Справа № 204/6415/25
Провадження № 2-а/204/49/25 р.
19 червня 2025 року Чечелівський районний суд міста Дніпра в складі:
головуючого судді Самсонової В.В.
за участю секретаря Зайченко О.В.
за участю представника позивача Пополітова І.М.
за участю відповідача в режимі відеоконференції Титаренко О.В.
за участю представника відповідача Завгороднього О.С.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпрі адміністративну справу за позовом Відділу №6 у м. Дніпрі Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області до ОСОБА_1 про затримання та поміщення до пункту тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні, з метою ідентифікації та забезпечення видворення за межі території України громадянина російської федерації, -
18 червня 2025 року позивач звернувся до суду з даною позовною заявою, в якій просив затримати та помістити до пункту тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні, громадянина рф ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , строком на шість місяців, з метою ідентифікації та забезпечення видворення з території України; вирішити питання щодо негайного виконання рішення про затримання та поміщення до пункту тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в України, громадянина рф ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . В обґрунтування своїх позовних вимог вказав на те, що за фактом порушення строку перебування на території України, уповноваженими посадовими особами Чечелівського відділу у м. Дніпрі ГУ ДМС у Дніпропетровській області відносно громадянина ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 складено протокол про адміністративне правопорушення серії ПР МДН № 004285 від 26.10.2022 року, у якому зафіксовано порушення законодавства, відповідальність за яке передбачено ч.1 ст.203 КУпАП. За результатами розгляду справи про адміністративне правопорушення винесено постанову про накладення адміністративного стягнення серії ПН МДН 004277 від 26.10.2022 року, відповідно до якої на вищезазначеного громадянина накладено адміністративне стягнення у розмірі 1700 (одна тисяча сімсот) грн. 00 коп. Адміністративний штраф не сплачено, постанова не оскаржена. 26.10.2022 року відносно вищезазначеного громадянина прийнято рішення №1215130100011292 про примусове повернення до країни проходження або третьої країни, яким останнього зобов'язано залишити територію України у строк до 25.11.2022 року. За фактом порушення строку перебування в Україні та невиконання рішення про примусове повернення №1215130100011292 від 26.10.2022 року уповноваженою особою Відділу № 6 у місті Дніпрі ГУ ДМС у Дніпропетровській області відносно громадянина рф ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , складено протокол про адміністративне правопорушення серії ПР МДН № 007051 від 17.06.2025, яким зафіксовано порушення міграційного законодавства відповідальність за яке передбачена ч. 2 ст. 203 КУпАП, за результатами розгляду справи про адміністративне правопорушення винесено постанову про накладання адміністративного стягнення серії ПН МДН № 007041 від 17.06.2025, відповідно до якої на вищезазначеного громадянина рф ОСОБА_1 накладено адміністративне стягнення у вигляді штрафу в розмірі 3400 грн. 00 коп. Також складено протокол про адміністративне затримання № 000193 від 17.06.2025 року з метою звернення до суду щодо вирішення питання про поміщення гр., рф ОСОБА_1 до пункту тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства з метою ідентифікації та забезпечення видворення з території України. Реалізуючи положення частини 1 статті 30 Закону № 3773-VI ГУ ДМС у Дніпропетровській області було прийнято рішення про примусове видворення з України Відповідача № 1215100100000446 від 17.06.2025 року. Громадянин рф ОСОБА_1 своїми діями порушує законодавство про правовий статус іноземців та осіб без громадянства, а саме: тривалий час перебуває на території України, без документів на право проживання в Україні та не вживав заходів для легалізації свого перебування в Україні; ухилився від виконання рішення про примусове повернення до країни походження або третьої країни; відсутні законні підстави для працевлаштування в Україні, а отже відсутні законні джерела отримання фінансового доходу, що унеможливлює придбання транспортних квитків чи інших проїзних документів, а також забезпечення свого перебування та проживання на території України; відсутній документ, що дає право перетину державного кордону України. Враховуючи зазначене існують обґрунтовані підстави вважати, що Відповідач перешкоджатиме проведенню процедури видворення, а також, існує ризик його втечі і відсутній документ, що дає право на виїзд з території України.
