Справа № 369/987/25 Головуючий у суді І інстанції Пінкевич Н.С.
Провадження № 22-ц/824/8690/2025 Доповідач у суді ІІ інстанції Голуб С.А.
18 червня 2025 року м. Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого - Голуб С.А.,
суддів: Слюсар Т.А., Таргоній Д.О.,
за участю секретаря судового засідання - Гаврилко Д.О.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Києво-Святошинського районного суду Київської області від 13 лютого 2025 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , третя особа - приватний нотаріус Бучанського районного нотаріального округу Київської області Герасимів Юлія Вадимівна, про визнання договорів дарування житлового будинку та земельної ділянки недійсними,
У січні 2025 року ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_1 про визнання договорів дарування житлового будинку та земельної ділянки недійсними з підстав, передбачених статтями 203, 229, 230 ЦК України.
Одночасно позивачка подала заяву про забезпечення позову шляхом: накладення арешту на житловий будинок, загальною площею 80,4 кв. м та житловою площею 45,7 кв. м, з відповідними господарськими будівлями та спорудами, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 , та заборони будь-яким органам реєстрації, у тому числі Центрам надання адміністративних послуг та територіальним органам Державної міграційної служби України проводити реєстрацію/зняття з реєстрації місця проживання; накладення арешту на земельну ділянку, площею 0,1443 га, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер 3222486201:01:013:0012; заборони органам та суб'єктам, які здійснюють повноваження у сфері державної реєстрації прав згідно Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», вчиняти будь-які реєстраційні дії, що стосуються відчуження реєстрації прав на нерухоме майно, в тому числі, але не виключно реєстрацію правочинів щодо відчуження, передачі у володіння та користування третім особам, передачі в іпотеку будь-якого іншого обтяження стосовно нерухомого майна, а саме вищевказаного житлового будинку та земельної ділянки.
Заяву обґрунтувала тим, що між сторонами існує спір щодо визнання недійсними договорів дарування житлового будинку та земельної ділянки і в неї є обґрунтовані побоювання, що відповідачка під час розгляду справи може вчинити дії з відчуження спірного нерухомого майна з метою утруднення чи унеможливлення виконання рішення суду, оскільки має можливість вільно розпорядитись цим майном на власний розсуд.
Ухвалою Києво-Святошинського районного суду Київської області від 13 лютого 2025 року заяву ОСОБА_2 про забезпечення позову задоволено частково.
Накладено арешт на житловий будинок, загальною площею 80,4 кв. м та житловою площею 45,7 кв. м, з відповідними господарськими будівлями та спорудами, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , РНОНМ 730822432224, який на праві власності належить ОСОБА_1 .
Накладено арешт на земельну ділянку, площею 0,1443 га, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер 3222486201:01:013:0012, РНОНМ 829820732224, яка на праві власності належить ОСОБА_1 .
В задоволенні іншої частини вимог заяви відмовлено.
Ухвала суду першої інстанції мотивована тим, що з огляду на обставини спірних правовідносин, якими позивачка обґрунтовувала свої позовні вимоги, логічними і обґрунтованими є її аргументи про те, що накладення арешту на конкретне нерухоме майно, яке належить відповідачці на підставі оспорюваних договорів, є необхідним і співмірним заходом, який випливає з фактичних обставин, які свідчать про те, що протягом вирішення спору про визнання недійсними договорів дарування не виключається можливість відчуження відповідачкою спірного майна, що може істотно ускладнити чи унеможливити виконання в майбутньому рішення суду, а також забезпечити ефективний захист і поновлення порушених прав та інтересів позивачки.
Встановивши, що між сторонами виник спір щодо укладення договорів дарування, виходячи з оцінки обґрунтованості доводів позивачки щодо необхідності вжиття заходів забезпечення позову у зазначений спосіб, з урахуванням розумності, обґрунтованості вимог заявниці щодо забезпечення позову, забезпечення збалансованості інтересів сторін, наявності зв'язку між заходом щодо забезпечення позову і предметом позовної вимоги, в тому числі спроможності заходів, які заявниця просить вжити у порядку забезпечення позову, забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову, суд дійшов висновку про часткове задоволення вимог заяви про забезпечення позову та накладення арешту на житловий будинок та земельну ділянку.
Поряд із цим, суд врахував, що оскільки державна реєстрація обтяжень, встановлених щодо нерухомого майна, є підставою для відмови у задоволенні заяви про державну реєстрацію прав, пов'язаних з відчуженням нерухомого майна, то арешт майна буде адекватним, належним та достатнім заходом забезпечення позову і відсутня необхідність у застосуванні такого заходу забезпечення позову, як заборона вчинення будь-яких реєстраційних дій щодо майна. Також суд вважав, що не підлягає задоволенню і вимога позивачки про заборону будь-яким органам реєстрації проводити реєстрацію/зняття з реєстрації місця проживання, оскільки дана вимога не є співмірною із заявленими позовними вимогами у даній справі.
