вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116 (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua
"02" червня 2025 р. Справа№ 910/3470/24
Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого: Ходаківської І.П.
суддів: Владимиренко С.В.
Демидової А.М.
за участю секретаря судового засідання: Зозулі Н.М.
за участю представників:
від позивача: не з'явились
від відповідача: не з'явились
від прокуратури: Томчук М. О.
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу
Товариства з обмеженою відповідальністю "МГК Рейл"
на рішення господарського суду міста Києва від 11.09.2024 (повний текст рішення підписано 01.11.2024)
у справі № 910/3470/24 (суддя Сташків Р.Б.)
за позовом Заступника Генерального прокурора в інтересах держави в особі Міністерства оборони України
до Товариства з обмеженою відповідальністю "МГК Рейл"
про визнання правочину недійсним у частині та стягнення 79 493 729,78 грн
Короткий зміст позовних вимог.
В березні 2024 року Заступник Генерального прокурора звернувся до господарського суду міста Києва в інтересах держави в особі Міністерства оборони України з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "МГК РЕЙЛ" про:
- визнання недійсними п.п. 1.1 та 3.1 договору про постачання для державних потреб нафти і дистилятів (09130000-9) (авіаційний гас) для техніки спеціального призначення від 16.03.2023 № 286/1/23/10, укладеного між Міністерством оборони України та товариством з обмеженою відповідальністю "МГК Рейл" у частині включення до договірної ціни податку на додану вартість;
- стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю "МГК Рейл" на користь Міністерства оборони України загалом 79 493 729,78 грн, із яких: безпідставно сплачені кошти в сумі 77156373,68 грн, інфляційні втрати за період з червня 2023 року по січень 2024 року в сумі 1167121,10 грн і 3 % річних за період з 29.05.2023 по 07.03.2024 у сумі 1170235 гривень.
Позовні вимоги обґрунтовано тим, що приписами пп. "г" пп. 195.1.2 п. 195.1 ст. 195 Податкового кодексу України та положеннями постанови Кабінету Міністрів України від 02.03.2022 № 178 "Деякі питання обкладення податком на додану вартість за нульовою ставкою у період воєнного стану" визначено, що операції з постачання товарів для заправки (дозаправки) або забезпечення транспорту Державної прикордонної служби обкладаються податком на додану вартість за нульовою ставкою.
Проте, Міноборони та Товариства з обмеженою відповідальністю "МГК РЕЙЛ" під час укладення договору про постачання для державних потреб нафти і дистилятів (09130000-9) (авіаційний гас) для техніки спеціального призначення від 16.03.2023 №286/1/23/10 та додаткових угод до нього не було враховано зазначених вимог закону, що мало наслідком безпідставне отримання відповідачем коштів у сумі 77156373,68 грн, які були перераховані Міноборони відповідачу як ПДВ.
Короткий зміст рішення місцевого господарського суду та мотиви його прийняття.
Рішенням господарського суду міста Києва від 11.09.2024 у справі №910/3470/24 позов задоволено та визнано недійсними п.п. 1.1 та 3.1 договору про постачання для державних потреб нафти і дистилятів (09130000-9) (авіаційний гас) для техніки спеціального призначення від 16.03.2023 №286/1/23/10, укладеного між Міністерством оборони України та Товариством з обмеженою відповідальністю "МГК Рейл" у частині включення до договірної ціни податку на додану вартість. Стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю "МГК Рейл" на користь Міністерства оборони України 77156373 грн 68 коп. безпідставно отриманих коштів, 1167121 грн 10 коп. інфляційних втрат та 1170235 грн 3% річних. Стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю "МГК Рейл" на користь Офісу Генерального прокурора 1062828 грн судового збору.
Рішення суду мотивовано тим, що постанова Кабінету Міністрів України від 02.03.2022 №178 є обов'язковим для виконання нормативно-правовим актом, а, отже, є складовою частиною національного законодавства. Спірний договір в оскаржуваній частині укладений з порушенням вимог чинного законодавства, що свідчить про наявність правових підстав для визнання недійсними пунктів договору зазначених прокурором у прохальній частині позову.
Короткий зміст апеляційної скарги та її доводів. Позиції інших учасників справи.
Не погоджуючись з рішенням господарського суду міста Києва від 11.09.2024 у справі № 910/3470/24, Товариство з обмеженою відповідальністю "МГК РЕЙЛ" звернулося до Північного апеляційного господарського суду із апеляційною скаргою, в якій просить зазначене рішення скасувати як таке, що ухвалене з порушенням норм матеріального права та процесуального права, зокрема, ст.ст. 205, 215, 625, 627, 628, 1212 ЦК України, ст. 180 ГК України, пп. Г пп. 195.1.2 п. 195.1 ст. 195 Податкового кодексу України, постанови Кабінету Міністрів України від 02.03.2022 № 178 "Деякі питання обкладення податком на додану вартість за нульовою ставкою у період воєнного стану", ухвалити нове рішення, яким в позові відмовити в повному обсязі.
