09 червня 2025 року
м. Київ
справа № 130/866/18
провадження № 51 - 1694 ск 25
Верховний Суд колегією суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:
головуючого ОСОБА_1 ,
суддів: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
розглянувши касаційну скаргу прокурора, який приймав участь у розгляді кримінального провадження судом апеляційної інстанції, ОСОБА_4 на ухвалу Вінницького апеляційного суду від 12 лютого 2025 року щодо ОСОБА_5 , ОСОБА_6 та ОСОБА_7 ,
встановив:
За вироком Жмеринського міськрайонного суду Вінницької області від 27 травня 2024 року ОСОБА_5 , неодноразово судимого, останнього разу вироком Шаргородського районного суду Вінницької області від 23 серпня 2019 року за ч. 3 ст. 185, ст. 70 КК, до покарання виді позбавлення волі строком на 7 років з конфіскацією майна, засуджено: за ч. 3 ст. 185 КК до покарання у виді позбавлення волі строком на 6 років; за ч. 2 ст. 289 КК до покарання у виді позбавлення волі строком на 7 років з конфіскацією усього майна, що є його власністю.
Відповідно до ч. 1 ст. 70 КК, за сукупністю злочинів, шляхом часткового складання вище вказаних покарань призначено ОСОБА_5 покарання у виді позбавлення волі строком на 7 років 4 місяці з конфіскацією усього майна, що є його власністю.
Згідно вимог ч. 4 ст. 70 КК, за сукупністю вироків шляхом часткового складання покарання за сукупністю злочинів за цим вироком та покарання за вироком Шаргородського районного суду Вінницької області від 23 серпня 2019 року, остаточне покарання ОСОБА_5 призначено у виді позбавлення волі строком на 8 років з конфіскацією усього майна, що є його власністю.
Строк відбування покарання ОСОБА_5 ухвалено відраховувати з 28 травня 2024 року.
В строк покарання повністю зараховано ОСОБА_5 покарання, відбуте ним частково за вироком Шаргородського районного суду Вінницької області від 23 серпня 2019 року.
Зараховано в строк остаточного покарання ОСОБА_5 терміни його попереднього ув'язнення з 13 лютого 2018 року до 13 квітня 2018 року включно, з 16 травня 2018 року до 22 квітня 2019 року включно, та з 27 серпня 2019 року до 27 травня 2024 року включно з розрахунку, що один день тримання під вартою дорівнює одному дню позбавлення волі.
ОСОБА_6 засуджено: за ч. 3 ст. 185 КК до покарання у виді позбавлення волі строком на 4 роки; за ч. 2 ст. 289 КК до покарання у виді позбавлення волі строком на 5 років без конфіскації майна.
Відповідно до ч. 1 ст. 70 КК, за сукупністю злочинів, шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим призначено ОСОБА_6 остаточне покарання у виді позбавлення волі строком на 5 років без конфіскації майна.
Строк відбування покарання ОСОБА_6 ухвалено відраховувати з часу його затримання в порядку виконання даного вироку.
ОСОБА_7 , раніше судимого вироком Жмеринського міськрайонного суду Вінницької області від 10 травня 2019 року за ч. 2 ст. 185 КК до покарання у виді позбавлення волі строком на 2 роки, засуджено: за ч. 3 ст. 185 КК до покарання у виді позбавлення волі строком на 3 роки.
Строк відбування покарання ОСОБА_7 ухвалено відраховувати з часу його затримання в порядку виконання даного вироку.
Вирішено долю речових доказів та процесуальних витрат.
Вироком місцевого суду ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 визнано винуватими та засуджено за ч. 3 ст. 185 КК (таємне викрадення чужого майна, вчинене повторно, поєднане з проникненням у житло, інше приміщення), а також ОСОБА_5 та ОСОБА_6 визнано винуватими та засуджено за ч. 2 ст. 289 КК (незаконне заволодіння транспортним засобом, вчинене за попередньою змовою групою осіб), за обставин, детально викладених у вироку.
Ухвалою Вінницького апеляційного суду від 12 лютого 2025 року вирок місцевого суду змінено в частині призначеного ОСОБА_7 покарання.