В судовому засіданні представник позивача підтримав подану позовну заяву в повному обсязі, підтвердив, що у відповідача є паспорт, проте зі слів відповідача, на момент складання протоколу його паспорт знаходився вдома. Ксерокопія паспорта є в наявності у позивача. Пояснив, що посвідки, в яких закінчилась дія терміну під час воєнного стану продовжують свою дію, окрім тих, які видані громадянам рф. Відповідач наразі не може отримувати ніякі документи, в тому числі посвідку, оскільки він перебуває на території України незаконно. Вказав, що відповідач був присутнім при складанні протоколу про накладення адміністративного стягнення, рішення про примусове повернення до країни походження або третьої країни іноземця або особи без громадянства в 2022 році, вказані постанови було вручено відповідачу під підпис та надано йому другий примірник. Вказані постанови було направлено, для виконання, до виконавчої служби. Міграційною службою було направлено повідомлення іншим міграційним службам та органам поліції про особу відповідача про розшук.
Відповідач в судовому засіданні визнав позовні вимоги частково, а саме в частині того факту, що перебував на території України незаконно, в іншій частині позову заперечував. Вказав, що в 2022 році приїхав до України, що б продовжити дію посвідки на тимчасове проживання, проте в міграційній службі йому було повідомлено, що громадян рф вони не обслуговують. Він вирішив залишиться на території України, оскільки в нього військова професія, та на території рф його вже буде чекати повістка, служити там він не бажає. В жовтні 2022 року до дому приїхали співробітники міграційної служби та повідомив, що він повинен покинути територію України, проте оскільки в нього був тоді син, він вирішив залишиться та спробувати піїти служити до ЗСУ, помагав ЗСУ. Вказав, що на нього складалися адміністративні протоколи про вчинення адміністративного правопорушення (ДТП), які розглядалися в суді, вільно їздив по території України, його зупиняли патрульні машини, провіряли документи, він не скривався. Коли його зупинили оперативники, він пропонував їм з'їздити до дому за документами, проте вони відмовились. Йому не відомо, що його хтось розшукував. Зазначив, що в нього двоє неповнолітніх дітей. Є діючий закордонний паспорт до 15 червня 2026 року. Вважає, що не залишиться в живих, якщо повернеться до рф. Не зміг написати заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки йому відмовили надати папір та ручку.
Представник відповідача в судовому засіданні просив відмовити в задоволенні позовної заяви у повному обсязі, оскільки відповідач не потребує ідентифікації, він не ким не розшукується, факти викладені в позові не підтвердженні належними доказами наданими до позову. Відповідач хоче отримувати статус біженця. У відповідача є соціальні зв'язки, є неповнолітні діти.
Вислухавши сторони, вивчивши матеріали справи, суд вважає, що у задоволенні позовної заяви позивача слід відмовити по наступним підставам.
Спірні правовідносини виникли у зв'язку з вимогою про затримання та поміщення до пункту тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають на території України, громадянина РФ ОСОБА_1 строком на шість місяців з метою ідентифікації та забезпечення видворення з території України.
Частиною другою статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно з частинами першою, другою статті 29 Конституції України кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність. Ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом.
Статтею 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожному гарантовано право на свободу та особисту недоторканість. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процедури, встановленої законом:
a) законне ув'язнення особи після засудження її компетентним судом;
b) законний арешт або затримання особи за невиконання законного припису суду або для забезпечення виконання будь-якого обов'язку, встановленого законом;
c) законний арешт або затримання особи, здійснене з метою допровадження її до компетентного судового органу за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення, або якщо обґрунтовано вважається необхідним запобігти вчиненню нею правопорушення чи її втечі після його вчинення;
d) затримання неповнолітнього на підставі законного рішення з метою застосування наглядових заходів виховного характеру або законне затримання неповнолітнього з метою допровадження його до компетентного органу;e) законне затримання осіб для запобігання поширенню інфекційних захворювань, законне затримання психічнохворих, алкоголіків або наркоманів чи бродяг;
f) законний арешт або затримання особи з метою запобігання її недозволеному в'їзду в країну чи особи, щодо якої провадиться процедура депортації або екстрадиції.
