24 червня 2025 року № 320/53644/24
Суддя Київського окружного адміністративного суду Леонтович А.М., розглянувши у порядку письмового провадження адміністративну справу
за позовом Державної судової адміністрації України
до Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України
про визнання протиправними, та скасування постанов,
I. Зміст позовних вимог
До Київського окружного адміністративного суду звернулась Державна судова адміністрація України з позовом до Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, у якому просить суд:
- зупинити виконання постанови головного державного виконавця відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України від 16.09.2024 ВП № 75198689 про накладення штрафу до розгляду позовної заяви ДСА України по суті;
- зупинити виконання постанови головного державного виконавця відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України від 14.10.2024 ВП № 75198689 про накладення штрафу до розгляду позовної заяви ДСА України по суті;
- скасувати постанову державного виконавця відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України про накладання штрафу від 16.09.2024 ВП № 75198689;
- скасувати постанову державного виконавця відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України про накладання штрафу від 14.10.2024 ВП № 75198689.
II. Позиція позивача та заперечення відповідача
Позивач вважає постанови державного виконавця від 16 вересня та 14 жовтня 2024 року у виконавчому провадженні №?75198689 про накладення штрафу протиправними, оскільки, на його думку, рішення суду у справі №?640/10956/22 не може бути виконано з об'єктивних причин. ДСА України зазначає, що всі бюджетні призначення за програмою 0501160 були розподілені ще до відкриття виконавчого провадження, а впливу на їхній перерозподіл позивач не має. За цих умов виконання рішення можливе лише шляхом безспірного списання коштів органами Казначейства, яке наразі є неможливим.
Відповідач заперечує проти позову, вказуючи, що рішення суду залишалося невиконаним без поважних причин, а боржник не вжив достатніх заходів для його виконання. Постанови про накладення штрафу прийняті у зв'язку з встановленим фактом бездіяльності та в межах повноважень державного виконавця, передбачених статтями 63 та 75 Закону України «Про виконавче провадження».
III. Процесуальні дії у справі
Ухвалою суду від 03.12.2024 позовну заяву залишено без руху.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 12.06.2025 відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження та призначено судове засідання на 24.06.2025.
17.06.2025 надійшов відзив на позовну заяву разом з додатками.
24.06.2025 р. у судове засідання прибув відповідач, позивач не з'явився, явку свого представника не забезпечив, про дату, час і місце розгляду справи був повідомлений належним чином. Представника відповідача просив у позові відмовити з мотивів вказаних у відзиві.
Згідно з ч. 1 ст. 205 Кодексу адміністративного судочинства України неявка у судове засідання будь-якого учасника справи, за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.
Відповідно до ч. 9 ст. 205 Кодексу адміністративного судочинства України якщо немає перешкод для розгляду справи у судовому засіданні, визначених цією статтею, але всі учасники справи не з'явилися у судове засідання, хоча і були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового розгляду, суд має право розглянути справу у письмовому провадженні у разі відсутності потреби заслухати свідка чи експерта.
Згідно з ч. 4 ст.287 Кодексу адміністративного судочинства України адміністративна справа з приводу рішень, дій або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби, приватного виконавця вирішується судом протягом десяти днів після відкриття провадження у справі.
Враховуючи строки розгляду справи, передбачені ч. 4 ст. 287 Кодексу адміністративного судочинства України, суд на місці ухвалив подальший розгляд справи здійснювати в порядку письмового провадження за наявними матеріалами у справі.
IV. Обставини, встановлені судом, та зміст спірних правовідносин, з посиланням на докази, на підставі яких встановлені відповідні обставини
07 червня 2023 року Окружним адміністративним судом міста Києва ухвалено рішення у справі №?640/10956/22, яким зобов'язано Державну судову адміністрацію України вжити заходів щодо забезпечення фінансування апарату Подільського районного суду міста Києва з метою здійснення виплати суддівської винагороди суддям цього суду. Зазначене рішення залишено без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 18 липня 2023 року та набрало законної сили.
На підставі зазначеного рішення 31 травня 2024 року видано виконавчий лист, який надійшов на виконання до Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України. 05 червня 2024 року державним виконавцем винесено постанову про відкриття виконавчого провадження №?75198689, якою боржнику встановлено строк у десять робочих днів для добровільного виконання судового рішення.
Оскільки протягом установленого строку відомості про виконання рішення суду до державного виконавця не надходили, 22 липня 2024 року останнім направлено Державній судовій адміністрації України вимогу №?75198689/12-34.1 з вимогою надати докази виконання рішення або обґрунтування причин його невиконання. У листі-відповіді від 06 серпня 2024 року позивач повідомив, що забезпечення виконання рішення можливе виключно за рахунок коштів, передбачених у межах бюджетної програми 0501160, однак на відповідний період усі призначення за цією програмою були вичерпані.