Апеляційна скарга обґрунтовується такими доводами:
надаючи оцінку правовідносинам, які виникли між Міноборони та відповідачем, суд першої інстанції дійшов хибного висновку, що між цими сторонами укладений господарський договір, який передбачає рівність сторін під час його укладення, спрямованого на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків, а також щодо вільного вибору та на власний розсуд визначення умов договору, у тому числі щодо внесення змін до договору відповідно до норм статей 626-628 ЦК України;
договір укладено після введення воєнного стану в Україні (після 24.02.2022) та не на виконання мобілізаційних завдань. Ураховуючи це та преамбулу Постанови КМУ № 178, можна дійти висновку про те, що положення цієї постанови не слід застосовувати до правовідносин сторін за договором, предметом яких є постачання паливно-мастильних матеріалів, які укладено під час воєнного стану.
відповідач заперечував проти доводів прокурора про погодження сторонами договору умови про включення до договірної ціни податку на додану вартість, оскільки жодних погоджень або змін щодо змісту істотних умов договору у правовідносинах між сторонами цього договору не передбачалося. Відповідачу надавалась типова форма договору, яка не передбачала внесення будь-яких змін. Істотні умови державного контракту не можуть змінюватись після його підписання;
суд неправильно застосував норми статей 627, 628 ЦК України та статті 180 ГК України щодо наявності вільного вибору сторонами та на власний розсуд визначати істотні умови договору;
суд неправильно застосував норми пп. "г" пп. 195.1.2 ст. 195 ПК України, оскільки не встановив яка саме редакція постанови Кабінету Міністрів України № 178 діяла на момент укладення договору № 286/1/23/10 та його виконання та яку саме редакцію було застосовано судом;
матеріали справи не містять доказів, що кошти, у розмірі 77 156 373, 68 грн, сплачені Міністерством оборони України за ставкою 20 % на користь ТОВ "МГК РЕЙЛ" перераховано до Державного бюджету України, в порядку передбаченому чинним законодавство України, а також не надано доказів щодо встановлення податковим органом порушення норм.
Офіс Генерального прокурора подав до Північного апеляційного господарського суду відзив на апеляційну скаргу, в якому просить залишити її без задоволення, а судове рішення - без змін, посилаючись на те, що суд дійшов правомірного висновку, що постанова КМУ № 178 є обов'язковим для виконання актом та має застосовуватись разом із пп. г пп. 195.1.2 ст. 195 ПК України.
20.05.2025 відповідач подав через систему "Електронний суд" додаткові письмові пояснення, які за своїм змістом є доповненнями до апеляційної скарги.
Відповідно до ч. 1 ст. 266 ГПК України особа, яка подала апеляційну скаргу, має право доповнити чи змінити її протягом строку на апеляційне оскарження.
Згідно з ч. 4 ст. 13 цього Кодексу кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Відповідно до положень ч. 1 ст. 118 вказаного Кодексу право на вчинення процесуальних дій втрачається із закінченням встановленого законом або призначеного судом строку.
Відповідно до ч. 5 ст. 161 ГПК України суд може дозволити учаснику справи подати додаткові пояснення щодо окремого питання, яке виникло при розгляді справи, якщо визнає це необхідним.
Виходячи з наведених норм процесуального закону, колегія суддів дійшла висновку про залишення без розгляду наведених додаткових письмових пояснень, оскільки вони були подані поза межами строку на апеляційне оскарження, без клопотання про його поновлення. Відповідач також не просив дозволу подати додаткові письмові пояснення, а суд поза межами процесуального строку не визнавав їх подання необхідним.
У зв?язку з наведеним, письмові заперечення Офісу Генерального прокурора на додаткові письмові пояснення відповідача також залишаються без розгляду.
Дії суду апеляційної інстанції щодо розгляду апеляційної скарги по суті.
Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 03.02.2025 (колегія суддів: головуюча Ходаківська І.М., судді Владимиренко С.І., Демидова А.М.) відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "МГК Рейл" на рішення господарського суду міста Києва від 11.09.2024 у справі № 910/3470/24 та призначено її до розгляду у судовому засіданні на 12.03.2025.
Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 12.03.2025 продовжено строк розгляду апеляційної скарги ТОВ "МГК Рейл" на рішення господарського суду міста Києва від 11.09.2024 у справі № 910/3470/24; розгляд апеляційної скарги у справі № 910/3470/24 відкладено на 16.04.2025.
Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 16.04.2025 розгляд апеляційної скарги відкладено на 21.05.2025.
Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 21.05.2025 розгляд апеляційної скарги відкладено на 02.06.2025.
Присутній у судовому засіданні 02.06.2025 представник прокуратури просив відмовити в задоволенні апеляційної скарги.
Позивач та відповідач явку своїх представників у судове засідання 02.06.2025 не забезпечили. Про дату, час і місце розгляду справи повідомлені належним чином.
Відповідно до ч. 12 ст. 270 ГПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Обставини справи, встановлені судом першої та перевірені судом апеляційної інстанції, визначення відповідно до них правовідносин.