Відповідно до пункту 6 частини першої статті 1 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» (далі - Закон № 3773-VI) іноземець - особа, яка не перебуває у громадянстві України і є громадянином (підданим) іншої держави або держав.
Згідно з частиною третьою статті 3 Закону №3773-VI іноземці та особи без громадянства зобов'язані неухильно додержуватися Конституції та законів України, інших нормативно-правових актів, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей, інтереси суспільства та держави.
Частиною шістнадцятою статті 4 Закону № 3773-VI передбачено, що іноземці та особи без громадянства, які в'їхали в Україну на інших законних підставах, вважаються такими, які тимчасово перебувають на території України на законних підставах на період наданого візою дозволу на в'їзд або на період, встановлений законодавством чи міжнародним договором України.
Відповідно до частини першої, третьої статті 9 Закону № 3773-VI іноземці та особи без громадянства в'їжджають в Україну за наявності визначеного цим Законом чи міжнародним договором України паспортного документа та одержаної у встановленому порядку візи, якщо інше не передбачено законодавством чи міжнародними договорами України. Це правило не поширюється на іноземців та осіб без громадянства, які перетинають державний кордон України з метою визнання їх біженцями або особами, які потребують додаткового або тимчасового захисту чи отримання притулку. Строк перебування іноземців та осіб без громадянства в Україні встановлюється візою, законодавством України чи міжнародним договором України.
Частинами першою, другою, п'ятою статті 26 Закону № 3773-VI передбачено, що іноземець або особа без громадянства можуть бути примусово повернуті в країну походження або третю країну, якщо їх дії порушують законодавство України з прикордонних питань про правовий статус іноземців та осіб без громадянства або суперечать інтересам забезпечення національної безпеки України чи охорони громадського порядку, або якщо це необхідно для охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України за рішенням центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів, органу Служби безпеки України або органу охорони державного кордону. У рішенні про примусове повернення зазначається строк, протягом якого іноземець або особа без громадянства повинні виїхати з України. Зазначений строк не повинен перевищувати 30 днів з дня прийняття рішення.
Рішення про примусове повернення іноземців та осіб без громадянства, зазначених у частині першій цієї статті, може супроводжуватися забороною щодо подальшого в'їзду в Україну строком на три роки. Строк заборони щодо подальшого в'їзду в Україну обчислюється з дня винесення такого рішення. Порядок виконання рішення про заборону щодо подальшого в'їзду в Україну визначає Кабінет Міністрів України.
Іноземець або особа без громадянства зобов'язані самостійно залишити територію України у строк, зазначений у рішенні про примусове повернення.
Відповідно до частини першої статті 30 Закону № 3773-VI центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів, його територіальні органи та територіальні підрозділи, органи охорони державного кордону або органи Служби безпеки України можуть приймати рішення про примусове видворення з України іноземців та осіб без громадянства, якщо такі особи затримані за незаконне перетинання (спробу незаконного перетинання) державного кордону України або є обґрунтовані підстави вважати, що іноземець або особа без громадянства ухилятиметься від виконання рішення про примусове повернення, або якщо така особа не виконала у встановлений строк без поважних причин рішення про примусове повернення, а також в інших передбачених законом випадках.
Частиною четвертою статті 30 Закону № 3773-VI передбачено, що іноземці та особи без громадянства, які не мають законних підстав для перебування на території України, затримані в установленому порядку та підлягають примусовому видворенню за межі України, у тому числі прийняті відповідно до міжнародних договорів України про реадмісію, розміщуються в пунктах тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні, протягом строку, необхідного для їх ідентифікації та забезпечення примусового видворення (реадмісії) за межі України, але не більш як на вісімнадцять місяців.
У разі звернення особи під час її перебування в пункті тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні, вона продовжує перебувати в зазначеному пункті до остаточного прийняття рішення за заявою.
Статтею 31 Закону № 3773-VI визначено, що іноземець або особа без громадянства не можуть бути примусово повернуті чи примусово видворені або видані чи передані до країн: де їх життю або свободі загрожуватиме небезпека за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань; де їм загрожує смертна кара або страта, катування, жорстоке, нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження чи покарання; де їх життю або здоров'ю, безпеці або свободі загрожує небезпека внаслідок загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини, або природного чи техногенного лиха, або відсутності медичного лікування чи догляду, який забезпечує життя; де їм загрожує видворення або примусове повернення до країн, де можуть виникнути зазначені випадки.