16 вересня 2024 року державним виконавцем винесено постанову про накладення штрафу на боржника у виконавчому провадженні №?75198689 на підставі частини четвертої статті 75 Закону України «Про виконавче провадження» - у зв'язку з невиконанням судового рішення у встановлений строк без обґрунтованих причин. У подальшому, 14 жовтня 2024 року у тому ж виконавчому провадженні винесено другу постанову про накладення штрафу, з тих самих підстав.
Вважаючи дії державного виконавця щодо накладення штрафів протиправними, Державна судова адміністрація України звернулася до адміністративного суду з позовом.
V. Норми права, які застосував суд
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Стаття 55 Конституції України передбачає, що кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Статтею 129-1 Конституції України визначено, що судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов'язковими до виконання на всій території України.
Згідно стаття 129-1 суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов'язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.
Спеціальним законом, що визначає умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку, є Закон України «Про виконавче провадження» від 2 червня 2016 року № 1404-VIII (Далі - Закон № 1404-VIII) та Інструкція з примусового виконання рішень, затвердженої Наказом Міністерства юстиції України від 02.04.2012 № 512/5 (далі - Інструкція).
У відповідності до вимог ст. 18 Закону № 1404-VIII виконавець зобов'язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.
Згідно зі статтею 1 Закону № 1404-VIII виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій органів і посадових осіб, визначених у цьому Законі, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які провадяться на підставах, в межах повноважень та у спосіб, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню. Примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюється Законом України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів».
Згідно ч. 1 ст. 13 Закону №1404-VIII під час здійснення виконавчого провадження виконавець вчиняє виконавчі дії та приймає рішення шляхом винесення постанов, попереджень, внесення подань, складення актів та протоколів, надання доручень, розпоряджень, вимог, подання запитів, заяв, повідомлень або інших процесуальних документів у випадках, передбачених цим Законом та іншими нормативно-правовими актами.
За правилами ч. 1ст. 26 Закону №1404-VIII виконавець розпочинає примусове виконання рішення на підставі виконавчого документа.
Статтями 63, 75 Закону № 1404-VIII встановлено порядок виконання рішень, за якими боржник зобов'язаний вчинити певні дії або утриматися від їх вчинення. Так, у відповідності до вимог даних статей Закону, за рішеннями, за якими боржник зобов'язаний особисто вчинити певні дії або утриматися від їх вчинення, виконавець наступного робочого дня після закінчення строку, визначеного частиною шостою статті 26 цього Закону, перевіряє виконання рішення боржником. У разі невиконання без поважних причин боржником рішення виконавець виносить постанову про накладення на боржника штрафу, в якій також зазначаються вимога виконати рішення протягом 10 робочих днів та попередження про кримінальну відповідальність. У разі повторного невиконання рішення боржником без поважних причин, виконавець у тому самому порядку накладає на нього штраф у подвійному розмірі та звертається до органів досудового розслідування з повідомленням про вчинення кримінального правопорушення та виносить постанову про закінчення виконавчого провадження.
Згідно ч. 1 ст. 75 Закону № 1404-VIII у разі невиконання без поважних причин у встановлений виконавцем строк рішення, що зобов'язує боржника виконати певні дії, та рішення про поновлення на роботі виконавець виносить постанову про накладення штрафу на боржника - фізичну особу у розмірі 100 неоподаткованих мінімумів доходів громадян, на посадових осіб - 200 неоподаткованих мінімумів доходів громадян, на боржника- юридичну особу- 300 неоподаткованих мінімумів доходів громадян та встановлює новий строк виконання.
У відповідності до ч. 2 ст. 75 Закону № 1404-VIII у разі повторного невиконання рішення боржником без поважних причин виконавець у тому самому порядку накладає на нього штраф у подвійному розмірі та звертається до органів досудового розслідування з повідомленням про вчинення кримінального правопорушення.
Відповідно до частини 1 статті 5 Закону №1404-VIII примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів.
Згідно з частиною 1 статті 18 Закону № 1404-VIII виконавець зобов'язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії. Пунктом 16 частини третьої статті 18 Закону №1404-VIII передбачено право виконавця під час здійснення виконавчого провадження накладати стягнення у вигляді штрафу на фізичних, юридичних та посадових осіб у випадках, передбачених законом.
