23 червня 2025 рокуЛьвівСправа № 260/3564/24 пров. № А/857/19313/24
Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі колегії :
судді-доповідача: Судової-Хомюк Н.М.,
суддів: Глушка І.В., Затолочного В.С.,
розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу НОМЕР_1 прикордонного загону Державної прикордонної служби України (Військова частина НОМЕР_2 ) на рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 01 липня 2024 року у справі № 260/3564/24 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до НОМЕР_1 прикордонного загону Державної прикордонної служби України (Військова частина НОМЕР_2 ) про визнання протиправними дій, зобов'язання вчинити певні дії,
суддя у І інстанції - Калинич Я.М.,
час ухвалення рішення - не зазначено,
місце ухвалення рішення - м. Ужгород,
дата складення повного тексту рішення - не зазначено,
ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до Закарпатського окружного адміністративного суду із адміністративним позовом до НОМЕР_1 прикордонного загону (військова частина НОМЕР_2 ) (далі - відповідач, ВЧ НОМЕР_2 ), в якому просить:
- визнати протиправною бездіяльність НОМЕР_1 прикордонного загону Державної прикордонної служби України (військова частина НОМЕР_2 ), щодо не проведення повного розрахунку при звільненні - невиплату ОСОБА_1 , в день виключення зі списків частини (31.03.2023) одноразової грошової допомоги при звільнені.
- стягнути із ВЧ НОМЕР_2 , нарахувати та виплатити ОСОБА_1 , середній заробіток за несвоєчасний розрахунок при звільненні за період із 31.03.2023 по 30.09.2023 року (за шість місяців), в розмірі 142014,60 грн.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що відповідачем не була виплачена одноразова грошова допомога в розмірі 25 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби під час звільнення, що змусило ОСОБА_1 звернутися до суду з позовом. Рішенням Закарпатського окружного адміністративного суду від 07 березня 2024 року зобов'язано відповідача нарахувати та виплатити ОСОБА_1 одноразову грошову допомогу в розмірі 25 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби. Зазначає, що відповідачем лише 27 квітня 2024 року виконано вищевказане рішення суду, виплачено ОСОБА_1 належну при звільнені одноразової грошову допомогу, тобто 27.04.2024 року відбувся повний розрахунок позивача по належним йому виплатам, відтак в період з 31.03.2023 року по 27.04.2024 року існувала затримка розрахунку при звільненні. Вважає, що у позивача виникло право на отримання середнього грошового забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні, а тому просить суд задовольнити позовні вимоги.
Рішенням Закарпатського окружного адміністративного суду від 01 липня 2024 року позовні вимоги задоволено частково.
Визнано протиправною бездіяльність ВЧ НОМЕР_2 щодо непроведення повного розрахунку при звільненні ОСОБА_1 в день виключення його зі списків частини.
Стягнуто з відповідача на користь позивача 79979,64 грн. середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні за період із 31 березня 2023 року по 27 квітня 2024 рік.
В задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
Не погодившись з таким рішенням суду першої інстанції в частині задоволених вимог, відповідач оскаржив його в апеляційному порядку, із посиланням на невірне застосування норми матеріального та процесуального права.
В обґрунтування апеляційних вимог, наводячи норми матеріального права та окремі обставини справи, вказує, що суд першої інстанції не врахував, що рішенням суду від 28.08.2023 у справі № 260/4262/23 вже зобов'язано відповідача виплатити на користь ОСОБА_1 середній заробіток за затримку розрахунку при звільненні за період з 01.04.2023 по 18.05.2023 , та яке було виконано ВЧ НОМЕР_2 в повному обсязі.
Також вважає, що визначена Закарпатським окружним адміністративним судом сума середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні є неспіврозмірно великою.
Просить скасувати рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 01 липня 2024 року та прийняти постанову, якою відмовити у задоволенні позовних вимог.
Позивач не скористався правом подання відзиву на апеляційну скаргу. Відповідно до частини четвертої статті 304 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) відсутність відзиву не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.