Як встановлено судом першої та перевірено судом апеляційної інстанції, відповідно до умов договору про постачання для державних потреб нафти і дистилятів (09130000-9) (авіаційний гас) для техніки спеціального призначення (за кошти Державного бюджету України) від 16.03.2023 № 286/1/23/10, укладеного між Міністерством оборони України як замовником та Товариства з обмеженою відповідальністю "МГК РЕЙЛ" як постачальником, останнє взяло на себе зобов'язання поставити у 2023 році нафту та дистиляти (авіаційний гас) для потреб Міністерства оборони України згідно зі специфікацією, а замовник - забезпечити приймання товару та його оплату в асортименті, кількості, в строки і за цінами згідно зі специфікацією.
Згідно з п. 2.2 договору одержувачами товарів є військові частини згідно з рознарядкою замовника (додаток 12.3 до договору).
Указаним додатком 12.2 до договору визначено конкретні військові частини, що є отримувачами товару, їх місцезнаходження та обсяги постачання кожній.
Пунктом 3.1 договору встановлено, що його ціна складає: без ПДВ - 440999964 грн, крім того, ПДВ - 88199992,80 грн, а ціна договору, що підлягає сплаті, становить 529199956,80 грн.
Підпунктами 4.2.2 та 4.2.5 п. 4.2 договору встановлено, що постачальник зобов'язаний надати замовнику після постачання товарів комплект документів, зокрема: акти приймання-передачі військового майна (додаток 22 до Інструкції з обліку військового майна у Збройних Силах України, затвердженої наказом Міністерства оборони України від 17.08.2017 № 440) та повідомлення-підтвердження (додаток 12.4 до договору), оформлені одержувачами замовника, відповідно до Порядку розподілу та доведення до військ виділених асигнувань, здійснення централізованої оплати товарів, робіт і послуг у Міністерстві оборони України, затвердженого наказом Міністерства оборони України від 31.12.2016 № 757.
Таким чином, після постачання товарів за договором відповідач повинен надати позивачу акти приймання-передачі військового майна та повідомлення-підтвердження, складені отримувачами, якими є військові частини Збройних Сил України, встановлені рознарядкою (додатком 12.2 до договору).
Специфікацією, наведеною в п. 1.1 договору, погоджено найменування товару - паливо авіаційне для газотурбінних двигунів Джет А-1 (Jet А-1) (61-003-4718), строки постачання - до 30.04.2023 (включно), кількість товару - 10800 тонн.
Ціна за одиницю товару без ПДВ складає 40833,33 грн, вартість товару - 440999964 грн, крім того, ПДВ - 88199992,80 грн, загальна вартість товару - 529199956,80 гривень.
Додатковою угодою від 15.05.2023 № 1 до договору специфікацію, наведену в п. 1.1 договору, викладено новій редакції, визначивши, що 3490 тонн палива авіаційного, постачальник повинен поставити в строк до 30.04.2023 (включно), а 7310 тонн у строк до 30.09.2023 (включно).
Крім того, цією додатковою угодою сторони внесли зміни до рознарядки (додаток 12.2 до договору).
Додатковою угодою від 23.05.2023 № 2 до договору сторони внесли зміни до відомостей про місцезнаходження та банківські реквізити постачальника.
Додатковою угодою від 15.08.2023 № 3 викладено в новій редакції специфікацію, передбачену п. 1.1 договору, визначивши, що строк постачання 3801,307 тонни палива авіаційного для газотурбінних двигунів Джет А-1 (Jet А-1) (61-003-4718) до 30.04.2023, а 6998,693 тонни такого палива з 01.09.2023 до 30.09.2023 (включно).
Також цією додатковою угодою сторони внесли зміни до рознарядки (додаток 12.2 до договору).
На виконання своїх зобов'язань за договором відповідач здійснив постачання загалом 9447,72 тонни палива авіаційного для газотурбінних двигунів, що визнається обома сторонами.
Відповідно до пп. пп. 4.2.2, 4.2.5 договору відповідачем надано оформлені відповідними військовими частинами, які отримали товар акти приймання-передачі військового майна, а також повідомлення-підтвердження про отримання та оприбуткування матеріальних цінностей.
З метою виконання своїх зобов'язань з оплати поставленого товару за договором Міністерством оборони України перераховано на користь відповідача загалом 462938242,21 грн, у тому числі ПДВ - 77156373,68 грн, що підтверджується відповідними платіжними інструкціями.
Звертаючись з позовом у даній справі, прокурор послався на те, що Міністерством оборони України та Товариством з обмеженою відповідальністю "МГК РЕЙЛ" під час укладення договору про постачання для державних потреб нафти і дистилятів (09130000-9) (авіаційний гас) для техніки спеціального призначення від 16.03.2023 № 286/1/23/10 та додаткових не враховано вимоги закону, встановлені приписами пп. "г" пп. 195.1.2 п. 195.1 ст. 195 Податкового кодексу України та положеннями постанови Кабінету Міністрів України від 02.03.2022 № 178 "Деякі питання обкладення податком на додану вартість за нульовою ставкою у період воєнного стану" якими визначено, що операції з постачання товарів для заправки (дозаправки) або забезпечення транспорту Державної прикордонної служби обкладаються податком на додану вартість за нульовою ставкою.
В результаті укладення зазначеної угоди мало місце безпідставне отримання відповідачем коштів у сумі 77 156 373, 68 грн, які були перераховані Міноборони відповідачу як ПДВ.
