону №1404-VIII під час здійснення виконавчого провадження виконавець вчиняє виконавчі дії та приймає рішення шляхом винесення постанов, попереджень, внесення подань, складення актів та протоколів, надання доручень, розпоряджень, вимог, подання запитів, заяв, повідомлень або інших процесуальних документів у випадках, передбачених цим Законом та іншими нормативно-правовими актами.
Згідно зі ст. 18 Закону №1404-VIII виконавець зобов'язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.
Виконавець зобов'язаний: здійснювати заходи примусового виконання рішень у спосіб та в порядку, які встановлені виконавчим документом і цим Законом; надавати сторонам виконавчого провадження, їхнім представникам та прокурору як учаснику виконавчого провадження можливість ознайомитися з матеріалами виконавчого провадження; розглядати в установлені законом строки заяви сторін, інших учасників виконавчого провадження та їхні клопотання; заявляти в установленому порядку про самовідвід за наявності обставин, передбачених цим Законом; роз'яснювати сторонам та іншим учасникам виконавчого провадження їхні права та обов'язки.
Відповідно до ч. 1, 5 ст. 24 Закону №1404-VIII виконавчі дії провадяться державним виконавцем за місцем проживання, перебування, роботи боржника або за місцезнаходженням його майна. Право вибору місця відкриття виконавчого провадження між кількома органами державної виконавчої служби, що можуть вчиняти виконавчі дії щодо виконання рішення на території, на яку поширюються їхні функції, належить стягувачу.
У разі необхідності проведення перевірки інформації про наявність боржника чи його майна або про місце роботи на території, на яку не поширюється компетенція державного виконавця, державний виконавець доручає проведення перевірки або здійснення опису та арешту майна відповідному органу державної виконавчої служби.
Порядок надання доручень, підстави та порядок вчинення виконавчих дій на території, на яку поширюється компетенція іншого органу державної виконавчої служби, передачі виконавчих проваджень від одного органу державної виконавчої служби до іншого, від одного державного виконавця до іншого визначаються Міністерством юстиції України.
Для проведення перевірки інформації про наявність боржника чи його майна або про місце роботи в іншому виконавчому окрузі приватний виконавець має право вчиняти такі дії самостійно або залучати іншого приватного виконавця на підставі договору про уповноваження на вчинення окремих виконавчих дій, типова форма якого затверджується Міністерством юстиції України.
Згідно з ч. 1, 5 ст. 26 Закону №1404-VIII виконавець розпочинає примусове виконання рішення на підставі виконавчого документа, зазначеного у статті 3 цього Закону: 1) за заявою стягувача про примусове виконання рішення; 2) за заявою прокурора у разі представництва інтересів громадянина або держави в суді; 3) якщо виконавчий документ надійшов від суду у випадках, передбачених законом; 4) якщо виконавчий документ надійшов від суду на підставі ухвали про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду (суду іноземної держави, інших компетентних органів іноземної держави, до повноважень яких належить розгляд цивільних чи господарських справ, іноземних чи міжнародних арбітражів) у порядку, встановленому законом; 5) у разі якщо виконавчий документ надійшов від Національного агентства України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів.
Виконавець не пізніше наступного робочого дня з дня надходження до нього виконавчого документа виносить постанову про відкриття виконавчого провадження, в якій зазначає про обов'язок боржника подати декларацію про доходи та майно боржника, попереджає боржника про відповідальність за неподання такої декларації або внесення до неї завідомо неправдивих відомостей.
На підставі ч. 1 ст. 28 Закону №1404 копії постанов виконавця та інші документи виконавчого провадження (далі - документи виконавчого провадження) доводяться виконавцем до відома сторін та інших учасників виконавчого провадження, надсилаються адресатам простим поштовим відправленням або доставляються кур'єром, крім постанов про відкриття виконавчого провадження, про повернення виконавчого документа стягувачу, повідомлення стягувачу про повернення виконавчого документа без прийняття до виконання, постанов, передбачених пунктами 1-4 частини дев'ятої статті 71 цього Закону, які надсилаються рекомендованим поштовим відправленням. Боржник вважається повідомленим про початок примусового виконання рішень, якщо йому надіслано постанову про відкриття виконавчого провадження за адресою, зазначеною у виконавчому документі.
