19 червня 2025 року справа №200/832/25
м. Дніпро
Перший апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: судді-доповідача Гаврищук Т.Г., суддів Блохіна А.А., Сіваченка І.В., розглянув у письмовому провадженні апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області на рішення Донецького окружного адміністративного суду від 28 лютого 2025 р. у справі №200/832/25 (головуючий І інстанції Молочна І.С.) за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії,-
Позивач звернувся до суду з позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області (далі - відповідач) в якому просив:
- визнати протиправним та скасувати рішення відділу перерахунків пенсії №1 управління пенсійного забезпечення, надання страхових виплат, соціальних послуг, житлових субсидій та пільг Головного управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області від 09 грудня 2024 року №847 про відмову в переведенні ОСОБА_1 з пенсії по інвалідності на пенсію по втраті годувальника;
- зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області повторно розглянути заяву ОСОБА_1 від 01 грудня 2024 року про переведення з пенсії по інвалідності на пенсію по втраті годувальника та прийняти рішення відповідно до закону.
Рішенням Донецького окружного адміністративного суду від 28 лютого 2025 року позов задоволено частково. Визнано протиправним та скасовано рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області №847 від 09 грудня 2024 року про відмову ОСОБА_1 в перерахунку пенсії «Перехід з виду на вид (на пенсію в разі втрати годувальника)». Зобов'язано Головне управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області призначити ОСОБА_1 пенсію у зв'язку з втратою годувальника з 09 листопада 2024 року відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування». В іншій частині позовних вимог - відмовлено.
Відповідач не погодився з рішенням суду першої інстанції, подав апеляційну скаргу, в якій просив скасувати рішення суду першої інстанції, прийняти нове, яким відмовити у задоволенні позову.
В обґрунтування доводів зазначає, що суд не враховує, що Порядком №22-1 передбачено обов'язкове надання документів на підтвердження можливості настання інвалідності до досягнення особою вісімнадцятирічного віку - а саме, висновок лікарсько-консультаційної комісії про те, що вона мала медичні показання для визнання її дитиною з інвалідністю до досягнення шестирічного віку, та/або висновок МСЕК про можливість настання інвалідності до досягнення особою вісімнадцятирічного віку (висновок про час настання інвалідності).
Суд І інстанції не застосовує належним чином норми Закону №1058, Порядку №22-1 щодо необхідності підтвердити позивачем настання інвалідності до досягнення ним вісімнадцятирічного віку чітко визначеними в законодавстві документами. Позивачем відповідних документів надано не було.
Таким чином, суд І інстанції, посилаючись виключно на довідку Офтальмологічної МСЕК м. Донецьк серії МСЕ №149805 серія ДОН-02 від 16 квітня 2003 року, зробив помилковий висновок, що «позивач в розумінні Закону №1058-ІV вважається непрацездатним членом сім'ї померлого годувальника і має право на пенсію у зв'язку із втратою годувальника відповідно до статті 36 Закону №1058-ІV».
Відповідно до ст. 311 КАС України справу розглянуто в порядку письмового провадження.
Суд апеляційної інстанції заслухав доповідь судді-доповідача, вивчив доводи апеляційної скарги, перевірив їх за матеріалами справи і дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення апеляційної скарги, виходячи з наступного.
Позивач - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянином України, що підтверджується копією паспорта громадянина України серії НОМЕР_1 .
Відповідно до довідки Офтальмологічної МСЕК м. Донецьк серії МСЕ №149805 серія ДОН-02 від 16 квітня 2003 року ОСОБА_1 встановлено другу групу інвалідності по зору безстроково, причина інвалідності: «з дитинства».
Позивач перебуває на обліку в Головному управлінні Пенсійного фонду України в Донецькій області та отримує пенсію по інвалідності з 12 вересня 1989 року, що підтверджується матеріалами справи та не заперечується відповідачем.
Відповідно до свідоцтва про народження (повторно) серії НОМЕР_2 від 01 серпня 2024 року батьком ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є ОСОБА_2 .
Згідно зі свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_3 ОСОБА_2 помер ІНФОРМАЦІЯ_2 у віці 77 років, про що 18 листопада 2024 року складено відповідний актовий запис №150.
