Справа № 463/3019/25
Провадження № 2/463/1291/25
23 червня 2025 року Личаківський районний суд м.Львова в складі:
головуючого-судді - Грицка Р.Р.,
з участю секретаря судового засідання - Романської І.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м.Львові у порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Європейська агенція з повернення боргів» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитними договорами,
позивач звернувся в суд з позовом до відповідача про стягнення заборгованості за кредитним договором № 2641515 від 27.05.2024 року у розмірі 18032,63 гривень; за кредитним договором № 32172-04/2024 від 19.04.2024 року у розмірі 11200,0 гривень, всього на загальну суму 29232,63 гривень.
В обґрунтування позовних вимог посилається на те, що 27.05.2024 року між ТОВ «1 БЕЗПЕЧНЕ АГЕНСТВО НЕОБХІДНИХ КРЕДИТІВ» та відповідачем укладено договір позики № 2641515, відповідно до якого відповідач отримав кредит та зобов'язався його повернути в порядку та строки, визначені договором. 14.06.2021 року між ТОВ «1 БЕЗПЕЧНЕ АГЕНСТВО НЕОБХІДНИХ КРЕДИТІВ» та позивачем укладено договір факторингу з відповідними додатковими угодами, на підставі яких до останнього перейшло право вимоги за кредитним договором № 2641515 від 27.05.2024 року. Відповідач неналежним чином виконує взяті на себе зобов'язання та не повернув кредит. Станом на 25.02.2025 року загальний розмір заборгованості за цим кредитним договором становить 18032,63 гривень, з яких: 11700,0 гривень - заборгованість за основною сумою боргу, 482,63 гривень - заборгованість за відсотками, 5850,0 гривень - заборгованість по відсоткам за понадстрокове користування. Як новий кредитор у зобов'язанні дану суму просить стягнути в примусовому порядку.
Крім того, 19.04.2024 року між ТОВ «АВАНС КРЕДИТ» та відповідачем укладено кредитний договір № 32172-04/2024, відповідно до якого відповідач отримав кредит та зобов'язався його повернути в порядку та строки, визначені договором. В подальшому, 20.08.2024 року між ТОВ «АВАНС КРЕДИТ» та позивачем укладено договір факторингу, на підставі якого до останнього перейшло право вимоги за кредитним договором № 32172-04/2024. Відповідач неналежним чином виконує взяті на себе зобов'язання та не повернув кредит. Станом на 25.02.2025 року загальний розмір заборгованості за цим кредитним договором становить 11200,0 гривень, з яких: 2800,0 гривень - заборгованість за основною сумою боргу, 8400,0 гривень - заборгованість за відсотками. Як новий кредитор у зобов'язанні дану суму просить стягнути в примусовому порядку.
Всього, за двома договорами просить стягнути заборгованість у загальному розмірі 29232,63 гривень.
Відповідач не погодився та через повноваженого представника подав відзив на позовну заяву, в якому зазначив, що позовні вимоги вважає необґрунтованими, безпідставними та такими, що підлягають до задоволення частково з наступних підстав. Позивачем не надано суду належних, допустимих і достовірних доказів того, що відповідачу після укладення кредитного договору було видано кредит саме в сумах заявлених позовних вимог. Визначення даних сум у кредитному договорі не свідчить про отримання саме в цьому розмірі кредиту відповідачем і виконання кредитодавцем своїх зобов'язань по договорах. Розрахунки заборгованості, на які посилається позивач, не є первинними документами, які підтверджують отримання кредиту, користування ним, укладення договору на умовах, які вказані позивачем у позовній заяві, а отже не є належними доказами існування боргу. Наявність роздрукованого розрахунку заборгованості за договором є не достатнім для задоволення позовних вимог, оскільки сам розрахунок, умови кредитування тощо, є внутрішніми документами банку та не містять відомостей, що дозволили б суду перевірити, чи видавалися кредитні кошти відповідачу, на який строк, правильність нарахування відсотків позивачем, а також, за відсутності належних та допустимих доказів, зробити висновок, що ця заборгованість виникла саме внаслідок порушення відповідачем умов відповідного кредитного договору, та неможливо встановити, які саме умови спірного договору порушені відповідачем. Отже, через відсутність вказаних документів, на думку представника відповідача перевірити такі нарахування неможливо, обов'язок подання таких доказів процесуальний закон прямо покладає на позивача, що ним зроблено не було, тому у позовних вимогах щодо стягнення з відповідача на користь позивача заборгованості за кредитом необхідно відмовити за безпідставністю. Позивач також не довів належними, достовірними та допустимими доказами, що у нього існує право грошової вимоги до відповідача за договором позики № 2641515 від 27.05.2024 року, оскільки такий було укладено після відступлення прав вимоги. Договори факторингу з витягами з реєстру боржників, які є похідними від договору позики, не є безумовними доказами підтвердження достовірності розміру заборгованості. Відповідач не погоджується з розміром відсотків визначених за користування кредитним договором № 32172-04/2024 від 19.04.2024 року, та вважає, що позов в частині стягнення боргу за тілом кредиту у розмірі 2800,0 гривень та відсотків за користування кредитом у розмірі 3360,0 гривень, а всього у сумі 6160,0 гривень є обґрунтованим та підлягає до задоволення. На підставі вищевикладеного, просить позов задовольнити частково та стягнути з позивача на користь відповідача витрати на правничу допомогу у розмірі 9000,0 гривень.