Документи виконавчого провадження надсилаються стягувачу та боржнику за їхніми адресами, зазначеними у виконавчому документі. У разі зміни стороною місця проживання чи перебування або місцезнаходження документи виконавчого провадження надсилаються за адресою, зазначеною у відповідній заяві сторони виконавчого провадження.
Виходячи із системного тлумачення ч. 1 ст. 4, ч. 1 ст. 28 Закону №1404, у виконавчому документі має бути зазначено адресу місцезнаходження боржника, які знаходяться у межах виконавчого округу виконавця.
Виконавець вчиняє виконавчі дії та приймає рішення під час здійснення виконавчого провадження, тобто після прийняття виконавчого документа до виконання та після відкриття виконавчого провадження. Перевірка майнового стану боржника (стану рахунків боржника у банках), розшук боржника та/або його майна, зокрема грошових коштів боржника, здійснюється у вже відкритому виконавчому провадженні.
Водночас на стадії відкриття виконавчого провадження виконавець повинен пересвідчитися, зокрема, чи відповідають виконавчий документ і заява про його виконання вимогам Закону України «Про виконавче провадження», чи надано всі документи, наявність/відсутність підстав для повернення виконавчого документу стягувачу без прийняття до виконання.
Подібний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 08.07.2022 у справі № 908/309/21, від 31.05.2023 у справі № 910/6104/21.
Колегія суддів зазначає, що Закон №1404 є Законом, який регулює порядок вчинення виконавчих дій, Інструкція з організації примусового виконання рішень, затвердженої Наказом Міністерства юстиції України 02.04.2012 №512/5 (далі по тексту - Інструкція; в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) визначає окремі питання організації виконання судових рішень і рішень інших органів (посадових осіб), що підлягають примусовому виконанню.
Згідно з п. 10 розд. ІІІ Інструкції місце виконання рішення визначається відповідно до вимог, встановлених статтею 24 Закону.
Відповідно до п.3 розд. ІІІ Інструкції у разі пред'явлення виконавчого документа до органу державної виконавчої служби або приватного виконавця за місцем проживання чи перебування боржника - фізичної особи, місцезнаходженням боржника - юридичної особи, адреса якого відрізняється від адреси, зазначеної у виконавчому документі, до заяви про примусове виконання рішення стягувач має додати документ / копію документа, який підтверджує, що місцезнаходженням боржника - юридичної особи або адресою проживання чи перебування боржника - фізичної особи є територія, на яку поширюється компетенція органу державної виконавчої служби, або територія виконавчого округу приватного виконавця.
Передбачена цією нормою необхідність стягувача додати до заяви докази проживання чи перебування боржника за адресою відмінною від тієї, що зазначена в виконавчому документі обумовлена необхідністю обґрунтування та доведення стягувачем виконавцю такого критерію як місце проживання чи перебування боржника.
Таким чином, лише у разі наявності у стягувача інформації, що адреса проживання чи перебування боржника є відмінною від тієї, що зазначена в виконавчому документі, на стадії вирішення питання про відкриття виконавчого провадження за таким критерієм як проживання чи перебування боржника виконавець має дослідити цей критерій на предмет достатності документів на підтвердження того, що адресою проживання чи перебування боржника - фізичної особи є територія, на яку поширюється компетенція органу державної виконавчої служби, або територія виконавчого округу приватного виконавця.
За відсутності доданих стягувачем до заяви доказів адреси проживання чи перебування боржника на території, на яку поширюється компетенція органу державної виконавчої служби, у виконавця, який не має повноважень до відкриття виконавчого провадження вчиняти виконавчі дії, відсутні підстави приймати до виконання виконавчий документ за адресою проживання чи перебування боржника, яка є відмінною від тієї, що зазначена в виконавчому документі.
Тобто перед прийняттям виконавчого документа, пред'явленого до виконання, виконавець має упевнитись, що адреса місця проживання, перебування боржника, зазначена у виконавчому документі та заяві стягувача, належить до території, на яку поширюється компетенція органу державної виконавчої служби, або території виконавчого округу приватного виконавця.
