20 червня 2025 року справа № 580/1968/25
м. Черкаси
Черкаський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Янківської В.П., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Національного агентства з питань запобігання корупції про визнання протиправним та скасування висновку, визнання протиправними дій та зобов'язання вчинити дії,
встановив:
24 лютого 2025 року до Черкаського окружного адміністративного суду надійшов позов ОСОБА_1 до Національного агентства з питань запобігання корупції (далі - відповідач), в якому позивач просить:
1) визнати протиправним та скасувати рішення Національного агентства з питань запобігання корупції, оформленого у вигляді обґрунтованого висновку, складеного за результатами здійснення моніторингу способу життя ОСОБА_1 ;
2) визнати протиправними дії Національного агентства з питань запобігання корупції щодо затвердження та направлення до Головного управління національної поліції в Черкаській області обґрунтованого висновку щодо виявлення ознак кримінального корупційного правопорушення від 06.11.2024 стосовно ОСОБА_1 ;
3) зобов'язати Національне агентство з питань запобігання корупції відкликати з Національної поліції України висновок щодо виявлення ознак кримінального корупційного правопорушення від 06.11.2024 стосовно ОСОБА_1 .
В обґрунтування позовних вимог зазначено, що позивач був позбавлений відповідачем права надання письмового пояснення за встановленими фактами, що є порушенням частини 4 статті 51-4 Закону. Позивач отримав повідомлення від відповідача про результати проведеного моніторингу лише 05.12.2024 та без права надання пояснення після виявлення невідповідності рівня життя суб'єкта декларування. Усі вказані порушення процесуального порядку проведення моніторингу, визначеного Законом вказують на порушення прав позивача, які умисно допущені відповідачем. Крім того, моніторинг способу життя позивача вийшов за межі періоду поданих ним декларацій, адже містить інформацію щодо майна та доходів за 2024 рік та здійснювався без дотримання законодавства про захист персональних даних та був пов'язаний із надмірним втручанням у право на недоторканність особистого і сімейного життя осіб, що пов'язані із суб'єктом декларування, однак не є суб'єктами декларування. Також позивач звернув увагу на те, що дослідженню підлягає питання того чи є він суб'єктом декларування у рамках правового поля. Таку оцінку і доказування повинна була б зробити уповноважена особа відповідача під час складання Висновку від 06.11.2024, що відповідно зроблено не було.
Ухвалою суду від 17.03.2025 позовну заяву прийнято до розгляду, відкрито провадження у справі та вирішено розгляд справи здійснювати за правилами спрощеного позовного провадження.
Відповідач надав відзив на позовну заяву, в якому просить у задоволені позову відмовити повністю. В обгрунтування своєї позиції зазначив, що на підставі ст. 51-4 Закону України «Про запобігання корупції» (далі - Закон), Порядку здійснення моніторингу способу життя суб'єктів декларування, затвердженого наказом від 26.10.2023 № 236/23 (далі - Порядок № 236/23) здійснило моніторинг способу життя директора департаменту житлово-комунального комплексу Черкаської міської ради ОСОБА_1 , який відповідно до пп. «в» п. 1 ч. 1 ст. 3 Закону є особою, уповноваженою на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, а також суб'єктом декларування.
В ході здійснення моніторингу способу життя позивача відповідачем встановлено ознаки кримінального правопорушення передбаченого ст. 368-5 Кримінального кодексу України (далі - КК України), а саме набуття за дорученням ОСОБА_1 членом його сім'ї та близькою особою необгрунтованих активів, вартість яких більше ніж на шість тисяч п'ятсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (15 456 772,05 грн) перевищує його законні доходи.
У зв'язку з чим відповідачем затверджено обґрунтований висновок щодо виявлення ознак корупційного кримінального правопорушення від 06.11.2024 (далі - Обґрунтований висновок), який листом від 07.11.2024 № 282-01/84056-24 направлено до Слідчого управління Головного управління Національної поліції в Черкаській області (далі - ГУ НП в Черкаській області) для приєднання до матеріалів кримінального провадження № 42023252220000052 від 30.08.2023 та проведення досудового розслідування.
Відповідач зазначив, що в процесі здійснення моніторингу способу життя суб'єкта декларування положення законодавства встановлюють для нього чіткі дії та покладають відповідні обов'язки, зокрема, у разі виявлення ознак іншого корупційного правопорушення або правопорушення, пов'язаного з корупцією, Національне агентство зобов'язане затвердити обґрунтований висновок та надіслати його іншому спеціально уповноваженому суб'єкту у сфері протидії корупції. Вказане є закріпленим на рівні законодавства обов'язком державного органу, а не його дискреційним повноваженням, тому утримання від вчинення таких дій, які передбачені нормами Закону, можуть бути кваліфіковані, як порушення суб'єктом владних повноважень Конституції України та законів України.
Представник позивача подав до суду відповідь на відзив, в якій просить позов задовольнити в повному обсязі.
Представник відповідача подав до суду заперечення на відповідь на відзив, в яких просить у задоволенні позову відмовити.
Розглянувши подані документи і матеріали, оцінивши належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності, суд встановив такі обставини.
29.04.2016 року розпорядженням Черкаського міського голови № 241 позивача призначено на посаду Директора департаменту житлово-комунального комплексу Черкаської міської ради.
24.02.2022 позивача призвано на військову службу та призначено старшим стрільцем взводу охорони роти охорони ІНФОРМАЦІЯ_1 . З 18.05.2023 позивач проходить службу в ІНФОРМАЦІЯ_2 на посаді офіцера відділення призову ІНФОРМАЦІЯ_3 , позивач проходить дійсну військову службу.
НАЗК на підставі листа Слідчого управління Головного управління Національної поліції в Черкаській області НПУ від 08.12.2023 № 14764/2/24/36 -20/23 щодо здійснення досудового розслідування з кримінального провадження від 30.08.2023 № за ознаками кримінального правопорушення передбаченого ст. 368-5 КК України розпочало моніторинг способу життя позивача.
У ході здійснення моніторингу способу життя позивача, як стверджує НАЗК, були встановлені ознаки кримінального правопорушення, відповідальність за яке передбачена статтею 368-5 Кримінального кодексу України (далі - КК України), що свідчить про незаконне збагачення позивача на суму 15 456 772, 05 гривні.
Також НАЗК складено та затверджено обґрунтований висновок щодо виявлення ознак корупційного кримінального правопорушення від 6 листопада 2024 року (далі - обґрунтований висновок), який листом від 7 листопада 2024 року № 282-01/84056-24 направлено до Слідчого управління ГУ НП В Черкаській області для приєднання до матеріалів кримінального провадження № 42023252220000052.
Прокурором Черкаської спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Центрального регіону, ОСОБА_2 за результатами розгляду матеріалів кримінального провадження №4202325222000000052 від 30.08.2023, порушеного за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого статтею 368-5 КК України, було подано клопотання про арешт майна до якого було додано обґрунтований висновок щодо виявлення ознак кримінального корупційного правопорушення від 06.11.2024 року (далі - Висновок).