Враховуючи те, що апеляційну скаргу подано на рішення суду першої інстанції, ухвалене в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників справи (у письмовому провадженні), суд вважає за можливе розглядати справу в порядку письмового провадження відповідно до положень пункту 3 частини першої статті 311 КАС України.
У відповідності до вимог частини першої статті 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Рішення суду першої інстанції в частині відмовлених позовних вимог учасниками справи не оскаржується, а тому в силу приписів частини першої статті 308 КАС України не є предметом перегляду судом апеляційної інстанції.
Заслухавши суддю доповідача, вивчивши матеріали справи, та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що така підлягає задоволенню частково враховуючи наступне.
Судом першої інстанції встановлено та підтверджується матеріалами справи, що 31.03.2023 року ОСОБА_1 було виключено зі списків особового складу та всіх видів забезпечення НОМЕР_3 прикордонного загону на підставі наказу начальника ІНФОРМАЦІЯ_1 від 31.03.2023 року за №187-ОС.
Рішенням Закарпатського окружного адміністративного суду від 07 березня 2024 року в адміністративній справі №260/2763/23, яке набрало законної сили 08 квітня 2024 року, позов ОСОБА_1 задоволено та, серед іншого, зобов'язано НОМЕР_1 прикордонний загін Державної прикордонної служби України (військова частина НОМЕР_2 ) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 одноразову грошову допомогу в розмірі 25 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби.
На виконання рішення суду від 07 березня 2024 року в адміністративній справі №260/2763/23 НОМЕР_1 прикордонним загоном (військова частина НОМЕР_2 ) виплачено позивачу належну при звільненні одноразову грошову допомогу в розмірі 25 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби в сумі 79923,93 грн., що підтверджується випискою Акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» від 27.04.2024 року про зарахування коштів.
Позивач вважаючи, що відповідач протиправно несвоєчасно провів розрахунок при звільненні, звернувся до суду з даним позовом за захистом своїх прав та інтересів.
Приймаючи оскаржуване рішення суд першої інстанції виходив з того, що оскільки відповідач не провів з позивачем на день його виключення зі списків особового складу військової частини розрахунок у повному обсязі, то позивач відповідно до статті 117 КЗпП має право на виплату середнього грошового забезпечення за затримку розрахунку при звільненні.
Надаючи правову оцінку обставинам справи та доводам апелянта по суті спірних правовідносин, колегія суддів зазначає наступне.
Підстави виникнення, проходження і припинення військової служби визначені не трудовим, а спеціальним законодавством, за приписами якого повинні розглядатися спори з участю таких службовців. У разі відсутності відповідних положень у конституційному або адміністративному законодавстві суд може додатково застосувати трудове законодавство, якщо така можливість передбачена у спеціальному законі.
У разі, коли така можливість застосування трудового права у спеціальному законі не передбачена, то за правилами частини шостої статті 7 КАС України суд застосовує закон, який регулює подібні правовідносини (аналогія закону), а за відсутності такого закону виходить із конституційних принципів і загальних засад права (аналогія права), навівши у рішенні відповідні доводи.
Так, як нормами спеціальних законів, які стосуються проходження військової служби, не врегульовані питання відповідальності за затримання розрахунку при звільненні осіб рядового і начальницького складу (зокрема, затримку виплати грошового забезпечення, одноразової грошової допомоги при звільненні, компенсації за невикористану відпустку, індексації грошового забезпечення тощо, які не є складовими заробітної плати (грошового забезпечення)), разом з тим, такі питання врегульовані норами КЗпП, тому суд згідно з положеннями статті 9 КАС України вправі застосувати до спірних правовідносин положення КЗпП.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 01 березня 2018 року у справі №806/1899/17 та постановах Верховного Суду від 31 травня 2018 року у справі №823/1023/16, від 30 квітня 2020 року у справі №140/2006/19, від 04 вересня 2020 року у справі № 120/2005/19-а, постанові від 9 липня 2020 року у справі № 320/6659/18.
Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їхніх сімей визначені Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» (далі також - Закон №2011-XII).
Згідно зі статтею 1 Закону №2011-XII соціальний захист військовослужбовців - діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі. Це право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, у старості, а також в інших випадках, передбачених законом.