Чинне спеціальне законодавство, що визначає порядок пред'явлення виконавчих документів до виконання, порядок примусового виконання рішень, не містить прямої норми, яка б передбачала повноваження виконавця вчиняти на стадії вирішення питання про прийняття виконавчого документа до виконання та відкриття виконавчого провадження дії, направлені на розшук боржника.
Верховний Суд у постанові від 27.07.2023 у справі №211/4347/15-ц зазначив, що чинним законодавством не передбачений обов'язок приватного виконавця перевіряти зареєстроване місце проживання боржника та стадії відкриття виконавчого провадження.
Правом подавати заяви про виправлення помилок у виконавчому документі та подання додаткових доказів щодо місцезнаходження боржника - юридичної особи надається стягувачу і боржнику або стягувачу відповідно.
Боржник, отримавши постанову про відкриття виконавчого провадження, не позбавлений можливості повідомити приватного виконавця про зміну адреси місцезнаходження.
Наведений вище висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною в постановах від 17.10.2023 у справі №922/1689/21 та від 20.09.2024 у справі №242/3831/19.
У постанові Верховного Суду від 27.07.2023 у справі № 211/4347/15-ц зроблено висновки про те, що вимога про зазначення місцезнаходження (для юридичних осіб) або місця проживання чи перебування (для фізичних осіб) проходить через цілу низку процесуальних документів - як тих, що надаються сторонами, так і тих, що ухвалюються судом. З огляду на обов'язок суду щодо належного повідомлення учасників справи про судові засідання та належне направлення процесуальних документів, можна стверджувати, що суд тримає під контролем відповідність інформації про місцезнаходження, місце проживання (перебування) учасників справи.
Завдяки зазначеним вище вимогам процесуального закону та за умови належного виконання процесуальних обов'язків й незловживання учасниками судового процесу процесуальними правами презюмується правильність інформації про місцезнаходження, місце проживання (перебування) боржника і стягувача, що зазначені у виконавчому документі, який видається судом. З урахуванням викладеного, немає підстав вимагати від виконавця здійснення додаткової перевірки інформації про місцезнаходження, місце проживання (перебування) боржника і стягувана під час відкриття виконавчого провадження.
Водночас перед прийняттям виконавчого документа, пред'явленого до виконання, виконавець має упевнитись, що адреса місцезнаходження, місця проживання (перебування) боржника належить до території виконавчого округу приватного виконавця.
Лише якщо виконавчий документ пред'явлено стягувачем не за місцем виконання (тобто місцезнаходження, місце проживання (перебування) боржника, зазначене у виконавчому документі, є таким, що не може бути місцем виконання для виконавця, якому пред'явлено виконавчий документ) виконавець зобов'язаний повернути виконавчий документ стягувачу (п. 10 ч. 4 ст. 4 Закону №1404).
У разі невідповідності виконавчого документа вимогам, передбаченим статтею 4 Закону №1404, стягувач має право звернутися до суду чи іншого органу (посадової особи), що видав виконавчий документ, щодо приведення його у відповідність із зазначеними вимогами.
Відповідно до ч. 2 ст. 18 Закону №1404 виконавець зобов'язаний здійснювати заходи примусового виконання рішень у спосіб та в порядку, які встановлені виконавчим документом і цим Законом. Закон не містить норми, що встановлює безпосередньо обов'язок виконавця перевірити інформацію про місцезнаходження (для юридичних осіб) або місце проживання чи перебування (для фізичних осіб) сторін виконавчого провадження.
Якщо інформація про місцезнаходження, місце проживання (перебування) боржника, що міститься у виконавчому документі не викликає сумнівів в її достовірності, виконавець не має підстав для перевірки цієї інформації.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 19.03.2025 у справі №346/3913/22.
Таким чином, виконавець приймає до виконання виконавчі документи, у яких зазначено місце проживання/перебування боржника або місцезнаходження майна боржника, які знаходяться в межах його виконавчого округу.
Як свідчать матеріали справи, адресою боржника за виконавчим листом, виданим у справі №480/1994/23, зазначена: АДРЕСА_1 , тобто місце постійної дислокації В/ч НОМЕР_1 , що не заперечується позивачем по справі.