Забороняється колективне примусове видворення іноземців та осіб без громадянства.
Пунктом 1 Типового положення про пункт тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17 липня 2003 року № 1110, в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин, визначено, що такий пункт є державною установою, що призначена для тимчасового тримання іноземців та осіб без громадянства: стосовно яких судом прийнято рішення про примусове видворення за межі України; стосовно яких судом прийнято рішення про затримання з метою ідентифікації та забезпечення примусового видворення за межі України, у тому числі прийнятих відповідно до міжнародних договорів України про реадмісію; затриманих ДМС, її територіальними органами та підрозділами на строки та в порядку, передбачені законодавством; затриманих за рішенням суду до завершення розгляду заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні, або особою без громадянства.
Згідно з пунктом 5 Типового положення іноземці та особи без громадянства, які не мають законних підстав для перебування на території України, затримані в установленому порядку та підлягають примусовому видворенню за межі України, у тому числі прийняті відповідно до міжнародних договорів України про реадмісію, розміщуються в пунктах тимчасового перебування протягом строку, необхідного для їх ідентифікації та забезпечення примусового видворення за межі України чи реадмісії.
Строк тримання затриманих іноземців та осіб без громадянства в пунктах тимчасового перебування становить шість місяців з дня фактичного затримання особи.
За наявності умов, за яких неможливо ідентифікувати іноземця або особу без громадянства, забезпечити примусове видворення чи реадмісію особи в зазначений строк або прийняти рішення за заявою про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні, або особою без громадянства, такий строк може бути продовжено, але загальний строк затримання не повинен перевищувати вісімнадцять місяців.
Згідно з частиною першою статті 289 КАС України за наявності обґрунтованих підстав вважати, що іноземець або особа без громадянства, стосовно якого (якої) прийнято рішення про примусове видворення або реадмісію, ухилятиметься від виконання рішення про його (її) примусове видворення, перешкоджатиме проведенню процедури видворення чи реадмісії відповідно до міжнародних договорів України про реадмісію або якщо існує ризик його (її) втечі, а так само у разі відсутності в іноземця або особи без громадянства, стосовно якого (якої) прийнято рішення про примусове видворення, документа, що дає право на виїзд з України, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів, його територіальний орган чи підрозділ, орган охорони державного кордону, орган Служби безпеки України подає до місцевого загального суду як адміністративного суду за місцезнаходженням зазначених органів (підрозділів) або за місцезнаходженням пункту тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні, позовну заяву про застосування судом до іноземця або особи без громадянства одного з таких заходів:
1) затримання з метою ідентифікації та/або забезпечення примусового видворення за межі території України;
2) затримання з метою забезпечення передачі відповідно до міжнародних договорів України про реадмісію;
3) взяття на поруки підприємством, установою чи організацією;
4) зобов'язання внести заставу.
Частиною тринадцятою статті 289 КАС України передбачено, що умовами, за яких неможливо ідентифікувати іноземця або особу без громадянства, забезпечити примусове видворення чи реадмісію особи, є:
1) відсутність співпраці з боку іноземця або особи без громадянства під час процедури його (її) ідентифікації;
2) неодержання інформації з країни громадянської належності іноземця або країни походження особи без громадянства чи документів, необхідних для ідентифікації особи.
Застосовуючи приписи частини першої статті 30 Закону № 3773-VI варто зважати на те, що примусове видворення з України іноземця на підставі прийнятої постанови адміністративного суду застосовується якщо рішення компетентного органу про примусове повернення не виконано іноземцем в установлений строк без поважних причин.
Отже, зі змісту наведеної норми слідує, що примусовому видворенню іноземця чи особи без громадянства передують дві обставини:
1) прийняття рішення відповідним компетентним органом про примусове повернення;
2) ухилення від виїзду після прийняття рішення про повернення або наявність обґрунтованих підстав вважати, що іноземець або особа без громадянства ухилятимуться від виконання такого рішення.