Не погоджуючись з вказаним судовим рішенням, ОСОБА_1 в особі представника - адвоката Сиротенка О.В. звернулася з апеляційною скаргою, в якій просить його скасувати з мотивів порушення судом першої інстанціїнорм процесуального права, та ухвалити нове судове рішення, яким в задоволенні заяви про забезпечення позову відмовити.
В обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначає, що у позовних вимогах ОСОБА_2 просить виключно визнати недійсними договори дарування і вимог, пов'язаних з наслідками недійсності оспорюваних правочинів, нею заявлено не було.
Враховуючи судову практику Верховного Суду, в якій містяться правові висновки про те, що вимоги про припинення та недійсність правочинів полягають у констатації цього факту, і таке судове рішення не підлягає примусовому виконанню у подальшому, вжиття заходів забезпечення позову шляхом накладення арешту на нього не ускладнить чи унеможливить виконання рішення суду у цій справі.
Відтак, будь-які твердження позивачки про те, що відсутність вжитих заходів забезпечення зробить неможливим виконання можливого рішення суду про задоволення позову у майбутньому, а також висновки суду першої інстанції з цього приводу є необґрунтованими.
У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_2 в особі представника - адвоката Нікушиної В.С. просить вказану апеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувану ухвалу про забезпечення позову - без змін, посилаючись на те, що доводи відповідачки є необґрунтованими, оскільки суд першої інстанції надав належну оцінку обставинам спірних правовідносин та, повністю дотримавшись вимог статей 149, 150, 153 ЦПК України, ухвалив законне й обґрунтоване рішення.
Вважає, що суд першої інстанції, врахувавши суть спору, що виник між сторонами, можливість реальної загрози невиконання або утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову, відповідність виду забезпечення позову заявленим позовним вимогам, дійшов правильного висновку про обґрунтованість заяви, оскільки між сторонами дійсно існує спір щодо визнання недійсними договорів дарування житлового будинку та земельної ділянки, а спірне нерухоме майно, щодо якого накладено арешт, є предметом цього спору. Арешт майна полягає у позбавленні можливості лише розпоряджатись цими об'єктами нерухомого майна та не призведе до жодних негативних наслідків для відповідачки. Такі заходи мають на меті, зокрема, запобігти невиправданому розширенню кола осіб, прав та інтересів яких стосуватиметься судове рішення, а відтак - утрудненню чи неможливості виконання цього рішення.
В судовому засіданні суду апеляційної інстанції відповідачка та її представник - адвокат Сиротенко О.В. підтримали доводи апеляційної скарги та просили її задовольнити.
Представник позивачки - адвокат Нікушина В.С. надіслала клопотання про розгляд апеляційної скарги без участі ОСОБА_2 та її представника.
Приватний нотаріус Бучанського районного нотаріального округу Київської області Герасимів Ю.В. в судове засідання не з'явилась, про дату, час та місце розгляду справи повідомлена належним чином, правом на подання відзиву на апеляційну скаргу не скористалась і причини неявки до апеляційного суду не повідомила, а тому колегія суддів дійшла висновку, що її неявка відповідно до вимог частини другої статті 372 ЦПК України не перешкоджає розгляду апеляційної скарги.
Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, пояснення сторони відповідача в судовому засіданні, перевіривши законність та обґрунтованість ухвали суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, а також відзиву на неї, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення з таких підстав.
Судом встановлено та вбачається з матеріалів справи, що предметом спору між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 у межах даної справи є визнання недійсними договорів дарування житлового будинку та земельної ділянки, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 , з підстав, передбачених статтями 203, 229, 230 ЦК України.
Позивач, пред'являючи вказаний позов, посилалась на те, що укладаючи з відповідачкою договори дарування, вона помилилась щодо обставин, які мають істотне значення, оскільки мала на меті укладання договору довічного утримання. Крім того, відповідачка ввела її в оману щодо обставин укладення правочинів, а вона не повністю усвідомлювала значення своїх дій через стан здоров'я та прийом ліків.
Згідно із частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Відповідно до частин першої, другої статті 149 ЦПК України суд за заявою учасника справи має право вжити передбачених статтею 150 цього Кодексу заходів забезпечення позову. Забезпечення позову допускається як до пред'явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду.