У відповіді на відзив представник позивача навів аргументи, аналогічні мотивам позову. Зазначив, що обставини викладені у відзиві є необґрунтованими та жодним чином не спростовують позовних вимог, наявності у відповідача заборгованості перед позивачем та наявності у позивача права вимоги за спірними договорами позики. Акцентував увагу на те, що розрахунки заборгованості ґрунтуються на умовах кредитних договорів та узгоджуються з матеріалами справи.
Правом на подання заперечення на відповідь на відзив відповідач не скористався.
Позовна заява поступила до суду 01.04.2025 року.
Ухвалою Личаківського районного суду м.Львова від 03.04.2025 року, прийнято позовну заяву, відкрито провадження у справі та призначено таку до судового розгляду за правилами спрощеного позовного провадження. Визначено строк та черговість подання заяв по суті справи.
Оскільки справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження, відповідно до вимог частини третьої статті 279 ЦПК України суд не проводив підготовчого засідання.
Перед тим як закінчити з'ясування обставин справи та перевірки їх доказами, суд надав можливість кожній із сторін висловити свою позицію та надати наявні у неї докази.
Відповідно до прецедентної практики ЄСПЛ, яку останній повторив в п.22 справи «Осіпов проти України» (заява № 795/09, рішення від 08.10.2020 року), стаття 6 Конвенції гарантує не право бути особисто присутнім у судовому засіданні під час розгляду цивільної справи, а більш загальне право ефективно представляти свою справу в суді та на рівність у користуванні правами з протилежною стороною, передбаченими принципом рівності сторін. Пункт 1 статті 6 Конвенції надає Державам можливість на власний розсуд обирати засоби гарантування цих прав сторонам провадження (див. рішення у справі «Варданян та Нанушян проти Вірменії» (Vardanyan and Nanushyan v. Armenia), заява № 8001/07, пункт 86, від 27.10.2016 року, та наведені у ньому посилання). Отже, питання особистої присутності, форми здійснення судового розгляду, усної чи письмової, а також представництва у суді є взаємопов'язаними та мають аналізуватися у більш ширшому контексті «справедливого судового розгляду», гарантованого статтею 6 Конвенції. Суд повинен встановити, чи було надано заявнику, стороні цивільного провадження, розумну можливість ознайомитися з наданими іншою стороною зауваженнями або доказами та прокоментувати їх, а також представити свою справу в умовах, що не ставлять його в явно гірше становище vis-а-vis його опонента.
Суд забезпечив сторонам можливість ефективно представляти свою справу в суді. Розгляд справи проводився у відкритому судовому засіданні. Сторони повідомлялись про дату, місце та час розгляду справи.
Відтак, суд у відповідності до вимог частини п'ятої статті 12 ЦПК України та прецедентної практики ЄСПЛ створив для сторін рівні можливості відстоювати свою позицію у справі в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом.
Про існування будь-яких інших доказів, які мають важливе значення і які не були долучені до справи сторони суду не повідомляли, при тому що в силу частин другої, третьої та четвертої статті 83 ЦПК України вони повинні були подати всі свої докази разом з позовом та відзивом та в цей же строк повідомити про існування доказів, які не можуть бути подані разом з першою заявою по суті справи.
Суд у відповідності до вимог частини сьомої статті 81 ЦПК України розглянув можливість самостійно збирати докази і не знайшов підстав для реалізації такого свого права, оскільки ніщо не ставить під сумнів добросовісність здійснення учасниками справи своїх процесуальних прав та обов'язків.
Таким чином, враховуючи таку засаду цивільного судочинства як змагальність, а також те, що в даному процесі кожна сторона мала рівні можливості відстоювати свою позицію в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом, дана справа буде вирішена на основі зібраних доказів з покладенням на сторін ризику настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи не вчиненням тієї чи іншої процесуальної дії. Обставини справи встановлюватимуться таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний.
