09 червня 2025 року
м. Київ
справа № 639/1870/24
провадження № 51-2095ск25
Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:
головуючого ОСОБА_1 ,
суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
розглянув касаційну скаргу захисника ОСОБА_4 в інтересах засудженого
ОСОБА_5 на вирок Жовтневого районного суду м. Харкова від 08 травня
2024 року та ухвалу Харківського апеляційного суду від 08 квітня 2025 року
у кримінальному провадженні № 12024221210000230 щодо
ОСОБА_5 ,
ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянина України, уродженця та жителя АДРЕСА_1 , раніше судимого Жовтневим районним судом
м. Харкова за вироком від 13 березня 2024 року за ч. 1
ст. 309 Кримінального кодексу України (далі - КК) до покарання у виді обмеження волі на строк 2 роки, звільненого на підставі ст. 75 КК від відбування покарання з випробуванням із встановленням іспитового строку тривалістю 1 рік,
засудженого за вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1
ст. 263 КК.
Зміст оскаржених судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини
Вироком Жовтневого районного суду м. Харкова від 08 травня
2024 року ОСОБА_5 визнано винуватим та засуджено за ч. 1 ст. 263 КК
до покарання у виді позбавлення волі на строк 3 роки.
Відповідно до ст. 71 КК за сукупністю вироків до призначеного покарання за цим вироком частково приєднано невідбуту частину покарання за вироком Жовтневого районного суду м. Харкова від 13 березня 2024 року з його переведенням
за правилами, передбаченими ч. 1 ст. 72 КК, із розрахунку, що одному дню позбавлення волі відповідає два дні обмеження волі, та остаточно призначено ОСОБА_5 покарання у виді позбавлення волі на строк 3 роки 3 місяці.
Вирішено питання щодо долі речових доказів та процесуальних витрат
у кримінальному провадженні.
Згідно з вироком суду ОСОБА_5 визнано винуватим у тому, що він взимку
2024 року, більш точного часу в ході досудового розслідування не встановлено,
за невстановлених слідством обставин, перебуваючи біля залізничного вокзалу
на Привокзальній площі, 1 в м. Харкові, знайшов один корпус ручної гранати Ф-1, один запал типу УЗРГМ до нього, а також 30 патронів калібру 5,45х39 АК, тим самим незаконно придбав вказані боєприпаси, вибуховий пристрій та вибухову речовину, переніс до місця свого постійного проживання, а саме до будинку
АДРЕСА_1 , де корпус ручної гранати Ф-1 (без запалу) та підривач типу УЗРГМ поклав під подушкою на дивані в житловій кімнаті, а 30 патронів калібру 5,45х39 АК - на підвіконня житлової кімнати, тим самим почав зберігати,
без передбаченого законом дозволу та маючи злочинний умисел, спрямований
на подальше використання вказаних боєприпасів, вибухового пристрою типу УЗРГМ та вибухової речовини у корпусі ручної гранати у власних цілях до моменту вилучення співробітниками поліції 15 березня 2024 року під час проведення обшуку на підставі ухвали слідчого судді.
Харківський апеляційний суд ухвалою від 08 квітня 2025 року Жовтневого районного суду м. Харкова від 08 травня 2024 року щодо ОСОБА_5 залишив
без змін.
Вимоги касаційної скарги і узагальнені доводи особи, яка її подала
Захисник у касаційній скарзі, посилаючись на істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, невідповідність призначеного покарання тяжкості вчиненого кримінального правопорушення та його особі через суворість, просить змінити оскаржені судові рішення, звільнивши її підзахисного на підставі ст. 75 КК від відбування призначеного покарання з випробуванням із встановленням іспитового строку тривалістю 3 роки.