Представником позивача 19.12.2024 направлено адвокатський запит до НАЗК на отримання інформації, яка є необхідною для реалізації права на захист Позивача, а саме просили надати : копію наказу/рішення/доручення, яке виступило правовою підставою для проведення фінансового моніторингу Національним агентством відносно ОСОБА_1 ; копію доповідної записки про наявність ознак невідповідності рівня життя суб'єкта декларування, яка передувала рішенню керівника про початок здійснення моніторингу способу життя суб'єкта декларування ОСОБА_1 ; копію обґрунтованого висновку від 06.11.2024 року відносно ОСОБА_1 щодо виявлення ознак кримінального правопорушення з додатками на 558 сторінок; копію листа Слідчого управління Головного управління Національної поліції Черкаської області Національної поліції України від 08.12.2023 №14764/2/24/36-2023; копію листів скерованих Управлінням стратегічних розслідувань в Черкаській області щодо ініціювання ПОВРЮЇ перевірки або фінансового моніторингу щодо ОСОБА_1 у період із 2022 по теперішній час; копію відповідей Національного агентства на ініціативні листи Управління стратегічних розслідувань в Черкаській області та Слідчого управління Головного управління Національної поліції Черкаської області Національної поліції України, які стосувались проведення повної перевірки або фінансового моніторингу щодо ОСОБА_1 ; копію повідомлення Національним агентством ОСОБА_1 про результати здійсненого щодо нього моніторингу способу життя, яке мало бути скероване протягом 5-ти днів. У разі відсутності такого повідомлення або не виконання вимог Закону України «Про запобігання корупції» щодо термінів такого повідомлення, - прошу зазначити причини таких порушень та відповідальних за це осіб; копію наказу Національного агентства від 26.10.2023 №236/23.
У відповідь на адвокатський запит від 19.12.2024 (вх. від 20.12.2024 № 527/0/08-24) Національне агентство з питань запобігання корупції повідомило таке:
«Моніторинг способу життя директора департаменту житлово-комунального комплексу Черкаської міської ради ОСОБА_1 розпочато 24.01.2024 відповідно до ст. 51-4 Закону України «Про запобігання корупції» та Порядку здійснення моніторингу способу життя суб'єктів декларування, затвердженого наказом Національного агентства від 26.10.2023 N9 236/23.
Національне агентство під час вказаного вище моніторингу встановило ознаки кримінального правопорушення, передбаченого ст. 368-5 Кримінального кодексу України, які свідчать про незаконне збагачення ОСОБА_1 та 06.11.2024 затвердило обґрунтований висновок.
З урахуванням зазначеного, Національним агентством до Слідчого управління Головного управління Національної поліції в Черкаській області листом від 07.11.2024 № 282-01/84056-24 скеровано матеріали моніторингу способу життя ОСОБА_1 для приєднання до кримінального провадження від 30.08.2023 № 42023252220000052.
Враховуючи, що частина матеріалів моніторингу способу життя може стати доказами у вищевказаному кримінальному провадженню, Національним агентством направлено лист до Слідчого управління Головного управління Національної поліції в Черкаській області від 12.11,2024 № 282-01/85638-24 щодо отримання дозволу відповідно до ст. 222 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України) на розголошення відомостей досудового розслідування.
Так, листом від 29.11.2024 № 153763/0/05-24 Слідче управління Головного управління Національної поліції в Черкаській області повідомило, що у кримінальному провадженні від 30. 08.2023 № 42023252220000052 прийнято процесуальне рішення про заборону розголошення відомостей досудового розслідування, а саме - надання копій обґрунтованого висновку та матеріалів моніторингу способу життя ОСОБА_1 , про що винесено відповідну постанову від 15.11.2024.
Враховуючи викладене вище та керуючись ст. 222 КПК України, Національне агентство позбавлене можливості падати копії запитуваної Вами інформації та документів.
Додатково зазначено, що моніторинг способу життя ОСОБА_1 завершено 05.12.2024 та відповідно до абз. 2 ч. 4 ст. 51-4 Закону 05.12.2024 про результати його здійснення останнього повідомлено в персональний електронний кабінет Єдиного державного реєстру декларацій осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування.
Не погоджуючись із діями Національного агентства щодо здійснення моніторингу способу життя, а також із змістом затвердженого НАЗК обґрунтованого висновку, позивач звернувся до суду із цим позовом.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно з частиною першою статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Частиною другою статті 2 КАС України визначено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Частиною 2 ст. 124 Конституції України передбачено, що юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках, суди розглядають, також інші справи.
Згідно зі ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
При цьому ЄСПЛ у рішенні від 29.06.2006 року у справі «Пантелеєнко проти України» зазначив, що засіб юридичного захисту має бути ефективним, як на практиці, так і за законом.
Також, як наголошується ЄСПЛ у рішенні по справі «Салах Шейх проти Нідерландів», ефективний засіб - це запобігання тому, щоб відбулося виконання заходів, які суперечать Конвенції, або настала подія, наслідки якої будуть незворотними. При вирішенні справи «Каіч та інші проти Хорватії» (рішення від 17 липня 2008 року) Європейський Суд з прав людини вказав, що для Конвенції було б неприйнятно, якби стаття 13 декларувала право на ефективний засіб захисту але без його практичного застосування. Таким чином, обов'язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права.
Отже, обраний судом спосіб захисту порушеного права має бути ефективним та забезпечити реальне відновлення порушеного права.
Згідно Рішення ЄСПЛ по справі «Рисовський проти України» (Rysovskyyv. Ukraine) від 20.10.2011 (заява № 29979/04), принцип «належного урядування», як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість.
Відповідно до положень абзацу 2 частини 4 статті 45 Закону № 1700-VII у разі виявлення у декларації недостовірних відомостей суб'єкт декларування зобов'язаний подати відповідну декларацію з достовірними відомостями.
Згідно з матеріалами справи, предметом оскарження у цій справі є дії (рішення) щодо проведення НАЗК моніторингу способу життя позивача за результатами якого до Слідчого управління Головного управління Національної поліції в Черкаській області листом від 07.11.2024 № 282-01/84056-24 скеровано матеріали моніторингу способу життя ОСОБА_1 для приєднання до кримінального провадження від 30.08.2023 № 42023252220000052.
Відповідно до статті 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.
Тож, у контексті визначених частиною першою статті 2 КАС України завдань адміністративного судочинства, звернення до суду є способом захисту порушених прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів позивача. Права, свободи та інтереси, які належать конкретній особі (особам) є предметом судового захисту.
Водночас за правилами частини першої та другої статті 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом, зокрема: визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень; визнання дій суб'єкта владних повноважень протиправними та зобов'язання утриматися від вчинення певних дій.
Отже, захист порушених прав, свобод чи інтересів особи, яка звернулася до суду, може здійснюватися судом також в інший спосіб, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Основна мета позовного провадження є вирішення спору про право, який має свою структуру, що складається із предмету, підстави та змісту. Предметом завжди виступають суб'єктивні права, свободи чи інтереси, визнані в національному законодавстві, що знаходяться в стані правової невизначеності, подолання якої є визначальним для розуміння їхнього змісту, поновлення та реалізації. Підставами є обставини, що потягли за собою виникнення спору.
З цього слідує, що під час розгляду кожної справи суд повинен встановити чи має місце порушення прав та інтересів особи, адже без цього не можна виконати завдання судочинства. Якщо особа не довела факту порушення особисто своїх прав чи інтересів, то навіть у разі, якщо дії суб'єкта владних повноважень є протиправними, це не має самостійного правового значення.
Аналогічна правова позиція неодноразово викладалася Верховним Судом, зокрема у постановах 30 жовтня 2019 року у справі №316/2721/15-а (2-а/316/90/15), від 11 листопада 2020 року у справі №640/19903/19, від 26 липня 2021 року у справі № 420/2068/19.
Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 1 грудня 2004 року № 18-рп/2004 поняття «порушене право», за захистом якого особа може звертатися до суду і яке вживається в низці законів України, має той самий зміст, що й поняття «охоронюваний законом інтерес». Щодо останнього, то в цьому ж Рішенні Конституційний Суд України зазначив, що поняття «охоронюваний законом інтерес» означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб'єктивного права; б) є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб'єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.
Неодмінною ознакою порушення права особи є зміна стану суб'єктивних прав та обов'язків особи, тобто припинення чи неможливість реалізації її права та/або виникнення додаткового обов'язку.
Згідно з абзацом десятим пункту 9 Рішення Конституційного Суду України від 30 січня 2003 року № 3-рп/2003 правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах.
Закон України «Про судоустрій і статус суддів» встановлює, що здійснення правосуддя в Україні функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів, спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.
Статтею 6 Конвенції установлено, що Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб правового захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
При цьому, ЄСПЛ у рішенні від 29 червня 2006 року у справі «Пантелеєнко проти України» зазначив, що засіб юридичного захисту має бути ефективним, як на практиці, так і за законом.
Також у рішенні від 8 квітня 2010 року у справи «Меньшакова проти України» ЄСПЛ викладено конвенційні стандарти стосовно доступу до суду: «Суд повторює, що пункт 1 статті 6 гарантує кожному право на звернення до суду з позовом щодо його прав та обов'язків цивільного характеру. Таким чином, він втілює в собі «право на суд», яке, згідно з практикою Суду, включає в себе не тільки право ініціювати провадження, але й право розраховувати на «розгляд» спору судом (див., наприклад, рішення у справі «Кутіч проти Хорватії» (Kutic v. Croatia), заява № 48778/99, п. 25, ЕСПЛ 2002-ІІ)».
У рішенні Веііеі V. Ргапсе (Белле проти Франції) ЄСПЛ визнав порушення права на доступ до суду у ситуації, де заявнику було відмовлено у судовому захисті, попри те, що закон сформував у нього очікування щодо можливості такого захисту. ЄСПЛ обґрунтував порушення статті 6 Конвенції тим, що право на доступ до суду має «застосовуватися на практиці і бути ефективним», а для цього особа «повинна мати реальну можливість оскаржити дію, що порушує її права».
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності, де суб'єкт владних повноважень - це орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг (пункт 7 частини першої статті 4 КАС України).
Отже, до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, які породжують, змінюють або припиняють права та обов'язки у сфері публічно-правових відносин, вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, якщо позивач вважає, що цими рішеннями, діями чи бездіяльністю його права чи свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав чи свобод.
Окрім того, Конституційний Суд України, вирішуючи питання, порушені в конституційному зверненні і конституційному поданні щодо тлумачення частини другої статті 55 Конституції України, в Рішенні від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011 зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина друга статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб'єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист.
За приписами пункту 19 частини першої статті 4 КАС України індивідуальний акт - це акт (рішення) суб'єкта владних повноважень, виданий (прийняте) на виконання владних управлінських функцій або в порядку надання адміністративних послуг, який (яке) стосується прав або інтересів визначеної в акті особи або осіб та дія якого вичерпується його виконанням або має визначений строк.
Згідно з абзацом першим пункту 13 Порядку здійснення моніторингу способу життя суб'єкта декларування, затвердженим наказом НАЗК № 263/23 від 26.10.2023, у разі виявлення на будь-якій стадії здійснення моніторингу способу життя суб'єкта декларування ознак іншого корупційного правопорушення або правопорушення, пов'язаного з корупцією, Національне агентство затверджує обґрунтований висновок та надсилає його іншим спеціально уповноваженим суб'єктам у сфері протидії корупції.
Спірні правовідносини, які виникли у зв'язку із винесенням відповідачем спірного обґрунтованого висновку в процедурі здійснення публічно-владних управлінських функцій стосується прав, обов'язків та охоронюваних законом інтересів позивача, мають характер юридичного спору, який підлягає вирішений у порядку адміністративного судочинства.
Враховуючи вищевикладене, суд відмовив відповідачу у задоволенні клопотання про закриття провадження справі від 02.04.2025 № 112-02/ 28171-25 ( вх. № 17562/25 від 07.04.2025) з мотивів неможливості розгляду даної справи за правилами адміністративного судочинства, про що була постановлена ухвала від 20.06.2025.
Далі, суд наголошує, що у відповідності до ч. 1 ст. 6 Конвенції, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом.
Згідно висновків, викладених у п.п. 23, 25 Рішення ЄСПЛ у справі Проніна проти України, суд зобов'язаний надавати відповідь на кожен з специфічних, доречних та важливих доводів заявника, а також давати обґрунтування своїх рішень.
У пункті 145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі Чахал проти Об'єднаного Королівства(Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що стаття 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни.
Гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права.
Враховуючи наведене вище, слід дійти висновку, що оскаржуваний позивачем обґрунтований висновок безпосередньо породжує правові наслідки для позивача, як для суб'єкта декларування, а тому є предметом судового оскарження.
Позивач зазначає, що дії НАЗК щодо проведення моніторингу його життя, з урахуванням обставин увільнення його від посади керівника департаменту органу місцевого самоврядування та від обов'язку щодо подання декларацій у період воєнного стану, та спірне рішення - обґрунтований висновок, який складений під час проведення моніторингу способу життя декларанта, є протиправними, оскільки: у відповідача були відсутні законні підстави на проведення моніторингу через особливий статус позивача, який звільняє його від обов'язку подання декларацій у період дії воєнного стану, а тому фактично нівелює можливість проведення моніторингу способу життя декларанта через тимчасову втрату статусу декларанта, яка передбачена законодавством.
Частиною 4 ст. 51-4 Закону № 1700-VII передбачено, що: у разі встановлення невідповідності рівня життя суб'єкта декларування задекларованим ним майну і доходам Національним агентством надається можливість суб'єкту декларування протягом десяти робочих днів надати письмове пояснення за таким фактом.
Таким чином, Закон № 1700-VII встановлює обов'язковий проміжний етап між виявленням ознак невідповідності та складенням обґрунтованого висновку - отримання та розгляд пояснень суб'єкта декларування. Метою такого етапу є забезпечення дотримання принципів змагальності, об'єктивності та неупередженості під час ухвалення рішень органом публічної адміністрації, що відповідає також загальним вимогам належного урядування та гарантій адміністративної процедури.
У межах даної справи НАЗК у листі на запит адвоката від 24.12.2024 визнає, що моніторинг розпочато відповідно до листа Слідчого управління ГУ НП в Черкаській області від 08.12.2023, та 29.11.2024 Слідчим управлінням винесено рішення про заборону розголошення відомостей досудового розслідування, а саме щодо надання копій обгрунтованого висновку матеріалів моніторингу способу життя позивача. В цьому ж листі відповідач надає суперечливі дані про дату завершення моніторингу способу життя позивача 05.12.2024 та саме ця дата є датою надсилання в персональний кабінет Єдиного державного реєстру декларацій осіб уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування). Доказів отримання позивачем таких відомостей суду не надано.
Так, відповідно до статті 6 Порядку здійснення моніторингу способу життя суб'єктів декларування, затвердженого наказом від 26.10.2023 № 236/23 (далі - Порядок № 236/23) , - рішення про початок здійснення моніторингу способу життя суб'єкта декларування приймається керівником самостійного структурного підрозділу апарату Національного агентства на підставі відповідної доповідної записки про наявність ознак невідповідності рівня життя суб'єкта декларування.
Стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод вимагає, щоб будь-яке провадження, яке може призвести до порушення прав особи, було справедливим та забезпечувало рівність сторін. Позбавлення позивача можливості реалізувати своє право на захист до прийняття рішення суперечить цим вимогам.
Таким чином, початок здійснення моніторингу способу життя суб'єкта декларування з порушенням статті 6 Порядку та факт направлення обґрунтованого висновку до Слідчого управління 07.11.2024 матеріалів моніторингу способу життя позивача без доповідної записки про наявність ознак невідповідності рівня життя суб'єкта декларування, без рішення про початок здійснення моніторингу способу життя суб'єкта декларування, без урахування письмових пояснень, наданих у межах визначеного Законом строку, є: порушенням ч. 4 ст. 51-4 Закону № 1700-VII; ігноруванням засад змагальності, об'єктивності та повноти розгляду матеріалів; неможливістю змінити зміст документа, який, у свою чергу, став підставою для внесення даних до кримінального провадження.
Відповідно, вказане порушення слугує достатньою правовою підставою для визнання дій НАЗК по складенню та затвердженню обґрунтованого висновку протиправними, а самого висновку - протиправним як такого, що прийнятий з порушенням вимог процедури та прав суб'єкта декларування.
На спростування цього відповідачем належні докази не подавалися, а факт неподання декларацій позивача на підставі частини сьомої статті 45 Закону № 1700-VII за 2024 рік визнається сторонами. Натомість у відзиві на позовну заяву НАЗК стверджує, що повноваження щодо проведення моніторингу способу життя декларантів, попри звільнення окремих категорій від обов'язку декларування відповідно до статті 45 Закону № 1700-VII, не припинилися. На підтвердження цього, відповідач посилається на той факт, що відповідних змін до діючих норм (зокрема, статті 51-4 Закону № 1700-VII), які б обмежували чи тимчасово зупиняли повноваження НАЗК щодо проведення моніторингу способу життя, не вносилося, а такий моніторинг проводиться не лише на підставі декларацій, але й на основі інших відомостей та відповідно до Роз'яснень Національного агентства від 13.11.2023 № 4 «Щодо фінансової доброчесності: застосування окремих положень Закону України «Про запобігання корупції» стосовно заходів фінансового контролю (подання декларації, повідомлення про суттєві зміни в майновому стані, повідомлення про відкриття валютного рахунку)».
Позивач переконаний що НАЗК допустив порушення порядку проведення моніторингу способу його життя, яке, на думку останнього, виразилося у тому, що позивачем не було надано можливість надати пояснення за виявленими Національним агентством фактами, а також з дотриманням процедури не надіслано вчасно на його адресу повідомлення про результати здійсненого моніторингу способу життя, як цього вимагає пункт 8 положення Порядку № 236/23.
Також позивач наголошує що відповідачем не надано належної оцінки тій обставині, що він 24.02.2022 увільнений з посади директора департаменту у зв'язку із проходженням військової служби, а тому не є особою , уповноваженою на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, відтак вважає, що з цього часу на нього не поширюється дія закону, відповідно й здійснення стосовно нього моніторингу способу життя наразі є безпідставним.
Позивач вказує, що оскільки у висновку міститься офіційна інформація, яка покладена в основу доказів у кримінальному провадженні, то такий висновок тягне негативні правові наслідки для позивача та свідчить про те, що його скасування матиме значення для поновлення його порушеного права. Натомість НАЗК вважає такий висновок лише проміжним документом, що не породжує безпосередніх обов'язків чи інших наслідків для позивача, а тому не підпадає під ознаки акта індивідуальної дії, визначені у статті 4 КАС України та, відповідно, не має бути предметом судового оскарження.
Також позивач переконаний, що НАЗК порушило його право на отримання інформації, що його безпосередньо стосується, надавши відповідь від 24.12.2024 на адвокатський запит, з якого суд вбачається, що НАЗК відмовив у наданні відповідної інформації з посиланням на частину першу статті 222 КПК України (таємниця досудового розслідування), з цих же підстав відмовлено суду на виконання ухвали суду від 17.03.2025 року.
Перевіряючи доводи позовної заяви та відзиву на позов НАЗК додаткові письмові пояснення сторін та долучені документи, суд виходить з такого.
Правові та організаційні засади функціонування системи запобігання корупції в Україні, зміст і порядок застосування превентивних антикорупційних механізмів, правила щодо усунення наслідків корупційних правопорушень визначені Законом № 1700-VII.
Зокрема, статтею 4 визначено статус НАЗК, яке згідно з частиною першою указаної норми є центральним органом виконавчої влади зі спеціальним статусом, який забезпечує формування та реалізує державну антикорупційну політику.
Повноваження НАЗК визначені у статті 11 Законом № 1700-VII, відповідно до приписів підпункту 7-1 частини першої якої НАЗК здійснює в порядку, визначеному цим Законом, проведення моніторингу способу життя суб'єктів декларування. Моніторинг способу життя суб'єктів декларування визначено статтею 51-4 Закону № 1700-VІІ.
Зокрема, статтею 51-4 вказаного Закону (у редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин) встановлено, що Національне агентство здійснює вибірковий моніторинг способу життя суб'єктів декларування з метою встановлення відповідності їх рівня життя наявним у них та членів їх сім'ї майну і одержаним ними доходам згідно з декларацією особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, що подається відповідно до цього Закону.
Моніторинг способу життя суб'єктів декларування здійснюється Національним агентством на підставі інформації, отриманої від фізичних та юридичних осіб, а також із медіа та інших відкритих джерел інформації, яка містить відомості про невідповідність рівня життя суб'єктів декларування задекларованим ними майну і доходам.
Порядок здійснення моніторингу способу життя суб'єктів декларування визначається Національним агентством.
Моніторинг способу життя здійснюється із додержанням законодавства про захист персональних даних та не повинен передбачати надмірного втручання у право на недоторканність особистого і сімейного життя особи.
Встановлення невідповідності рівня життя суб'єкта декларування задекларованим ним майну і доходам є підставою для здійснення повної перевірки його декларації. У разі встановлення невідповідності рівня життя Національним агентством надається можливість суб'єкту декларування протягом десяти робочих днів надати письмове пояснення за таким фактом.
У разі виявлення за результатами моніторингу способу життя ознак корупційного правопорушення або правопорушення, пов'язаного з корупцією, Національне агентство інформує про це спеціально уповноважені суб'єкти у сфері протидії корупції.
Процедура здійснення НАЗК моніторингу способу життя суб'єктів декларування визначається Порядком № 236/23.
Відповідно до пункту 2 Порядку № 236/23 моніторинг способу життя суб'єктів декларування здійснюється з метою встановлення відповідності їх рівня життя наявним у них та членів їх сім'ї майну і одержаним ними доходам згідно з деклараціями особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, із додержанням законодавства про захист персональних даних та не повинен передбачати надмірного втручання у право на недоторканність особистого і сімейного життя особи.
У пункті 3 Порядку № 236/23 визначено, що невідповідність рівня життя суб'єкта декларування - це різниця між реальною (ринковою) вартістю набутих активів та інших витрат, здійснених суб'єктом декларування із задекларованим ним майном і доходами.
