07 грудня 2010 року < ЧАС >м. ПолтаваСправа № 2а-4932/10/1670
Полтавський окружний адміністративний суд у складі колегії суддів:
головуючого судді - Кукоби О.О.,
суддів - Шевякова І.С. , Єресько Л.О. ,
при секретарі - Стемковській О.О.,
за участю:
представника позивача - ОСОБА_1,
представника відповідачів - Харченка О.Н.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за адміністративним позовом ОСОБА_3 до Відділу міграційної служби у Полтавській області , Державного комітету України у справах національностей та релігій про визнання протиправними і скасування рішень, -
13 жовтня 2010 року ОСОБА_3 звернулася до Полтавського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Відділу міграційної служби у Полтавській області , Державного комітету України у справах національностей та релігій про визнання протиправним і скасування рішення Відділу міграційної служби у Полтавській області про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця, зобов'язання Відділу міграційної служби у Полтавській області оформити документи для вирішення питання щодо надання статусу біженця.
В обґрунтування позовних вимог позивач посилалася на те, що рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця у зв'язку з відсутністю умов, передбачених абз. 2 ст. 1 Закону України "Про біженців" є необґрунтованим, протиправним та таким, що підлягає скасуванню. Також зазначала, що у 2008 році вона покинула Узбекистан у зв'язку з цілком реальними побоюваннями стати жертвою переслідувань за ознаками політичних переконань та переїхала жити в Україну разом зі своїми батьками. Станом на сьогодні вона зі своєю сім'єю проживає в м. Полтаві, разом з батьками займається підприємницькою діяльністю.
Позивачем 09 листопада 2010 року до суду надано заяву про зміну позовних вимог, у якій крім вищевикладеного вона просила визнати протиправним та скасувати рішення Державного комітету України у справах національностей та релігій № 7-10 від 07.09.2010 року про відхилення скарги на рішення Відділу міграційної служби у Полтавській області про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця.
Представник позивача в судовому засіданні позовні вимоги підтримав та просив їх задовольнити.
Представник відповідачів проти задоволення позовних вимог заперечував посилаючись на те, що заявницею не було наведено жодного конкретного факту про побоювання утисків щодо неї в країні її громадянської належності. Також вказував, що пояснення позивача, які зафіксовані в матеріалах особової справи, протирічать один одному.
Колегія суддів, заслухавши пояснення представників сторін, дослідивши матеріали справи, з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, дійшла наступних висновків.
Судом встановлено, що громадянка Узбекистану ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_1, легально, за імміграційною картою, прибула до України 15.12.2008 року. 23 червня 2010 року вона звернулася до Відділу міграційної служби у Полтавській області із заявою про надання статусу біженця, у зв'язку з побоюванням переслідувань через політичні переконання.
Відповідно до висновку працівника щодо прийняття рішення про оформлення або відмову в оформлення документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця від 14.07.2010 року та наказу № 26 від 14.07.2010 року позивачу відмовлено в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця. При цьому відповідач посилався на абз. 6 ст. 12 Закону України "Про біженців".
Дане рішення було оскаржено позивачем до Державного комітету України у справах національностей та релігій. Однак, згідно повідомлення ВМС у Полтавській області № 17-13/422 від 29.09.2010 року за результатами розгляду вказаної скарги Державним комітетом України у справах національностей та релігій прийнято рішення № 7-10 від 07.09.2010 року про відхилення зазначеної скарги.
Позивач, не погодившись із вищезазначеними рішеннями ВМС у Полтавській області та Державного комітету України у справах національностей та релігій, оскаржила їх до суду.
Надаючи правову оцінку оскаржуваним рішенням, колегія суддів виходить з наступного.
Відповідно до ч. 1 ст. 1 Закону України "Про біженців" від 21.06.2001 року № 2557-ІІІ (надалі - Закон № 2557-ІІІ) біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Зважаючи на Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу, колегія суддів звертає увагу на те, що згідно з п. 5 ст. 4 Директиви Ради Європейського Союзу "Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається" від 27.04.2004 року № 8043/04 заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови:
- заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву;
- усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів;
- твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою;
- заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви;
- встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
Як свідчать матеріали справи, позивач у своїй заяві про надання статусу біженця (а.с. 48) та анкеті особи, яка звернулася із заявою про надання статусу біженця (а.с. 49-51) посилалася на те, що головною причиною виїзду з країни громадянської належності слугували побоювання переслідувань за національними ознаками. Разом з тим, під час співбесіди 23.06.2010 року у ВМС у Полтавській області як на основну причину виїзду із Узбекистану ОСОБА_3 посилалася на скрутну економічну ситуацію, що склалася в даній країні. А в позовній заяві вона взагалі вказує на побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками своїх політичних переконань. При цьому, під час співбесіди 23.06.2010 року позивач зазначила, що політикою зовсім не цікавиться, політичною ситуацією у країні своєї громадянської належності не володіє та не є членом жодної політичної, релігійної, військової чи іншої громадської організації (а.с. 52-53).
Також, позивач вказувала, що доказів на підтвердження фактів переслідувань або загрози таких переслідувань у неї немає, випадки застосування до неї або її родичів фізичного насильства через національну, релігійну, політичну приналежність відсутні. В ході співбесіди ОСОБА_3 повідомила, що у неї немає перешкод для вільного виїзду в Узбекистан, а також те, що в даній країні відсутні будь-які факти дискримінації чи іншого негативного ставлення до людей (а.с. 58).