Мотиви та джерела права, з яких виходить суд апеляційної інстанції при прийнятті постанови та оцінка аргументів учасників справи.
Частиною 2 статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до п. 3 частини 1 статті 1311 Конституції України прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.
В частині 1 ст. 23 Закону України "Про прокуратуру" визначено, що представництво прокурором інтересів громадянина або держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів громадянина або держави, у випадках та порядку, встановлених законом.
Згідно з частиною 3 ст. 23 Закону України "Про прокуратуру" прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною 4 цієї статті. Не допускається здійснення прокурором представництва в суді інтересів держави в особі державних компаній, а також у правовідносинах, пов'язаних із виборчим процесом, проведенням референдумів, діяльністю Верховної Ради України, Президента України, створенням та діяльністю засобів масової інформації, а також політичних партій, релігійних організацій, організацій, що здійснюють професійне самоврядування, та інших громадських об'єднань. Представництво в суді інтересів держави в особі Кабінету Міністрів України та Національного банку України може здійснюватися прокурором Генеральної прокуратури України або регіональної прокуратури виключно за письмовою вказівкою чи наказом Генерального прокурора або його першого заступника чи заступника відповідно до компетенції.
За положеннями ч. 4 статті 23 Закону України "Про прокуратуру" наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов'язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб'єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб'єктом владних повноважень.
Виключно з метою встановлення наявності підстав для представництва інтересів держави в суді у випадку, якщо захист законних інтересів держави не здійснює або неналежним чином здійснює суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, прокурор має право отримувати інформацію, яка на законних підставах належить цьому суб'єкту, витребовувати та отримувати від нього матеріали та їх копії.
Згідно із правовою позицією, викладеною у постанові колегії суддів об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 07.12.2018 року в справі № 924/1256/17 підставою для представництва прокурором інтересів держави в суді є належне обґрунтування, підтверджене достатніми доказами, зокрема (але не виключно): повідомленням прокурора на адресу відповідного компетентного органу про звернення до суду від його імені, відповідними запитами, а також копіями документів, отриманих від такого органу, що свідчать про наявність підстав для такого представництва.
Таким чином, прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній заяві самостійно визначає, у чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також зазначає компетентний орган.
Однією з підстав для представництва є бездіяльність компетентного органу, яку прокурор, звертаючись до суду з позовом, має обґрунтувати та довести.
В постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 року в справі №912/2385/18 викладено, зокрема, правовий висновок про те, що прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України "Про прокуратуру", і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження його бездіяльності. Якщо прокурору відомо причини такого незвернення, він обов'язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові, але якщо з відповіді компетентного органу на звернення прокурора такі причини з'ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим;
Європейський Суд з прав людини неодноразово звертав увагу на участь прокурора в суді на боці однієї зі сторін як обставину, що може впливати на дотримання принципу рівності сторін. Оскільки прокурор або посадова особа з аналогічними функціями, пропонуючи задовольнити або відхилити … скаргу, стає противником або союзником сторін у справі, його участь може викликати в однієї зі сторін відчуття нерівності (рішення у справі "Ф.В. проти Франції" (F.W. v. France) від 31.03.2005 року, заява 61517/00, пункт 27).
Як обґрунтовано встановлено судом, Офіс Генерального прокурора листом від 08.02.2024 № 11/3/1-51ВИХ-24 повідомив Міністерство оборони України про порушення інтересів держави внаслідок укладення між з ТОВ "МГК Рейл" договору, положення якого у частині включення до його договірної ціни ПДВ за ставкою, відмінною від нульової, суперечать пп. "г" пп. 195.1.2 п. 195.1 ст. 195 ПК України та п. 1 постанови Кабінету Міністрів України від 02.03.2022 № 178 "Деякі питання обкладення податком на додану вартість за нульовою ставкою у період воєнного стану", а також унаслідок безпідставної сплати на користь указаного товариства коштів як ПДВ за господарськими операціями, здійсненими за цим договором.
У відповідь листом від 13.02.2024 № 220/74/ВихЗПІ/18 Міноборони повідомило про правомірність, на його думку, включення ПДВ до договірної ціни договору, оскільки, як вважає замовник, операції з постачання товарів для заправки (дозаправки) або забезпечення транспорту Збройних Сил України обкладаються ПДВ за нульовою ставкою виключно з метою виконання мобілізаційних завдань.
За зверненнями Міноборони від 07.04.2023 № 266/2269, від 21.04.2023 № 286/2555 та від 24.04.2023 № 286/2597 Державна податкова служба України в індивідуальній податковій консультації від 07.06.2023 № 1372/ІПК/99-00-04-02-03-05 роз'яснила, що відповідно до пп. "г" пп. 195.1.2 п. 195.1 ст. 195 розд. V ПК України нульова ставка ПДВ до операцій з постачання товарів, які використовуються для заправки (дозаправки) або забезпечення транспорту визначеним категоріям отримувачів, що беруть участь у забезпеченні оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави, застосовується при дотриманні вимог, установлених постановою Кабінету Міністрів України від 02.03.2022 № 178 "Деякі питання обкладення податком на додану вартість за нульовою ставкою у період воєнного стану" (далі - постанова № 178).
