ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 334-68-95, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
м. Київ
18.06.2025Справа № 910/2413/25
За позовомІзюмського комунального підприємства теплових мереж
доТовариства з обмеженою відповідальністю «Газопостачальна компанія «Нафтогаз Трейдинг»
провизнання недійсними пунктів договору та внесення змін до договору
Суддя Босий В.П.
секретар судового засідання Дупляченко Ю.О.
Представники сторін:
від позивача:не з'явився;
від відповідача:Твердохліб М.В.
Ізюмське комунальне підприємство теплових мереж (надалі - Комунальне підприємство) звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Газопостачальна компанія «Нафтогаз Трейдинг» (надалі - ТОВ «Газопостачальна компанія «Нафтогаз Трейдинг») про визнання недійсними пунктів договору та внесення змін до договору.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що між сторонами укладено договір постачання природного газу №7312-НГТ від 09.09.2021 на вкрай невигідних для позивача умовах, у зв'язку з чим Комунальне підприємство просить суд визнати недійсними п. 5.1 та 5.4 вказаного договору та внести зміни в цій частині.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 03.03.2025 судом прийнято позовну заяву до розгляду, відкрито провадження у даній справі за правилами загального позовного провадження та призначено підготовче судове засідання.
14.03.2025 до Господарського суду міста Києва від ТОВ «Газопостачальна компанія «Нафтогаз Трейдинг» надійшов відзив на позов, відповідно до якого відповідач заперечує проти позову та просить суд відмовити в задоволенні позовних вимог в повному обсязі стверджуючи, що обставини на які посилається позивач не є тяжкими, а умови спірного договору не становлять вкрай невигідного характеру для позивача.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 23.04.2025 закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті на 21.05.2025.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 22.05.2025 призначено справу до судового розгляду по суті на 18.06.2025.
Представник позивача в судове засідання не з'явився, 01.05.2025 звернувся до суду із заявою в якій просив проводити розгляд справи без участі його представника, позов підтримав та просив задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.
Представник відповідача в судове засідання з'явилась, надала пояснення по суті спору, проти позову заперечила та просила суд відмовити в задоволенні позовних вимог в повному обсязі.
В судовому засіданні 18.06.2025 судом проголошено вступну та резолютивну частини рішення.
Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення представника відповідача, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва, -
09.09.2021 між ТОВ «Газопостачальна компанія «Нафтогаз Трейдинг» (постачальник) та Комунальним підприємством (споживач) укладено договір постачання природного газу №7312-НГТ-32 (надалі - «Договір»), відповідно до п. 1.1 якого постачальник зобов'язується поставити споживачеві природний газ, а споживач зобов'язується прийняти його та оплатити на умовах договору.
Згідно із п. 1.2 Договору природний газ, що постачається за цим договором, використовується споживачем для власних потреб, або в якості сировини, а не для перепродажу.
Пунктом 5.1 Договору, в редакції Додаткової угоди №8 від 11.01.2022 до Договору, передбачено, що оплата за природний газ за розрахунковий період здійснюється споживачем виключно грошовими коштами в наступному порядку:
5.1.1 оплата вартості обсягу природного газу, що фактично був переданий постачальником у розрахунковому періоді відповідно до акту/актів приймання-передачі природного газу, окрім обсягу І (фіксованого), здійснюється споживачем в повному об'ємі (100% вартості) до 25 числа місяця, наступного за розрахунковим періодом, в якому було здійснено постачання газу;
5.1.2 оплата 70% вартості фактично переданого відповідно до акту приймання-передачі природного газу обсягу І (фіксованого) здійснюється споживачем до останнього числа місяця, наступного за розрахунковим періодом, в якому було здійснено постачання газу;
5.1.3 остаточний розрахунок за фактично переданий у розрахунковому періоді природний газ здійснюється до 15 числа (включно) місяця, наступного за місяцем, в якому споживач повинен був сплатити 70% вартості фактично переданого природного газу обсягу І (фіксованого);
5.1.4 у разі відсутності атку/актів приймання-передачі, фактична вартість переданого споживачу природного газу розраховується відповідно до умов п. 3.5.4 пункту 3.5 цього договору.
Відповідно до п. 5.4 Договору оплата за природний газ здійснюється споживачем шляхом перерахування коштів на поточний рахунок постачальника, зазначений в розділі 14 цього договору. Споживач зобов'язаний своєчасно та в повному обсязі розраховуватися за поставлений природний газ відповідно до п. 5.1 цього договору. Кошти, які надійшли від споживача, зараховуються як передоплата за умови відсутності заборгованості за попередні розрахункові періоди за цим договором.