При цьому, в матеріалах справи відсутні відомості про повідомлення державного виконавця, на день прийняття спірної постанови, будь-якої інформації щодо зміни місцезнаходження В/ч НОМЕР_1 . Державному виконавцю було відоме лише визначене місце постійної дислокації В/ч НОМЕР_1 , адреса якої зазначена у виконавчому листі.
З огляду на те, що у виконавчому листі, виданому у справі №480/1994/23, зазначена адреса, на яку поширюється територія виконавчого округу відповідача, за відсутності відомостей про повідомлення державного виконавця щодо зміни місцезнаходження В/ч НОМЕР_1 , колегія суддів дійшла висновку про відсутність в діях відповідача ознак протиправності під час відкриття виконавчого провадження.
Таким чином, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про правомірність спірної постанови головного державного виконавця ВПВР ОСОБА_1 від 01.04.2025 про відкриття виконавчого провадження № 77669127 та відсутність підстав для її скасування.
Щодо посилання апелянта на те, що В/ч НОМЕР_1 не знаходиться у місці постійної дислокації ( АДРЕСА_1 ), оскільки на теперішній час виконує завдання, необхідні для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави, на території Харківської області, де і знаходяться її керівні органи, колегія суддів зазначає таке.
Зі змісту довідки В/ч НОМЕР_1 від 26.10.2024 №1963 встановлено, що відповідно до бойового розпорядження ОТУ « ІНФОРМАЦІЯ_1 » від 23.09.2024 №119/1/9044т/ОТУ В/ч НОМЕР_1 з 03.10.2024 передислокована у підпорядкування ОТУ « ІНФОРМАЦІЯ_2 » для виконання завдань з оборони України, захисту її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканості, забезпечення стримування збройної агресії проти України та її відсічі в зоні відповідальності ОТУ « ІНФОРМАЦІЯ_2 ».
Колегія суддів звертає увагу, що чинним законодавством визначено два види дислокації для військових частин: постійну та тимчасову, які не є тотожними за своєю суттю.
Відповідно до Зводу відомостей, що становлять державну таємницю, затвердженого наказом ЦУ СБУ №383 від 23.12.2020, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 14.01.2021 за №52/35674, дислокація - місце розташування (базування) із зазначенням географічних назв адміністративно-територіальних географічних об'єктів або географічних координат.
Дислокація військ (в особливий період, на воєнний час) - розміщення у населених пунктах (аеродромах, військово-морських базах, пунктах базування, військових містечках, таборах тощо) органів військового управління, з'єднань, військових частин, військових кораблів, військових навчальних закладів, установ та інших військових формувань, які не входять до складу діючих військ (сил).
Цим наказом визначено, що пункти постійної дислокації - визначені відповідними наказами (директивами) військові містечка (фонди), призначені для забезпечення життєдіяльності військової частини (органу військового управління, з'єднання, військового корабля, військового навчального закладу, установи Збройних Сил України) в мирний час. Під фондами тут і далі розуміють казармений фонд, житловий фонд, об'єкти соціально-культурного призначення, комунальні споруди та інженерні мережі, розташовані в межах військового містечка.
Згідно зі ст. 6 Закону України «Про Збройні Сили України» органи військового управління, з'єднання, військові частини, військові навчальні заклади, установи та організації Збройних Сил України дислокуються на території держави або тимчасово за її межами відповідно до завдань оборони, стратегічного плану застосування і завдань Збройних Сил України з урахуванням військово-адміністративного поділу території України та соціально-економічних умов районів дислокації.
План дислокації Збройних Сил України розробляється Генеральним штабом Збройних Сил України, узгоджується Міністерством оборони України з Кабінетом Міністрів України і затверджується Президентом України.
Передислокація військових частин, а також військових навчальних закладів, установ та організацій Збройних Сил України до рівня з'єднання здійснюється за рішенням Міністерства оборони України за погодженням з Кабінетом Міністрів України, а з'єднань - за рішенням Президента України.
Під час дії воєнного стану передислокація військових частин, а також військових навчальних закладів, установ та організацій Збройних Сил України до рівня з'єднання здійснюється за рішенням Генерального штабу Збройних Сил України за погодженням з Міністерством оборони України.
Колегія суддів звертає увагу, що в матеріалах справи відсутні відомості про повідомлення державного виконавця, на день прийняття спірної постанови, будь-якої інформації щодо зміни місцезнаходження В/ч НОМЕР_1 .