В обґрунтування зазначених вимог стверджує, що місцевим судом безпідставно призначено її підзахисному остаточне покарання відповідно до ст. 71 КК,
без визначення належним чином моменту закінчення вчиненого ОСОБА_5 кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 263 КК, а апеляційним судом помилково визначено вищевказаний момент з причини неналежного дослідження та оцінки дійсних обставин справи. Вважає інкримінований ОСОБА_5 злочин закінченим з моменту незаконного придбання боєприпасів, вибухового пристрою та вибухової речовини, а саме із зими 2024 року, з огляду на що дії, за які його засудженого за цим вироком, є вчиненими до постановлення вироку місцевого суду щодо нього від 13 березня 2025 року, а тому останній вказаний вирок, яким
ОСОБА_5 звільнено на підставі ст. 75 КК від відбування покарання
з випробуванням та який ухвалою апеляційного суду залишено без зміни, відповідно до правової позиції, викладеної у постанові об'єднаної палати від 15 лютого
2021 року у справі № 760/26543/17, слід виконувати самостійно, і положення ч. 4
ст. 70 КК під час призначення покарання не застосовуються. Крім того, вважає, що судами не було враховано під час призначення покарання тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, яке не є насильницьким та не направлено
на посягання на життя і здоров'я людини, її честь та гідність, недоторканність і безпеку, не є злочином проти основ національної безпеки, кваліфікуючі ознаки відсутні, як і завдані кримінальним правопорушенням суспільно-небезпечні наслідки та обтяжуючі покарання обставин, наявна обставина, що пом'якшує покарання, - щире каяття. Стверджує, що є усі підстави для застосування
до ОСОБА_5 у цьому кримінальному провадженні положень ст. 75 КК. При цьому вказує на наявність на утриманні її підзахисного 2 дітей, активне зайняття волонтерським рухом, наявність подяки військової частини за надану допомогу для забезпечення військових, а також те, що ОСОБА_5 працює, є особою з інвалідністю ІІІ групи, на обліку у нарколога та психіатра не перебуває, має постійне місце проживання.
Мотиви суду
Перевіривши доводи, викладені в касаційній скарзі, колегія суддів дійшла висновку,
що у відкритті касаційного провадження необхідно відмовити, виходячи з такого.
Відповідно до п. 2 ч. 2 ст. 428 КПК суд постановляє ухвалу про відмову у відкритті касаційного провадження, якщо з касаційної скарги, наданих до неї копій судових рішень та інших документів убачається, що підстав для задоволення скарги немає.
За частиною 2 ст. 433 КПК суд касаційної інстанції переглядає судові рішення
у межах касаційної скарги.
Висновки суду про доведеність винуватості ОСОБА_5 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 263 КК, і правильність кваліфікації його дій у касаційній скарзі захисника не оспорюються.
Доводи захисника щодо істотного порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність, невідповідності призначеного покарання тяжкості вчиненого кримінального правопорушення та його особі через суворість колегія суддів вважає необґрунтованими.
Положеннями ст. 50 КК визначено, що покарання має на меті не тільки кару,
а й виправлення засудженого. Особі, яка вчинила злочин, має бути призначене покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів.
Виходячи з указаної мети й принципів справедливості, співмірності та індивідуалізації, покарання повинно бути адекватним характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного.
Згідно зі ст. 65 КК особі, яка вчинила злочин, має бути призначено покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження вчинення нових злочинів. При цьому підлягають урахуванню ступінь тяжкості вчиненого злочину, особа винного й обставини, що пом'якшують і обтяжують покарання. Відповідно до принципів співмірності й індивідуалізації покарання за своїм видом та розміром повинно бути адекватним (відповідним) характеру вчинених дій.
За змістом ст. 414 КПК невідповідним ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого визнається таке покарання, яке хоч і
не виходить за межі, встановлені відповідною статтею (частиною статті) закону України про кримінальну відповідальність, але за своїм видом чи розміром є явно несправедливим через м'якість або через суворість.
Термін «явно несправедливе покарання» означає не будь-яку можливу відмінність в оцінці виду та розміру покарання з погляду суду апеляційної чи касаційної інстанції, а відмінність у такій оцінці принципового характеру. Це положення вказує на істотну диспропорцію, неадекватність між визначеним судом, хоча й у межах відповідної санкції статті, видом та розміром покарання та тим видом і розміром покарання, яке б мало бути призначене, враховуючи обставини, які підлягають доказуванню, зокрема ті, що повинні братися до уваги під час призначення покарання.
За правилами ст. 75 КК, у разі, якщо суд, крім випадків засудження
за корупційне кримінальне правопорушення, кримінальне правопорушення, пов'язане з корупцією, кримінальне правопорушення, передбачене статтями 403, 405, 407, 408, 429 цього Кодексу, вчинене в умовах воєнного стану чи в бойовій обстановці, порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту особами, які керували транспортними засобами у стані алкогольного, наркотичного чи іншого сп'яніння або перебували під впливом лікарських препаратів, що знижують увагу та швидкість реакції, катування, передбачене частиною третьою статті 127 цього Кодексу, при призначенні покарання у виді виправних робіт, службового обмеження для військовослужбовців, обмеження волі, а також позбавлення волі на строк не більше п'яти років, враховуючи тяжкість кримінального правопорушення, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання, він може прийняти рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням.