У зв'язку із вказаним у прокурора виникло не тільки право, але й обов'язок відреагувати на їх порушення шляхом пред'явлення до суду цього позову.
Подібну правову позицію висловлено Верховним Судом у постановах від 04.04.2019 у справі № 924/349/18, від 16.04.2019 у справі № 910/3486/18 та від 26.05.2020 у справі № 912/2385/19.
Також, на виконання вимог, визначених абз. 3 ч. 4 ст. 23 Закону України "Про прокуратуру" Офісом Генерального прокурора попередньо, до пред'явлення позову, листом від 12.03.2024 № 11/3/1-83ВИХ-24 повідомлено позивача про прийняття рішення про представництво інтересів держави шляхом пред'явлення до суду цього позову.
За змістом частин 1 та 2 статті 5 ГПК України, здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного права чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Статтею 15 ЦК України закріплено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Способи захисту цивільного права чи інтересу - це визначені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, інтересів і вплив на правопорушника і такі способи мають бути доступними й ефективними.
Особа, права якої порушено, може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права. Переважно спосіб захисту порушеного права прямо визначається спеціальним законом і регламентує конкретні цивільні правовідносини.
Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Це право чи інтерес суд має захистити у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Вимога захисту цивільного права чи інтересу має забезпечити їх поновлення, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі отримання відповідного відшкодування.
Зазначені правові позиції неодноразово висловлювалися Верховним Судом та узагальнено містяться у постанові Великої Палати Верховного Суду від 31.08.2021 у справі № 903/1030/19.
Принцип диспозитивності, закріплений у статті 14 ГПК України, передбачає, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог, а учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.
Отже, з урахуванням вищевикладеного особа має право на власний розсуд обрати будь-який з можливих способів захисту, які передбачені законом або договором, за виключенням випадків, коли законом встановлено імперативний характер щодо застосування конкретного способу захисту.
Відповідно до статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 Цивільного кодексу України. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Статтею 203 ЦК України визначено загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, а саме: зміст правочину не може суперечити Цивільному кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Загальні підстави і наслідки недійсності правочинів (господарських договорів) встановлені статтями 215, 216 Цивільного кодексу України, статтями 207, 208 Господарського кодексу України. Правила, встановлені цими нормами, повинні застосовуватися господарськими судами в усіх випадках, коли правочин вчинений з порушенням загальних вимог частин першої-третьої, п'ятої статті 203 Цивільного кодексу України і не підпадає під дію інших норм, які встановлюють підстави та наслідки недійсності правочинів.
Таким чином, вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та, в разі задоволення позовних вимог, зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин (подібна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 06.02.2019 у справі № 910/1485/18).
Відповідно до п. 3.1 ст. 3 ПК України податкове законодавство України складається з Конституції України; цього Кодексу; Митного кодексу України та інших законів з питань митної справи у частині регулювання правовідносин, що виникають у зв'язку з оподаткуванням митом операцій з переміщення товарів через митний кордон України (далі - законами з питань митної справи); чинних міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України і якими регулюються питання оподаткування; нормативно-правових актів, прийнятих на підставі та на виконання цього Кодексу та законів з питань митної справи; рішень Верховної Ради Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування з питань місцевих податків та зборів, прийнятих за правилами, встановленими цим Кодексом.
Згідно з пп. 14.1.178 п. 14.1 ст. 14 ПК України ПДВ - непрямий податок, який нараховується та сплачується відповідно до норм розділу V цього Кодексу.
За змістом пп. а і б п. 185.1 ст. 185 ПК України об'єктом оподаткування ПДВ є операції платників податку з постачання товарів/послуг, місце постачання яких розташоване на митній території України, відповідно до ст. 186 Податкового кодексу України.
За своєю правовою сутністю ПДВ є часткою новоствореної вартості та сплачується покупцем (замовником послуг).
За положенням підпункту "г" підпункту 195.1.2 ст. 195 Розділу V ПК України за нульовою ставкою оподатковуються операції з постачання товарів для заправки (дозаправки) або забезпечення наземного військового транспорту чи іншого спеціального контингенту Збройних Сил України, що бере участь у миротворчих акціях за кордоном України, або в інших випадках, передбачених законодавством.
Як визначено в ч. ч. 1, 2 ст. 49 Закону України "Про Кабінет Міністрів України" №794-VII від 27.02.2014 Кабінет Міністрів України на основі та на виконання Конституції і законів України, актів Президента України, постанов Верховної Ради України, прийнятих відповідно до Конституції та законів України, видає обов'язкові для виконання акти - постанови і розпорядження. Акти Кабінету Міністрів України нормативного характеру видаються у формі постанов Кабінету Міністрів України.
Постановою Кабінету Міністрів України від 02.03.2022 №178 "Деякі питання обкладення податком на додану вартість за нульовою ставкою у період воєнного стану" ( в редакції, чинній на день укладення спірного договору) було встановлено, що до припинення чи скасування воєнного стану операції з постачання товарів для заправки (дозаправки) або забезпечення транспорту Збройних Сил, Національної гвардії, Служби безпеки, Служби зовнішньої розвідки, Державної прикордонної служби, Міністерства внутрішніх справ, Державної служби з надзвичайних ситуацій, Управління державної охорони, Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації, інших утворених відповідно до законів військових формувань, їх з'єднань, військових частин, підрозділів, установ або організацій, що утримуються за рахунок коштів державного бюджету, для потреб забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави обкладаються податком на додану вартість за нульовою ставкою.