Комунальне підприємство стверджує про те, що укладення Договору в частині п. 5.1 та 5.4 здійснено під впливом тяжкої обставини на вкрай невигідних для позивача умовах, що є підставою для визнання недійсним Договору в частині пункту 5.1 та пункту 5.4 на підставі ч. 1 ст. 233 Цивільного кодексу України, що стало підставою для звернення до суду із даною позовною заявою.
Згідно ч. 1 та ч. 4 ст. 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.
В силу положень ст. 626 Цивільного кодексу України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Частиною 1 статті 627 Цивільного кодексу України визначено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Відповідно до ст. 628 Цивільного кодексу України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Приписами ст. 629 Цивільного кодексу України визначено, що договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Згідно ч. 1 ст. 202 Цивільного кодексу України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Статтею 203 Цивільного кодексу України встановлено загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокрема:
- зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства;
- особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності;
- волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі;
- правочин має вчинятися у формі, встановленій законом;
- правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним;
- правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
За приписом статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього кодексу.
З урахуванням викладеного, недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб'єктного складу; дефекти волі - невідповідність волі та волевиявлення.
Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків.
Відповідно до статей 215 та 216 Цивільного кодексу України суди розглядають справи за позовами: про визнання оспорюваного правочину недійсним і застосування наслідків його недійсності, про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину.
Приймаючи до уваги положення Цивільного кодексу України та Господарського процесуального кодексу України, позивачем при зверненні до суду з вимогами про визнання договору недійсним повинно бути доведено наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними.
Крім того, виходячи зі змісту статей 15, 16 Цивільного кодексу України та Господарського процесуального кодексу України, застосування певного способу судового захисту вимагає доведеності належними доказами сукупності таких умов: наявності у позивача певного суб'єктивного права (інтересу); порушення (невизнання або оспорювання) такого права (інтересу) з боку відповідача; належності обраного способу судового захисту (адекватність наявному порушенню та придатність до застосування як передбаченого законодавством), і відсутність (недоведеність) будь-якої з означених умов унеможливлює задоволення позову.
Відповідно до ст. 204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (ч. 1 ст. 638 Цивільного кодексу України).
Зміст господарського договору становлять умови договору, визначені угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобов'язань, які погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов'язкові умови договору відповідно до законодавства.
Отже, господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода.
Частинами 1, 3, 5 ст. 626 Цивільного кодексу України встановлено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Договір є двостороннім, якщо правами та обов'язками наділені обидві сторони договору. Договір є відплатним, якщо інше не встановлено договором, законом, або не випливає із суті договору.
За твердженням позивача, укладення Договору в частині п. 5.1 та 5.4 здійснено на вкрай невигідних для нього умовах під впливом тяжких обставин, що полягають у необхідності забезпечити проведення опалювального сезону та можливість закупівлі природного газу лише у відповідача, мараторію на підвищення тарифів на теплову енергію та комунальні послуги, невиконанні державою своїх гарантій щодо компенсації різниці в тарифах за рахунок відповідних субвенцій, що спричинило накопичення заборгованості теплопостачальними організаціями.
Згідно ч. 1 статті 233 Цивільного кодексу України правочин, який вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, може бути визнаний судом недійсним незалежно від того, хто був ініціатором такого правочину.
У вирішенні спорів про визнання правочинів недійсними на підставі ст. 233 Цивільного кодексу України господарські суди повинні мати на увазі, що відповідні вимоги можуть бути задоволені за умови доведеності позивачем факту наявності тяжких обставин і наявності їх безпосереднього зв'язку з волевиявленням другої сторони щодо вчинення правочину.
Ознаками правочину, що підпадає під дію ст. 233 Цивільного кодексу України, є вчинення особою правочину на вкрай невигідних для себе умовах (зокрема, реалізації за низьку оплату майна, що має значну цінність), під впливом тяжкої для неї обставини і добровільно, тобто за відсутності насильства, обману чи помилки.
Особа, яка оскаржує правочин, має довести, що за відсутності тяжкої обставини правочин не було б вчинено взагалі або вчинено не на таких умовах.
За змістом ст. 233 Цивільного кодексу України для визнання правочину недійсним необхідно встановити наявність двох обставин: тяжких обставин та вкрай невигідних умов вчинення правочину.
Тяжка обставина є оцінювальною категорією і має визначатися судом з урахуванням всіх обставин справи. Особа, яка оскаржує правочин, повинна довести, що за відсутності тяжких обставин вона взагалі або на зазначених умовах не уклала б такий правочин.
Правочин може бути визнаний судом недійсним на підставі статті 233 Цивільного кодексу України, якщо його вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, чим друга сторона правочину скористалася. Тяжкими обставинами можуть бути важка хвороба особи, членів її сім'ї чи родичів, смерть годувальника, загроза втратити житло чи загроза банкрутства та інші обставини, для усунення або зменшення яких необхідно укласти такий правочин.
Особа (фізична чи юридична) має вчиняти такий правочин добровільно, без наявності насильства, обману чи помилки.