З наведених вище норм права вбачається, що моніторинг способу життя здійснюється виключно щодо осіб, які є суб'єктами декларування відповідно до Закону № 1700-VІІ, відтак, така умова, як подання декларації за відповідний період, є обов'язковою для проведення оцінки відповідності або невідповідності рівня життя декларанта його доходам, оскільки ця оцінка є фактично результатом співставлення реальних витрат декларанта з даними, вказаними в декларації, поданій за звітний період. Це означає, що поки відповідна інформація про доходи та видатки не буде відображена у декларації про доходи за відповідний період, висновок НАЗК про відповідність або невідповідність способу життя декларанта не в повній мірі відповідатиме вимогам діючого законодавства.
При цьому як стаття 51-4 Закону № 1700-VІІ, так і Порядок № 236/23 дійсно не виключають можливості звернення уповноваженого органу під час проведення моніторингу способу життя суб'єкта декларування до інших джерел інформації (від громадян, правоохоронних органів, медіа, відкритих джерел), проте, визначення наявності чи відсутності невідповідності рівня життя можливе лише шляхом співставлення з офіційно поданими деклараціями, оскільки інформація, отримана з інших джерел, не може повністю підміняти інформацію, що міститься у декларації, інакше, нівелюється основна мета проведення моніторингу способу життя декларанта - встановлення відповідності їх рівня життя наявним у них та членів їх сім'ї майну і одержаним ними доходам згідно з поданими деклараціями.
Суд також звертає увагу, що моніторинг способу життя декларанта є однією з форм фінансового контролю, адже стаття 51-4 Закону № 1700-VІІ розміщена у розділі VІІ «Фінансовий контроль» цього ж Закону.
Згідно з частиною сьомою статті 45 Закону № 1700-VІІ суб'єкти декларування з числа військовослужбовців Державної прикордонної служби України, Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України, Управління державної охорони України, Збройних Сил України та інших військових формувань, утворених відповідно до законів України, а також поліцейських поліції особливого призначення, які під час дії воєнного стану залучені до ведення бойових дій у порядку, визначеному частиною четвертою статті 24 Закону України «Про Національну поліцію» (крім суб'єктів декларування із числа військовослужбовців, зазначених у пунктах 1-5 цієї частини), зобов'язані подати визначені цією статтею декларації не пізніше 90 календарних днів з дня настання першої з таких обставин - припинення або скасування воєнного стану чи звільнення з військової служби (служби в поліції).
З матеріалів справи вбачається, що позивач займає посаду офіцера відділення призову ІНФОРМАЦІЯ_4 , проходить дійсну військову службу з 24.02.2022, а тому на нього поширюються положення частини 7 статті 45 Закону № 1700-VІІ . Унаслідок цього позивач, який увільнений з посади керівника департаменту органу місцевого самоврядування з 24.02.2022, не має обов'язку подавати декларації про доходи, що узгоджується з вимогами законодавства.
Позивач наголошує, що відповідачем не надана оцінка питання того чи є позивач суб'єктом декларування у рамках правового поля, не враховано і під час складання Висновку від 06.11,2024 року.
Суд зауважує, що особами, уповноваженими на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, є особи, зазначені у пункті 1 частини першої статті 3 Закону України "Про запобігання корупції", а саме: особи, уповноважені на виконання функцій держави або місцевого самоврядування.
Однак, позивач не є такою особою, враховуючи, що з 24.02.2022 року є увільненим у зв'язку з проходженням військової служби.
У свою чергу, увільнення від роботи (посади) - це тимчасове припинення виконання працівником трудових обов'язків зі збереженням місця роботи і посади. Тобто на час увільнення у мене припинені повноваження на виконання функцій держави або місцевого самоврядування.
Закон України «Про запобігання корупції» не визначає та не урегульовує питання з увільненими особами, у зв'язку з мобілізацією - втратою чи збереженням їхнього статусу суб'єкта.
Водночас, статтею 3 Закону визначено, що суб'єктом на якого поширюється дія цього Закону є посадова особа місцевого самоврядування. У свою чергу, стаття 2 Закону України «Про службу в органах місцевого самоврядування» дає визначення поняттю посадова особа місцевого самоврядування «особа, яка працює в органах місцевого самоврядування, має відповідні посадові повноваження щодо здійснення організаційно-розпорядчих та консультативно-дорадчих функцій і отримує заробітну плату за рахунок місцевого бюджету».
Отже, одною із обов'язкових умов для визначення особи посадовою особою органу місцевого самоврядування, є отримання заробітної плати за рахунок місцевого бюджету, проте Позивач вказаній умові не відповідає, оскільки є увільненим від роботи (посади) та заробітної плати як посадова особа органу місцевого самоврядування не отримує.
На час увільнення позивача з 24.02.2024 його трудові обов'язки посадової особи органу місцевого самоврядування припиненні, а також ним не виконуються організаційно-розпорядчі та консультативно-дорадчі функції.
З аналізу вищевказаних норм законодавства, висновується, що позивач на час увільнення не є посадовою особою в розумінні норм закону.
Проте вказану обставину відповідачем не було враховано під час здійснення моніторингу та не надано належної оцінки.
Таким чином, суд висновує, що за період 2023-2024 роки у НАЗК була відсутня будь-яка задекларована позивачем інформація про майно і доходи, яка могла б бути об'єктом аналізу НАЗК під час моніторингу способу життя позивача .
Натомість, зі змісту пояснень, наданих НАЗК щодо суті порушеного питання у відзиві, вбачається, що попри твердження відповідача про те, що він проводив перевірку за минулі періоди, така перевірка стосувалася й періоду, охопленого 2023-2024 роками.
Суд наголошує, що позивач зобов'язаний протягом 90 днів після припинення або скасування воєнного стану чи звільнення з військової служби подати декларації, де буде відображена інформація про майно і доходи у відповідних розділах декларацій. Наразі у позивача відсутній обов'язок щодо подачі декларації майнового стану.
Статтею 2 Порядку здійснення моніторингу способу життя суб'єктів декларування, затвердженого наказом Національного агентства від 26.10.2023 року №236/23, визначено, що Моніторинг способу життя суб'єктів декларування здійснюється з метою встановлення відповідності їх рівня життя наявним у них та членів їх сім'ї майну і одержаним ними доходам згідно з деклараціями особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, із додержанням законодавства про захист персональних даних та не повинен передбачати надмірного втручання у право на недоторканність особистого і сімейного життя особи.
У свою чергу моніторинг способу життя позивача вийшов за межі періоду поданих ним декларацій, адже містить інформацію щодо майна та доходів за 2024 рік. Окрім того, моніторинг способу життя позивача здійснювався без дотримання законодавства про захист персональних даних та був пов'язаний із надмірним втручанням у право на недоторканність особистого і сімейного життя осіб, що пов'язані із суб'єктом декларування, однак не є суб'єктами декларування.
Більше того, проведений моніторинг способу життя позивача, як суб'єкта декларування встановлює відповідність рівня життя інших осіб, відмінних від суб'єкта декларування та членів їх сім'ї, майну і одержаним ними доходам.
У той же час, Закон вирізняє поняття «член сім'ї» та «близька особа»:
близькі особи - члени сім'ї суб'єкта, зазначеного у частині першій статті 3 цього Закону, а також чоловік, дружина, батько, мати, вітчим, мачуха, син, дочка, пасинок, падчерка, рідний та двоюрідний брати, рідна та двоюрідна сестри, рідний брат та сестра дружини (чоловіка), племінник, племінниця, рідний дядько, рідна тітка, дід, баба, прадід, прабаба, внук, внучка, правнук, правнучка, зять, невістка, тесть, теща, свекор, свекруха, батько та мати дружини (чоловіка) сина (дочки), усиновлювач чи усиновлений, опікун чи піклувальник, особа, яка перебуває під опікою або піклуванням зазначеного суб'єкта.