В будь якому випадку, право на справедливий судовий розгляд забезпечується, серед іншого, процедурою апеляційного перегляду судових рішень, де сторона не позбавлена можливості подання нових доказів якщо буде доведено поважність причин їх неподання в суді першої інстанції (частина третя статті 367 ЦПК України). Тому, якщо у сторін наявні ті чи інші аргументи або докази, на які даним судовим рішенням не буде надано відповіді, така сторона вправі навести їх у апеляційній скарзі, одночасно вказавши причини неподання їх суду першої інстанції.
Представник позивача в судове засідання не з'явився, належним чином був повідомлений про час та місце розгляду справи. Разом з тим, подав клопотання про розгляд справи у його відсутності, позовні вимоги підтримує повністю, просить суд позов задовольнити.
Відповідач та його представник в судове засідання не з'явилися, належним чином були повідомлені про час та місце розгляду справи. Разом з тим, представник відповідача - адвокат Цокало Т.М. подала заяву про розгляд справи у її відсутності, проти позовних вимог заперечує з підстав зазначених у відзиві, просить суд позов задовольнити частково та здійснити розподіл судових витрат.
Враховуючи те, що сторони у судове засідання не з'явились, подавши заяви про розгляд справи без їхньої участі, у відповідності до вимог ст.223 ЦПК України, суд постановив провести розгляд справи у відсутності сторін, ухваливши рішення.
Згідно з ч.2 ст.247 ЦПК України у разі неявки в судове засідання всіх учасників справи фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.
Оскільки учасники процесу в судове засідання не з'явилися, фіксування судового процесу 23.06.2025 року за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалось.
Дослідивши матеріали справи, оцінивши в сукупності зібрані докази та ухвалюючи рішення у відповідності до вимог статті 264 ЦПК України, суд приходить до висновку, що позов підлягає до задоволення частково з огляду на наступне.
Судом встановлено, що 27.05.2024 року між ТОВ «1 БЕЗПЕЧНЕ АГЕНСТВО НЕОБХІДНИХ КРЕДИТІВ» та відповідачем ОСОБА_1 укладено кредитний договір № 2641515 (а.с.7-10), відповідно до якого відповідач отримав кредит у розмірі 11700,0 гривень на строк 5 днів та сплатою відсотків за користування кредитом в розмірі 0,825% в день.
14 червня 2021 року між ТОВ «1 БЕЗПЕЧНЕ АГЕНСТВО НЕОБХІДНИХ КРЕДИТІВ» та позивачем укладено договір факторингу № 14/06/21, додаткові угоди до договору факторингу та Акт прийому передачі реєстру боржників від 25.09.2024 року (а.с.11-17), на підставі яких до останнього перейшло право вимоги за кредитним договором № 2641515 від 27.05.2024 року.
Згідно витягу з Реєстру боржників № 31 до Договору факторингу № 14/06/21 від 14.06.2021 року (а.с.18) та відповідного розрахунку заборгованості (а.с.19), станом на 25.02.2025 року загальний розмір заборгованості за цим кредитним договором становить 18032,63 гривень, з яких: 11700,0 гривень - заборгованість за основною сумою боргу, 482,63 гривень - заборгованість за відсотками, 5850,0 гривень - заборгованість по відсоткам за понадстрокове користування.
Крім того, 19.04.2024 року між ТОВ «АВАНС КРЕДИТ» та ОСОБА_1 укладено договір про надання фінансового кредиту № 32172-04/2024 (а.с.25-31), відповідно до якого відповідач отримав кредит у розмірі 2800,0 гривень на строк 120 днів та сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 2,50% в день.
20 серпня 2024 року між ТОВ «АВАНС КРЕДИТ» та позивачем укладено договір факторингу № 20082024 (а.с.32-35), на підставі якого до останнього перейшло право вимоги за кредитним договором № 32172-04/2024 від 19.04.2024 року.
Згідно витягу з Реєстру боржників до Договору факторингу № 20082024 від 20.08.2024 року (а.с.36) та відповідного розрахунку заборгованості (а.с.37), станом на 25.02.2025 року загальний розмір заборгованості за цим кредитним договором становить 11200,0 гривень, з яких: 2800,0 гривень - заборгованість за основною сумою боргу, 8400,0 гривень - заборгованість за відсотками.
Загальний розмір заборгованості за двома договорами становить 29232,63 гривень. З метою стягнення цих коштів в примусовому порядку позивач звернувся до суду з цим позовом.
Відповідно до частини першої статті 512 ЦК України кредитор у зобов'язанні (крім випадків, передбачених статтею 515 ЦК України) може бути замінений іншою особою внаслідок, зокрема передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги), а згідно зі статтею 514 цього Кодексу до нового кредитора переходять права первісного кредитора в зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.
Згідно зі статтею 1077 ЦК України за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника).
Відповідно до статті 1078 ЦК України предметом договору факторингу може бути право грошової вимоги, строк платежу за якою настав (наявна вимога), а також право вимоги, яке виникне в майбутньому (майбутня вимога).