ОСОБА_7 призначено покарання за ч. 3 ст. 185 КК у виді позбавлення волі строком на 3 роки.
Відповідно до ч. 4 ст. 70 КК, за сукупністю кримінальних правопорушень, шляхом поглинення менш суворого покарання за вироком Жмеринського міськрайонного суду Вінницької області від 10 травня 2019 року покаранням, призначеним за цим вироком, остаточне покарання ОСОБА_7 визначено у виді позбавлення волі строком на 3 роки.
Початок строку відбування покарання ОСОБА_7 та ОСОБА_6 рахувати з часу їх затримання в порядку виконання вироку.
В решті вирок місцевого суду залишено без зміни.
Відповідно до вимог п. 2 ч. 2 ст. 428 КПК суд касаційної інстанції постановляє ухвалу про відмову у відкритті касаційного провадження, якщо з касаційної скарги, наданих до неї судових рішень та інших документів убачається, що підстав для задоволення скарги немає.
У касаційній скарзі прокурор, не оспорюючи доведеності винуватості та правильності кваліфікації дій засуджених ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , посилаючись на допущені, на його думку, істотні порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність і невідповідність призначеного засудженому покарання тяжкості вчиненого ними кримінальних правопорушень через м'якість, просить скасувати ухвалу апеляційного суду й призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції.
Обґрунтовуючи свої вимоги, прокурор указує на те, що суд апеляційної інстанції, переглядаючи вирок місцевого суду за апеляційною скаргою прокурора в частині призначеного засудженим покарання внаслідок його м'якості, не дав вичерпної відповіді на доводи його апеляційної скарги та не навів переконливих підстав для залишення цієї скарги без задоволення, що свідчить про недотримання судом апеляційної інстанції вимог ст. 419 КПК.
Відповідно до вимог п. 2 ч. 2 ст. 428 КПК суд касаційної інстанції постановляє ухвалу про відмову у відкритті касаційного провадження, якщо з касаційної скарги, наданих до неї судових рішень та інших документів убачається, що підстав для задоволення скарги немає.
Висновок суду про доведеність винуватості ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 у вчиненні кримінальних правопорушень, установлених та перевірених місцевим судом, а також правильність кваліфікації їх дій у касаційній скарзі прокурором не оспорюються та не заперечуються.
Зі змісту скарги прокурора вбачається, що він фактично порушує питання про недотримання судом визначених законом вимог, що стосуються призначення покарання і пов'язані із суддівським розсудом (дискреційними повноваженнями).
Поняття судової дискреції (судового розсуду) у кримінальному судочинстві охоплює повноваження суду (права та обов'язки), надані йому державою, обирати між альтернативами, кожна з яких є законною, інтелектуально-вольову владну діяльність суду з вирішення у визначених законом випадках спірних правових питань, виходячи із цілей та принципів права, загальних засад судочинства, конкретних обставин справи, даних про особу винного, справедливості й достатності обраного покарання тощо.
Питання призначення покарання визначають форму реалізації кримінальної відповідальності в кожному конкретному випадку з огляду на суспільну небезпечність і характер злочину, обставини справи, особу винного, а також обставини, що пом'якшують або обтяжують покарання.
Згідно з ч. 2 ст. 50 КК покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засудженого. Особі, яка вчинила кримінальне правопорушення, має бути призначене покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових кримінальних правопорушень.
Відповідно до вимог ст. 65 КК суд призначає покарання: у межах, установлених у санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини цього Кодексу, що передбачає відповідальність за вчинене кримінальне правопорушення, за винятком випадків, передбачених частиною другою статті 53 цього Кодексу; відповідно до положень Загальної частини цього Кодексу; враховуючи ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, особу винного та обставини, що пом'якшують та обтяжують покарання.
Згідно зі ст. 414 КПК невідповідним ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого визнається таке покарання, яке хоч і не виходить за межі, встановлені відповідною статтею (частиною статті) закону України про кримінальну відповідальність, але за своїм видом чи розміром є явно несправедливим через м'якість або суворість.
Ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, у значенні ст. 414 КПК, означає з'ясування судом, насамперед, питання про те, до злочинів якої категорії тяжкості відносить закон вчинене у конкретному випадку злочинне діяння. Беручи до уваги те, що у ст. 12 КК дається лише видова характеристика ступеня тяжкості злочину, що знаходить своє відображення у санкції статті, встановленій за злочин цього виду, суд при призначенні покарання на основі всебічного, повного та неупередженого врахування обставин кримінального провадження в їх сукупності визначає тяжкість конкретного кримінального правопорушення, враховуючи його характер, цінність суспільних відносин, на які вчинено посягання, тяжкість наслідків, спосіб посягання, форму і ступінь вини, мотивацію кримінального правопорушення, наявність або відсутність кваліфікуючих ознак.
Під особою обвинуваченого у контексті ст. 414 КПК розуміється сукупність фізичних, соціально-демографічних, психологічних, правових, морально-етичних та інших ознак індивіда, щодо якого ухвалено обвинувальний вирок, які існують на момент прийняття такого рішення та мають важливе значення для вибору покарання з огляду мети та засад його призначення.
Термін «явно несправедливе покарання» означає не будь-яку можливу відмінність в оцінці виду та розміру покарання з позиції суду апеляційної чи касаційної інстанції, а відмінність у такій оцінці принципового характеру. Це положення вказує на істотну диспропорцію, неадекватність між визначеним судом (хоча й у межах відповідної санкції статті) видом та розміром покарання та тим видом і розміром покарання, яке б мало бути призначено, враховуючи обставини, які підлягають доказуванню, зокрема ті, що повинні братися до уваги при призначенні покарання.
Вказаних вимог закону апеляційним судом дотримано в повному обсязі.
Як слідує зі змісту вироку місцевого суду, призначаючи ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 покарання, суд врахував ступінь тяжкості вчинених злочинів, які є тяжкими, поведінку ОСОБА_5 , який вину визнав частково, ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , які вину визнали повністю, активно сприяли розкриттю злочину.
ОСОБА_5 є судимий за вчинення умисних кримінальних правопорушень проти власності, за місцем проживання характеризується задовільно, на обліку лікаря-психіатра та лікаря - нарколога не перебуває, існує за рахунок випадкових заробітків, до обставин що пом'якшує покарання віднесено активне сприяння розкриттю злочину, до обтяжуючої обставини покарання - рецидив злочину та вчинення злочину щодо особи похилого віку.
ОСОБА_6 раніше не судимий, за місцем проживання характеризується позитивно, на обліку лікаря - психіатра та лікаря - нарколога не перебуває, існує за рахунок випадкових заробітків, до обставин що пом'якшують покарання віднесено активне сприяння розкриттю злочину та наявність на утриманні неповнолітньої дитини, відсутність обтяжуючих обставини покарання.
ОСОБА_7 на момент вчинення злочину був неповнолітнім, після вчинення злочину притягувався ще до кримінальної відповідальності, за місцем проживання та навчання характеризується посередньо, на обліку лікаря - психіатра та лікаря - нарколога не перебуває, існує за рахунок випадкових заробітків, до обставин що пом'якшують покарання віднесено активне сприяння розкриттю злочину та вчинення злочину у неповнолітньому віці, відсутність обтяжуючих обставини покарання.
Також місцевим судом враховано думку потерпілого ОСОБА_8 , який в судовому засіданні просив призначити засудженим ОСОБА_5 та ОСОБА_6 більш суворе покарання у виді позбавлення волі, думку потерпілого ОСОБА_9 , який зазначив у судовому засіданні, що претензій до обвинуваченого ОСОБА_5 немає, думку потерпілого ОСОБА_10 , який просив призначити ОСОБА_5 покарання згідно закону.
