23 червня 2024 року м. Київ № 320/7857/21
Київський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Панової Г.В., розглянув у порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу
за позовом Київського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів
до фізичної особи-підприємця ОСОБА_1
про стягнення адміністративно-господарських санкцій,
До Київського окружного адміністративного суду звернулось Київське обласне відділення фонду соціального захисту інвалідів з позовом до фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 , в якому просить суд стягнути з відповідача на користь Київського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів грошову суму в рахунок адміністративно-господарських санкцій та пені за порушення термінів сплати адміністративно-господарських санкцій у розмірі 25 927,00 грн.
В якості підстави позову зазначено, що відповідачем в добровільному порядку не сплачено адміністративно-господарські санкції у розмірі 25 927,00 грн, що зумовило звернення до суду щодо їх стягнення в примусовому порядку.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 07.07.2021 відкрито провадження у справі, ухвалено розгляд справи здійснювати за правилами спрощеного позовного провадження без виклику сторін.
Витребувано у Київського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів: письмові пояснення та докази на їх підтвердження про те, чи направлялись на адресу відповідача розрахунки адміністративно-господарських санкцій та пені із вимогою їх сплати; надати докази отримання відповідачем розрахунку санкцій та пені; докази перебування відповідача на обліку у Київському обласному відділенні Фонду соціального страхування інвалідів; докази того, що відповідачем було необґрунтовано відмовлено у працевлаштуванні інвалідів за їх зверненнями чи за направленням відповідними органами державної служби зайнятості.
Витребувано у відповідача - ФОП ОСОБА_1 : докази створення робочих місць для працевлаштування інвалідів у 2020 році; розрахунок середньооблікової кількості штатних працівників облікового складу в 2020 році помісячно; копії всіх штатних розписів за 2020 рік; інформацію про кількість вакансій для інвалідів у 2020 році; копії всіх звітів за ф. №3-ПН «Інформація про попит на робочу силу (вакансії)» за 2020 рік, з відміткою про їх прийняття відповідним центром зайнятості; у випадку працевлаштування інвалідів надати належним чином завірені накази на їх призначення та належним чином завірену копію трудової книжки таких осіб.
Витребувано у Київського обласного центру зайнятості: письмові пояснення про те чи подавались відповідачем до Київського обласного центру зайнятості чи іншого центру зайнятості звіти за ф. №3 - ПН «Інформація про попит на робочу силу (вакансії)» за 2020 рік; інформацію про випадки відмови ФОП ОСОБА_1 у працевлаштуванні інваліда за його зверненням чи за направленням відповідними органами державної служби зайнятості.
Відповідач, не погоджуючись з позовними вимогами, подав до суду відзив на позовну заяву, в якому зазначив, що підприємство не несе відповідальності за невиконання нормативу працевлаштування інвалідів, у разі якщо ним було вчинено всі передбачені законодавством заходи, спрямовані на працевлаштування таких осіб, зокрема розроблення необхідних заходів по створенню робочих місць для інвалідів, інформування відповідних установ щодо вакантних посад для інвалідів, проте не працевлаштовно інвалідів з незалежних від нього причин - у зв'язку з відсутністю інвалідів, відмовою інваліда від працевлаштування на підприємстві та бездіяльності державних установ, які повинні сприяти працевлаштуванню інвалідів.
Крім того, відповідач зазначила, що не працевлаштування інвалідів не залежали від неї як від роботодавця, оскільки нею щомісячно надавалася до Таращанської районної філії Київського обласного центру зайнятості звітність форми № 3-ПН «Інформація про попит на робочу силу (вакансії)», тим самим, нею вжито всі передбачені законодавством заходи для відповідності середньооблікової чисельності працюючих інвалідів установленим нормативам, тобто заходів для недопущення правопорушення. Просила відмовити у задоволенні позову в повному обсязі.
Позивач подав відповідь на відзив, в якій заперечував проти доводів відповідача, наведених у відзиві, та зазначив, що згідно вимог законодавства, працевлаштування осіб з інвалідністю здійснюється роботодавцями самостійно у рахунок нормативів робочих місць виходячи з вимог статті 18 Закону України № 875-ХІІ. Зазначив, що відповідно до статті 21 Кодексу законів про працю України результатом працевлаштування є укладання трудового договору між працівником та роботодавцем, тобто безпосереднє працевлаштування осіб з інвалідністю здійснюється роботодавцями, відповідно відповідачем не було дотримано нормативу робочих місць, а тому є підстави для нарахування адміністративно- господарських санкцій.