VI. Оцінка суду
Відповідно до частини першої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, завданням адміністративного судочинства є забезпечення ефективного судового контролю за діяльністю суб'єктів владних повноважень, зокрема щодо виконання рішень суду, що набрали законної сили.
Справа, яка розглядається судом, стосується не формального, а сутнісного питання - чи вправі орган державної влади, посилаючись на бюджетні труднощі, фактично ігнорувати судове рішення, при цьому покладаючи відповідальність за невиконання на зовнішні обставини.
Суд звертає увагу, що у демократичній правовій державі виконання судового рішення є обов'язковим і безумовним (частина п'ята статті 124 Конституції України), а його невиконання - незалежно від суб'єкта, який виступає боржником - становить форму протиправної бездіяльності, яка не може бути виправдана організаційними чи фінансовими труднощами.
У межах цього провадження суд здійснює перевірку правомірності постанов державного виконавця про накладення штрафу за невиконання рішення суду, виходячи з критеріїв, встановлених частиною другою статті 2 КАС України, а саме - чи діяла Державна судова адміністрація України у межах наданих їй повноважень, у спосіб, визначений законом, та чи вжила вона всіх залежних від неї заходів для своєчасного виконання рішення суду.
Як випливає з усталеної практики Верховного Суду, при розгляді справ про оскарження постанов державного виконавця про накладення штрафу суд має перевірити, чи існувало судове рішення, яке підлягало обов'язковому виконанню, чи було воно фактично невиконане у встановлений законом або виконавчим документом строк, чи вжив боржник усіх залежних від нього заходів для його належного та своєчасного виконання, діючи сумлінно, добросовісно та з належною ініціативою, а також чи були дії державного виконавця щодо накладення штрафу вчинені в межах наданих повноважень, відповідали вимогам законності, обґрунтованості, розумності та принципу пропорційності.
Водночас суд не перевіряє правомірність чи доцільність самого рішення суду, яке підлягало виконанню, а також не вирішує питання щодо змін способу або строку його виконання, оскільки такі дії є виключно прерогативою сторін у виконавчому провадженні.
Таким чином, головним завданням суду в цій справі є оцінка того, чи мала місце фактична бездіяльність у виконанні судового рішення, та чи були правові підстави для накладення штрафу, виходячи з принципу невідворотності виконання судового акта.
Щодо повноваження суду щодо перевірки законності постанови про накладення штрафу.
Відповідно до частини першої статті 55 Конституції України та частини першої статті 2 КАС України, кожна особа має право на ефективний судовий захист від рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень. Однією з процесуальних форм реалізації цього права є звернення до адміністративного суду з позовом про визнання протиправним та скасування рішення посадової особи державної виконавчої служби.
Постанова про накладення штрафу у виконавчому провадженні є індивідуальним правозастосовним актом, винесеним державним виконавцем на підставі частини четвертої статті 75 Закону України «Про виконавче провадження», що прямо передбачає можливість накладення штрафу у разі невиконання боржником рішення суду у встановлений строк. Така постанова має ознаки владного управлінського рішення, яке приймається в межах реалізації повноважень, делегованих державі, і тому підлягає юрисдикційному контролю адміністративного суду.
Верховний Суд неодноразово підтверджував, що постанова державного виконавця про накладення штрафу може бути предметом оскарження в адміністративному суді, а її перевірка здійснюється з урахуванням вимог частини другої статті 2 КАС України, тобто - на відповідність принципам законності, обґрунтованості, розумності, пропорційності та добросовісності. Зокрема, у постанові Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 10.03.2021 у справі № 320/10747/20 зазначено, що суд зобов'язаний перевірити, чи було рішення про накладення штрафу прийнято на підставі об'єктивно встановленого факту невиконання рішення суду, чи враховано при цьому всі обставини, що впливали на можливість його виконання, та чи було це рішення адекватним у контексті заходів державного примусу.
Таким чином, з урахуванням вказаної правової позиції, суд при розгляді цього спору діє в межах передбаченої законом компетенції, оцінюючи не лише формальне невиконання судового рішення, але й наявність або відсутність об'єктивних причин, які могли вплинути на його реалізацію, а також правомірність дій державного виконавця в аспекті дотримання принципів законності, добросовісності та пропорційності.
Щодо наявність судового рішення, що підлягало виконанню, та відкриття виконавчого провадження.
З матеріалів справи вбачається, що ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 07 червня 2023 року, залишеною без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 18 липня 2023 року, у межах справи № 640/10956/22 зобов'язано Державну судову адміністрацію України вжити заходів щодо забезпечення фінансування апарату Подільського районного суду міста Києва для виплати суддівської винагороди.
