19 червня 2025 року
м. Київ
справа № 752/22988/23
провадження № 51-2197ск25
Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:
головуючого ОСОБА_1 ,
суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
розглянув касаційну скаргу прокурора, який брав участь у розгляді кримінального провадження судом апеляційної інстанції, на ухвалу Київського апеляційного суду
від 21 квітня 2025 року в кримінальному провадженні № 12023100010002708 щодо
ОСОБА_4 ,
ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянина України, уродженця с. Іванівка Магдалинівського району Дніпропетровської області, жителя АДРЕСА_1 , раніше несудимого,
ОСОБА_5 ,
ІНФОРМАЦІЯ_2 , громадянина України, уродженця та жителя АДРЕСА_2 , раніше несудимого,
засуджених за вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2
ст. 146 Кримінального кодексу України (далі - КК).
Зміст оскарженого судового рішення і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини
Вироком Голосіївського районного суду м. Києва від 22 травня 2024 року
ОСОБА_4 та ОСОБА_5 визнано винуватими та засуджено за ч. 2 ст. 146 КК до покарання у виді позбавлення волі на строк 3 роки.
На підставі ст. 75 КК ОСОБА_4 та ОСОБА_5 звільнено від відбування покарання з випробуванням із встановленням іспитового строку тривалістю 3 роки.
Вирішено питання щодо долі речових доказів та процесуальних витрат
у кримінальному провадженні.
Згідно з вироком суду ОСОБА_4 та ОСОБА_5 визнано винуватими у тому,
що вони, діючи умисно, за попередньою змовою між собою, викрали
ОСОБА_6 із застосуванням зброї за таких обставин.
Так, 08 вересня 2023 року приблизно о 09:15 ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , перебуваючи поблизу станції метро "Васильківська" в місті Києві в автомобілі «Hyundai Sonata», державний номерний знак НОМЕР_1 , реалізуючи свій злочинний план, спрямований на викрадення потерпілого, побачили останнього, при цьому
ОСОБА_4 підійшов до ОСОБА_6 та наказав йому сісти в салон автомобіля. Після цього ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , діючи спільно, за попередньою змовою, усвідомлюючи незаконність своїх дій, зачинили двері автомобіля на електронний ключ та почали погрожувати потерпілому фізичною розправою. Крім того, ОСОБА_5 безпідставно завдав потерпілому декілька ударів кулаками по голові та тулубу, а ОСОБА_4 направив на нього предмет, ззовні схожий на пістолет, та пригрозив його застосуванням. Надалі ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , діючи за заздалегідь складеним планом, продовжуючи незаконно утримувати ОСОБА_6 проти його волі в салоні вказаного автомобіля, рушили з місця, чим вчинили незаконне викрадення людини за попередньою змовою групою осіб. В подальшому ОСОБА_4 та ОСОБА_5 направились до квартири АДРЕСА_3 , де помістили ОСОБА_6 проти його волі, супроводжуючи свої дії висловлюванням погроз застосування фізичної сили, завдання тілесних ушкоджень, позбавивши останнього можливості обирати за своєю волею своє місцезнаходження та фактично обмежуючи його свободу переміщення. Злочинними діями ОСОБА_4 та ОСОБА_5 потерпілому ОСОБА_6 були спричинені легкі тілесні ушкодження.
Київський апеляційний суд ухвалою від 21 квітня 2025 року зазначений вирок суду щодо ОСОБА_4 та ОСОБА_5 залишив без змін.
Вимоги касаційної скарги і узагальнені доводи особи, яка її подала
Прокурор у касаційній скарзі, посилаючись на неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність та невідповідність призначеного покарання тяжкості вчиненого кримінального правопорушення та особам засуджених, просить скасувати ухвалу апеляційного суду та призначити новий розгляд в суді апеляційної інстанції.
Свої вимоги мотивує тим, що суд апеляційної інстанції, переглянувши вирок місцевого суду щодо ОСОБА_4 та ОСОБА_5 дійшов помилкового висновку
про наявність підстав для їх звільнення від відбування покарання з випробуванням. Зокрема, зазначає, що судом апеляційної інстанції залишено поза увагою тяжкість та ступінь суспільної небезпеки вчиненого кримінального правопорушення, конкретні обставини його скоєння, зокрема, завдання тілесних ушкоджень потерпілому, а також те, що ОСОБА_4 та ОСОБА_5 задовільно характеризуються та не зайняті суспільно-корисною працею, а тому вважає, що судом безпідставно відхилено апеляційну скаргу прокурора, що призвело до неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність, зокрема застосування закону, який не підлягав застосуванню, а саме положень ст. 75 КК та невідповідності призначеного покарання тяжкості вчиненого кримінального правопорушення та особам засуджених.