02 грудня 2024 року позивач звернувся до територіального органу Пенсійного фонду України із заявою про перерахунок пенсії «Перехід з виду на вид (на пенсію в разі втрати годувальника)».
До зазначеної заяви позивачем, зокрема, долучено: копії паспорта, рнокпп, свідоцтва про народження, свідоцтва про смерть ОСОБА_2 , довідки МСЕК, пенсійного посвідчення.
09 грудня 2024 року Головним управлінням Пенсійного фонду України в Запорізькій області прийнято рішення №847, яким ОСОБА_1 відмовлено в перерахунку пенсії «Перехід з виду на вид (на пенсію в разі втрати годувальника)», в якому зазначено наступне.
Відповідно до пункту 2.3. Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», затвердженого постановою правління Пенсійного фонду України 25 листопада 2005 року №22-1 (далі - Порядок №22-1) подаються документи померлого годувальника, перелічені в підпунктах 2, 3 Порядку №22-1 цього розділу. Крім того, відповідно до пункту 2.18 Порядку №22-1 встановлено, що визнання особою з інвалідністю з дитинства або дитиною з інвалідністю засвідчується випискою з акта огляду в МСЕК, медичним висновком закладу охорони здоров'я, посвідченням одержувача допомоги. У разі якщо дитина визнана дитиною з інвалідністю після досягнення шестирічного віку або особою з інвалідністю з дитинства після досягнення вісімнадцятирічного віку, надається відповідно висновок лікарсько-консультаційної комісії про те, що вона мала медичні показання для визнання її дитиною з інвалідністю до досягнення шестирічного віку, та/або висновок МСЕК про можливість настання інвалідності до досягнення особою вісімнадцятирічного віку (висновок про час настання інвалідності).
Прийнято рішення згідно пункту 2 статті 36 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» відмовити ОСОБА_1 в проведенні зазначеного перерахунку, оскільки відсутній документ про настання інвалідності до 18 років (висновок лікарсько-консультаційної комісії).
Матеріали справи не містять доказів пропозиції суб'єкта владних повноважень надати позивачу додаткові документи.
Спірним питанням у справі є правомірність прийняття відповідачем рішення від 09 грудня 2024 року №847 про відмову в переведенні ОСОБА_1 з пенсії по інвалідності на пенсію по втраті годувальника.
При вирішенні справи суд виходить з наступного.
Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та Законами України.
Статтею 36 Закону №1058-IV визначено умови призначення пенсії у зв'язку з втратою годувальника.
Відповідно до частини першої статті 36 Закону України Закону №1058- ІV пенсія у зв'язку з втратою годувальника призначається непрацездатним членам сім'ї померлого годувальника, які були на його утриманні, за наявності в годувальника на день смерті страхового стажу, який був би необхідний йому для призначення пенсії по III групі інвалідності, а в разі смерті пенсіонера або осіб, зазначених у частині другій статті 32 цього Закону, а також у разі смерті (загибелі) особи внаслідок поранення, каліцтва, контузії чи інших ушкоджень здоров'я, одержаних під час участі у масових акціях громадського протесту в Україні з 21 листопада 2013 року по 21 лютого 2014 року за євроінтеграцію та проти режиму Януковича (Революції Гідності), - незалежно від тривалості страхового стажу. При цьому дітям пенсія у зв'язку з втратою годувальника призначається незалежно від того, чи були вони на утриманні годувальника.
Частинами другою та третьою статті 36 закону №1058-ІV регламентуються поняття непрацездатних членів сім'ї, які були на утриманні годувальника. Зокрема, непрацездатними членами сім'ї вважаються:
1) чоловік (дружина), батько, мати, якщо вони є особами з інвалідністю або досягли пенсійного віку, передбаченого статтею 26 цього Закону;
2) діти (у тому числі діти, які народилися до спливу 10 місяців з дня смерті годувальника) померлого годувальника, які не досягли 18 років або старші цього віку, якщо вони стали особами з інвалідністю до досягнення 18 років.