члени сім'ї: а) особа, яка перебуває у шлюбі із суб'єктом, зазначеним у частині першій статті 3 цього Закону, та діти зазначеного суб'єкта до досягнення ними повноліття - незалежно від спільного проживання Із суб'єктом; б) будь-які особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки із суб'єктом, зазначеним у частині першій етапі 3 цього Закону (крім осіб, взаємні права та обов'язки яких не мають характеру сімейних), у тому числі особи, які спільно проживають, але не перебувають у шлюбі.
Тобто мати позивача - ОСОБА_3 , у визначенні наданому нормами спеціального права є близькою особою, а не членом сім'ї.
Оскільки Порядок визначає моніторинг життя лише членів сім'ї, то здійснення перевірки рівня життя близьких осіб, - виходить за межі проведення моніторингу, що є порушенням статті 51-4 Закону.
Так спірне рішення відповідача ґрунтується на оцінці не усіх фактів та обставин, що мають значення, а виключно на окремих, вибіркових документах, в той час як не було прийнято пояснення від матері позивача - ОСОБА_3 і долучені до нього додатки, що мають істотне значення для такого дослідження.
Мати позивача, ОСОБА_3 , яка не є членом сімї позивача надала пояснення щодо свого доходу, майна до Національного агентства на лист вих. №282-01/58318-24 від 09.08.2024. Таку свою позицію ОСОБА_3 обґрунтовувала тим, що не веде спільного побуту із сином, не живе разом, а тому син не повинен знати інформацію щодо її доходів, як і згідно чинного законодавства вона не повинна звітуватись перед сином.
Відтак, згідно наданих пояснень ОСОБА_3 пояснила свої доходи з 2006 року по 2024 рік (серпень місяць) і за цей період сума становила 10 913 734 грн. Зазначена сума підтверджується довідкою отриманою з Головного управління ДПС у Черкаській області від
23.08.2024 №2695/АП/23-00-24-07-07, яка була долучена до відповідного пояснення.
Згідно сторінки 3 спірного рішення (а.с.22 зв.), уповноважена особа відповідача порахувала доходи матері позивача за період з 1998 року по липень 2023 року - розмір цих доходів було зазначено 9 877 844, 47 грн. і це вже з урахуванням доходів від продажу нерухомого майна.
Різниця у розрахунках явно відображається, адже уповноважена особа нарахувала всього доходу ОСОБА_3 за 25 років майже 10 млн., хоча позивач наголошує , що у ОСОБА_3 з 2006 по 2024 рік, тобто за 18 років, дохід майже 11 млн., і це лише дохід як фізичної особи-підприємця, згідно наданих довідок. Окрім того, у своїх пояснення ОСОБА_3 зазначала, що також з 2015 року має пенсію ~ загальна сума якої становить 312 151 грн., проте ця сума відповідачем не досліджена та не відображена у Висновку.
Також, у Висновку не враховані доходи ОСОБА_3 від здачі в оренду нежитлових приміщень, доходу від відчуження земельних ділянок і транспортних засобів, - копії підтвердних документів також було долучено до пояснення та 26.08.2024 року скеровано засобами електронного зв'язку на електронну адресу Національного агентства (фотокопія витягу з листування електронної пошти ОСОБА_3 додається).
Аналізуючи розділ спірного рішення щодо майна матері позивача суд зауважує, що в обгрунтованому висновку не наведено юридичної підстави - права відповідача на здійснення моніторингу способу життя близької особи позивача - матері, яка не зазначені в жодній із декларацій позивача, оскільки не є членом сім'ї декларанта.
Такі дії відповідача в межах процедури моніторингу способу життя позивача суперечить вимогам статті 51-4 Закону та Порядку, що є самостійною підставою для скасування спірного рішення.
Щодо моніторингу способу життя члена сім'ї декларанта - ОСОБА_4 , з якою позивач спільно проживає без укладання шлюбу суд зазначає таке.
Так, у висновку на стор. 8 (а. с. 25) відповідачем констатовано, що на запит НАЗК позивачем надані пояснення, про те, що з ОСОБА_4 у шлюбі не перебуває, а відомості про майно та фінанси про неї в декларації за 2023 рік зазначив, оскільки на кінець звітного періоду вони спільно проживали та мали частину спільних побутових питань.
Відповідач піддав сумніву законність обрахунків вартості об'єктів, земельних ділянок набутих співмешканкою позивача ОСОБА_4 , хоча ОСОБА_4 надавала пояснення та долучала відповідні експертні звіти щодо оцінки земельних ділянок, - відповідачем у висновку не наведено аналізу пояснень співмешканки позивача і не враховано законність підстав для визначення вартості цих об'єктів.
Так, відповідачем у висновку зазначається середня ринкова вартість земельної ділянки, придбаної ОСОБА_4 кадастровий номер 7110136700:05:035:0033 загальною площею 0,1737 га в розмірі 1 260 630 грн., всупереч наявній оціночній вартості, яка згідно Висновку про вартість майна у звіті ТОВ «Контакт-Сервіс» від 19.04.2023 року становить 435 800 грн., що на 824 830 грн. менше від тієї, що зазначено у Висновку. Аналогічна ситуація складається із земельною ділянкою кадастровий номер 7110136700:05:035:0038 загальною площею 0,1700 га, згідно підрахунків наданих у Висновку її ціна вказана 1 270 115 грн., проте згідно звіту про вартість земельної ділянки від 15.06.2023 року виданого ТОВ «Контакт-Сервіс» вартість такої земельної ділянки складає 413 730 грн.
Відповідачем у Висновку зазначено лише про придбання земельних ділянок, транспортних засобів і майна, не враховуючи те, що майно не знаходилося у постійній власності, а періодично вибувало, тобто на момент купівлі крім накопичення у суб'єктів також додатково на придбання залишались кошти отриманні від відчуження, що також ставить під сумнів логічність та правильність здійснених обрахунків відповідачем.
Крім того, у висновку міститься інформація з протоколів за результатами проведення негласної слідчо-розшукової дії від 15.04.2024 та 23.04.2024 року, що виходить за межі моніторингу способу життя позивача, адже стосується періоду, який не підлягав декларуванню. А як вже зазначалось раніше моніторинг здійснюється з метою встановлення відповідності їх рівня життя наявним у них та членів їх сім'ї майну і одержаним ними доходам згідно з декларацією особи, тобто під моніторинг не може підпадати період, який неохоплений декларацією особи.
Також у спірному рішенні відповідачем зроблено висновок «про факт тривалого перебування позивача у стосунках з ОСОБА_4 » на основі виписок карткових банківських рахунків АТ КБ «ПриватБанк» упродовж 2021-2023 років без зазначення сум таких переказів, що не заборонено законом, і переказ певної суми коштів (до 50 прожиткових мінімумів для працездатних осіб) будь-якій фізичній особі в Україні не ставиться законодавцем в залежність обов'язкової дії - подання декларації чи повідомлення про зміни майнового стану.
Також в обгрунтованому висновку, на підставі інформації інтегрованої міжвідомчої автоматизованої системи обміну інформацією з питань контролю осіб та вантажів, які перетинають державний кордон, «Аркан», зазначено про спільні поїздки позивача та ОСОБА_4 за кордон протягом 2021-2023 років, що на думку відповідача, підтверджує «факт тривалого перебування у стосунках позивача та ОСОБА_5 ». Суд зауважує, що антикорупційне законодавство не тлумачить (не дає пояснення) фразеологізму «тривале перебування у стосунках» як обов'язкової складової корупційного правопорушення, за недотримання якого (терміну чи стану) передбачена відповідальність.