Згідно з частиною першою статті 18 Закону України «Про виконавче провадження», виконавчий документ підлягає пред'явленню до примусового виконання, якщо боржник у добровільному порядку не виконав рішення суду у встановлений строк. Постановою державного виконавця від 05 червня 2024 року у виконавчому провадженні № 75210748 відкрито виконавче провадження з виконання зазначеного судового рішення.
У подальшому, постановою державного виконавця від 16 вересня 2024 року накладено штраф за невиконання судового рішення, а 14 жовтня 2024 року винесено повторну постанову про накладення штрафу у тому ж виконавчому провадженні.
Суд встановив, що на дату винесення обох постанов про накладення штрафу рішення суду у справі № 640/10956/22 не було виконане. Жодні документи, які б підтверджували повне або часткове виконання рішення суду в добровільному чи примусовому порядку, позивачем не надані. Крім того, сам позивач визнає, що на момент винесення спірних постанов рішення залишалося невиконаним, посилаючись при цьому на відсутність відповідного фінансування з боку державного бюджету.
З огляду на викладене, суд констатує, що у справі наявне судове рішення, яке набрало законної сили та підлягало безумовному виконанню, виконавче провадження було відкрито на законних підставах, а станом на дати винесення спірних постанов про накладення штрафу зазначене рішення залишалося невиконаним, що не заперечується самим позивачем і підтверджується матеріалами справи.
Таким чином, факт невиконання судового рішення у встановлений строк підтверджений матеріалами справи і не заперечується самим позивачем, що, відповідно до частини четвертої статті 75 Закону України «Про виконавче провадження», є правовою підставою для накладення штрафу державним виконавцем.
Щодо встановлення факту невиконання судового рішення на момент винесення спірних постанов.
Відповідно до частини четвертої статті 75 Закону України «Про виконавче провадження», у разі невиконання боржником рішення суду у встановлений строк державний виконавець має право накласти штраф за кожне порушення строку, визначеного для добровільного виконання рішення.
Як убачається з матеріалів справи, постанови про накладення штрафу винесені 16 вересня та 14 жовтня 2024 року відповідно. Позивачем не надано жодного доказу виконання рішення суду до цих дат. Навпаки, у своїх доводах позивач прямо зазначає, що зобов'язання залишалося невиконаним, посилаючись на відсутність асигнувань у державному бюджеті. Листування з Міністерством фінансів, додане до матеріалів справи, лише підтверджує, що на момент винесення спірних постанов фінансування не здійснювалось, а виплата суддівської винагороди не була забезпечена.
Таким чином, факт невиконання судового рішення на момент винесення кожної з постанов про накладення штрафу є підтвердженим та не спростованим, а тому формально наявні усі передбачені законом умови для застосування до боржника заходів впливу у вигляді штрафу.
Щодо оцінки дій боржника: чи доведено наявність об'єктивних причин невиконання.
В обґрунтування позовних вимог Державна судова адміністрація України послалася на обставини, які, на її думку, унеможливлювали виконання рішення суду у визначений строк. Зокрема, позивач вказує на відсутність відповідних бюджетних асигнувань, покладення обов'язку фінансування на Міністерство фінансів України та вжиття заходів у вигляді звернень до відповідних органів щодо виділення коштів.
Суд бере до уваги, що наявність фінансових чи організаційних труднощів сама по собі не звільняє суб'єкта владних повноважень від обов'язку виконати судове рішення. Відповідно до усталеної практики Верховного Суду, у справах про невиконання судових рішень орган державної влади має довести, що вжив усіх можливих, розумних і передбачених законодавством заходів для реалізації покладеного на нього обов'язку. Такий підхід також узгоджується з практикою Європейського суду з прав людини, який неодноразово наголошував, що ефективне правосуддя неможливе без реального виконання судових рішень, а обов'язок держави забезпечити їх виконання є невід'ємною складовою верховенства права.
Матеріали справи свідчать, що позивач обмежився листуванням із Міністерством фінансів та констатацією відсутності коштів, проте не вдався до інших правових механізмів, спрямованих на забезпечення виконання рішення. Зокрема, не було вжито заходів для ініціювання зміни способу і строку виконання відповідно до статті 267 КАС України, не подано звернень до Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України або інших органів, уповноважених вирішувати питання розподілу бюджетних ресурсів, не обґрунтовано, чому не було ініційовано судовий розгляд питання про відстрочку чи розстрочку виконання.