Також зазначив, що сума заборгованості відповідача з адміністративно-господарських санкцій підтверджується Звітом відповідача за формою 10-ПОІ за 2020 рік, відповідно до якого середньооблікова кількість штатних працівників, яким встановлена інвалідність, становила 0 осіб, фонд оплати праці штатних працівників становив 408,7 тис. грн, середньорічна заробітна плата штатного працівника становила 51,1 тис. грн. Просив задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.
Відповідачем було також подано заперечення на відповідь на відзив, в якому зазначено, що позивач як роботодавець забезпечила створення місць для роботи особам з інвалідністю, проте відсутні бажаючі працювати, як і відсутні будь-які заохочуючі кроки з боку Центрів зайнятості по працевлаштуванню таких осіб. Зауважує, що нею, як роботодавцем, було дотримано вимоги Закону України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю».
Додатково позивачем були подані пояснення, в яких надано витребувані ухвалою суду документи, зокрема докази отримання відповідачем розрахунку адміністративно-господарських санкцій та пені та докази перебування відповідача на обліку у Київському обласному відділенні Фонду соціального захисту інвалідів.
Дослідивши матеріали справи, суд встановив наступні обставини.
Фізична особа-підприємець ОСОБА_1 (ЄДРПОУ: НОМЕР_1 ), зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується відомостями з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань.
Так, відповідачем було подано звіт форми № 10-ПІ про зайнятість та працевлаштування інвалідів за 2020 рік, за змістом якого, встановлено, що середньооблікова кількість штатних працівників облікового складу (осіб) становить 8 осіб, з них середньооблікова кількість штатних працівників, яким відповідно до чинного законодавства встановлена інвалідність -0 осіб, а кількість інвалідів - штатних працівників, які повинні працювати на робочих місцях, створених відповідно до 4% нормативу становить - 1 особа.
Вважаючи, що відповідачем, всупереч вимогам статті 19 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», не працевлаштовано 1 особу з інвалідністю, позивач звернувся до суду з даним адміністративним позовом, в якому просив застосувати до відповідача адміністративно-господарські санкції та стягнути пеню, оскільки відповідач добровільно не сплатив суму нарахованих санкцій та пені та не відреагував на претензію позивача.
Доказів сплати ФОП ОСОБА_1 в добровільному порядку адміністративно-господарських санкцій за невиконання нормативу робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю у розмірі 25 927,00 грн відсутні, що і стало підставою для звернення до суду і даним адміністративним позовом.
Вирішуючи спір по суті заявлених позовних вимог, суд виходить з такого.
Положеннями частини другої статті 19 Конституції України, встановлено, що органи державної влади, їх посадові особи повинні діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Правові засади соціальної захищеності інвалідів в Україні, що гарантують їм рівні з усіма іншими громадянами можливості для участі в економічній, політичній і соціальній сферах життя суспільства, створення необхідних умов, які дають можливість інвалідам вести повноцінний спосіб життя згідно з індивідуальними здібностями і інтересами, врегульовано Законом України від 21 березня 1991 року № 875-ХІІ «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» (далі по тексту - Закон № 875-ХІІ).
Підприємства, установи і організації за рахунок коштів Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю або за рішенням місцевої ради за рахунок власних коштів у разі потреби створюють спеціальні робочі місця для працевлаштування осіб з інвалідністю, здійснюючи для цього адаптацію основного і додаткового обладнання, технічного оснащення і пристосування тощо з урахуванням обмежених можливостей осіб з інвалідністю.
Відповідно до норм частини першої статті 17 Закону № 875-ХІІ, з метою реалізації творчих і виробничих здібностей інвалідів та з урахуванням індивідуальних програм реабілітації їм забезпечується право працювати на підприємствах, в установах, організаціях, а також займатися підприємницькою та іншою трудовою діяльністю, яка не заборонена законом.
Статтею 18 Закону № 875-ХІІ, встановлено обов'язок для підприємств, установ та організацій, фізичних осіб, які використовують найману працю, виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування інвалідів, у тому числі спеціальні робочі місця, створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені чинним законодавством, надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування інвалідів, і звітувати Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування інвалідів у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Так, підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій інвалідів, фізичні особи, які використовують найману працю, самостійно розраховують кількість робочих місць для працевлаштування інвалідів відповідно до нормативу, встановленого частиною першою статті 19 Закону № 875-ХІІ, і забезпечують працевлаштування інвалідів.