Вказаною постановою визначено нульову ставку ПДВ для операцій з заправки (дозаправки) або забезпечення наземного військового транспорту чи іншого спеціального контингенту, вказана постанова прийнята відповідно до підпункту "г" підпункту 195.1.2 пункту 195.1 статті 195 ПК України.
Відповідно до абзацу п'ятого статті 1 Закону України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" особливий період - період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, сил оборони і сил безпеки, підприємств, установ і організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, що настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і час демобілізації після закінчення воєнних дій.
Мобілізаційний план - сукупність документів, які визначають зміст, обсяги, виконавців, порядок і строки здійснення заходів щодо мобілізаційного розгортання Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій, системи забезпечення життєдіяльності населення на функціонування в умовах особливого періоду (абз. 7 ст. 1 Закону України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію").
Мобілізаційні завдання (замовлення) - окремі вимоги мобілізаційного плану щодо номенклатури, обсягів виробництва необхідної продукції, утворення і підготовки до розгортання спеціальних формувань, а також затверджені в установленому порядку першочергові заходи мобілізаційної підготовки, які доводяться для виконання до центральних і місцевих органів виконавчої влади, інших державних органів, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування. До підприємств, установ і організацій, що залучаються до виконання мобілізаційних завдань (замовлень), мобілізаційні завдання (замовлення) доводяться на підставі затверджених основних показників мобілізаційного плану і договорів (контрактів), що укладаються в порядку, передбаченому законодавством (абз. 8 ст. 1 Закону України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію").
З наведеного слідує, що мобілізаційні завдання підлягають виконанню з моменту введення воєнного стану в Україні, який введено Указом Президента України від 24.02.2022 № 64/2022 (із змінами та доповненнями).
В свою чергу, функції, склад Збройних Сил України, правові засади їх організації, діяльності, дислокації, керівництва та управління ними визначає Закон України "Про збройні сили України".
Згідно ч. 1, 2 Закону України "Про збройні сили України" Збройні Сили України - це військове формування, на яке відповідно до Конституції України покладаються оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності. Збройні Сили України забезпечують стримування збройної агресії проти України та відсіч їй, охорону повітряного простору держави та підводного простору у межах територіального моря України у випадках, визначених законом, беруть участь у заходах, спрямованих на боротьбу з тероризмом.
Відповідно до положень ст. 3 Закону України "Про збройні сили України" в структурі Збройних Сил України містяться, зокрема, органи військового управління, з'єднання, військові частини, вищі військові навчальні заклади, військові навчальні підрозділи закладів вищої освіти, установи та організації, що не належать до видатків та окремих родів військ (сил) Збройних Сил України.
Фінансування Збройних Сил України здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України. Фінансування Сил спеціальних операцій Збройних Сил України здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України, які виділяються Міністерству оборони України окремим рядком на утримання Сил спеціальних операцій Збройних Сил України, а також інших джерел, передбачених законодавством (ч. 1 ст. 15 Закон України "Про збройні сили України").
З огляду на функції та обов'язки покладені на військові частини (військові частини були визначені одержувачами товарів за спірним договором), всі заходи останніх спрямовані виключно на захист, оборону та недоторканості територіальних кордонів України, що не потребує документального підтвердження, оскільки слідує з аналізу фактичних подій на території України та норм законодавства.
З наведеного вбачається, що закупівлі товарів для забезпечення транспорту військових частин в період військового стану, можливо лише безпосередньо для виконання потреб та функцій спрямованих на забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави, що прямо передбачено постановою № 178.
Отже, включення до ціни договору ПДВ, враховуючи, що замовником товару за договором виступає військова частина, суперечить положенням постанови № 178, яка прийнята відповідно до підпункту "г" підпункту 195.1.2 пункту 195.1 статті 195 ПК України, що є підставою для визнання недійсним пункту договору в цій частині.
Таким чином судом першої інстанції зроблено правильний висновок про необхідність врахування у даному випадку положень постанови № 178.
Верховним Судом неодноразово досліджувалося питання щодо застосування положень постанови №178, та підпункту "г" підпункту 195.1.2 пункту 195.1 статті 195 ПК України. Правові висновки щодо застосування вказаних положень, зокрема, викладено у постановах Верховного Суду У постановах від 14.11.2023 у справі №910/2416/23, від 23.05.2024 у справі №911/1870/23, від 28.05.2024 у справі №910/12151/23 та від 13.11.2024 у справі №911/23/24, в яких Верховний Суд, з урахуванням встановлених судами обставин справи, зробив висновок, що хоча ПДВ й включається до ціни товару, однак не є умовою про ціну в розумінні цивільного та господарського законодавства, оскільки не може встановлюватися (погоджуватися чи змінюватися) сторонами за домовленістю, тобто у договірному порядку. Постанова №178 не встановлює нових елементів ПДВ та не вносить зміни до вже існуючих, що визначені підпунктом "г" підпункту 195.1.2 пункту 195.1 статті 195 ПК України.