Діти, які навчаються за денною формою навчання у загальноосвітніх навчальних закладах системи загальної середньої освіти, а також професійно-технічних, вищих навчальних закладах (у тому числі у період між завершенням навчання в одному із зазначених навчальних закладів та вступом до іншого навчального закладу або у період між завершенням навчання за одним освітньо-кваліфікаційним рівнем та продовженням навчання за іншим за умови, що такий період не перевищує чотирьох місяців), - до закінчення такими дітьми навчальних закладів, але не довше ніж до досягнення ними 23 років, та діти-сироти - до досягнення ними 23 років незалежно від того, навчаються вони чи ні;
3) чоловік (дружина), а в разі їх відсутності - один з батьків або брат чи сестра, дідусь чи бабуся померлого годувальника незалежно від віку і працездатності, якщо він (вона) не працюють і зайняті доглядом за дитиною (дітьми) померлого годувальника до досягнення нею (ними) 8 років.
До членів сім'ї, які вважаються такими, що були на утриманні померлого годувальника, відносяться особи, зазначені в частині другій цієї статті, якщо вони:
1) були на повному утриманні померлого годувальника;
2) одержували від померлого годувальника допомогу, що була для них постійним і основним джерелом засобів до існування.
Члени сім'ї померлого годувальника, для яких його допомога була постійним і основним джерелом засобів до існування, але які й самі одержували пенсію, мають право, за бажанням, перейти на пенсію у зв'язку з втратою годувальника.
Згідно з частиною першою статті 38 Закону №10258-ІV пенсія у зв'язку з втратою годувальника призначається на весь період, протягом якого член сім'ї померлого годувальника вважається непрацездатним згідно із частиною другою статті 36 цього Закону, а членам сім'ї, які досягли пенсійного віку, передбаченого статтею 26 цього Закону, - довічно.
Зі змісту цих норм слідує, що перелік непрацездатних членів сім'ї, яким може бути призначена пенсія у зв'язку із втратою годувальника, є поосібним і вичерпним. Вони не містять правил (велінь), згідно з якими до непрацездатних членів сім'ї померлого годувальника можна відносити осіб за іншими критеріями (ознаками) визначення поняття сім'ї, як-от спільне проживання і ведення господарства, спільний побут, набуття характерних взаємних прав та обов'язків.
Пунктом 2.3 Порядку подання та оформлення документів для призначення пенсій відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», затвердженого постановою правління Пенсійного фонду України 25 листопада 2005 року №22-1 (у редакції постанови Правління Пенсійного фонду України 07 липня 2014 року №13-1), зареєстрованою в Міністерстві юстиції України 27 грудня 2005 року за №1566/11846, передбачено, що до заяви про призначення пенсії у зв'язку з втратою годувальника подаються документи померлого годувальника, перелічені в підпунктах 2, 3 пункту 2.1 цього розділу.
Також надаються такі документи: 1) документ, що засвідчує реєстрацію у Державному реєстрі фізичних осіб - платників податків (крім осіб, які через свої релігійні переконання відмовляються від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків та офіційно повідомили про це відповідний контролюючий орган і мають відмітку у паспорті) особи, якій призначається пенсія (надається у разі відсутності в паспорті громадянина України або свідоцтві про народження інформації про реєстраційний номер облікової картки платника податків), та померлого годувальника (надається у разі, якщо особа, яка звернулася із заявою про призначення пенсії у зв'язку з втратою годувальника, має такі документи); 2) свідоцтво про народження або документ, що посвідчує особу, зазначений у пункті 2.9 цього розділу, якій призначається пенсія; 3) документи, що засвідчують родинні стосунки члена сім'ї з померлим годувальником; 4) свідоцтво про смерть годувальника, або рішення суду про визнання його безвісно відсутнім чи оголошення його померлим, або інформація з Єдиного реєстру осіб, зниклих безвісти за особливих обставин; 5) документи про вік померлого годувальника сім'ї за відсутності таких даних у свідоцтві про смерть чи рішенні суду про визнання годувальника безвісно відсутнім або оголошення його померлим; 6) довідки загальноосвітніх навчальних закладів системи загальної середньої освіти, професійно-технічних, вищих навчальних закладів, закладів освіти за кордоном про те, що особи, зазначені в абзаці другому пункту 2 частини другої статті 36 Закону, навчаються за денною формою навчання; 7) документи про те, що чоловік (дружина), а в разі їх відсутності - один з батьків, дід, баба, брат чи сестра померлого годувальника незалежно від віку і працездатності не працюють і зайняті доглядом за дитиною (дітьми) померлого годувальника до досягнення нею (ними) 8 років; 8) відомості про місце проживання; 9) документ про перебування членів сім'ї (крім дітей) на утриманні померлого годувальника; 10) експертний висновок про встановлення причинного зв'язку смерті годувальника з дією іонізуючого випромінювання та інших шкідливих чинників внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС (крім дружин (чоловіків), які втратили годувальника з числа учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, віднесених до категорії 1, та звернулися за призначенням пенсії у зв'язку з втратою годувальника).