Відповідно до частини другої статті 1-2 Закону №2011-XII у зв'язку з особливим характером військової служби, яка пов'язана із захистом Вітчизни, військовослужбовцям надаються визначені законом пільги, гарантії та компенсації.
Крім того, у пункті 1 статті 9 цього Закону закріплено, що держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.
Абзац третій пункту 242 «Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України», затвердженого Указом Президента України № 1153/2008 від 1012.2008 передбачає, що особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням. Військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини.
Згідно з частиною другою статті 24 Закону № 2232-XII закінченням проходження військової служби вважається день виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини (військового навчального закладу, установи тощо) у порядку, встановленому положеннями про проходження військової служби громадянами України.
Як встановлено вище, під час звільнення з військової служби (21.05.2020) позивачу не було проведено повного розрахунку при звільненні.
Остаточний розрахунок при звільненні позивача з військової служби було здійснено відповідачем 02.05.2024.
Відповідно до частини першої статті 47 КЗпП власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.
Згідно зі статті 116 КЗпП при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати.
У разі спору про розмір сум, нарахованих працівникові при звільненні, роботодавець у будь-якому разі повинен у визначений цією статтею строк виплатити не оспорювану ним суму.
З аналізу наведених норм можна дійти висновку про те, що вказаними нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов'язку настає відповідальність, передбачена статтею 117 КЗпП.
Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв'язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати (грошового забезпечення) за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
Відповідно до статті 117 КЗпП у редакції Закону України від 01.07.2022 №2352-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» (далі- Закон №2352-ІХ) у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.
Умовами застосування частини першої статті 117 КЗпП є невиплата належних звільненому працівникові сум у відповідні строки, вина власника або уповноваженого ним органу у невиплаті зазначених сум та відсутність спору про розмір таких сум. При дотриманні наведених умов підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.
Під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, індексація грошового забезпечення тощо).
Вказаний у частині першій статті 117 КЗпП законодавчий припис є загальним і не встановлює конкретні види виплат, які роботодавець зобов'язаний виплатити працівникові в день його звільнення.
Частина друга статті 117 КЗпП стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем і колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.
Відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання.
Аналогічна правова позиція висловлена Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 13 травня 2020 року у справі №810/451/17 (провадження №11-1210апп19) та у постанові від 26 лютого 2020 року у справі №821/1083/17.
Відповідно до правової позиції, наведеної в постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі №910/4518/16, за змістом приписів статей 94, 116, 117 КЗпП і статей 1, 2 Закону України «Про оплату праці» (далі- Закон № 108/95-ВР) середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за своєю правовою природою є спеціальним видом відповідальності роботодавця, спрямованим на захист прав звільнених працівників щодо отримання ними в передбачений законом строк винагороди за виконану роботу (усіх виплат, на отримання яких працівники мають право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій), який нараховується у розмірі середнього заробітку та не входить до структури заробітної плати.
Верховний Суд зазначає, що всі суми (заробітна плата, вихідна допомога, компенсація за невикористану відпустку, оплата за час тимчасової непрацездатності тощо), належні до сплати працівникові, мають бути виплачені у день його звільнення. Закон прямо покладає на підприємство, установу, організацію обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. В разі невиконання такого обов'язку з вини власника або уповноваженого ним органу настає передбачена статтею 117 КЗпП відповідальність.
Закріплені у статтях 116, 117 КЗпП норми спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними, відповідно до законодавства, всіх виплат в день звільнення та, водночас, стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов'язання в частині проведення повного розрахунку із працівником.
Таким чином, не має значення чи роботодавець добровільно виплатив заборгованість із заробітної плати чи на виконання рішення суду, у випадку затримки розрахунку при звільненні працівника до роботодавця застосовуються санкції, передбачені статтею 117 КЗпП.
Також, у постанові від 28 червня 2023 року у справі № 560/11489/22 Верховний Суд дійшов висновку, що після фактичного розрахунку за зобов'язаннями з виплати індексації грошового забезпечення (яке виплачувалося на виконання судового рішення) позивач мав право звернутися до суду з вимогами про стягнення середнього заробітку на підставі статті 117 КЗпП.