Загальні засади призначення покарання наділяють суд правом вибору форми реалізації кримінальної відповідальності. Ця функція за своєю правовою природою є дискреційною, оскільки потребує урахування та оцінки конкретних обставин справи, ступеня тяжкості вчиненого злочину, особи винного, обставин,
що впливають на покарання.
Дискреційні повноваження суду визнаються і Європейським судом з прав людини, який у своїх рішеннях (наприклад, у справі «Довженко проти України») зазначає лише про необхідність визначення законності, обсягу, способів і меж застосування свободи оцінювання представниками судових органів, виходячи з відповідності таких повноважень суду принципу верховенства права. Це забезпечується, зокрема, належним обґрунтуванням обраного рішення в процесуальному документі суду тощо.
У цьому кримінальному провадженні не встановлено обставин, які би давали підстави вважати, що покарання винній особі призначено з порушенням указаних норм права.
Як убачається із копій судових рішень, суд першої інстанції під час призначення
ОСОБА_5 покарання, дотримуючись наведених вимог закону України
про кримінальну відповідальність, врахував ступінь тяжкості вчиненого ним кримінального правопорушення, яке є умисним тяжким злочином, дані про особу винного, який раніше судимий, є пенсіонером, особою з інвалідністю ІІІ групи,
на обліку у нарколога та психіатра не перебуває, неодружений, має на утриманні
2 неповнолітніх дітей, місце реєстрації та постійне місце проживання, а також взяв до уваги відсутність обтяжуючих покарання обставин та наявність обставини, що пом'якшує покарання, якою визнав щире каяття.
З урахуванням викладеного, керуючись положеннями статей 50, 65 КК, а також беручи до увагипринципи законності, справедливості, індивідуалізації, достатності покарання для подальшого виправлення та попередження скоєння нових кримінальних правопорушень як самим обвинуваченим, так і іншими особами, суд вважав, що виправлення та перевиховання обвинуваченого неможливе без ізоляції від суспільства, а тому обрав йому покарання у вигляді позбавлення волі в межах санкції ч. 1 ст. 263 КК.
Відповідно до ч. 1 ст. 71 КК, якщо засуджений після постановлення вироку, але
до повного відбуття покарання вчинив нове кримінальне правопорушення, суд
до покарання, призначеного за новим вироком, повністю або частково приєднує невідбуту частину покарання за попереднім вироком.
Враховуючи, що ОСОБА_5 був засуджений 13 березня 2024 року Жовтневим районним судом м. Харкова за ч. 1 ст. 309 КК до покарання у виді обмеження волі на строк 2 роки та на підставі ст. 75 КК звільнений від відбування покарання
з випробуванням з іспитовим строком тривалістю 1 рік, а кримінальне правопорушення, що є предметом цього судового розгляду, вчинив після ухвалення зазначеного вироку та до відбуття відповідного покарання, суд призначив
ОСОБА_5 остаточне покарання на підставі ст. 71 КК - до призначеного за цим вироком покарання частково приєднав невідбуту частину покарання за попереднім вироком від 13 березня 2024 року.
Апеляційний суд, переглянувши вирок місцевого суду щодо ОСОБА_5
за апеляційною скаргою захисника ОСОБА_4 , доводи якої аналогічні доводам
у її касаційній скарзі, ствердив про правильність прийнятого рішення та обґрунтовано залишив вказаний вирок без змін, зазначивши в ухвалі підстави ухваленого такого судового рішення.
При цьому колегія суддів апеляційного суду наголосила, що ОСОБА_5 визнано винуватим у вчиненні не лише у придбанні взимку 2024 року (більш точного часу
в ході досудового розслідування не встановлено) одного корпусу ручної гранати
Ф-1, одного запалу типу УЗРГМ до нього та також 30 патронів калібру 5,45х39 АК,
а й у їх зберіганні без передбаченого законом дозволу до 15 березня 2024 року, коли вони були вилучені під час проведення обшуку.
Зберігання бойових припасів, зброї, вибухових пристроїв та вибухової речовини
є триваючими кримінальними правопорушеннями, які можна визначити як одиничні злочини, що, розпочавшись дією чи бездіяльністю особи, далі вчиняються безперервно протягом досить тривалого часу; зазначені триваючі кримінальні правопорушення закінчуються в момент вилучення забороненого предмета - бойових припасів, зброї; тільки після цього починає спливати строк давності притягнення особи до кримінальної відповідальності, можливість застосування амністії, а також вирішення інших питань, пов'язаних із застосуванням закону України про кримінальну відповідальність.