Щодо майна співмешканки позивача ОСОБА_4 , то в матеріалах справи до позову додані документи щодо придбання майна (приміщень, земельних ділянок), проте вони не були взяті до уваги та не враховані під час складання спірного рішення.
Тобто, на момент складання і затвердження Висновку відповідач не враховував наявність оцінок та наявність пояснень, що призвело до порушення принципів верховенства права і законності.
Окрім того, як слідує з висновку, що викладений у абзаці третьому підпункту 3.1 пункту З мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо відповідності Конституції України (конституційності) абзацу восьмого пункту 5 частини першої статті 11 Закону України «Про міліцію“ від 29 червня 2010 року№ 17-ш/2010. - одним із елементів верховенства права є принцип правової визначеності, у якому стверджується, що обмеження основних прав людини та громадянина і втілення цих обмежень на практиці допустиме лише за умови забезпечення передбачуваності застосування правових норм, встановлюваних такими обмеженнями. Тобто обмеження будь-якого права повинне базуватися на критеріях, які дадуть змогу особі відокремлювати правомірну поведінку від протиправної, передбачати юридичні наслідки своєї поведінки.
Раніше абзацом шостим підпункту 4.2 пункту 4 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень законів України «Про засади запобігання та протидії корупції“, «Про відповідальність юридичних осіб за вчинення корупційних правопорушень“, «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відповідальності за корупційні правопорушення“ (справа про корупційні правопорушення та введення в дію антикорупційних законів) від 6 жовтня 2010 року № 21- рп/2010 визначалось, що стосовно близьких та інших осіб (членів сім'ї), зазначених в абзаці другому частини першої статті 1 Закону № 1506, не може проводитися спеціальна перевірка, передбачена пунктами 2, .3 частини другої статті 9 цього закону, оскільки це суперечить положенням статті 32, частини першої статті 64 Конституції України.
Відтак стаття 32 Конституції України говорить «не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини».
Особистим життям фізичної особи є її поведінка у сфері особистісних, сімейних, побутових, інтимних, товариських, професійних, ділових та інших стосунків поза межами суспільної діяльності, яка здійснюється, зокрема, під час виконання особою функцій держави або органів місцевого самоврядування.
Конституційний Суд України виходить з того, що неможливо визначити абсолютно всі види поведінки фізичної особи у сферах особистого та сімейного життя, оскільки особисті та сімейні права є частиною природних прав людини, які не є вичерпними, і реалізуються в різноманітних і динамічних відносинах майнового та немайнового характеру, стосунках, явищах, подіях тощо. Право на приватне та сімейне життя є засадничою цінністю, необхідною для повного розквіту людини в демократичному суспільстві, та розглядається як право фізичної особи на автономне буття незалежно від держави, органів місцевого самоврядування, юридичних і фізичних осіб (абзаци другий, четвертий підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини, Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Жашківської районної ради Черкаської області щодо офіційного тлумачення положень частин першої, другої статті 32, частин другої, третьої статті 34 Конституції України від 20 січня 2012 року № 2-рп/2012.
Таким чином, Конституційний Суд України вважає, що перелік даних про особу, які визнаються як конфіденційна інформація, не є вичерпним та спеціальна перевірка НЕ може проводитись щодо близьких осіб суб'єктів декларування. А тому по аналогії можна припустити, що і проведення моніторингу способу життя щодо близьких осіб суб'єктів декларування - проводитись не може. Хоча вже як зазначалось вище у позовній заяві потребує доведення факт того, що Позивач дійсно є суб'єктом на якого поширюється дія Закону на момент увільнення від посади, у зв'язку з мобілізацією, враховуючи всі визначення термінів і понять, що надаються нормами законодавства України на момент складання Висновку.
Положення частини другої статті 32 Основного Закону України передбачають вичерпні підстави можливого правомірного втручання в особисте та сімейне життя особи (в тому числі й тієї, яка займає посаду, пов'язану з функціями держави або органів місцевого самоврядування, та членів її сім'ї). Такими підставами є: згода особи на збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації стосовно неї, а також, у разі відсутності такої згоди, випадки, визначені законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.
Даючи офіційне тлумачення положень частин першої, другої статті 32 Конституції України у системному зв'язку з частиною другою статті 34 цієї Конституції, Конституційний Суд України дійшов висновку, що збирання, зберігання, використання та поширення державою, органами місцевого самоврядування, юридичними або фізичними особами конфіденційної інформації про особу без її згоди є втручанням в її особисте та сімейне життя, яке допускається винятково у визначених законом випадках і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини (абзаци третій, четвертий пункту 5 мотивувальної частини) Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Жашківської районної ради Черкаської області щодо офіційного тлумачення положень частин першої, другої статті 32, частин другої, третьої статті 34 Конституції України від 20 січня 2012 року № 2-рп/2012.
Конституційний Суд України в Рішенні від 20 січня 2012 року № 2-рп/2012 наголосив, що "право на приватне та сімейне життя є засадничою цінністю, необхідною для повного розквіту людини в демократичному суспільстві, та розглядається як право фізичної особи на автономне буття незалежно від держави, органів місцевого самоврядування, юридичних і фізичних осіб" (друге речення абзацу четвертого підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини), та дійшов висновків, що «положення частини другої статті 32 Основного Закону України передбачають вичерпні підстави можливого правомірного втручання в особисте та сімейне життя особи (в тому числі й тієї, яка займає посаду, пов'язану з функціями держави або органів місцевого самоврядування, та членів її сім'ї). Такими підставами є: згода особи на збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації стосовно неї, а також, у разі відсутності такої згоди, випадки, визначені законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини. збирання, зберігання, використання та поширення державою, органами місцевого самоврядування, юридичними або фізичними особами конфіденційної інформації про особу без її згоди є втручанням в її особисте та сімейне життя, яке допускається винятково у визначених законом випадках і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини“ (абзаци третій, четвертий пункту 5 мотивувальної частини).
Звертаємо увагу, що відповідно до ч.3 ст.62 Конституції України обвинувачення не може ґрунтуватися на припущеннях і всі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачиться на її користь, у той же час згідно Конституції України ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину.
Відповідно до статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб (частина друга статті 55 Конституції України).
Частиною третьою статті 124 Конституції України установлено, що юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також Інші справи.
Відповідно до частини першої статті 129 Конституції України судця, здійснюючи правосуддя, є незалежним та керується верховенством права.
Аналізуючи оскаржуване рішення, суд вказує, що принцип обґрунтованості рішення суб'єкта владних повноважень, відповідно до ч/2 ст. 2 КАС України, має на увазі, що рішення повинно бути прийнято з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії).
Європейським Судом з прав людини у рішенні по справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), №37801/97, п. 36, від 01.07.2003, яке, відповідно до ч. 1 ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», підлягає застосуванню судами як джерело права, вказано, що орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень.
У рішенні від 10,02.2010 у справі «Серявін та інші проти України» Європейський суд з прав людини вказав, що у рішеннях суддів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються.