Верховний Суд у постанові від 01 травня 2024 року у справі № 140/16184/23 висловив таку правову позицію «незважаючи на визначення приписами статті 117 КЗпП невиплачених працівнику сум як оспорюваних та неоспорюваних, ця обставина не впливає на дату виникнення спірних правовідносин, оскільки вони прямо пов'язані з обов'язком роботодавця розрахуватися з працівником в строк, встановлений приписами статті 116 КЗпП, яким переважно є день звільнення.»
У розрізі вищенаведеного, помилковими є доводи відповідача, що оскільки при нарахуванні і виплаті позивачу належних при звільненні сум був відсутній спір щодо їх розміру, підстави для застосування до спірних правовідносин положень статті 117 КЗпП відсутні.
Таким чином, суд першої інстанції дійшов висновку, з яким погоджується і суд апеляційної інстанції, що належним способом захисту порушеного права позивача є стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні.
Надаючи правову оцінку доводам апелянта про необхідність застосування критеріїв зменшення розміру відшкодування, визначеного відповідно до статті 117 КЗпП України, з огляду на співмірність можливого розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника при обрахунку середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні, колегія суддів зазначає наступне.
У постанові від 26.09.2019 у справі № 761/9584/15-ц, на яку покликається апелянт, Велика Палата Верховного Суду сформулювала висновки щодо застосування статті 117 КЗпП України в редакції Закону України від 20.12.2005 № 3248-IV «Про внесення змін до Кодексу законів про працю України» (далі - Закон № 3248-IV).
У зв'язку з набранням чинності Законом №2352-ІХ, яким статтю 117 КЗпП України викладено в новій редакції, з 19.07.2022 стаття 117 КЗпП України в редакції Закону № 3248-IV втратила чинність. Отже, розповсюдження висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 26.09.2019 у справі № 761/9584/15-ц, на статтю 117 КЗпП України в новій редакцій, яка регулює правовідносини, які виникли/тривають після 19.07.2022 є неможливим.
Наведений у постанові Великої Палати Верховного Суду підхід щодо критеріїв/способів зменшення суми середнього заробітку, який підлягає стягненню у зв'язку із затримкою розрахунку при звільненні, був обґрунтований з урахуванням, зокрема, того, що оплаті середнім заробітком підлягав весь час затримки по день фактичного розрахунку, оскільки стаття 117 КЗпП України в редакції Закону № 3248-IV не обмежувала період, за який може стягуватися середній заробіток у зв'язку із затримкою розрахунку при звільненні.
У справі № 761/9584/15-ц Велика Палата Верховного Суду, визначивши критерії, за яких суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, виходила з того, що якщо відповідальність роботодавця перед колишнім працівником за неналежне виконання обов'язку щодо своєчасного розрахунку при звільненні не обмежена в часі та не залежить від простроченої заборгованості, то за певних обставин обсяг відповідальності може бути нерозумним з огляду на його непропорційність наслідкам правопорушення. Він може бути несправедливим щодо роботодавця, а також щодо третіх осіб, оскільки майновий тягар відповідних виплат може унеможливити виконання роботодавцем певних зобов'язань, зокрема з виплати заробітної плати іншим працівникам, тобто цей тягар може бути невиправдано обтяжливим чи навіть непосильним. У таких випадках невизнання за судом права на зменшення розміру відповідальності може призводити до явно нерозумних і несправедливих наслідків.
Також під час розгляду справи № 761/9584/15-ц Велика Палата Верховного Суду враховувала, що непоодинокими є випадки, коли працівник за наявності спору з роботодавцем щодо розміру належних при звільненні незначних сум тривалий час не звертається до суду, а у позовній заяві зазначає мінімальну суму простроченої роботодавцем заборгованості, яку, на думку позивача, суд точно стягне в повному обсязі. Проте метою таких дій працівника є не стягнення заборгованості з роботодавця, а стягнення з нього у повному обсязі відшкодування в розмірі середнього заробітку, тобто без будь-якого зменшення розміру останнього. Указане є наслідком застосування підходу щодо неможливості суду зменшити розмір відшкодування, визначений, виходячи із середнього заробітку.