Аналогічна правова позиція висловлена у постановах Верховного Суду від 13 лютого 2019 року у справі № 359/5975/17, від 28 лютого 2019 року у справі № 754/2198/17, від 26 червня 2019 року у справі № 755/12159/18, від 09 серпня 2019 року у справі №359/5823/16-а, від 27 квітня 2023 року у справі №522/11882/22, від 24 травня 2023 року у справі №296/8455/22
Як вбачається із матеріалів справи, ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , було видано посвідку на тимчасове проживання № НОМЕР_1 , дата видачі 27 серпня 2021 року, дійсний до 13 серпня 2022 року. Орган який видав 1203.
Позивачем в якості доказу надано довідку про особу відповідача, відповідно до якої вбачається данні про ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , вказано його стать, зріст, місце проживання: АДРЕСА_1 , виявлено: АДРЕСА_2 .
Відділом №6 у м. Дніпрі ГУ ДМС у Дніпропетровській області прийнято рішення від 26 жовтня 2022 року примусове повернути до країни походження або третьої країни громадянина російської федерації ОСОБА_1 та зобов'язано його покинути територію України у термін до 25.11.2022 року.
Всупереч твердженням представника позивача, судом не встановлено, що відповідач ознайомлений із вказаним рішенням, що йому було повідомлено про порушення законодавства України про правовий статус іноземців, оскільки в наданій копії рішення відсутній підпис відповідача про ознайомлення, відсутні відомості про те, що він від підпису відмовився.
26 жовтня 2022 року Начальником Чечелівського відділу у місті Дніпрі ГУ ДМС у Дніпропетровській області винесено постанову про накладення адміністративного стягнення, а саме відповідно до ч. 1 ст. 203 КАС України накладено на ОСОБА_1 адміністративне стягнення у вигляді штрафу в розмірі 1700,00 грн.
17 червня 2025 року Відділом №6 у м. Дніпрі ГУ ДМС у Дніпропетровській області складено протокол про адміністративне затримання громадянина ОСОБА_1 .
Рішенням Заступника начальника відділу №6 у м. Дніпрі ГУ ДМС у Дніпропетровській області про поміщенням до пункту тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні від 17 червня 2025 року, помістити до Миколаївського пункту тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконного перебувають в Україні, ДМС пункту тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають на території України, громадянина російської федерації ОСОБА_1 .
Заступником начальника відділу №6 у м. Дніпрі ГУ ДМС у Дніпропетровській області прийнято рішення від 17 червня 2025 року примусове видворення з України іноземця або особи без громадянства російської федерації ОСОБА_1 , вирішено примусово видворити з України громадянина російської федерації ОСОБА_1 .
Також, 17 червня 2025 року Начальником відділу №6 у м. Дніпрі ГУ ДМС у Дніпропетровській області винесено постанову про накладення адміністративного стягнення, а саме відповідно до ч. 2 ст. 203 КАС України накладено на ОСОБА_1 адміністративне стягнення у вигляді штрафу в розмірі 3400,00 грн.
Вказані відомості свідчать про те, що позивачу достеменно відомо дані про особу відповідача, а саме його прізвище, ім'я, по батькові, дату, місяць та рік народження, відомості про громадянство, сімейний стан та постійне місце проживання, що сторонами не заперечується, тобто особа відповідача є ідентифікованою. Відповідно, посилання позивача у обґрунтування позовної заяви на те, що метою затримання та поміщення відповідача до пункту тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні, є ідентифікація особи, безпідставні.
Крім того, відповідачем надано, в якості доказу копію свідоцтва про народження дитини ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , відповідно до якого вбачається, що батьком дитини є ОСОБА_1 , громадянин російської федерації. Також, відповідач пояснив, що має ще дитину ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , та оскільки він громадянин рф, його не змоги записати батьком, у зв'язку з військовим станом.
Згідно довідки про реєстрацію місця проживання особи ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , громадян рф зареєстрован за адресою: АДРЕСА_3 .