Метою забезпечення позову є вжиття судом, у провадженні якого знаходиться справа, заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача від можливих недобросовісних дій із боку відповідача з тим, щоб забезпечити позивачу реальне та ефективне виконання судового рішення, якщо воно буде прийняте на користь позивача, в тому числі задля попередження потенційних труднощів у подальшому виконанні такого рішення.
Забезпечення позову по суті - це тимчасове обмеження суб'єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов'язаних із ним інших осіб в інтересах забезпечення реалізації в майбутньому актів правосуддя і задоволених вимог позивача (заявника).
У частині першій статті 150 ЦПК України закріплено види забезпечення позову. Зокрема, позов забезпечується накладенням арешту на майно та (або) грошові кошти, що належать або підлягають передачі або сплаті відповідачеві і знаходяться у нього чи в інших осіб.
Водночас заходи забезпечення позову, крім арешту морського судна, що здійснюється для забезпечення морської вимоги, мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами (частина третя статті 150 ЦПК України).
Співмірність передбачає співвідношення судом негативних наслідків від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати в результаті невжиття цих заходів, з урахуванням відповідності права чи законного інтересу, за захистом яких заявник звертається до суду, з майновими наслідками заборони відповідачу здійснювати певні дії.
Ці обставини є істотними і необхідними для забезпечення позову.
Інститут забезпечення позову є сукупністю встановлених законом заходів, що вживаються судом за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, якщо у них існують побоювання, що виконання ухваленого у справі рішення виявиться у майбутньому утрудненим чи неможливим.
Отже, умовою застосування заходів забезпечення позову є достатньо обґрунтоване припущення, що невжиття таких заходів може утруднити або унеможливити виконання рішення по суті позовних вимог.
Під час розгляду заяви про забезпечення позову суд має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитися, зокрема, в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову; з'ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам.
Колегія суддів враховує, що забезпечення позову є тимчасовим обмеженням і його значення полягає в тому, що ним захищаються законні інтереси позивача на той випадок, коли відповідач буде діяти недобросовісно або коли невжиття заходів забезпечення позову може потягти за собою неможливість виконання судового рішення. Крім цього, інститут забезпечення позову захищає в рівній мірі інтереси як позивача, так і відповідача.
Під час вирішення питання про забезпечення позову суд має здійснити оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням такого: розумності, обґрунтованості і адекватності вимог заявника щодо забезпечення позову; забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу; наявності зв'язку між конкретним заходом забезпечення позову і предметом позовної вимоги, зокрема, чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову; імовірності утруднення виконання або невиконання рішення суду в разі невжиття таких заходів; запобігання порушенню у зв'язку із вжиттям таких заходів прав та охоронюваних законом інтересів осіб, що не учасниками даного судового процесу.
Адекватність заходу забезпечення позову, що застосовується судом, визначається його відповідністю вимогам, на забезпечення яких він вживається. Оцінка такої відповідності здійснюється судом, зокрема, з урахуванням співвідношення права (інтересу), про захист яких просить заявник, та інтересів сторін та інших учасників судового процесу.
Підстави для забезпечення позову є оціночними та враховуються судом в залежності від конкретного випадку.
Під час вжиття заходів забезпечення позову повинна бути наявність зв'язку між конкретним заходом до забезпечення позову і предметом позовної вимоги, зокрема, чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову.
Аналогічні висновки викладені в постанові Верховного Суду від 21 лютого 2024 року у справі № 201/9686/23.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 24 квітня 2024 року у справі № 754/5683/22 викладено висновки, які є застосовними у справі, яка переглядається:
«39. До набрання чинності Законом України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» (далі - Закон № 2147-VIII) процесуальний закон передбачав, що забезпечення позову допускається на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття заходів забезпечення може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду.
40. Після набрання чинності Законом № 2147-VIII частини першу, другу статті 149 ЦПК України викладено в такій редакції: «Суд за заявою учасника справи має право вжити передбачених статтею 150 ЦПК України заходів забезпечення позову. Забезпечення позову допускається як до пред'явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду, а також з інших підстав, визначених законом».
41. Тобто з 15 грудня 2017 року законодавець серед передумов забезпечення позову визначає можливий вплив невжиття заходів забезпечення позову не тільки на виконання рішення суду, а й на можливість ефективного захисту або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду.
42. Тлумачення наведених норм процесуального права дає підстави для висновку, що можливість забезпечення судом позову не пов'язується з тим, чи підлягає рішення суду, ухвалене по суті спору, примусовому виконанню.