Мотиви суду
Перевіривши доводи, викладені в касаційній скарзі, колегія суддів дійшла висновку,
що у відкритті касаційного провадження необхідно відмовити, виходячи з такого.
Відповідно до п. 2 ч. 2 ст. 428 КПК суд постановляє ухвалу про відмову у відкритті касаційного провадження, якщо з касаційної скарги, наданих до неї копій судових рішень та інших документів убачається, що підстав для задоволення скарги немає.
За частиною 2 ст. 433 КПК суд касаційної інстанції переглядає судові рішення
у межах касаційної скарги.
Висновки суду про доведеність винуватості ОСОБА_4 та ОСОБА_5 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 146 КК, і правильність кваліфікації їх дій у касаційній скарзі прокурора не оспорюються.
Доводи прокурора щодо безпідставного застосування до засуджених положень
ст. 75 КК колегія суддів вважає необґрунтованими.
Положеннями ст. 50 КК визначено, що покарання має на меті не тільки кару,
а й виправлення засудженого. Особі, яка вчинила злочин, має бути призначене покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів.
Виходячи з указаної мети й принципів справедливості, співмірності та індивідуалізації, покарання повинно бути адекватним характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного.
Згідно зі ст. 65 КК особі, яка вчинила злочин, має бути призначено покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження вчинення нових злочинів. При цьому підлягають урахуванню ступінь тяжкості вчиненого злочину, особа винного й обставини, що пом'якшують і обтяжують покарання. Відповідно до принципів співмірності й індивідуалізації покарання за своїм видом та розміром повинно бути адекватним (відповідним) характеру вчинених дій.
За змістом ст. 414 КПК невідповідним ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого визнається таке покарання, яке хоч і
не виходить за межі, встановлені відповідною статтею (частиною статті) закону України про кримінальну відповідальність, але за своїм видом чи розміром є явно несправедливим через м'якість або через суворість.
Термін «явно несправедливе покарання» означає не будь-яку можливу відмінність в оцінці виду та розміру покарання з погляду суду апеляційної чи касаційної інстанції, а відмінність у такій оцінці принципового характеру. Це положення вказує на істотну диспропорцію, неадекватність між визначеним судом, хоча й у межах відповідної санкції статті, видом та розміром покарання та тим видом і розміром покарання, яке б мало бути призначене, враховуючи обставини, які підлягають доказуванню, зокрема ті, що повинні братися до уваги під час призначення покарання.
За правилами ст. 75 КК, у разі, якщо суд при призначенні покарання у виді позбавлення волі на строк не більше п'яти років, ураховуючи тяжкість злочину, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання, він може звільнити вказану особу від відбування заходу примусу з випробуванням, умотивувавши належним чином своє рішення.
Загальні засади призначення покарання наділяють суд правом вибору форми реалізації кримінальної відповідальності. Ця функція за своєю правовою природою є дискреційною, оскільки потребує урахування та оцінки конкретних обставин справи, ступеня тяжкості вчиненого злочину, особи винного, обставин, що впливають на покарання.
Дискреційні повноваження суду визнаються і Європейським судом з прав людини, який у своїх рішеннях (наприклад, у справі «Довженко проти України») зазначає лише про необхідність визначення законності, обсягу, способів і меж застосування свободи оцінювання представниками судових органів, виходячи з відповідності таких повноважень суду принципу верховенства права. Це забезпечується, зокрема, належним обґрунтуванням обраного рішення в процесуальному документі суду тощо.
У цьому кримінальному провадженні не встановлено обставин, які би давали підстави вважати, що покарання винній особі призначено з порушенням указаних норм права.
Як убачається із копій судових рішень, суд першої інстанції при призначенні покарання ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , дотримуючись наведених вимог закону України про кримінальну відповідальність, врахував ступінь тяжкості вчиненого ними кримінального правопорушення, дані про особи винних, які не одружені, офіційно не працевлаштовані, на обліку у нарколога та психіатра не перебувають, характеризуються задовільно, раніше до адміністративної та кримінальної відповідальності не притягувались, а також взяв до уваги обставини, що пом'якшують кожному з них покарання, якими визнав щире каяття та добровільне відшкодування завданої шкоди, та відсутність обтяжуючих покарання обставин.