В судовому засіданні представником позивача надано довідку №1201.3.1/20073-25 від 19.06.2025 року Головного управління ДМС у Дніпропетровській області відповідно до якої зазначено, що громадянин російської федерації ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , був документований ГУ ДМС у Дніпропетровській області посвідкою на тимчасове проживання НОМЕР_2 , терміном дії з 20.08.2014 року до 14 серпня 2015 року, підстава - возз'єднання сім'ї з громадянкою України у зв'язку із шлюбом. Станом на 19.06.2025 року посвідка НОМЕР_2 має статус «знищена» відповідно до вимог чинного законодавства. В подальшому вищевказаний іноземець із заявою про оформлення посвідки на тимчасове проживання, її обміну, до ГУ ДМС у Дніпропетровській області та його територіальних підрозділів не звертався та заява-анкета про оформлення посвідки на тимчасове проживання її обміну не формувалася.
Суд критично ставиться до змісту довідки, оскільки її зміст не узгоджується з іншими доказами у справі, зокрема, з матеріалами позовної заяви та додатками до неї. Так, інформація, наведена в довідці, суперечить наданим позивачем доказам.
Приписами статей 9, 29 Загальної декларації прав людини 1948 року, статті 9 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 року та статті 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визначено, що ніхто не може зазнавати безпідставного арешту, затримання або вигнання, а при здійсненні своїх прав і свобод кожна людина може зазнавати лише таких обмежень, які встановлені законом виключно для забезпечення належного визнання та поваги прав і свобод інших людей, а також забезпечення справедливих вимог моралі, суспільного порядку і загального добробуту.
У пункті 103 рішення Європейського суду з прав людини від 17 квітня 2014 року у справі «Анатолій Руденко проти України» (№ 50264/08) указано, що тримання особи під вартою є таким серйозним заходом, що він є виправданим лише тоді, коли інші, менш суворі заходи, було розглянуто і визнано недостатніми для гарантування інтересів особи або суспільства, що можуть вимагати того тримання відповідної особи під вартою. Це означає, що відповідність позбавлення волі національному законодавству є недостатньою умовою; воно також має бути необхідним за конкретних обставин (див. для застосування цих принципів у контексті підпункту «e» пункту 1 статті 5 Конвенції рішення у справах «Вітольд Літва проти Польщі» (заява №26629/95) і «Станєв проти Болгарії» [ВП] (заява № 36760/06).
Також Європейський суд з прав людини у рішенні від 21 листопада 2019 року у справі «Іліас та Ахмед проти Угорщини» (Ilias and Ahmed v. Hungary) (заява № 47287/15) указав на те, що, проголошуючи право на свободу, перший пункт статті 5 Конвенції стосується фізичної свободи особи, і його мета полягає в гарантуванні того, що нікого не може бути свавільно позбавлено такої свободи. Для встановлення того, чи був хтось «позбавлений свободи» у розумінні статті 5 Конвенції, відправним пунктом повинна бути конкретна ситуація та має враховуватися ціла низка критеріїв, таких як вид, тривалість, наслідки і спосіб застосування відповідного заходу. Різниця між позбавленням та обмеженням свободи є питанням ступеня або інтенсивності, а не природи або сутності (пункт 212).
Суд наголошує, що відповідно до пункту 1 статті 5 Конвенції йдеться про фізичну свободу особи, і мета цих приписів полягає в недопущенні свавільного позбавлення такої свободи. Перелік винятків стосовно права на свободу, яке гарантує пункт 1 статті 5, є вичерпним, і лише вузьке тлумачення цих винятків відповідатиме меті цих приписів.
Відповідні правові висновки викладено у постанові Верховного Суду від 25 квітня 2024 року у справі № 461/2622/23, правовідносини у якій є подібними до спірних.
Конституційний Суд України зазначав, що встановлення обмежень прав і свобод людини і громадянина є допустимим виключно за умови, що таке обмеження є домірним (пропорційним) та суспільно необхідним (друге речення абзацу шостого підпункту 3.3 пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 19 жовтня 2009 року № 26-рп/2009); обмеження щодо реалізації конституційних прав і свобод не можуть бути свавільними та несправедливими, вони мають встановлюватися виключно Конституцією і законами України, переслідувати легітимну мету, бути обумовленими суспільною необхідністю досягнення цієї мети, пропорційними та обґрунтованими, у разі обмеження конституційного права або свободи законодавець зобов'язаний запровадити таке правове регулювання, яке дасть можливість оптимально досягти легітимної мети з мінімальним втручанням у реалізацію цього права або свободи і не порушувати сутнісний зміст такого права (абзац третій підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 01 червня 2016 року № 2-рп/2016).