Майбутня вимога вважається переданою фактору з дня виникнення права вимоги до боржника. Якщо передання права грошової вимоги обумовлене певною подією, воно вважається переданим з моменту настання цієї події.
У таких випадках додаткове оформлення відступлення права грошової вимоги не вимагається.
Згідно зі статтею 1080 ЦК України презюмується дійсність договору факторингу незалежно від наявності домовленості між клієнтом та боржником про заборону відступлення права грошової вимоги або його обмеження.
За правилом статті 1082 ЦК України боржник зобов'язаний здійснити платіж факторові за умови, що він одержав від клієнта або фактора письмове повідомлення про відступлення права грошової вимоги факторові і в цьому повідомленні визначена грошова вимога, яка підлягає виконанню, а також названий фактор, якому має бути здійснений платіж. Боржник має право вимагати від фактора надання йому в розумний строк доказів того, що відступлення права грошової вимоги факторові справді мало місце. Якщо фактор не виконає цього обов'язку, боржник має право здійснити платіж клієнтові на виконання свого обов'язку перед ним. Виконання боржником грошової вимоги факторові відповідно до цієї статті звільняє боржника від його обов'язку перед клієнтом.
Таким чином, як зазначив Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду під час розгляду справи № 2-127/11 (постанова від 01.02.2018 року) за змістом наведених положень закону заміна кредитора на фактора не означає звільнення боржника від обов'язку виконати зобов'язання, а лише надає боржникові право вимагати від фактора надання йому в розумний строк доказів того, що відступлення права грошової вимоги факторові справді мало місце та у випадку, коли таких доказів не надано, виконати зобов'язання на рахунок первинного кредитора.
Докази, на підставі яких до позивача перейшло право вимоги за кредитним договором № 32172-04/2024 від 19.04.2024 року не оспорюються і з огляду на презумпцію правомірності правочинів, на підставі яких до позивача перейшло право вимоги до відповідача, він вправі пред'являти відповідну вимогу про стягнення коштів.
Закон України «Про електронну комерцію» визначає організаційно-правові засади діяльності у сфері електронної комерції в Україні, встановлює порядок вчинення електронних правочинів із застосуванням інформаційно-комунікаційних систем та визначає права і обов'язки учасників відносин у сфері електронної комерції.
Цим же законом визначені особливості укладання кредитного договору в електронному вигляді.
Згідно з пунктом 6 частини першої статті 3 Закону України «Про електронну комерцію» електронний підпис одноразовим ідентифікатором - це дані в електронній формі у вигляді алфавітно-цифрової послідовності, що додаються до інших електронних даних особою, яка прийняла пропозицію (оферту) укласти електронний договір, та надсилаються іншій стороні цього договору.
При цьому, одноразовий ідентифікатор - це алфавітно-цифрова послідовність, що її отримує особа, яка прийняла пропозицію (оферту) укласти електронний договір шляхом реєстрації в інформаційно-телекомунікаційній системі суб'єкта електронної комерції, що надав таку пропозицію. Одноразовий ідентифікатор може передаватися суб'єктом електронної комерції, що пропонує укласти договір, іншій стороні електронного правочину засобом зв'язку, вказаним під час реєстрації у його системі, та додається (приєднується) до електронного повідомлення від особи, яка прийняла пропозицію укласти догові (пункт 12 частини першої статті 3 Закону України «Про електронну комерцію»).
Відповідно до частини третьої статті 11 Закону України «Про електронну комерцію» електронний договір укладається шляхом пропозиції його укласти (оферти) однією стороною та її прийняття (акцепту) другою стороною. Електронний договір вважається укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти такий договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції в порядку, визначеному частиною шостою цієї статті.
Пропозиція укласти електронний договір (оферта) може бути зроблена шляхом надсилання комерційного електронного повідомлення, розміщення пропозиції (оферти) у мережі Інтернет або інших інформаційно-телекомунікаційних системах (частини четверта статті 11 Закону України «Про електронну комерцію»).
Згідно з частиною шостою статті 11 Закону України «Про електронну комерцію» відповідь особи, якій адресована пропозиція укласти електронний договір, про її прийняття (акцепт) може бути надана шляхом: надсилання електронного повідомлення особі, яка зробила пропозицію укласти електронний договір, підписаного в порядку, передбаченому статтею 12 цього Закону; заповнення формуляра заяви (форми) про прийняття такої пропозиції в електронній формі, що підписується в порядку, передбаченому статтею 12 цього Закону; вчинення дій, що вважаються прийняттям пропозиції укласти електронний договір, якщо зміст таких дій чітко роз'яснено в інформаційній системі, в якій розміщено таку пропозицію, і ці роз'яснення логічно пов'язані з нею.