З урахуванням конкретних обставин кримінального провадження місцевий суд дійшов висновку, що для запобігання вчинення нових кримінальних правопорушень, та керуючись статтями 50, 65-67 КК необхідно призначити ОСОБА_5 покарання у виді позбавлення волі в межах санкції, передбачених ч. 3 ст. 185, ч. 2 ст. 289 КК та основне і додаткове покарання у виді позбавлення волі з конфіскацією усього майна, що є його власністю, та не вбачаючи можливості застосування до нього вимог статей 69, 69-1, 75 КК, а також відповідно до ч. 4 ст. 70 КК ОСОБА_5 частково приєднано невідбуту частину покарання за вироком Шаргородського районного суду Вінницької області від 23 серпня 2019 року. ОСОБА_6 призначено покарання у виді позбавлення волі в межах санкції, передбачених ч. 3 ст. 185, ч. 2 ст. 289 КК, та не вбачаючи можливості застосування до нього вимог статей 69, 69-1, 75 КК. ОСОБА_7 призначено покарання у виді позбавлення волі в межах санкції, передбаченої ч. 3 ст. 185 КК, та не вбачаючи можливості застосування до нього вимог статей 69, 69-1, 75 КК.
Суд апеляційної інстанції, переглядаючи кримінальне провадження щодо ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 у порядку апеляційної процедури, належним чином проаналізував доводи апеляційної скарги прокурора, які за своїм змістом аналогічні доводам касаційної скарги, дав на них мотивовану відповідь й обґрунтовано погодився з висновком місцевого суду стосовно розміру покарання.
Також суд апеляційної інстанції обґрунтовано частково задовольнив апеляційну скаргу прокурора, а вирок місцевого суду змінив в частині призначення ОСОБА_7 покарання. ОСОБА_7 призначено покарання за ч. 3 ст. 185 КК у виді позбавлення волі строком на 3 роки. Відповідно до ч. 4 ст. 70 КК, за сукупністю кримінальних правопорушень, шляхом поглинення менш суворого покарання за вироком Жмеринського міськрайонного суду Вінницької області від 10 травня 2019 року остаточно призначено покарання у виді позбавлення волі строком на 3 роки.
Колегія суддів вважає, що призначене ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 покарання є законним, справедливим і співмірним характеру вчинених дій, а тому не вбачає підстав вважати таке покарання явно несправедливим через м'якість або призначеним у зв'язку з неправильним застосуванням закону України про кримінальну відповідальність.
Доводи прокурора щодо безпідставного не призначення ОСОБА_6 додаткового покарання у виді конфіскації майна, були предметом перевірки апеляційного суду.
При цьому, суд апеляційної інстанції зазначив, що вирішуючи питання щодо призначення додаткового покарання у виді конфіскації майна, суд має виходити з наявності чи відсутності у діях винного корисливого мотиву. Проте, судом враховано, що засуджений ОСОБА_6 вину визнав, активно сприяв розкриттю злочинів, минув тривалий час з дня вчинення ним злочинів, він одружений, має на утриманні неповнолітню дитину, за час досудового розслідування та судового розгляду в суді першої інстанції не порушував процесуальний порядок, від органів досудового розслідування та суду не переховувався, прибував на всі судові засідання, з огляду на зазначене суд не вбачав підстав для застосування додаткового виду покарання у виді конфіскації майна.
Переконливих доводів, які би ставили під сумнів законність оскаржуваного судового рішення, умотивованість висновків з питань правильності застосування закону України про кримінальну відповідальність при призначенні покарання та справедливість обраного йому заходу примусу, прокурором у касаційній скарзі не наведено.
З урахуванням викладеного, обґрунтування касаційної скарги не містить переконливих доводів, які викликають необхідність перевірки їх за матеріалами кримінального провадження, а з касаційної скарги та доданих до неї копій судових рішень вбачається, що підстав для задоволення скарги немає, тому у відкритті касаційного провадження необхідно відмовити.
Керуючись п. 2 ч. 2 ст. 428 КПК, Суд
постановив:
Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою прокурора, який приймав участь у розгляді кримінального провадження судом апеляційної інстанції, ОСОБА_4 на ухвалу Вінницького апеляційного суду від 12 лютого 2025 року щодо ОСОБА_5 , ОСОБА_6 та ОСОБА_7 .
Ухвала оскарженню не підлягає.
Судді
ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3