При цьому, як зазначено вище, держаний виконавець під час вирішення питання про відкриття виконавчого провадження не зобов'язаний додатково здійснювати перевірку інформації про місцезнаходження, місце проживання (перебування) боржника і стягувача, в тому числі з'ясовувати місце передислокації та місце виконання бойових розпоряджень військової частини.
Разом з тим, у межах цієї справи позивачем не підтверджено інформацію про зміну місця постійної дислокації військової частини, у долученій до матеріалів справи довідці від 26.10.2024 №1963 відсутні такі відомості. Вказана довідка свідчить лише про тимчасову дислокацію військової частини з метою виконання завдань з оборони України, захисту її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканості, забезпечення стримування збройної агресії проти України та її відсічі в зоні відповідальності, що не є тотожною поняттю постійної дислокації.
Колегія суддів звертає увагу, що виконання бойових завдань В/ч НОМЕР_1 під час дії воєнного стану поза межами місця постійної дислокації в іншому виконавчому окрузі, передислокація у підпорядкування оперативно-тактичних угруповань, перебування в місці тимчасової дислокації керівництва військової частини під час дії воєнного стану не змінює ту обставину, що місцезнаходженням військової частини є місце її постійної дислокації - АДРЕСА_1 , яка зазначена у рішенні Сумського окружного адміністративного суду від 14.05.2024 у справі №480/9990/23 та виконавчому листі, який було пред'явлено до виконання.
З огляду на викладене, доводи позивача про те, що В/ч НОМЕР_1 не знаходиться у місці постійної дислокації ( АДРЕСА_1 ) та на теперішній час виконує завдання, необхідні для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави, на території Харківської області, де і знаходяться її керівні органи, не спростовують висновки суду про правомірність спірної постанови про відкриття виконавчого провадження.
Посилання апелянта на правові висновки Верховного Суду, викладені у постановах у справах №380/7750/20, №380/9335/20, №300/2557/20, колегія суддів вважає безпідставними, оскільки вони прийняті у інших правовідносинах, які не є релевантними стосовно обставин даного спору. Зокрема, в означених справах спірні правовідносини стосувались питання правомірності відкриття виконавчого провадження по виконавчих написах нотаріусу відносно фізичних осіб та прийняття до виконання виконавчих документів з порушенням правил територіальної діяльності приватних виконавців за наявності достовірної інформації про місце проживання та перебування боржника в іншому виконавчому окрузі. При цьому, суди вказували на те, що вказані у виконавчих документах адреси не мали жодного стосунку до боржників у виконавчому провадженні.
Таким чином, переглянувши рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги В/ч НОМЕР_1 , колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позовних вимог.
З огляду на вказане, колегія суддів дійшла висновку про наявність підстав для відмови в задоволенні вимог апеляційної скарги з підстав її необґрунтованості.
Ухвалюючи це судове рішення, колегія суддів керується ст.322 КАС України, ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, практикою Європейського суду з прав людини (рішення “Серявін та інші проти України») та Висновком №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів (п.41) щодо якості судових рішень.
Згідно з рішення Європейського суду з прав людини по справі “Серявін та інші проти України» (п.58) суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішенні судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення.
Пунктом 41 Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів зазначено, що обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Враховуючи вищезазначені положення, дослідивши фактичні обставини та питання права, що лежать в основі спору у цій справі, колегія суддів дійшла висновку про відсутність необхідності надання відповіді на інші аргументи апелянта, оскільки судом були досліджені усі основні питання, які є важливими для прийняття даного судового рішення.
Відповідно до ст. 242 КАС України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.
Згідно зі статтею 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Оскільки доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження та спростовуються висновками суду першої інстанції, які зроблені на підставі повного, всебічного та об'єктивного аналізу відповідних правових норм та фактичних обставин справи, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, а тому оскаржуване рішення слід залишити без змін.
Керуючись ст. 242, 243, 250, 287, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 залишити без задоволення.
Рішення Сумського окружного адміністративного суду від 06 травня 2025 року по справі №480/3136/25 залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.
Головуючий суддя Л.В. Любчич
Судді О.А. Спаскін О.В. Присяжнюк
Повний текст постанови складено 23.06.2025.