Беручи до уваги вказані позиції Європейського суду з прав людини та Конституційного Суду України щодо обмеження свободи людини, Верховний Суд зазначає що під час розгляду справи про поміщення особи до пункту тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні, суди повинні враховувати принцип пропорційності, зокрема, при оцінці обґрунтованості обмежень свобод, що застосовуються до іноземців при поміщенні до такого закладу, щоб не порушити при цьому сутність такого права, тобто фактичного обмеження фізичної свободи особи.
Таким чином з метою забезпечення балансу між необхідністю та метою обмеження фізичної свободи особи, суд має оцінити вид, тривалість, наслідки і спосіб застосування такого заходу як поміщення до ПТПІ, у порівнянні з іншими варіантами, такими як взяття на поруки підприємством, установою чи організацією, зобов'язання внести заставу, що передбачено частиною першою статті 289 КАС України.
У контексті цієї справи, враховуючи характеристику особи іноземця, встановлені обставини щодо законності підстав його в'їзду на територію України, мети та легалізації перебування на території України, застереження органів державної міграційної служби тільки щодо виїзду, не свідчить про ухиляння відповідача від контакту з компетентними органами та виконання обов'язку у розумінні статті 26 Закону № 3773-VI, відсутні підстави для задоволення позовних вимог.
З огляду на те, що позивачем не зазначено дій або заходів, що вживалися ним для забезпечення виконання рішення про примусове видворення, не зазначено умов, за яких неможливо на теперішній час забезпечити примусове видворення відповідача. Не надано доказів звернення до виконавчої служби, тощо.
Суд вважає поданий позов щодо негайного виконання рішення про затримання та поміщення до пункту тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні, необґрунтованим та недоведеним належними, допустимими та переконливими доказами.
Дослідивши матеріали справи, суд не вбачає у діях відповідача ознак відсутності співпраці під час процедури його ідентифікації в якості підстави, яка обумовлювала б потребу його поміщення до пункту тимчасового перебування іноземців з метою отримання вказаних даних.
Також відносно іншої підстави поміщення відповідача до вказаної установи з метою ідентифікації його особи, передбаченої ч. 13 ст. 289 КАС України, а саме неодержання інформації з країни громадянської належності іноземця або країни походження особи без громадянства чи документів, необхідних для ідентифікації особи, то враховуючи дійсний стан відносин з РФ суд, по-перше, також не вбачає, яким саме чином примусове тримання відповідача у зазначеній установі здатне сприяти отриманню зазначеної інформації, а по-друге, позивачем не зазначено з цього приводу жодних даних з приводу наявності або відсутності такої інформації відносно відповідача.
Отже враховуючи зазначені обставини, наявність стійких соціальних зв'язків відповідача, його попередню правомірну поведінку, а також факт визнання позивачем особи відповідача у процесі притягнення його до адміністративної відповідальності, що не викликають сумнівів у його особі, у зв'язку із чим суд дійшов висновку про безпідставність позовних вимог про затримання та поміщення відповідача до пункту тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні, з метою ідентифікації особи відповідача.
Відповідно до статей 9, 29 Загальної декларації прав людини (1948 року) та ст. 9 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права (1966 року) ніхто не може зазнавати безпідставного арешту, затримання або вигнання, а при здійсненні своїх прав і свобод кожна людина може зазнавати лише таких обмежень, які встановлені законом виключно з метою забезпечення належного визнання та поваги прав і свобод інших людей, а також забезпечення справедливих вимог моралі, суспільного порядку і загального добробуту.