За відсутності комплексного підходу до реалізації рішення суду посилання позивача на відсутність фінансування не може вважатися достатнім доказом об'єктивної неможливості його виконання. Суд доходить висновку, що Державна судова адміністрація України не довела наявності поважних і непереборних причин, які б унеможливлювали виконання рішення суду в межах виконавчого провадження.
Щодо оцінки дій державного виконавця: чи були правомірними та пропорційними.
За приписами частини четвертої статті 75 Закону України «Про виконавче провадження», у разі невиконання боржником рішення суду у встановлений строк державний виконавець має право накласти штраф на боржника. Застосування цього заходу примусового характеру є дискреційною процесуальною дією виконавця, однак вона має здійснюватися у межах закону, з дотриманням принципів пропорційності, обґрунтованості, недопущення надмірного втручання у права особи або органу.
Як убачається з матеріалів справи, державний виконавець, встановивши факт невиконання судового рішення у визначений строк, виніс постанови від 16 вересня та 14 жовтня 2024 року про накладення штрафу. У текстах постанов наведено правову підставу, описано зміст рішення, обсяг обов'язку боржника, строки для добровільного виконання та зафіксовано його невиконання. Жодних ознак упередженості, свавільного застосування заходів або порушення порядку дій виконавця суд не встановив.
Позивач не довів, що дії державного виконавця порушували принцип співмірності. Навпаки, враховуючи, що рішення суду залишалося невиконаним протягом тривалого часу, а жодних активних дій для усунення причин невиконання вжито не було, реагування виконавця у формі застосування заходів впливу є обґрунтованим і відповідає меті забезпечення ефективного функціонування інституту судового захисту.
Крім того, накладення штрафу не позбавляє боржника права звернутися до суду із заявою про зміну способу або строку виконання рішення, або про зупинення виконавчого провадження, якщо обставини дійсно унеможливлюють виконання. Наявність таких інструментів у правовому арсеналі позивача свідчить про те, що в нього були наявні засоби правового реагування, якими він не скористався.
З огляду на викладене, суд доходить висновку, що державний виконавець діяв у межах наданих повноважень, у спосіб, передбачений законом, а застосовані заходи не виходили за межі розумного реагування на встановлене порушення. Підстав для визнання постанов про накладення штрафу незаконними або непропорційними суд не вбачає.
Оцінивши в сукупності всі обставини справи, суд доходить висновку, що оскаржувані постанови державного виконавця від 16 вересня 2024 року та 14 жовтня 2024 року у виконавчому провадженні № 75210748 винесені на законних підставах, у межах повноважень, передбачених Законом України «Про виконавче провадження», та з дотриманням встановленої процедури.
Позивач не спростував встановлений державним виконавцем факт невиконання судового рішення у визначений строк, не довів наявності об'єктивних, непереборних причин, які б унеможливлювали його виконання, та не надав доказів вжиття всіх залежних від нього заходів для реалізації обов'язку, покладеного рішенням суду.
Відсутність у позивача належного фінансування, хоч і може створювати труднощі при виконанні, не звільняє його від обов'язку виконати судове рішення і не є самостійною підставою для невиконання, якщо не доведено вжиття всіх заходів, передбачених законом. Реагування державного виконавця у вигляді накладення штрафу не було свавільним чи надмірним, а навпаки - відповідало меті забезпечення належного виконання рішення суду.
Таким чином, суд не вбачає підстав для задоволення позовних вимог про визнання протиправними та скасування постанов про накладення штрафу, оскільки позивач не довів доказами про їх незаконності або невідповідності положенням чинного законодавства.
Відтак, позовні вимоги є необгрунтованими.
VІI. Висновок суду
Згідно з частиною першою статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Частиною першою статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Відповідно до частини другої статті 73 Кодексу адміністративного судочинства України предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання (частини перша та друга статті 76 Кодексу адміністративного судочинства України).
Частинами першою та другою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78цього Кодексу.
Системно проаналізувавши приписи законодавства України, що були чинними на момент виникнення спірних правовідносин між сторонами, зважаючи на взаємний та достатній зв'язок доказів у їх сукупності, суд дійшов висновку, про відсутність підстав для задоволення адміністративного позову.
VIІI. Розподіл судових витрат
Оскільки, в задоволенні позову відмовлено і відповідачем не надано доказів понесення судових витрат, пов'язаних із залученням свідків та проведенням експертиз, судові витрати присудженню не підлягають.
Керуючись ст. ст. 6-10, 14, 72-77, 90, 132, 159, 241-246, 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,
У задоволенні адміністративного позову відмовити.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду. Апеляційна скарга на рішення суду подається безпосередньо до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом десяти днів з дня його проголошення.
Суддя Леонтович А.М.