Аналіз матеріалів особової справи та пояснення представника позивача, надані в судовому засіданні свідчать про відсутність будь-якої аргументації побоюванням позивача стати жертвою переслідувань за ознаками національної, релігійної чи політичної приналежності у разі повернення на батьківщину, які б ґрунтувалися на реальних подіях, або інших доказів того, що ці побоювання є обґрунтованими та відповідають вимогам абз. 2 ст. 1 Закону № 2557-ІІІ.
З огляду на наведене, колегія суддів дійшла висновку, що дії позивача, що виражені в його показаннях є протиправними та порушують п. 5 ст. 4 Директиви Ради Європейського Союзу "Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається" в частині щодо обов'язку заявника надавати правдоподібні твердження, які не суперечать загальній інформації за його справою.
Посилання позивача на те, що вона займається підприємницькою діяльністю суд до уваги не бере, оскільки відповідно до свідоцтва про державну реєстрацію фізичної особи - підприємця серії НОМЕР_1 виданого 27.07.2009 року Виконавчим комітетом Харківської міської ради як фізична особа - підприємець зареєстрована гр. ОСОБА_2, яка, як встановлено судом, є матір'ю позивача (а.с. 7). З пояснень ОСОБА_3, наданих в ході співбесіди 23.06.2010 року слідує, що вона доглядає за дітьми та інколи, коли є необхідність, допомагає батькам в магазині (а.с. 57).
Щодо посилань представника позивача на необхідність виклику в судове засідання ОСОБА_3 для надання нею пояснень особисто, колегія суддів виходить з наступного.
Відповідно до п. 7 Постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України "Про судову практику розгляду спорів щодо надання статусу біженця, видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні" № 1 від 25.06.2009 року, іноземець або особа без громадянства, користуючись рівними процесуальними правами з громадянами України, можуть брати участь в розгляді справи особисто або через представника.
Згідно витягу з договору № НОМЕР_2 від 13.10.2010 року про надання правової допомоги, укладеного між ОСОБА_3 та адвокатом ОСОБА_7, останній зобов'язується надати правову допомогу позивачу щодо представництва її інтересів у Полтавському окружному адміністративному суді з усіма правами, що надані стороні по справі Кодексом адміністративного судочинства України (а.с. 11). На виконання даного договору ОСОБА_7 було видано ордер № НОМЕР_2 від 13.10.2010 року на право представництва інтересів ОСОБА_3 в суді (а.с. 10).
Відмовляючи у задоволенні вказаного клопотання представника позивача колегією суддів також враховано позицію Вищого адміністративного суду України щодо найкоротших термінів розгляду даної категорії справ. При цьому, суд звертає увагу на те, що розгляд справи двічі відкладався через неявку представника позивача.
Колегія суддів враховує те, що відповідно до позиції Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців "Про обов'язки та стандарти доказів в заявах біженців" від 16 грудня 1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Тобто, у своїй заяві шукач статусу біженця повинен доказувати вірогідність своїх доводів та точність фактів. Докази можуть бути як усні, так і письмові. Це означає, що заявник повинен переконати посадову особу компетентного органу у правдивості своїх фактичних тверджень.
Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Частиною 3 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Згідно із ч. 1 ст. 11 Кодексу адміністративного судочинства України, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюється на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
У відповідності до ч. 1 ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Частиною 2 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Позивачем не надано суду доказів, які б свідчили про порушення ВМС у Полтавській області та Державним комітетом України у справах національностей та релігій норм чинного законодавства України та обґрунтованість даного позову. В свою чергу, представником відповідачів повністю доведено правомірність рішення Відділу міграційної служби у Полтавській області про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця та рішення Державного комітету України у справах національностей та релігій № 7-10 від 07.09.2010 року про відхилення скарги на рішення Відділу міграційної служби у Полтавській області про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця.
З огляду на зазначене, колегія суддів дійшла висновку, що ВМС у Полтавській області приймаючи оскаржуване рішення діяв на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, а також з використанням повноважень з метою, з якою ці повноваження йому надано, обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено), добросовісно та розсудливо.
Відтак, позовні вимоги є необґрунтованими, доводи позивача не підтверджені матеріалами справи, а тому позов задоволенню не підлягає.
На підставі викладеного, керуючись Законом України "Про біженців", статтями 2, 7, 8, 9, 10, 11, 71, 160-163 Кодексу адміністративного судочинства України, -
У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_3 до Відділу міграційної служби у Полтавській області, Державного комітету України у справах національностей та релігій про визнання протиправними і скасування рішень відмовити.
Постанова набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги. У разі подання апеляційної скарги судове рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження або набрання законної сили рішенням за наслідками апеляційного провадження.
Постанова може бути оскаржена до Харківського апеляційного адміністративного суду через Полтавський окружний адміністративний суд шляхом подання апеляційної скарги протягом десяти днів з дня проголошення постанови з одночасним поданням її копії до суду апеляційної інстанції. У разі складення постанови у повному обсязі відповідно до статті 160 Кодексу адміністративного судочинства України, а також прийняття постанови у письмовому провадженні апеляційна скарга подається протягом десяти днів з дня отримання копії постанови.
Повний текст постанови виготовлено 13 грудня 2010 року.
Головуючий суддя
суддя
суддя О.О. Кукоба
І.С. Шевяков Л.О. Єресько