43. Цивільний процесуальний закон не забороняє вживати заходи забезпечення позову у справі, рішення у якій не підлягає примусовому виконанню, якщо забезпечення позову сприятиме ефективному захисту порушених прав позивача. І навпаки, якщо рішення у справі підлягатиме примусовому виконанню, вжиття заходів забезпечення позову, зокрема накладення арешту на майно, не завжди може бути необхідним та співмірним із пред'явленими вимогами позову і відповідати характеру порушеного права позивача.
44. У частині першій статті 150 ЦПК України наведено перелік видів забезпечення позову, серед яких у пункті 1 законодавець вирізняє накладення арешту на майно та (або) грошові кошти, що належать або підлягають передачі або сплаті відповідачеві і знаходяться у нього чи в інших осіб.
45. Жодних обмежень щодо застосування такого виду забезпечення позову, як накладення арешту на майно (грошові кошти), лише у сфері майнових спорів або заборони його застосування при вирішенні немайнового спору цивільне процесуальне законодавство не містить.
46. Тому Велика Палата Верховного Суду констатує, що як характер спору (майновий або немайновий), так і те, чи підлягає судове рішення у конкретній справі примусовому виконанню, не мають вирішального значення при дослідженні судом питання про наявність підстав для вжиття заходів забезпечення позову.
47. Ключовим є встановлення судом: 1) наявності спору між сторонами; 2) ризику незабезпечення ефективного захисту порушених прав позивача, який може проявлятися як через вплив на виконуваність рішення суду у конкретній справі, так і шляхом перешкоджання поновленню порушених чи оспорюваних прав позивача, за захистом яких він звернувся до суду; 3) співмірності обраного позивачем виду забезпечення позову з пред'явленими позовними вимогами; 4) дійсної мети звернення особи до суду з заявою про забезпечення позову, зокрема, чи не є таке звернення спрямованим на зловживання учасником справи своїми правами».
У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 03 березня 2023 року у справі № 905/448/22звернуто увагу на те, що можливість відповідача в будь-який момент як розпорядитися коштами, які знаходяться на його рахунках, так і відчужити майно, яке знаходиться у його власності, є беззаперечною, що в майбутньому утруднить виконання судового рішення, якщо таке буде ухвалене на користь позивача. За таких умов вимога надання доказів щодо очевидних речей (доведення нічим не обмеженого права відповідача в будь-який момент розпорядитися своїм майном) свідчить про застосування судом завищеного або навіть заздалегідь недосяжного стандарту доказування, що порушує баланс інтересів сторін.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
У справі, яка переглядається, між сторонами наявний спір щодо правомірності відчуження позивачкою на користь відповідачки на підставі безоплатних правочинів - договорів дарування від 18 січня 2016 року житлового будинку, загальною площею 80,4 кв. м та житловою площею 45,7 кв. м, з відповідними господарськими будівлями та спорудами і земельної ділянки, площею 0,1443 га, кадастровий номер 3222486201:01:013:0012, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 .
Застосовуючи такий вид забезпечення позову, як накладення арешту на спірне нерухоме майно, суд першої інстанції вірно врахував наявність дійсного спору між сторонами та ризик незабезпечення ефективного захисту порушених прав позивачки, який може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду в цій справі, співмірність обраного позивачкою виду забезпечення позову з пред'явленими позовними вимогами.
Крім того, дійсна мета звернення ОСОБА_2 до суду із заявою про забезпечення позову підтверджується тим, що суд першої інстанції не встановив, а учасники справи не посилаються на те, що таке звернення позивачки спрямоване на зловживання нею своїми правами.
Навпаки, підставами подання заяви про забезпечення позову у цій справі позивачка зазначила необхідність забезпечення її можливості ефективного захисту та поновлення права як власника майна, яке вона вважала порушеним.
Колегія суддів погоджується з тим, що є обґрунтовані підстави вважати, що у даному випадку не виключається реальна можливість розпорядження відповідачкою зареєстрованим за нею майном, правомірність відчуження якого є предметом судового розгляду у цій справі.
Суду першої інстанції було надано достатньо доказів і наведено значимі факти того, що захист прав та інтересів позивачки у зазначеній справі є неможливим без вжиття заходів забезпечення позову у вигляді накладення арешту на спірний житловий будинок та земельну ділянку.
З огляду на наведене, обґрунтованими є висновки суду першої інстанції про те, що невжиття заходів забезпечення позову шляхом накладення арешту на нерухоме майно може істотно ускладнити чи унеможливити виконання в майбутньому рішення суду, а також забезпечити ефективний захист і поновлення порушених прав та інтересів позивачки.