Згідно з приписами статті 20 Закону № 875-ХІІ, підприємства (об'єднання), установи і організації незалежно від форми власності і господарювання, де кількість працюючих інвалідів менша, ніж установлено нормативом, передбаченим частиною першою статті 19 цього Закону, щороку сплачують відповідним відділенням Фонду соціального захисту інвалідів штрафні санкції, сума яких визначається у розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві (в об'єднанні), в установі, організації за кожне робоче місце, не зайняте інвалідом. Для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій інвалідів, фізичних осіб, на яких працює від 8 до 15 осіб, розмір адміністративно-господарських санкцій за робоче місце, призначене для працевлаштування інваліда і не зайняте інвалідом, визначається в розмірі половини середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, в установі, організації, у тому числі підприємстві, організації громадських організацій інвалідів, у фізичної особи, яка використовує найману працю.
Частиною другою статті 20 Закону № 875-ХІІ, передбачено, що порушення термінів сплати адміністративно-господарських санкцій тягне за собою нарахування пені. Пеня обчислюється виходячи з 120 відсотків річних облікової ставки Національного банку України, що діяла на момент сплати, нарахованої на повну суму недоїмки за весь її строк.
Відповідно до положень п. п. 2, 4 Порядку сплати підприємствами, установами, організаціями та фізичними особами, що використовують найману працю, суми адміністративно-господарських санкцій та пені за невиконання нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 31.01.2007 № 70 (далі - Порядок № 70), роботодавці сплачують суму адміністративно-господарських санкцій відділенням Фонду соціального захисту інвалідів за місцем їх реєстрації як юридичних осіб до 15 квітня року, що настає за роком, в якому відбулося порушення нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів, а порушення строків сплати суми адміністративно-господарських санкцій тягне за собою нарахування пені у розмірі 120 відсотків річних облікової ставки національного банку України за кожний календарний день прострочення.
Згідно з частиною першою статті 218 Господарського кодексу України (далі - ГК України), підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання. Учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов'язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення (частина друга статті 218 ГК України).
Зі змісту частини другої статті 218 ГК України, вбачається, що вказана норма встановлює підстави для звільнення від відповідальності, як за невиконання або неналежне виконання господарського зобов'язання (за що встановлено відповідальність у вигляді відшкодування збитків, штрафні санкції, або оперативно-господарські санкції), так і за порушення правил здійснення господарської діяльності (за що встановлено відповідальність у вигляді адміністративно-господарських санкцій).
Отже, суб'єкт господарювання звільняється від відповідальності, зокрема, за порушення правил здійснення господарської діяльності (тобто від адміністративно-господарських санкцій), якщо доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення правопорушення.
За приписами пункту 4 частини третьої статті 50 Закону України «Про зайнятість населення» № 5067 (далі - Закон № 5067), роботодавці зобов'язані: своєчасно та в повному обсязі у порядку, затвердженому центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, за погодженням з центральним органом виконавчої влади із забезпечення реалізації державної політики у галузі статистики, подавати територіальним органам центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, інформацію про попит на робочу силу (вакансії); заплановане масове вивільнення працівників у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці, у тому числі ліквідацією, реорганізацією або перепрофілюванням підприємств, установ, організацій, скороченням чисельності або штату працівників підприємства, установи, організації незалежно від форми власності, виду діяльності та господарювання за два місяці до вивільнення.
На виконання приписів пункту 4 частини 3 статті 50 Закону № 5067, наказом Міністерства соціальної політики України № 316 від 31.05.2013 затверджено «Порядок подання форми звітності № 3-ПН "Інформація про попит на робочу силу (вакансії)». Відповідно до цих правових актів, на роботодавців покладено обов'язок подавати до відповідного центру зайнятості звітність форми № 3-ПН лише за наявності у роботодавця попиту на робочу силу (вакансії) не пізніше ніж через 3 робочі дні з дати відкриття вакансії.
При цьому, періодичності подачі звітності за формою № 3-ПН законодавством не встановлено, а передбачено, що така звітність подається не пізніше 3 робочих днів з дати відкриття вакансії, тобто передбачено одноразове інформування про кожну вакансію. Тому, якщо роботодавець одноразово подав звітність форми № 3-ПН "Інформація про попит на робочу силу (вакансії)" у строк не пізніше 3 робочих днів з дати відкриття вакансії, він виконав обов'язок своєчасно та в повному обсязі у встановленому порядку подати інформацію про попит на робочу силу (вакансії). Це означає, що в такому випадку, учасник господарських відносин вжив залежних від нього передбачених законодавством заходів для відповідності середньооблікової чисельності працюючих інвалідів установленим нормативам, тобто заходів для недопущення господарського правопорушення.