Особа, яка оскаржує правочин, має довести, що за відсутності тяжкої обставини правочин не було б вчинено взагалі або вчинено не на таких умовах.
Правочини, що вчиняються особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, характеризуються тим, що особа їх вчиняє добровільно, усвідомлює свої дії, але змушена це зробити через тяжкі обставини. Тобто має бути причинно-наслідковий зв'язок між тяжкими обставинами та укладеним правочином (його укладання саме з метою усунення обставин).
Верховний Суд у постанові від 21.06.2022 у справі №925/1701/20 зробив наступні висновки.
Для визнання правочину недійсним з підстав, передбачених статтею 233 Цивільного кодексу України, позивачу у сукупності необхідно довести наявність таких підстав: 1) наявність у особи, що вчиняє правочин, тяжких обставин: хвороба, смерть годувальника, загроза втратити житло чи загроза банкрутства та інші обставини; 2) правочин повинен бути вчинений саме для усунення та/або зменшення тяжких обставин; 3) правочин повинен бути вчинений особою добровільно, без наявності насильства, обману чи помилки; 4) особа повинна усвідомлювати свої дії, але вимушена це зробити через тяжкі обставини.
Крім того, необхідним критерієм для визнання правочину недійсним з цих підстав є доведення у судовому засіданні нерозривного причинно-наслідкового зв'язку між тяжкими обставинами та вчиненням спірного правочину, який вчиняється виключно для усунення та/або зменшення тяжких обставин. Тобто внаслідок вчинення такого правочину особа отримує можливість усунути тяжку обставину, яка змусила її це зробити.
Тож, у даному випадку саме на позивача покладено обов'язок доведення наявності тяжких обставин під час вчинення спірного правочину та укладення такого правочину на вкрай невигідних умов.
Відповідно до ч. 1 ст. 2 Господарського процесуального кодексу України, завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.
Згідно ч. 3 ст. 2 Господарського процесуального кодексу України основними засадами (принципами) господарського судочинства є, зокрема верховенство права; рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом; змагальність сторін;
Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом (ч. 3 ст. 13 Господарського процесуального кодексу України).
Статтею 74 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог та заперечень.
Відповідно до ст. 76, 77 Господарського процесуального кодексу України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
Як вбачається зі змісту позовної заяви, позивач посилається на те, що Договір був укладений під впливом тяжких обставин - необхідність забезпечити проведення опалювального сезону та можливість закупівлі природного газу лише у відповідача, мараторій на підвищення тарифів на теплову енергію та комунальні послуги, невиконанні державою своїх гарантій щодо компенсації різниці в тарифах за рахунок відповідних субвенцій, що спричинило накопичення заборгованості теплопостачальними організаціями. Оскаржувана умова договору про здійснення розрахунку за отриманий природний газ є вкрай невигідною для Комунального підприємства.
В той же час, тяжкими обставинами вважаються хвороба особи, членів її сім'ї чи родичів, смерть годувальника, загроза втратити житло чи загроза банкрутства та інші обставини, для усунення або зменшення яких необхідно укласти такий правочин.
Тобто, важливим елементом є доведення позивачем причинно-наслідкового зв'язку між тяжкими обставинами та укладеним правочином (його укладання саме з метою усунення таких обставин).
Однак, у даному випадку позивачем у встановленому законом порядку не доведено суду для усунення та/або зменшення якої обставини позивачем вчинено спірний правочин з відповідачем, як і не доведено яку саме тяжку обставину внаслідок вчинення спірного правочину позивач отримав можливість усунути, яка змусила його укласти такий правочин.
Суд зазначає, що обставини на які посилається позивач у позовній заяві не є тяжкими обставинами в розумінні ст. 233 Цивільного кодексу України, для усунення або зменшення яких позивачу необхідно було укласти спірний правочин.
Постановою Кабінету Міністрів України від 6 березня 2022 року №222 затверджено Положення про покладення спеціальних обов'язків на суб'єктів ринку природного газу для забезпечення загальносуспільних інтересів у процесі функціонування ринку природного газу (далі - Положення).
У відповідності до п. 2 Положення, постачальники природного газу, зокрема із спеціальними обов'язками, не позбавлені права вільно обирати оптового продавця природного газу для потреб їх господарської діяльності.
При цьому Законом України «Про ринок природного газу» передбачена можливість споживачів (оптових покупців) вільно обирати та змінювати постачальника (оптового продавця) на умовах, передбачених цим Законом та іншими актами законодавства.
Отже, Комунальне підприємство було вільне у виборі продавця природного газу.
При цьому доводи позивача про те, що останній зобов'язаний був купувати газ саме у відповідача, оскільки ціни на природний газ у нього були нижчими, очевидно не можуть підтверджувати невигідність умов укладеного сторонами договору та наявність тяжких обставин у спірних правовідносинах, оскільки їх суть навпаки зводиться до того, що позивач врегулював свої відносини щодо отримання природного газу за найвигіднішими на ринку на той час умовами.