Отже, рішення суб'єкта владних повноважень повинно ґрунтуватися на оцінці усіх фактів та обставин, що мають значення. Мають значення, як правило, ті обставини, які передбачені нормою права, що застосовується. Суб'єкт владних повноважень повинен врахувати усі ці обставини, тобто надати їм правову оцінку: прийняти до уваги або відхилити. У разі відхилення певних обставин висновки повинні бути мотивованими, особливо, коли має місце несприятливе для особи рішення.
Принцип обґрунтованості рішення вимагає від суб'єкта владних повноважень враховувати як обставини, на обов'язковість урахування яких прямо вказує закон, так і інші обставини, що мають значення у конкретній ситуації. Для цього він має ретельно зібрати і дослідити матеріали, що мають доказове значення у справі, наприклад, документи, пояснення осіб, тощо.
При цьому, суб'єкт владних повноважень повинен уникати прийняття невмотивованих висновків, обґрунтованих припущеннями та неперевіреними фактами, а не конкретними обставинами. Так само недопустимо надавати значення обставинам, які насправді не стосуються справи. Несприятливе для особи рішення повинно бути вмотивованим.
Разом з тим, приймаючи рішення або вчиняючи дію, суб'єкт владних повноважень не може ставати на сторону будь-якої з осіб та не може виявляти себе заінтересованою стороною у справі, виходячи з будь-якого нелегітимного інтересу, тобто інтересу, який не випливає із завдань цього суб'єкта, визначених законом.
При цьому, прийняття рішення, вчинення (не вчинення) дії вимагає від суб'єкта владних повноважень діяти добросовісно, тобто з щирим наміром щодо реалізації владних повноважень та досягнення поставлених цілей і справедливих результатів, з відданістю визначеним законом меті та завданням діяльності, передбачувано, без корисливих прагнень досягти персональної вигоди, привілеїв або переваг через прийняття рішення та вчинення дії.
Таким чином, висновки та рішення суб'єкта владних повноважень можуть ґрунтуватися виключно на належних, достатніх, а також тих доказах, які одержані з дотриманням закону.
В той же час, відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
У постанові від 20 лютого 2019 року у справі № 522/3665/17 Верховний Суд визначив загальні підходи до визначення ознак "потерпілого" від порушення законного інтересу:
а) безпосередньо йому належить законний інтерес, на захист якого подано позов;
б) має місце безпосередній негативний вплив порушення на позивача або обґрунтована ймовірність негативного впливу на позивача у майбутньому. Зокрема, якщо позивач змушений змінити свою поведінку або існує ризик бути притягнутим до відповідальності;
в) негативний вплив є суттєвим (зокрема, позивачеві завдано шкоду);
(г) існує причинно-наслідковий взаємозв'язок між законним інтересом, оскаржуваним актом та стверджуваним порушенням.
У такому випадку позивач є потерпілим від неправомірно складеного Обгрунтованого Висновку від 06.11.2024, оскільки це рішення є основним доказом у кримінальному провадженні №4202325222000000052 від 30.08.2023 за ознаками кримінального правопорушення передбаченого статтею 368-5 КК України; і саме сума, яка була некоректно прорахована відповідачем, а далі затверджена та скерована до спеціального суб'єкта - є сумою, яка формує диспозиційну частину ймовірного злочину. Тому негативний вплив порушень здійснених відповідачем на позивача є суттєвим, існує ризик бути притягнутим до кримінальної відповідальності. Позивач через порушення/ігнорування відповідачем норм матеріального і процесуального права під час складання Висновку, порушення принципів законності і верховенства права наразі вимушений оскаржувати такі дії в судовому порядку із метою реалізації своїх прав, що визначені в Основному Законі.
Розглядаючи справу та ухвалюючи рішення, суд згідно частини другої статті 6 КАС України вважає за необхідне застосувати принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
З цього приводу, розглядаючи справу «Menarini Diagnostics S.r.l. v. Italy» (заява № 43509/08), Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) визнав, що навіть адміністративні органи, які не мають повноважень ухвалювати остаточні санкції, зобов'язані дотримуватись принципу справедливого процесу, якщо їх рішення можуть мати серйозні наслідки для особи (репутаційні, правові, фінансові).
Застосовуючи цей висновок до обставин цієї справи, слід зазначити, що обґрунтований висновок НАЗК використовується у кримінальному провадженні, отже, має реальні наслідки, що вимагає дотримання стандартів статті 6 Європейської конвенції з прав людини (далі - ЄКПЛ).
Окрім того, у рішенні у справі «Rotaru v. Romania» (заява № 28341/95) ЄСПЛ визнав порушення статті 8 ЄКПЛ, оскільки державний орган зібрав, зберігав та використав інформацію про особу, не надаючи їй доступу до цих даних, і не забезпечивши правових засобів захисту.
За встановлених обставин та досліджених судом матеріалів, долучених до справи, суд доходить висновку про обґрунтованість позовних вимог та наявність підстав для визнання протиправними дій Національного агентства з питань запобігання корупції щодо затвердження та направлення до Головного управління національної поліції в Черкаській області обґрунтованого висновку щодо виявлення ознак кримінального корупційного правопорушення від 06.11.2024 стосовно ОСОБА_1 та визнання протиправним і скасування рішення Національного агентства з питань запобігання корупції, оформленого у вигляді обґрунтованого висновку, складеного за результатами здійснення моніторингу способу життя ОСОБА_1 від 06 листопада 2024 року, з огляду на те, що такі дії були вчинені з порушенням вимог ст. 51-4 Закону № 1700-VII, вимог Порядку №236/23, з порушенням принципу верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Позовна вимога (№ 3) про зобов'язання Національного агентства з питань запобігання корупції відкликати з Національної поліції України висновок щодо виявлення ознак кримінального корупційного правопорушення від 06.11.2024 стосовно ОСОБА_1 , задоволенню не підлягає оскільки належним та ефективним способом захисту порушеного права позивача є скасування рішення Національного агентства з питань запобігання корупції, оформленого у вигляді обґрунтованого висновку, складеного за результатами здійснення моніторингу способу життя ОСОБА_1 від 06 листопада 2024 року.
Суд вважає, що саме такий спосіб захисту порушеного права позивача є належним та достатнім в даному випадку.
Згідно з ч. 1 ст. 9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Відповідно до частини 1 статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.
Згідно зі ст.242 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.
Оцінивши зібрані по справі докази, суд приходить до висновку про часткове задоволення позовних вимог ОСОБА_1 .
Відповідно до частини 1 статті 139 вказаного Кодексу при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Зважаючи на те, що позивач звільнений від сплати судового збору відповідно до Закону України “Про судовий збір» та не надав доказів понесення інших судових витрат, то підстави для їх розподілу відсутні.
Керуючись ст.ст.2-14, 138-139, 242-245, 255, 295 КАС України, суд
вирішив:
Позов задовольнити частково.
Визнати протиправним та скасувати рішення Національного агентства з питань запобігання корупції, оформленого у вигляді обґрунтованого висновку, складеного за результатами здійснення моніторингу способу життя ОСОБА_1 .
Визнати протиправними дії Національного агентства з питань запобігання корупції щодо затвердження та направлення до Головного управління національної поліції в Черкаській області обґрунтованого висновку щодо виявлення ознак кримінального корупційного правопорушення від 06.11.2024 стосовно ОСОБА_1 .
У задоволенні інших позовних вимог відмовити.
Копію рішення направити особам, які беруть участь у справі.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, яка може бути подана до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня проголошення рішення. У разі застосування судом частини третьої статті 243 Кодексу адміністративного судочинства України, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Суддя Валентина ЯНКІВСЬКА