У постанові Верховного Суду від 22.01.2025 у справі № 908/2672/23 здійснено правовий аналіз постанови № 178, та зазначено про те, що її застосування не обмежується виключно суб'єктним складом правовідносин. Основним критерієм для застосування нульової ставки ПДВ є цільове призначення товарів, спрямованих на забезпечення оборонних потреб та захисту національної безпеки, а не виключно перелік суб'єктів, зазначених у постанові, за умови, що зазначене випливає безпосередньо з предмету закупівлі та тексту договору.
В контексті доводів скаржника слід зазначити, що Податковий кодекс України містить загальні засади податкового регулювання, зокрема, передбачає умови застосування нульової ставки ПДВ до певних операцій. Постанова № 178 деталізує механізм реалізації відповідних положень Кодексу, зокрема визначає порядок їх практичного застосування для забезпечення належного правозастосування та досягнення цілей податкового регулювання.
Таким чином, застосування положень постанови № 178 не суперечить положенням Податкового кодексу України, а навпаки, забезпечує їх ефективну імплементацію в частині особливостей застосування ПДВ у період воєнного стану, що узгоджується із принципом системності правового регулювання та свідчить про взаємозв'язок між нормами різного рівня нормативно-правових актів, які регламентують відповідні правовідносини. Схожа правова позиція міститься у постанові Верховного Суду від 10.04.2025 у cправі № 910/15473/23.
Положення постанови № 178, є чіткими та зрозумілими, питання щодо застосування вказаних положень були предметом дослідження у постановах Верховного Суду, суд першої інстанції, вирішуючи спір у справі, правильно застосував положення законодавства, яким врегульовано питання застосування нульової ставки ПДВ до поставки товару для потреб ЗСУ, з урахуванням актуальних правових висновків Верховного Суду.
Разом з тим, як вірно враховано судом, Конституційний Суд України у рішенні від 09.07.1998 №12рп/98 вказав, що термін "законодавство" треба розуміти так, що ним охоплюються закони України, чинні міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, а також постанови Верховної Ради України, укази Президента України, декрети і постанови Кабінету Міністрів України, прийняті в межах їх повноважень та відповідно до Конституції України і законів України.
З огляду на викладене, суд першої інстанції дійшов правомірного висновку, що спірний договір укладено між Міністерством оборони України та ТОВ "МГК РЕЙЛ" з порушенням наведених вище вимог чинного законодавства, що свідчить про наявність правових підстав для визнання недійсними пунктів договору зазначених прокурором у прохальній частині позову.
При цьому судом вірно враховано, що отримання відповідачем бюджетних коштів за відсутності правових підстав має наслідком порушення прав Міністерства оборони позивача, оскільки для забезпечення належної роботи військових частин, які підпорядковані необхідно виділяти додаткові кошти, що, відповідно, може вплинути на боєздатність військових підрозділів в цілому. Таким чином, спірні пункти правочинів порушують права Міноборони та структурним підрозділам, які йому підпорядковуються.
Частиною 1 статті 1212 ЦК передбачено, що особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.
Положення цієї глави застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події (ч. 2 ст. 1212 ЦК).
Положення цієї глави застосовуються також до вимог про: 1) повернення виконаного за недійсним правочином; 2) витребування майна власником із чужого незаконного володіння; 3) повернення виконаного однією із сторін у зобов'язанні; 4) відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (ч. 3 ст.1212 ЦК).
Зобов'язання з безпідставного набуття, збереження майна виникають за наявності трьох умов: а) набуття або збереження майна; б) набуття або збереження за рахунок іншої особи; в) відсутність правової підстави для набуття або збереження майна (відсутність положень закону, адміністративного акта, правочину або інших підстав, передбачених ст.11 ЦК).
Основна умова ч.1 ст.1212 ЦК звужує застосування інституту безпідставного збагачення у зобов'язальних (договірних) відносинах, бо отримане однією зі сторін у зобов'язанні підлягає поверненню іншій стороні на цій підставі тільки за наявності ознаки безпідставності такого виконання.
Набуття однією зі сторін зобов'язання майна за рахунок іншої сторони в порядку виконання договірного зобов'язання не вважається безпідставним.
Тобто в разі, коли поведінка набувача, потерпілого, інших осіб або подія утворюють правову підставу для набуття (збереження) майна, положення ст.1212 ЦК можна застосовувати тільки після того, як така правова підстава в установленому порядку скасована, визнана недійсною, змінена, припинена або була відсутня взагалі.
Аналіз статті 1212 ЦК дає підстави для висновку, що передбачений нею вид позадоговірних зобов'язань виникає за таких умов: 1) набуття особою майна або його збереження за рахунок іншої особи; 2) відсутність для цього правових підстав або якщо вони відпали (аналогічний висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23.05.2018 у справі №910/1238/17).
Відсутність правової підстави - це такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується на прямій вказівці закону або суперечить меті правовідношення i його юридичному змісту. Отже, відсутність правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином.