Відповідно до пункту 2.18 Порядку №22-1 визнання особою з інвалідністю з дитинства або дитиною з інвалідністю засвідчується випискою з акта огляду в МСЕК, медичним висновком закладу охорони здоров'я, посвідченням одержувача допомоги. У разі якщо дитина визнана дитиною з інвалідністю після досягнення шестирічного віку або особою з інвалідністю з дитинства після досягнення вісімнадцятирічного віку, надається відповідно висновок лікарсько-консультаційної комісії про те, що вона мала медичні показання для визнання її дитиною з інвалідністю до досягнення шестирічного віку, та/або висновок МСЕК про можливість настання інвалідності до досягнення особою вісімнадцятирічного віку (висновок про час настання інвалідності).
За ч.3 ст.1 Закону України «Про державну соціальну допомогу інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам» від 16.11.2000 №2109 причина, група інвалідності, строк, на який встановлюється інвалідність, визначаються органом медико-соціальної експертизи згідно із законодавством України з одночасним роз'ясненням інвалідам з дитинства їх права на державну соціальну допомогу.
Тобто право на призначення пенсії по втраті годувальника особа, якій призначається пенсія, набуває лише за умови надання виписки з акта огляду в МСЕК та висновку МСЕК про те, що вона могла бути визнана інвалідом до досягнення 18 років. Отже, є два випадки для призначення пенсії такого виду пенсії: як встановлення особі інвалідності до досягнення нею 18 річного віку, так і настання інвалідності у віці до 18 років.
Наведене також узгоджується з положеннями ч. 2 ст. 36 Закону №1058-IV, за яким непрацездатними членами сім'ї померлого годувальника вважаються також діти померлого годувальника старші 18 років, якщо вони стали інвалідами до досягнення 18 років.
При цьому, формулювання «стали інвалідами до досягнення 18 років» не є тотожнім «отримали статус інваліда до досягнення 18 років» (в формалізованому розумінні), натомість їх слід тлумачити також таким чином, що стан здоров'я вказаних осіб фактично відповідав та/або мав передумови відповідати статусу інвалідності.
Водночас, статус інвалід з дитинства встановлюється в день надходження до комісії документів виключно після 18 років.
Наведене узгоджується з правовою позицією, що викладена Верховним Судом у постанові від 27.10.2021 (справа №759/6651/16-а).
Як становлено судами, ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , перебуває на обліку в Головному управлінні Пенсійного фонду України в Донецькій області та отримує пенсію по інвалідності з 12 вересня 1989 року.
Відповідно до довідки Офтальмологічної МСЕК м. Донецьк серії МСЕ №149805 серія ДОН-02 від 16 квітня 2003 року ОСОБА_1 встановлено другу групу інвалідності по зору безстроково, причина інвалідності: «з дитинства».
Судом встановлено, що підставою для відмови позивачу в переведенні на пенсію у зв'язку з втратою годувальника стала відсутність документів, а саме висновку МСЕК про можливість настання інвалідності до досягнення позивачем вісімнадцятирічного віку.
Суд констатує, що довідка про встановлення позивачу ІІ групи інвалідності по зору безстроково видана Офтальмологічної МСЕК м.Донецьк лише 16 квітня 2003 року. Тобто, вже після досягнення позивачем вісімнадцятирічного віку.
Разом з тим, в довідці Офтальмологічної МСЕК м. Донецьк серії МСЕ №149805 серія ДОН-02 від 16 квітня 2003 року чітко зазначено причину встановлення такої інвалідності: «з дитинства», що дає суду всі підстави вважати, що інвалідність у позивача настала до досягнення ним вісімнадцятирічного віку.
Отже, пенсійним органом не враховано, що вказаною вище довідкою підтверджується те, що позивач має медичні показання для визнання особою з інвалідністю до 18 років.
Крім того, суд зауважує, що протилежного, в межах цієї справи, відповідачем не доведено, та відповідних доказів суду не надано.