За правилом частини восьмої статті 11 Закону України «Про електронну комерцію» у разі якщо укладення електронного договору відбувається в інформаційно-телекомунікаційній системі суб'єкта електронної комерції, для прийняття пропозиції укласти такий договір особа має ідентифікуватися в такій системі та надати відповідь про прийняття пропозиції (акцепт) у порядку, визначеному частиною шостою цієї статті. Такий документ оформляється у довільній формі та має містити істотні умови, передбачені законодавством для відповідного договору.
Електронний договір, укладений шляхом обміну електронними повідомленнями, підписаний у порядку, визначеному статтею 12 цього Закону, вважається таким, що за правовими наслідками прирівнюється до договору, укладеного в письмовій формі. Кожний примірник електронного документа з накладеним на нього підписом, визначеним статтею 12 цього Закону, є оригіналом такого документа.
Стаття 12 Закону України «Про електронну комерцію» визначає порядок підписання угоди в сфері електронної комерції. Якщо відповідно до акту цивільного законодавства або за домовленістю сторін електронний правочин має бути підписаний сторонами, моментом його підписання є використання: електронного підпису або електронного цифрового підпису відповідно до Закону України «Про електронний цифровий підпис», за умови використання засобу електронного цифрового підпису усіма сторонами електронного правочину; електронного підпису одноразовим ідентифікатором, визначеним цим Законом; аналога власноручного підпису (факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного або іншого копіювання, іншого аналога власноручного підпису) за письмовою згодою сторін, у якій мають міститися зразки відповідних аналогів власноручних підписів.
Укладання договору в електронному вигляді через інформаційно-комунікаційну систему можливе за допомогою електронного підпису лише за умови використання засобу електронного підпису усіма сторонами цього правочину.
В іншому випадку електронний правочин може бути підписаний сторонами електронним підписом одноразового ідентифікатора та/або аналогом власноручного підпису (факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного або іншого копіювання, іншого аналога власноручного підпису) за письмовою згодою сторін, у якій мають міститися зразки відповідних аналогів власноручних підписів.
Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України).
Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Частиною шостою статті 81 ЦПК України передбачено, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Згідно із частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України). Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).
За змістом частин першої-третьої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
У справі яка розглядається, договір про надання фінансового кредиту № 32172-04/2024 від 19.04.2024 року, укладений сторонами в електронному вигляді за допомогою одноразового ідентифікатора, про що зазначено у Розділі 2 договору, що відповідає вимогам статті 12 Закону України «Про електронну комерцію».
Обставини укладення даного кредитного договору у електронній формі, представником відповідача фактично визнаються та не оспорюються.
Матеріали справи не містять жодного належного і допустимого доказу для спростування факту укладення кредитного договору № 32172-04/2024 від 19.04.2024 року в електронному виді та накладення на нього будь якого іншого підпису.
Разом з тим, не погоджуючись з розрахунком заборгованості за кредитним договором № 32172-04/2024 від 19.04.2024 року, який поданий позивачем, представник відповідача у відзиві на позов навів суду свої розрахунки заборгованості, які суд до уваги не приймає.
За змістом частини першої статті 1047, частини першої статті 1055 ЦК України, кредитний договір укладається у письмовій формі.
При цьому, відповідно частини першої статті 1051 ЦК України позичальник має право оспорити договір позики на тій підставі, що грошові кошти або речі насправді не були одержані ним від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором.
Тобто, письмова форма договору внаслідок його реального характеру є підтвердженням отримання грошових коштів і саме на позичальника закон покладає обов'язок доказування протилежного.
Проте, представником відповідача не надано жодного підтвердження факту неотримання грошових коштів за кредитним договором та не доведено, що на момент укладення договору існували інші умови ніж зазначені в такому. Факт отримання кредитних коштів відповідачем, окрім документально підтвердженими доказами також фактично підтверджується частковим визнанням позову відповідачем.
Безпідставними є доводи викладені у відзиві щодо розміру нарахування відсотків за користування кредитом, оскільки розмір відсотків за користування кредитними коштами сторонами договору визначено за спільною згодою, що відповідає принципу свободи договору, закріпленому ст.627 ЦК України. Крім того, відсотки за користування кредитом визначено відповідно до ст.ст.1048, 1056-1 ЦК України, такі не є компенсацією за невиконання зобов'язань за договором в розумінні вищевказаного положення закону.
Згідно з пунктом 1 частини другою статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є договори та інші правочини.
Частиною першою статті 626 ЦК України передбачено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Згідно з частиною першою статті 627 ЦК України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства (частина перша статті 628 ЦК України).
Відповідно до частин першої, другої статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Згідно частини першої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.
Визначення поняття «зобов'язання» міститься у частині першій статті 509 ЦК України.