З урахуванням усіх обставин справи у їх сукупності суд дійшов висновку
про можливість виправлення обвинувачених без відбування покарання у виді позбавлення волі та звільнив ОСОБА_4 та ОСОБА_5 від відбування призначеного покарання з випробуванням відповідно до ст. 75 КК із визначенням максимального іспитового строку.
Апеляційний суд, переглянувши вирок місцевого суду щодо ОСОБА_7 та
ОСОБА_8 за апеляційною скаргою сторони обвинувачення, доводи якої є аналогічними доводам касаційної скарги прокурора, ствердив про правильність прийнятого рішення та обґрунтовано залишив вказаний вирок без змін, зазначивши
в ухвалі підстави ухваленого такого судового рішення.
При цьому колегія суддів апеляційного суду, як убачається з постановленої ухвали, зазначила, що при обранні виду та розміру покарання обвинуваченим суд першої інстанції дотримався вимог статей 50, 65 КК, призначивши його у межах, встановлених санкцією статті Особливої частини цього Кодексу, відповідно до положень його Загальної частини та з врахуванням ступеню тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, даних про особи винних та обставин, що пом'якшують чи обтяжують покарання. Також апеляційний суд зауважив, що з урахуванням даних про особи обвинувачених, які мають молодий вік, раніше до кримінальної відповідальності не притягувалися, наявності у кожного з них двох обставин, що пом'якшують покарання, а саме щирого каяття та добровільного відшкодування потерпілому заподіяної шкоди, позиції потерпілого, який під час апеляційного розгляду категорично заперечив проти призначення обвинуваченим реального покарання, а тому висновок суду про можливість виправлення обвинувачених без ізоляції від суспільства, але в умовах обов'язкового контролю за їх поведінкою з боку органів пробації протягом максимального строку іспитового строку є таким, що ґрунтується на матеріалах кримінального провадження.
Крім того, апеляційний суд зауважив, що обставини, на які вказує в поданій апеляційній скарзі прокурор, були належним чином враховані та оцінені судом першої інстанції, відтак колегія суддів зазначила про їх непереконливість.
Колегія суддів касаційного суду з огляду на всі обставини справи та дані про особи засуджених погоджується із рішеннями судів попередніх інстанцій про наявність підстав для звільнення ОСОБА_7 та ОСОБА_8 відповідно до ст. 75 КК
від відбування покарання з випробуванням.
Постановлена у кримінальному провадженні ухвала апеляційного суду є належно вмотивованою та обґрунтованою, її зміст відповідає вимогам ст. 419 КПК, у ній наведено мотиви, з яких виходив суд, та положення закону, якими він керувався
під час її постановлення.
Таким чином, Суд не вбачає підстав для скасування оскарженого судового рішення внаслідок неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність та невідповідності призначеного покарання тяжкості вчиненого кримінального правопорушення та особам засуджених.
Касаційна скарга прокурора не містить переконливих доводів на обґрунтування безпідставності застосування до ОСОБА_7 та ОСОБА_8 положень ст. 75 КК, а також невиправданої м'якості призначеного їм покарання.
Істотних порушень вимог кримінального процесуального закону, які були би безумовними підставами для скасування судового рішення, у касаційній скарзі прокурора не наведено.
Отже, обґрунтування касаційної скарги не містить доводів, які викликають необхідність перевірки їх матеріалами кримінального провадження, а з касаційної скарги та наданих копій судових рішень убачається, що підстав для задоволення скарги немає.
Враховуючи викладене, Суд вважає, що відповідно до вимог п. 2 ч. 2 ст. 428 КПК
у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою прокурора слід відмовити.
Керуючись п. 2 ч. 2 ст. 428 КПК, Суд,
постановив:
Відмовити прокурору, який брав участь у розгляді кримінального провадження судом апеляційної інстанції, у відкритті касаційного провадження за його касаційною скаргою на ухвалу Київського апеляційного суду від 21 квітня 2025 року щодо засуджених ОСОБА_4 та ОСОБА_5 .
Ухвала є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді:
ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3