Крім того, доводи позивача про те, що отримання газу від інших постачальників могло бути здійснене лише за вищою ціною, що є недопустимим, не спростовують наведених висновків, оскільки суть зазначених доводів стосується комерційної вигоди від здійснюваної позивачем господарської діяльності, а не тяжких обставин за яких мало місце погодження спірних умов.
Суд вважає безпідставними посилання скаржника на правові позиції, викладені у постановах Верховного Суду від 11.11.2021 у справі №925/1367/19, від 25.01.2022 у справі №925/555/20, від 01.06.2022 у справі №925/552/20, від 21.06.2022 у справі №925/1701/20, оскільки правозастосування норми статті 233 Цивільного кодексу України у вказаних справах здійснювалося не щодо умов договору поставки природного газу в частині визначення порядку розрахунку, а щодо договорів, які постачальник спонукав укласти споживачів для можливості укладення договору постачання природного газу (договори про переведення боргу, договори гарантії). У вказаних справах оспорювані договори укладалися саме як правова підстава для подальшої можливості споживачу укласти договір постачання природного газу, тоді як у даній справі такі обставини не доводились позивачем, натомість останній послідовно стверджує про наявність його волевиявлення на укладення договору з ТОВ «ГК «Нафтогаз Трейдинг» з огляду на найвигідніші умови щодо ціни на природний газ у останнього на ринку.
Аналогічні висновки викладено у постанові Верховного Суду від 19.02.2025 у справі №910/6198/24.
Окрім того, матеріали справи не містять доказів того, що Комунальне підприємство при підписанні Договору та в подальшому висловлювало заперечення проти умов Договору, включаючи умову щодо здійснення остаточних розрахунків.
Згідно ч. 2 ст. 233 Цивільного кодексу України при визнанні правочину недійсним застосовуються наслідки, встановлені статтею 216 цього Кодексу. Сторона, яка скористалася тяжкою обставиною, зобов'язана відшкодувати другій стороні збитки і моральну шкоду, що завдані їй у зв'язку з вчиненням цього правочину.
Проте, у суду відсутні підстави вважати що саме через укладення Договору з ТОВ «ГК «Нафтогаз Трейдинг» позивач зазнає збитків, а відтак відсутній причинно-наслідковий зв'язок між збитками та укладеним договором.
Більш того, укладаючи додаткову угоду №8 від 11.01.2022 до Договору, в якій сторони, погодили новий порядок розрахунків за фактично переданий газ, позивач повторно підтвердив своє вільне волевиявлення щодо погодження спірних пунктів Договору, що підтверджує відсутність обставин про його вчинення під впливом тяжкої обставини, на що наголошує позивач.
За таких обставин, суд відзначає, що позивачем не доведено наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання спірного договору недійсним, а саме те, що спірний (в частині) договір був укладений під впливом тяжких обставин та на вкрай невигідних умовах для позивача, у зв'язку з якими він зазнає збитків.
Відтак, оскільки позивачем не було доведено належними та допустимими доказами, що правочин укладено від впливом тяжкої обставини та на вкрай невигідних умовах, суд дійшов висновку про відсутність підстав для визнання недійсним Договору в частині пунктів 5.1 та 5.4 на підставі ч. 1 ст. 233 Цивільного кодексу України.
Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (ч. 1 ст. Господарського процесуального кодексу України).
Разом з тим, суд відзначає, що у викладі підстав для прийняття рішення суду необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.
Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 28.05.2020 у справі № 909/636/16.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006 у справі «Проніна проти України», в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.
У рішенні Європейського суду з прав людини «Серявін та інші проти України» вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункті 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 09.12.1994, серія A, № 303-A, п. 29). Аналогічна правова позиція викладена у постанові від 13.03.2018 Верховного Суду по справі №910/13407/17.
З огляду на вищевикладене та встановлені фактичні обставини справи, суд надав вичерпну відповідь на всі питання, що входять до предмета доказування у даній справі та виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.
При цьому, суд зазначає, що іншим доводам оцінка судом не надається, адже, вони не спростовують встановлених судом обставин, та не впливають на результат прийнятого рішення.
За таких обставин, суд дійшов висновку про відмову в задоволенні позовних вимог в повному обсязі.
На підставі ст. 129 Господарського процесуального кодексу України витрати зі сплати судового збору покладаються на позивача.
Керуючись статтями 129, 233, 237-240 Господарського процесуального кодексу України, суд -
1. У задоволенні позову Ізюмського комунального підприємства теплових мереж відмовити повністю.
2. Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
3. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повне рішення складено: 23.06.2025.
Суддя В.П. Босий