Відповідно до цієї норми зобов'язання - це правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
За змістом частини першої статті 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.
Згідно зі статтями 526, 530, 610, частиною першою статті 612 ЦК України зобов'язання має виконуватись належним чином у встановлений термін відповідно до умов договору та вимог чинного законодавства. Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України).
Якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню в цей строк (термін).
У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної Палати Касаційного цивільного суду від 23.01.2019 року у справі № 355/385/17 зазначено, що в статті 629 ЦК України закріплено один із фундаментів на якому базується цивільне право - обов'язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов'язання його сторони набувають обов'язки (а не лише суб'єктивні права), які вони мають виконувати. Не виконання обов'язків, встановлених договором, може відбуватися при: (1) розірванні договору за взаємною домовленістю сторін; (2) розірванні договору в судовому порядку; (3) відмові від договору в односторонньому порядку у випадках, передбачених договором та законом; (4) припинення зобов'язання на підставах, що містяться в главі 50 ЦК України; (5) недійсності договору (нікчемності договору або визнання його недійсним на підставі рішення суду).
Таким чином, обов'язок щодо повернення коштів за кредитним договором має абсолютний характер і його невиконання можливо виключно у визначених законом випадках.
Отже, зважаючи на встановлену статтею 204 ЦК України і не спростовану при вирішенні цієї справи презумпцію правомірності укладеного між сторонами кредитного договору такий договір у розумінні статей 11, 509 ЦК України є належною підставою для виникнення та існування обумовлених ними прав і обов'язків сторін.
Доказів виконання умов кредитного договору № 32172-04/2024 від 19.04.2024 року та повернення коштів відповідач не надав, що в загальному, свідчить про обґрунтованість позовних вимог.
Так, відповідно до частини другої статті 1054 ЦК України до відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 («Позика») глави 71 («Позика. Кредит. Банківський вклад»), якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.
Згідно з частиною першою статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.
На основі аналізу цих правових норм Велика Палата Верховного Суду під час розгляду справи № 444/9519/12 (постанова від 28.03.2018 року) вказала, що право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред'явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. В охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання.
У справі яка розглядається за умовами укладеного між сторонами договору № 32172-04/2024 від 19.04.2024 року, такий укладено на строк 120 днів. Відтак, в межах строку кредитування відповідач повинен був повернути кредити та сплатити відсотки і саме в межах цих строків має відбуватись нарахування відсотків. Вказана вимога щодо зазначеного договору позивачем дотримана, що відповідає зазначеним вище висновкам Великої Палати Верховного Суду.
З урахування викладеного, суд приходить обґрунтованого висновку про задоволення позовних вимог в частині стягнення заборгованості за Договором про надання фінансового кредиту № 32172-04/2024 від 19.04.2024 року.
Щодо договору позики № 2641515 від 27.05.2024 року, суд зауважує, що межі обсягу прав, що переходять до нового кредитора, можуть встановлюватися законом і договором, на підставі якого здійснюється перехід права. Обсяг і зміст прав, які переходять до нового кредитора, є істотними умовами цього договору.
Так, відповідно до ст.1077 ЦК України передбачено, що за договором факторингу одна сторона (фактор) передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника).
Клієнт може відступити факторові свою грошову вимогу до боржника з метою забезпечення виконання зобов'язання клієнта перед фактором. Зобов'язання фактора за договором факторингу може передбачати надання клієнтові послуг, пов'язаних із грошовою вимогою, право якої він відступає.
Згідно зі статтею 1078 ЦК України, предметом договору факторингу може бути право грошової вимоги, строк платежу за якою настав (наявна вимога), а також право вимоги, яке виникне в майбутньому (майбутня вимога).
Законодавцем передбачено можливість відступлення первісним кредитором новому кредитору як повного обсягу прав та обов'язків, належних йому на момент відступлення (універсальне правонаступництво), так і можливість відступлення прав лише у певній частині, що обумовлюється сторонами в договорі відступлення права вимоги (сингулярне правонаступництво). Оцінюючи обсяг переданих прав, суд враховує загальновизнаний принцип приватного права «nemo plus iuris ad alium transferre potest, quam ipse haberet», який означає, що «ніхто не може передати більше прав, ніж має сам».
Зазначені висновки узгоджуються з правовою позицією, викладеною Верховним Судом у постановах від 16.10.2018 у справі № 914/2567/17, від 04.12.2018 у справі № 31/160(29/170(6/77-5/100), від 04.06.2020 у справі № 910/1755/19.