Така правова позиція викладена, зокрема, у постановах Верховного Суду від 20.05.2019 у справі № 820/1889/17, від 11.09.2020 у справі № 440/2010/19 та від 03.08.2023 у справі № 120/4975/22.
Системний аналіз зазначених норм дає підстави для висновку, що підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю, зобов'язані: виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування осіб з інвалідністю, у тому числі спеціальні робочі місця з урахуванням індивідуальних програм реабілітації; надавати державній службі зайнятості необхідну для організації працевлаштування інвалідів інформацію у порядку, передбаченому Законом № 5067 та Наказом № 316; звітувати Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю про зайнятість і працевлаштування осіб з інвалідністю у порядку, встановленому Законом № 875-ХІІ та Порядком № 70; у разі невиконання такого нормативу - щороку сплачувати відповідним відділенням Фонду соціального захисту інвалідів адміністративно-господарські санкції.
У свою чергу, важливим, на переконання суду є те, що закон не покладає обов'язок на підприємство здійснювати самостійний пошук працівників з інвалідністю.
Законом № 875-ХІІ також визначено, що працевлаштування інвалідів здійснюється або шляхом їх безпосереднього звернення до підприємства, або шляхом звернення до державної служби зайнятості, яка в свою чергу здійснює пошук підходящої роботи для працевлаштування такого інваліда.
З огляду на викладене, слідує, що обов'язок по працевлаштуванню інвалідів відповідно до встановленого Законом нормативу субсидіарно покладається як на роботодавців, так і на державну службу зайнятості.
У свою чергу, доказом, який свідчить про створення робочих місць для працевлаштування інвалідів, у тому числі спеціальних робочих місць, та інформування органів зайнятості про наявність вільних робочих місць для інвалідів, є наказ по підприємству стосовно створення відповідного робочого місця, звіт форми № 3-ПН, що подається у порядку, визначеному наказом Міністерства соціальної політики України № 316 від 31.05.2013.
Отже, передбачена ч. 1 ст. 20 Закону № 875-ХІІ міра юридичної відповідальності у вигляді виникнення обов'язку сплатити адміністративно-господарської санкції на користь Фонду соціального захисту інвалідів має наставати або (1) у разі порушення роботодавцем вимог ч. 3 ст. 18 Закону № 875, а саме: не виділення та не створення робочих місць, не надання державній службі зайнятості інформації, не звітування перед Фондом соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування інвалідів, так як саме ця бездіяльність має своїм фактичним наслідком позбавлення державної служби зайнятості можливості організувати працевлаштування інвалідів, або (2) у разі порушення роботодавцем вимог ч. 3 ст. 17, ч. 1 ст. 18, ч. ч. 2, 3, 5 ст.19 Закону № 875-ХІІ, що полягає у безпідставній відмові у працевлаштуванні інваліда, який звернувся до роботодавця самостійно чи був направлений до нього державною службою зайнятості.
Фонд, центр зайнятості і роботодавець несуть субсидіарну відповідальність за працевлаштування інвалідів.
Обов'язок працевлаштування інвалідів, головним чином, лежить на центрі зайнятості, який повинен бути виконаний шляхом визначення кількості вакантних посад для інвалідів на підставі поданих звітів роботодавців, проводити пошук та направлення інвалідів до роботодавців, у яких наявні вакантні посади.
Фонд аналізує отримані звіти, проводить перевірки та застосовує санкції, а також інші заходи впливу передбачені законодавством до суб'єктів господарювання, які не виконують нормативів щодо створення робочих місць для інвалідів, крім того, зокрема, сприяє у працевлаштуванні осіб з інвалідністю.
До обов'язків роботодавця належить створення робочих місць для інвалідів, звітування перед Фондом соціального захисту інвалідів та центром зайнятості щодо наявності вакантних робочих місць, працевлаштування інвалідів, які звертаються безпосередньо до роботодавця або направляються для працевлаштування центром зайнятості.