Загалом аналіз змісту постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.09.2019 у справі № 761/9584/15-ц дає підстави для висновку, що критерії зменшення розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника, які викладено у цій постанові, побудовані саме з урахуванням того, що стаття 117 КЗпП України в редакції Закону № 3248-IV не обмежувала періоду, за який може стягуватися середній заробіток у зв'язку із затримкою розрахунку при звільненні. Такі критерії визначено Великою Палатою Верховного Суду, зокрема, і задля уникнення недобросовісності як роботодавця, так і працівника у таких правовідносинах.
Також необхідність такої позиції була зумовлена недосконалістю нормативно-правового регулювання у питанні дотримання принципу співмірності в умовах необмеженості строку, за який такі суми підлягали стягненню.
Водночас із прийняттям Закону № 2352-IX законодавець обмежив строк, за який роботодавець зобов'язаний виплатити працівникові середній заробіток шістьма місяцями, чим фактично на нормативному рівні усунув обставини, які призводили до порушення критеріїв співмірності, недобросовісності.
Крім того, з прийняттям указаного закону усунуто і такий чинник, який зумовлював можливість недобросовісної поведінки працівника, як необмеженість строку звернення до суду з позовом про стягнення невиплаченого заробітку, а саме шляхом внесення змін до статті 233 КЗпП України, якою строк звернення до суду у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, обмежено трьома місяцями.
У зв'язку з обмеженням законодавцем строку звернення до суду у таких спорах та можливістю отримання середнього заробітку шістьма місяцями, колегія суддів вважає, що застосовувати висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 26.09.2019 у справі № 761/9584/15-ц, на правовідносини, які регулюються статтею 117 КЗпП України в редакції Закону № 2352-IX, не є можливим.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 06 грудня 2024 року у справі № 440/6856/22 та відповідно до частини п'ятої статті 242 КАС України підлягає врахуванню судом апеляційної інстанції при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин.
Відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100 (далі - Порядок №100) у спірному випадку середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов'язана відповідна виплата.
Відповідно до пункту 3 Порядку №100 при обчисленні середньої заробітної плати враховуються всі суми нарахованої заробітної плати згідно із законодавством та умовами трудового договору, крім визначених у пункті 4 цього Порядку.
Відповідно до положень Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженого Наказом Міністерства оборони України від 07.06.2018 №260, грошове забезпечення включає: щомісячні основні види грошового забезпечення; щомісячні додаткові види грошового забезпечення; одноразові додаткові види грошового забезпечення.
До щомісячних основних видів грошового забезпечення належать: посадовий оклад; оклад за військовим званням; надбавка за вислугу років.
До щомісячних додаткових видів грошового забезпечення належать: підвищення посадового окладу; надбавки; доплати; винагорода військовослужбовцям, які обіймають посади, пов'язані з безпосереднім виконанням завдань із забезпечення кібербезпеки та кіберзахисту; премія.
До одноразових додаткових видів грошового забезпечення належать: винагороди (крім винагороди військовослужбовцям, які обіймають посади, пов'язані з безпосереднім виконанням завдань із забезпечення кібербезпеки та кіберзахисту), а також додаткова винагорода на період дії воєнного стану; допомоги.
Відповідно до пункту 5 Порядку №100 нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.
Нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період (пункт 8 Порядку №100).
Відповідно до копії довідки про грошове забезпечення ОСОБА_1 від 05.06.2024 № 519 у лютого 2023 року грошове забезпечення становило - 20700,02 грн.; у березень 2023 року - 26492,40 грн.
Отже, середньоденний заробіток позивача складає 47192,42 / 59 = 799,87 грн.
Керуючись правовим висновком, викладеним Верховним Судом у постанові від 06 грудня 202 року у справі № 440/6856/22, колегія суддів дійшла висновку, що після 19 липня 2022 року КЗпП для застосування такої міри відповідальності для роботодавця, як виплата працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку, має значення тільки сам факт несвоєчасної виплат працівнику належної йому при звільненні заробітної плати та період її затримки, незалежно від розмір та виду такої виплати.