При цьому, чинне законодавство не забороняє відступлення майбутніх вимог, однак це стосується майбутніх вимог тільки за умови їх визначеності, тоді як передача за правочином невизначених, позбавлених конкретного змісту вимог, у тому числі й на майбутнє, тягне за собою наслідки у вигляді неукладеності відповідного правочину, оскільки його сторонами не досягнуто згоди щодо предмета правочину або такий предмет не індивідуалізовано належним чином. Така правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 24 квітня 2018 року у справі № 914/868/17, від 18 жовтня 2018 року у справі № 910/11965/16.
Крім того, Верховний Суд у постанові від 18 жовтня 2023 року у справі № 905/306/17 зробив висновок про те, що для підтвердження факту відступлення права вимоги, фінансова компанія як заінтересована сторона повинна надати до суду докази переходу права вимоги від первісного до нового кредитора на кожному етапі такої передачі. Належним доказом, який засвідчує факт набуття прав вимоги за кредитним договором, є належно оформлені та підписані договори про відступлення права вимоги, реєстр договорів, права вимоги за якими відступаються за умови, що він містить дані за кредитним договором, а також докази на підтвердження оплати за договором (постанови Верховного Суду від 29.06.2021 у справі № 753/20537/18, від 21.07.2021 у справі № 334/6972/17, від 27.09.2021 у справі № 5026/886/2012).
Так, з матеріалів справи вбачається, що кредитний договір між ТОВ «1 БЕЗПЕЧНЕ АГЕНСТВО НЕОБХІДНИХ КРЕДИТІВ» та ОСОБА_1 був укладений 27.05.2024 року, натомість договір факторингу 14/06/21, за яким ТОВ «1 БЕЗПЕЧНЕ АГЕНСТВО НЕОБХІДНИХ КРЕДИТІВ» відступило право вимоги ТОВ «ФК «Європейська агенція з повернення боргів», був укладений 14.06.2021 року, тобто, на момент укладення договору факторингу ще не виникло зобов'язання між первісним кредитором та боржником ОСОБА_1 і у первісного кредитора не виникло право вимоги за неіснуючим зобов'язанням, яке він міг би передати ТОВ «ФК «Європейська агенція з повернення боргів» на підставі договору факторингу від 14.06.2021 року.
Умовами договору факторингу від 14.06.2021 року передбачено право вимоги - право грошової вимоги щодо погашення (стягнення) заборгованостей з Боржника, які виникли на підставі Договору позики.
Враховуючи викладені обставини, зважаючи на те, що договір факторингу був укладений між первісним кредитором ТОВ «1 БЕЗПЕЧНЕ АГЕНСТВО НЕОБХІДНИХ КРЕДИТІВ» та ТОВ «ФК «Європейська агенція з повернення боргів» 14.06.2021 року, тобто до моменту виникнення у первісного кредитора ТОВ «1 БЕЗПЕЧНЕ АГЕНСТВО НЕОБХІДНИХ КРЕДИТІВ» права вимоги до ОСОБА_1 за договором позики, укладеним між ними 27.05.2024 року, при цьому умови договору факторингу не передбачали передачу права вимоги, яке виникне в майбутньому (майбутня вимога), тому суд приходить висновку про відсутність підстав для стягнення з ОСОБА_1 на користь ТОВ «ФК «Європейська агенція з повернення боргів» заборгованості за договором позики № 2641515 від 27.05.2024 року у розмірі 18032,63 гривень, оскільки на момент відступлення права вимоги шляхом укладення договору факторингу вимога до боржника не була дійсною і не належала первісному кредитору на момент її відступлення.
Враховуючи викладене, оскільки позивачем не доведено факту відступлення права грошової вимоги до ОСОБА_1 за договором позики № 2641515, що був укладений 27.05.2024 року від первісного кредитора ТОВ «1 БЕЗПЕЧНЕ АГЕНСТВО НЕОБХІДНИХ КРЕДИТІВ» до позивача, тому відсутні підстави для стягнення заборгованості із відповідача на користь позивача та в цій частині позов до задоволення не підлягає.
Таким чином, з відповідача на користь позивача примусовому стягненню підлягає виключно заборгованість за кредитним договором № 32172-04/2024 від 19.04.2024 року у розмір 11200,0 гривень.
У задоволенні решти позовних вимог суд відмовляє у зв'язку з безпідставністю.
Відповідач у зв'язку із захистом своїх прав поніс судові витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 9000,0 гривень.
Вирішуючи питання про розподіл судових витрат суд керується наступним.
Відповідно до ч.1 ст.141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Відповідно до ч.8 ст.141 ЦПК України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).
Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.
Статтею 133 ЦПК України встановлено, що судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати: 1) на професійну правничу допомогу; 2) пов'язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи.
Згідно зі ст.137 ЦПК України, витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
За змістом ч.ч.2, 3 ст.137 ЦПК України розмір витрат на правничу допомогу адвоката, серед іншого, складає гонорар адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, які визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою.
Розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Відповідно до ч.ч.4-6 цієї статті, розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:
1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);
2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);
3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;
4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.
Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
Як встановлено судом, між відповідачем та адвокатом Цокало Тетяною Михайлівною укладено договір № 2158 від 11.05.2025 року (далі Договір) про надання правничої допомоги, відповідно до умов якого Адвокат бере на себе зобов'язання надавати правову допомогу в обсязі та на умовах, передбачених цим Договором, а замовник зобов'язаний оплатити замовлення у порядку та строки обумовлені сторонами (а.с.140-144).
У Розділі 3 Договору сторони погодили послуги та їх вартість (фіксована оплата).
Відповідно до детального опису робіт (наданих послуг), вбачається, що правова допомога полягала у наданні усної консультації вартістю 1500,0 гривень (фіксована оплата); ознайомлення з матеріалами позовної заяви вартістю 1000,0 гривень (фіксована оплата); підготовка та написання заяв по суті вартістю 6500,0 гривень (а.с.147).
Згідно квитанції № 1258 від 11.05.2025 року вбачається, що ОСОБА_1 здійснив оплату послуг на користь адвоката Цокало Т.М. за договором № 1258 від 11.05.2025 року у розмірі 9000,0 гривень.
Зазначені вище докази в матеріалах справи свідчать про реальність надання ОСОБА_1 - адвокатом Цокало Т.М. правничої допомоги в рамках укладеного між ними договору.
Одночасно суд зауважує, що при вирішенні питання про розподіл судових витрат, враховано те, що розмір відшкодування судових витрат, не пов'язаних зі сплатою судового збору, повинен бути співмірним з ціною позову, тобто не має бути явно завищеним порівняно з ціною позову; взято до уваги критерії об'єктивного визначення розміру суми послуг адвоката. При визначенні суми відшкодування суд виходить з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи, предмету спору та фінансового стану обох сторін.
В постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц та від 12 травня 2020 року у справі № 904/4507/18 вказано, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.
Відтак, із урахуванням складності справи, яка віднесена до категорії малозначних справ, обсягу і складності виконаної адвокатом роботи (усної консультації, ознайомлення та складання заяв по суті), значимості таких дій у справі, виходячи з її конкретних обставин, суд вважає, що підготовка цієї справи не вимагала великого обсягу юридичної та технічної роботи адвоката, зазначені відповідачем витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 9000,0 гривень є завищеними, належним чином не обґрунтованими, що суперечить принципу співмірності розподілу судових витрат.
Враховуючи вищевикладене, суд з урахуванням складності справи, обсягу виконаних адвокатом робіт (наданих послуг), часу витраченого адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг), заперечення сторони позивача, вважає, що розмір витрат на професійну правничу допомогу у сумі 4500,0 гривень відповідатиме критерію реальності наданих адвокатських послуг.
Частиною першою статті 141 ЦПК України визначено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Крім того, згідно пункту 3 частини другої цієї статті у разі часткового задоволення позову інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Загальна ціна позову становила 29232,63 гривень. Суд задовольнив позовні вимоги на суму 11200,0 гривень.
При пред'явленні позову позивачем сплачено судовий збір у розмірі 3028,0 гривень, що стверджується відповідною квитанцією (а.с.1). Отже, пропорційно розміру задоволених позовних вимог з відповідача на користь позивача слід стягнути судовий збір у розмірі 1160,13 гривень.
Керуючись ст.ст.10, 18, 81, 141, 258, 259, 263-265, 268, 274 ЦПК України, суд, -
позов Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Європейська агенція з повернення боргів» - задовольнити частково.
Стягнути з ОСОБА_1 на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Європейська агенція з повернення боргів» заборгованість за кредитним договором № 32172-04/2024 від 19.04.2024 року у розмірі 11200,0 гривень (одинадцять тисяч двісті гривень 00 копійок).
У задоволенні решти позовних вимог - відмовити.
Стягнути з ОСОБА_1 на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Європейська агенція з повернення боргів» судовий збір у розмірі 1160,13 гривень.
Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Європейська агенція з повернення боргів» на користь ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 4500,0 гривень.
На рішення суду може бути подана апеляційна скарга протягом тридцяти днів з часу складання повного судового рішення до Львівського апеляційного суду. Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено в день його складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Повне найменування (ім'я) учасників справи та їх місце проживання (місцезнаходження):
Позивач: Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Європейська агенція з повернення боргів», місцезнаходження: 01032, м.Київ, вул.Симона Петлюри,30, адреса для листування: 07400, Київська область, м.Бровари, вул.Лісова, буд.2, поверх4, код ЄДРПОУ 35625014.
Відповідач: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків - НОМЕР_1 .
Суддя Грицко Р.Р.