Додатковими доказами належного виконання роботодавцем своїх обов'язків, є розміщення на телебаченні, у друкованих чи електронних засобах масової інформації, або у іншій формі оголошень, які містять інформацію про пошук відповідних працівників та підтверджують реальність намірів стосовно здійснення такого працевлаштування, а також підписання договорів співпраці з Державною службою зайнятості стосовно оперативного підбору претендентів на заявлені роботодавцем вакансії.
Такий правовий висновок викладено в постановах Верховного Суду від 20.05.2019 у справі № 820/1889/17, від 13.07.2020 у справі № 804/4097/18 від 30.04.2020 у справі № 580/3311/19 та від 03.08.2023 у справі № 120/4975/22.
В рамках даних правовідносин, судом встановлено та підтверджується доказами, наявними в матеріалах справи, що відповідачем протягом 2020 року щомісячно подавалися до Таращанської районної філії Київського обласного центру зайнятості звіти за формою 3-ПН (Інформація про попит на робочу силу (вакансії)), які містили інформацію про вільні робочі місця для інвалідів за професією «продавець-консультант»; надсилався звіт про зайнятість та працевлаштування інвалідів за 2020 рік (форма № 10-ПІ), згідно якого середньооблікова кількість штатних працівників особового складу становила 8 осіб, з яких кількість штатних працівників, яким встановлена інвалідність становила 0 осіб.
Крім того, позивачем не доведено безпідставної відмови відповідачем як роботодавцем інвалідам, які самостійно зверталися до нього з метою працевлаштування.
Отже, суб'єкт звільняється від відповідальності, зокрема, за порушення правил здійснення господарської діяльності (тобто від адміністративно-господарських санкцій), якщо доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення правопорушення.
Враховуючи, що відповідачем вжито передбачених чинним законодавством заходів, спрямованих на забезпечення виконання нормативу робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю у 2020 році, суд дійшов до висновку про те, що підстави для застосування адміністративно-господарських санкцій, передбачених статтею 20 Закону України "Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні", відносно відповідача відсутні. Як наслідок відсутні також підстави і для стягнення з відповідача пені за порушення строків сплати суми адміністративно-господарських санкцій, застосованої згідно Порядку "Сплати підприємствами, установами, організаціями та фізичними особами, що використовують найману працю, суми адміністративно-господарських санкцій та пені за невиконання нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів", затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 70 від 31.01.2007 року.
Перевіривши юридичну та фактичну обґрунтованість доводів сторін, оцінивши докази суб'єкта владних повноважень на підтвердження правомірності своїх дій та докази, надані відповідачем, суд дійшов висновку, про відсутність підстав для задоволення даного адміністративного позову.
Вирішуючи питання про розподіл судових витрат у справі, суд враховує, що, відповідно до вимог статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України, у разі відмови у задоволені позову судовий збір позивачу не відшкодовується.
Разом з тим, відповідачем заявлено клопотання про відшкодування витрат на правничу допомогу, зокрема за складання відзиву в сумі 2500,00 грн.
Вирішуючи дане клопотання суд виходив з наступного.
Згідно статті 132 Кодексу адміністративного судочинства України, судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати, зокрема, на професійну правничу допомогу.
Відповідно до статті 134 Кодексу адміністративного судочинства, витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.
Водночас, порядок розподілу судових витрат між учасниками судового процесу врегульований статтею 139 Кодексу адміністративного судочинства, якою визначено, що у разі відмови у задоволенні вимог позивача, звільненого від сплати судових витрат, або залишення позовної заяви без розгляду чи закриття провадження у справі, судові витрати, понесені відповідачем, компенсуються за рахунок коштів, передбачених Державним бюджетом України, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
В рамках даних правовідносин позивач - Київське обласне відділення Фонду соціального захисту інвалідів - не був звільнений від сплати судового збору, та сплатив його в сумі 2270,00 грн, що підтверджується наявною квитанцією в матеріалах справи, а отже наведена норма статті 139 Кодексу адміністративного судочинства не підлягає застосуванню в даному випадку.
Разом з тим, іншої норми, яка б давала можливість суду відшкодувати судові витрати відповідачу за рахунок позивача в разі відмови у задоволенні позовних вимог, Кодекс адміністративного судочинства України не місить.
Таким чином, враховуючи викладене, суд не вбачає наявності правових підстав для задоволення клопотання відповідача.
Керуючись статтями 73 - 76, 77, 90, 94, 139, 241, 245, 246, 250, 255, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
У задоволенні адміністративного позову відмовити повністю.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.
Суддя Панова Г. В.