Відтак, позивач в розумінні Закону №1058-ІV вважається непрацездатним членом сім'ї померлого годувальника і має право на пенсію у зв'язку із втратою годувальника відповідно до статті 36 Закону №1058-ІV.
Стосовно дискреційних повноважень, суд зазначає наступне.
У юриспруденції дискреційні повноваження визначаються як право глави держави, уряду, інших посадовців в органах державної влади у разі ухвалення рішення з питання, віднесеного до їх компетенції, діяти за певних умов на власний розсуду рамках закону. А в Рекомендаціях Комітету Міністрів Ради Європи вказано, що адміністративний орган може здійснювати "дискреційні повноваження", користуючись певною свободою розсуду у разі ухвалення будь-якого рішення. Такий орган в силу (за) наявності у нього дискреційних повноважень може вибирати з декількох варіантів припустимих рішень той, який він вважає найбільш відповідним у даному випадку. За цього надано рекомендацію судам не втручатися у дискреційні повноваження державних органів.
На думку суду, з боку державних органів відбувається підміна понять, оскільки не будь-які повноваження органів влади з ухвалення рішень, є дискреційними. Дискреція діє тільки у разі, коли у рамках закону державний орган може приймати різні рішення.
Згідно статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Україною Законом № 475/97-ВР від 17 липня 1997 року, кожен, чиї права і свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Обираючи спосіб захисту порушеного права, слід зважати й на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. У пункті 145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі Чахал проти Об'єднаного Королівства Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни.
Стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності не безпідставної заяви за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов'язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею, повинен бути ефективним як у законі, так і на практиці, зокрема, в тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (п. 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі Афанасьєв проти України від 5 квітня 2005 року (заява № 38722/02).
Отже, ефективний засіб правового захисту в розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права й одержання особою бажаного результату; винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації, не відповідає розглядуваній міжнародній нормі.
Дискреційні повноваження - це законодавчо встановлена компетенція владних суб'єктів, яка визначає ступінь самостійності її реалізації з урахуванням принципу верховенства права; ці повноваження полягають у застосуванні суб'єктами адміністративного розсуду при здійсненні дій і прийнятті рішень. У більш звуженому розумінні дискреційні повноваження - це можливість діяти за власним розсудом, в межах закону, можливість застосувати норми закону та вчиняти конкретні дії (або дію) серед інших, кожні з яких окремо є відносно правильними (законними). Аналогічна правова позиція міститься в постанові Верховного Суду України від 21 травня 2013 року № 21-87а13.
За унормуванням п. 7 ч. 2 ст. 245 Кодексу адміністративного судочинства України в разі задоволення адміністративного позову суд може прийняти постанову про визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправними та зобов'язання вчинити певні дії.
Отже, суд наділений повноваженнями щодо зобов'язання відповідача вчинити певні дії, і це прямо вбачається з п. 4 ч. 2 ст. 245 Кодексу адміністративного судочинства України.
За приписами ч. 4 ст. 245 Кодексу адміністративного судочинства України у випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобов'язати відповідача - суб'єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.
При цьому спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень, а у випадку невиконання або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.
На підставі викладеного, апеляційний суд погоджує висновок суду першої інстанції, про зобов'язання Головне управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області призначити ОСОБА_1 пенсію у зв'язку з втратою годувальника з 09 листопада 2024 року відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування».
Доводи апеляційної скарги не спростовують висновків місцевого суду.
Відповідно до положень ч. 1 ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду без змін, якщо визнає, що суд правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Отже, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що судом першої інстанції правильно встановлені обставини справи та судове рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, тому підстав для задоволення апеляційної скарги та скасування рішення суду не вбачається.
Керуючись ст. ст. 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області на рішення Донецького окружного адміністративного суду від 28 лютого 2025 р. у справі №200/832/25 - залишити без задоволення.
Рішення Донецького окружного адміністративного суду від 28 лютого 2025 р. у справі №200/832/25 - залишити без змін.
Повне судове рішення складено 19 червня 2025 року.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її ухвалення та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня проголошення в порядку, передбаченому ст. 328 Кодексу адміністративного судочинства України.
Головуючий суддя Т.Г. Гаврищук
Судді А.А. Блохін
І.В. Сіваченко