У даному випадку вжиті судом заходи забезпечення позову не обмежують ОСОБА_1 в реалізації її права володіння майном та не перешкоджають у вільному користуванні ним, а лише запроваджують тимчасові обмеження, існування яких сприятиме поновленню прав позивачки у випадку задоволення позовних вимог, а також є дієвою та оптимальною процесуальною дією щодо охорони матеріально-правових інтересів позивачки і попередження потенційно-можливих недобросовісних дій з боку відповідачки чи пов'язаних з нею осіб щодо вчинення правочинів з відчуження спірного майна.
Колегія суддів зауважує, що арешт майна, як спосіб забезпечення позову, передбачає накладання заборони на право розпоряджатися майном з метою його збереження до визначення подальшої долі цього майна (див., зокрема, постанови Верховного Суду у складі суддів Об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 17 червня 2022 року у cправі № 908/2382/21, Верховного Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 лютого 2024 року у справі № 504/3408/22 (провадження № 61-18041св23)).
Отже, врахувавши наявність між сторонами спору про визнання недійсними договорів щодо безоплатного відчуження спірного майна, а також існування підстав для вжиття заходів забезпечення позову у вигляді накладення арешту на це майно, які є доцільними та співмірними із предметом позову, а також усунуть ризики істотного порушення прав та охоронюваних законом інтересів позивачки, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про наявність безпосереднього зв'язку між предметом позовних вимог та заходом забезпечення позову у вигляді накладення арешту майна, який спроможний забезпечити функцію судового рішення як механізму дійсного поновлення порушених прав та інтересів особи, яка звернулася до суду за їх захистом.
Та обставина, що можливе рішення суду про задоволення позову у цій справі не підлягає примусовому виконанню, як зазначалося Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 24 квітня 2024 року у справі № 754/5683/22, не свідчить про неможливість застосування такого виду забезпечення позову, як накладення арешту на майно, яке є предметом оспорюваного правочину, якщо невжиття заходів забезпечення позову негативно впливатиме на можливість позивача ефективно захистити (поновити) свої порушені права.
Крім того, Верховний Суд у справах № 910/11069/21 та № 910/8298/21 також вважав за необхідне у справах, в яких заявлені вимоги немайнового характеру, а рішення у разі задоволення позовних вимог не підлягатимуть примусовому виконанню, вжити заходи забезпечення позову шляхом накладення арешту на спірне майно.
Правозастосовна практика стосовно вирішення питання про забезпечення позову є остаточно сформованою і усталеною.
Таким чином, накладаючи арешт на житловий будинок та земельну ділянку під ним, суд першої інстанції відповідно до вимог статей 149-153 ЦПК України в повній мірі здійснив оцінку обґрунтованості доводів заявниці щодо необхідності вжиття відповідних заходів, з'ясував співмірність виду забезпечення позову, який просила застосувати позивачка, позовним вимогам, та оцінив рівноцінність заходів забезпечення позову змісту заявлених позовних вимог, що давало передбачені законом підстави для задоволення заяви позивачки в цій частині.
Наведений захід забезпечення позову відповідає вимогам розумності, обґрунтованості, адекватності вимог позивачки щодо забезпечення позову і спроможний забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову. Невжиття таких заходів забезпечення позову призведе до неможливості виконання судового рішення і породження нових спорів, що не відповідає завданню цивільного судочинства.
Як неодноразово вказував ЄСПЛ, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії», §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії»).
У контексті вказаної практики колегія суддів вважає вищенаведене обґрунтування цієї постанови достатнім, а висновки суду першої інстанції визнає більш логічно обґрунтованими та послідовними, аніж аргументи апеляційної скарги сторони відповідачки.
За таких обставин колегія суддів приходить до висновку, що посилання апеляційної скарги є необґрунтованими, ухвала суду першої інстанції про часткове задоволення заяви про забезпечення позову у даній справі постановлена відповідно до вимог матеріального та процесуального законодавства і підстав для її скасування не вбачається.
Відповідно до статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Постанова апеляційного суду, яка прийнята з такого процесуального питання, як вжиття заходів забезпечення позову, не стосується вирішення спору по суті та не є остаточним судовим рішенням у справі, тому відповідно до положень статей 141, 382 ЦПК України питання розподілу судових витрат у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції не вирішується.
Керуючись статтями 367 - 369, 374, 375, 381 - 384 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Ухвалу Києво-Святошинського районного суду Київської області від 13 лютого 2025 рокупро забезпечення позову у даній справі залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня її проголошення до Верховного Суду виключно у випадках, передбачених у частині другій статті 389 ЦПК України.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повне судове рішення складено 18 червня 2025 року.
Головуючий С.А. Голуб
Судді: Т.А. Слюсар
Д.О. Таргоній