Тобто, після 19 липня 2022 року працівник має право на одноразове нарахування та виплату йому роботодавцем середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні у граничному визначеному розмірі - не більш як за шість місяців, незалежно від розміру несвоєчасно здійснено виплати.
Вирішення спору в цій справі здійснюється на підставі норм статті 117 КЗпП в редакції Закону № 2352-ІХ, а буквальне тлумачення вказаної статті свідчить, що обмеження стягнення шестимісячним середнім заробітком не залежить від періоду та/або суми заборгованості, а також випадків якщо така заборгованість стягується частинами.
Позивач звільнений з військової служби та виключений зі списків особового складу та всіх видів забезпечення згідно наказу начальника загону від 31.03.23 №187-ОС з 31.03.2023. тобто, на час звільнення позивача з військової служби, стаття 117 КЗпП діяла в редакції з 19.07.2022, тобто стягнення середнього заробітку обмежено 6 місяцями.
У рамках розгляду справи № 260/4262/23 визнано протиправною бездіяльність відповідача щодо не нарахування та невиплати позивачу середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 01.04.2023 року по 18.05.2023 року та стягнуто із ВЧ НОМЕР_2 на користь ОСОБА_1 середній заробіток за затримку розрахунку при звільненні за період з 01.04.2023 року по 18.05.2023 року у розмірі 10224,26 грн., з вирахуванням із вказаної суми належних до сплати податків і зборів.
Визначаючи розмір спірного середнього грошового забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні та час затримки такого розрахунку у справі № 260/3564/24, колегія суддів виходить з того, що період затримки розрахунку при звільненні у цій справі обчислюється з 19.05.2023 по 30.09.2023 року (134 днів), оскільки згідно зі статтею 117 КзПП (у редакції Закону №2352-IX від 01.07.2022) розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за шість місяців (182 дні).
Відтак, враховуючи відшкодування середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 01.04.2023 року по 18.05.2023 року (48 днів) у справі № 260/4262/23
середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні у справі, що розглядається, становить 107182,58 грн. (799,87 грн. * 134 календарних днів).
Апеляційний суд робить висновок про наявність підстав для стягнення з ВЧ НОМЕР_2 на користь ОСОБА_1 середнього грошового забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні у розмірі 107182,58 грн.
Враховуючи, що висновки суду першої інстанції по суті спору частково не відповідають встановленим у справі обставинам, що призвело до неправильного її вирішення, суд апеляційної інстанції вважає, що апеляційну скаргу необхідно задовольнити частково, а рішення суду першої інстанції змінити в мотивувальній та резолютивній частині.
У силу п. 2 ч. 1 ст. 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове судове рішення у відповідній частині або змінити судове рішення.
Згідно зі ст. 317 КАС України підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є: неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
Керуючись ст. 308, 311, 315, 317, 321, 322, 325,328, 329 КАС України, апеляційний суд,
Апеляційну скаргу НОМЕР_1 прикордонного загону Державної прикордонної служби України (Військова частина НОМЕР_2 ) задовольнити частково.
Рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 01 липня 2024 року у справі № 260/3564/24 в мотивувальній частині, а саме щодо розрахунку середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні - змінити, виклавши її відповідно до тексту цієї постанови.
Абзац 3 резолютивної частини рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 01 липня 2024 року, змінити та викласти його в такій редакції:
«Стягнути з НОМЕР_1 прикордонного загону (військова частина НОМЕР_2 ) (код ЄДРПОУ НОМЕР_4 ) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_5 ) 107182,58 (сто сім тисяч сто вісімдесят дві гривні 58 копійок) грн. середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні за період із 19 травня 2023 року по 30 вересня 2023 року.»
В іншій частині рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 01 липня 2024 року залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом другим частини п'ятої статті 328 КАС України, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Головуючий суддя Н. М. Судова-Хомюк
судді І. В. Глушко
В. С. Затолочний