У статті 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод закріплено, що кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процедури, встановленої законом: a) законне ув'язнення особи після засудження її компетентним судом; b) законний арешт або затримання особи за невиконання законного припису суду або для забезпечення виконання будь-якого обов'язку, встановленого законом; c) законний арешт або затримання особи, здійснене з метою допровадження її до компетентного судового органу за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення, або якщо обґрунтовано вважається необхідним запобігти вчиненню нею правопорушення чи її втечі після його вчинення; d) затримання неповнолітнього на підставі законного рішення з метою застосування наглядових заходів виховного характеру або законне затримання неповнолітнього з метою допровадження його до компетентного органу; e) законне затримання осіб для запобігання поширенню інфекційних захворювань, законне затримання психічнохворих, алкоголіків або наркоманів чи бродяг; f) законний арешт або затримання особи з метою запобігання її недозволеному в'їзду в країну чи особи, щодо якої провадиться процедура депортації або екстрадиції.
Затримання відповідача без належних та вичерпних на те підстав не відповідає статті 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, адже покладає на відповідача додаткові обов'язки, що мають наслідком обмеження свободи пересування, які відповідно до законодавства, мають забезпечуватись саме з боку держави - відповідним міграційним органом.
Суд вважає, що затримання відповідача та поміщення його до пункту тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні, є незаконним та не відповідатиме принципу пропорційності втручання в його право на свободу та особисту недоторканість.
При цьому, право на свободу та особисту недоторканність є одним з визначальних та фундаментальних конституційних прав людини.
Відповідно до ч. 1 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Позивачем перед судом не доведено на підставі належних та допустимих доказів існування обставин визначених у частині 1 ст. 289 КАС України, наявність яких є обов'язковою умовою для ухвалення судом рішення про затримання з метою ідентифікації та/або забезпечення примусового видворення за межі території України.
Суду не надано жодних доказів на підтвердження існування обґрунтованих підстав вважати, що відповідач, стосовно якого прийнято рішення про примусове видворення, ухилятиметься від виконання рішення про його примусове видворення, перешкоджатиме проведенню процедури видворення чи реадмісії відповідно до міжнародних договорів України про реадмісію.
Так само не надано доказів які б підтверджували ризик та можливість втечі відповідача.
Твердження позивача про ухилення відповідача від виконання рішення про примусове повернення до країни походження є недоведеними перед судом.
Усі наведені аргументи позивача ґрунтуються виключно на його припущеннях, однак доказування у суді не може ґрунтуватися на припущеннях і кожна зі сторін зобов'язана переконливо доводити свою позицію.
Відповідно до статті 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Цей обов'язок витікає із завдань адміністративного судочинства, змістом яких є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Суб'єкт владних повноважень під час виконання своїх функцій повинен дотримуватися конституційних гарантій прав іноземців (стаття 26 Конституції України).
Суд зазначає, що навіть в умовах воєнного стану для суб'єкта владних повноважень обов'язок застосування принципів статті 2 КАС України не скасовується, а навпаки набуває особливого значення, зокрема коли йдеться про застосування пропорційності обмежень в умовах гостроти становища в країні (військової агресії) щодо осіб, яких вони стосуються.
Враховуючи вищевикладене, суд прийшов до висновку, що у задоволенні позовної заяви Відділу №6 у м. Дніпрі Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області до ОСОБА_1 про затримання та поміщення до пункту тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні, з метою ідентифікації та забезпечення видворення за межі території України громадянина російської федерації слід відмовити.
На підставі ст.ст. 1, 4, 30 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» та керуючись ст.ст. 1, 2, 5, 7-9, 72, 77, 90, 96, 229, 242-246, 250, 289 КАС України, суд,-
У задоволенні позовної заяви Відділу №6 у м. Дніпрі Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області до ОСОБА_1 про затримання та поміщення до пункту тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні, з метою ідентифікації та забезпечення видворення за межі території України громадянина російської федерації - відмовити.
Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана до Третього апеляційного адміністративного суду протягом десяти днів з дня його проголошення.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Відповідно до п. 4 ч. 5 ст. 246 КАС України, суд вважає необхідним зазначити у резолютивній частині рішення наступні дані:
Відділ №6 у м. Дніпрі Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області, ідентифікаційний код в Єдиному державному реєстрі підприємств і організацій України 37806243, місцезнаходження: 49000, м. Дніпро, вул. В. Липинського, 7.
ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , реєстраційний номер облікової картки платника податків невідомий, місце проживання: АДРЕСА_4 .
Суддя В.В. Самсонова