Таким чином, ОСОБА_5 , як вірно ствердила колегія суддів, вчинив триваючий злочин, який вважається закінченим саме 15 березня 2024 року, коли в цей день
під час проведення обшуку за адресою проживання обвинуваченого
у встановленому законом порядку працівниками поліції було виявлено та вилучено у нього бойові припаси, вибуховий пристрій та вибухову речовину. Отже злочин,
за який ОСОБА_5 засуджено у цьому кримінальному провадженні, було вчинено після постановлення попереднього вироку 13 березня 2024 року, але до повного відбуття покарання, а тому судом першої інстанції під час призначення ОСОБА_5 покарання правильно застосовані вимоги та правова формула, передбачена ч. 1
ст. 71 КК, що також відповідає принципу індивідуалізації та невідворотності покарання за кожен злочин. Як убачається з ухвали, суд апеляційної інстанції зазначив, що така позиція узгоджується з правовим висновком, який міститься
у постанові Верховного Суду від 20 грудня 2022 року у справі № 526/1542/20.
Крім того, як вказав суд, ст. 78 КК передбачено, що у разі вчинення засудженим протягом іспитового строку нового кримінального правопорушення суд призначає йому покарання за правилами, передбаченими в статей 71, 72 цього Кодексу. Визначення законодавцем більш суворих правил призначення остаточного покарання за сукупністю вироків обумовлено саме фактом вчинення нового злочину (нових злочинів) після постановлення попереднього вироку, тобто після того, як цю особу вже було засуджено за інший злочин (інші злочини), але вона
не зробила висновків зі своєї попередньої протиправної поведінки та факту її засудження, а навпаки продовжила злочинну діяльність, що вказує на підвищену суспільну небезпеку цієї особи та недосягнення виховної мети покарання, призначеного за попереднім вироком.
За таких обставин, апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про те,
що правові підстави для застосування до ОСОБА_5 положень ст. 75 КК відсутні та застосування цього правового інституту є неможливим.
Крім того, відповідно до ч. 4 ст. 71 КК остаточне покарання за сукупністю вироків, крім випадків, коли воно визначається шляхом поглинення одного покарання іншим, призначеним у максимальному розмірі, має бути більшим від покарання, призначеного за нове кримінальне правопорушення, а також від невідбутої частини покарання за попереднім вироком.
Отже, як слушно зазначила колегія суддів, призначене ОСОБА_5 покарання (його вид та строк) є таким, що цілком відповідає загальним засадам призначення покарання та його меті, є необхідним та достатнім для його виправлення та попередження вчинення нових злочинів, відповідає вимогам статей 50, 65 КК, є пропорційним і співмірним ступеню тяжкості вчиненого та його наслідкам.
З наведеними висновками погоджується і колегія суддів касаційного суду.
Постановлені у кримінальному провадженні судові рішення є належно вмотивованими та обґрунтованими, їх зміст відповідає вимогам статей 370, 374,
419 КПК, у них наведено мотиви, з яких виходили суди, та положення закону, якими вони керувалися під час їх постановлення.
Таким чином, Суд не вбачає підстав для зміни оскаржених судових рішень внаслідок істотного порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність та невідповідності призначеного покарання ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого через суворість.
Закон України про кримінальну відповідальність, а саме положення ст. 71 КК,
під час призначення покарання застосовано правильно. В касаційній скарзі захисника не наведено переконливих доводів на обґрунтування невиправданої суворості призначеного ОСОБА_5 покарання. Підстави для застосування
до засудженого положень ст. 75 КК відсутні.
Доводів щодо істотних порушень вимог кримінального процесуального закону,
які були би безумовними підставами для скасування оскаржених судових рішень, касаційна скарга не містить.
Отже, обґрунтування касаційної скарги не містить доводів, які викликають необхідність перевірки їх матеріалами кримінального провадження, а з касаційної скарги та копій судових рішень убачається, що підстав для задоволення скарги немає.
Враховуючи викладене, Суд вважає, що відповідно до вимог п. 2 ч. 2 ст. 428 КПК
у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою захисника слід відмовити.
Керуючись п. 2 ч. 2 ст. 428 КПК, Суд,
постановив:
Відмовити захиснику ОСОБА_4 у відкритті касаційного провадження
за її касаційною скаргою на вирок Жовтневого районного суду м. Харкова
від 08 травня 2024 року та ухвалу Харківського апеляційного суду від 08 квітня
2025 року щодо засудженого ОСОБА_5 .
Ухвала є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді:
ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3