Згідно з п.3 ч.3 ст.1212 ЦК положення цієї глави застосовуються також до вимог про повернення виконаного однією із сторін у зобов'язанні. Однак необхідною умовою для цього є відсутність або відпадіння достатньої правової підстави (постанова Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2018 у справі №910/9072/17).
Враховуючи отримання відповідачем грошових коштів у вигляді ПДВ від позивача за відсутності підстав для оподаткування товару, місцевий господарський суд дійшов правомірного висновку, що грошові кошти безпідставно сплаченого ПДВ в сумі 77156373,68 грн отримані відповідачем без відповідної правової підстави, а відтак, вмотивованим є висновок суду про задоволення позову в цій частині.
Так само правомірним є стягнення з відповідача інфляційні втрати та 3 % річних, нарахованих на безпідставно отримані відповідачем кошти 28.05.2023 - 26.12.2023.
Відповідно до ч. 2 ст. 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
За змістом ст.ст. 625, 1212 ЦК України положення ст. 625 Цивільного кодексу України поширюють свою дію на всі види грошових зобов'язань, а тому в разі прострочення виконання зобов'язання, зокрема, щодо повернення безпідставно одержаних чи збережених грошей нараховуються 3 % річних від простроченої суми відповідно до ч. 2 ст. 625 Цивільного кодексу України. Аналогічна правова позиція викладена Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 10.04.2018 у справі №910/10156/17.
При цьому, у постанові від 07.02.2024 у справі № 910/3831/22 Велика Палата Верховного Суду, відступивши від висновків, викладених у постанові Касаційного цивільного суду від 02.02.2021 у справі № 330/2142/16-ц та постановах Касаційного господарського суду від 23.04.2019 у справі № 918/47/18, від 17.08.2021 у справі № 913/371/20 та від 27.03.2019 у справі № 905/1313/18, наголосила, що зобов'язання повернути безпідставно набуте майно виникає в особи безпосередньо з норми статті 1212 ЦК України на підставі факту набуття нею майна (коштів) без достатньої правової підстави або факту відпадіння підстави набуття цього майна (коштів) згодом. Виконати таке зобов'язання особа повинна відразу після того, як безпідставно отримала майно або як підстава такого отримання відпала. Це зобов'язання не виникає з рішення суду. Судове рішення в цьому випадку є механізмом примусового виконання відповідачем свого обов'язку з повернення безпідставно отриманих коштів, який він не виконує добровільно.
Велика Палата Верховного Суду також не погодилася з висновками, що зобов'язання з повернення безпідставно набутого майна має бути виконане особою протягом 7 днів з дня направлення/отримання нею вимоги про виконання такого зобов'язання відповідно до статті 530 ЦК України. Зазначила, що: стаття 1212 ЦК України регулює недоговірні відносини, коли особа набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно); з моменту безпідставного набуття такого майна або з моменту, коли підстава його набуття відпала, утримання особою такого майна є неправомірним; отже, зобов'язання з повернення потерпілому такого майна особа повинна виконати відразу після його безпідставного набуття або відпадіння підстави набуття цього майна.
За обставинами цієї справи обов'язок щодо поновлення порушеного права позивача шляхом повернення безпідставно отриманих коштів виник у товариства наступного дня після їх отримання, оскільки операції за договором відповідно до норм ПК України та Постанови КМУ № 178 оподатковуються за нульовою ставкою. Отже, скаржник з самого початку не мав правових підстав для отримання сум ПДВ, а тому, висновки, яких дійшов Верховний Суд у справах № 461/4066/21, № 296/3518/19, не суперечать висновкам, якими керувався суд першої інстанції у цій справі, ухвалюючи оскаржуване рішення, зважаючи на встановлені у ній фактичні обставини, предмет та підставу позову.
Європейський суд з прав людини у рішенні від 10.02.2010 у справі "Серявін та інші проти України" зауважив, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.
У справі "Трофимчук проти України" (№ 4241/03, §54, ЄСПЛ, 28 жовтня 2010 року) Європейський суд з прав людини також зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід.
Висновки суду апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги
Відповідно до статті 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
За результатами перегляду даної справи колегія суддів дійшла висновку про те, що місцевим господарським судом було повно, всебічно та об'єктивно з'ясовано обставини, які мають значення для справи, а також вірно застосовано норми матеріального і процесуального права, у зв'язку з чим правові підстави для зміни чи скасування оскаржуваного у даній справі судового рішення відсутні.
Судові витрати.
Відповідно до ст. 129 ГПК України витрати по сплаті судового збору за підсумками розгляду апеляційної скарги покладаються на скаржника.
Керуючись ст.ст. 129, 269, 275, 276, 281-284 ГПК України, Північний апеляційний господарський суд
Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "МГК Рейл" залишити без задоволення.
Рішення господарського суду міста Києва від 11.09.2024 у справі №910/3470/24 залишити без змін.
Судові витрати по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги покласти на скаржника.
Матеріали справи повернути до суду першої інстанції.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення і може бути оскаржена до Верховного Суду у порядку та строк, передбачений ст.ст. 287-289 ГПК України.
Повна постанова складена 23.06.2025.
Головуючий суддя І.П. Ходаківська
Судді С.В. Владимиренко
А.М. Демидова