28 травня 2025 року м. Київ
Справа №761/36498/21
Апеляційне провадження № 22-ц/824/2630/2025
Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: судді-доповідача: Соколової В.В.
суддів: Желепи О.В., Нежури В.А.
за участю секретаря Цюрпіти Д.О.
розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Деснянського районного суду м. Києва, ухваленого під головуванням судді Паченко О.М. 09 липня 2024 року у м. Київ, у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , треті особи: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Биков Олександр Михайлович, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Кравченко Інеса Володимирівна про визнання недійсними договорів та витребування майна,
У листопаді 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до відповідачів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання недійсними договорів та витребування майна.
Свої вимоги позивач обґрунтовував тим, що він та його мати ОСОБА_5 були власниками квартири АДРЕСА_1 . 26 квітня 2004 року було укладено договір міни, за умовами якого ОСОБА_5 як власник частини квартири, і він, як власник частин квартири, передали у власність ОСОБА_2 шляхом міни належну їм квартиру, а взамін отримали від відповідача у власність належну їй квартиру АДРЕСА_2 . Вказаний договір міни укладено внаслідок вчинення злочинів, що підтверджується вироком Деснянського районного суду м. Києва від 14 квітня 2009 року, а сама міна була нерівнозначною. У 2017 році він звернувся до Деснянського районного суду м. Києва з позовом про визнання договору міни недійсним, який заочним рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 16 квітня 2019 року у справі № 754/7738/17 було задоволено. Після набрання вказаним рішенням законної сили він оформив на себе право власності на квартиру. Однак, постановою Київського апеляційного суду від 05 грудня 2019 року вказане рішення суду було скасовано. Підставою для скасування рішення була та обставина, що спірна квартири була відчужена відповідачам ОСОБА_3 та ОСОБА_4 на підставі договору купівлі-продажу від 12 квітня 2005 року. Відповідно до вказаної постанови та постанови Верховного Суду від 12 листопада 2020 року він мав звертатись до суду у відповідності до ст.388 ЦК України.
Як зазначає позивач, на момент пред'явлення позову і до моменту розгляду справи №754/7738/17 Київським апеляційним судом він не знав і не міг знати про існування договору купівлі-продажу квартири від 12 квітня 2005 року, оскільки інформація в державному реєстрі речових прав на нерухоме майно на вказану квартиру була відсутня.
Посилаючись на викладені обставини, а також на те, що спірна квартира вибула з його володіння не з його волі, іншим шляхом, позивач просить задовольнити його вимоги, а саме:
-визнати недійсним договір міни від 26 червня 2004 року, зареєстрований у реєстрі за № 10914 та посвідчений приватним нотаріусом КМНО Биковим О.М.;
-визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири від 12 квітня 2005 року, зареєстрований в реєстрі за № 1488 та посвідчений приватним нотаріусом КМНО Правченко І.В.;
-витребувати у ОСОБА_3 та ОСОБА_4 на його користь квартиру АДРЕСА_1 .
Рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 09 липня 2024 року в задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , треті особи: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Биков Олександр Михайлович, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Кравченко Інеса Володимирівна про визнання недійсними договорів та витребування майна - відмовлено.
Рішення суду мотивовано тим, що матеріали справи свідчать про обізнаність позивача про порушення його прав щонайменше з осені 2004 року. Проте, вперше з вимогами про визнання цього договору недійсним позивач звернувся до суду у 2017 році, тобто через 13 років після укладення договору міни та через 10 років після спливу строку позовної давності, відтак, суд вважав, що відсутні підстави для застосування положень ст.264 ЦК України щодо переривання строку позовної давності. Із даним позовом позивач звернувся до суду 04 листопада 2021 року, тобто також із пропуском строку позовної давності. З урахуванням наведеного, суд першої інстанції прийшов до висновку, що у задоволенні позовних вимог про визнання недійсним договору міни належить відмовити за пропуском строку позовної давності.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири, суд першої інстанції виходив з того, що позивач, заявляючи вимогу про визнання недійсним договору купівлі-продажу від 12 квітня 2005 року, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_6 , у порушення вимог ЦПК України не визначив ОСОБА_6 відповідачем у справі. Отже, позивачем визначено неналежний склад відповідачів щодо визнання недійсним договору купівлі-продажу від 12 квітня 2005 року, у зв'язку із чим в задоволенні позовних вимог в цій частині належить відмовити.
Оскільки суд першої інстанції відмовив у задоволенні даної позовної вимоги з підстав неналежного кола відповідачів, то питання щодо пропуску строку позовної давності в цій частині судом не вирішувалось.
Відмовляючи в задоволенні вимоги про витребування майна з чужого незаконного володіння суд першої інстанції виходив з пропуску позивачем строку позовної давності.
Не погодився із зазначеним судовим рішенням позивач, його представником подана апеляційна скарга, в якій він вказує на те, що рішення суду є необґрунтованим та таким, що прийнято із грубим порушенням норм матеріального та процесуального права, а також з невірним тлумаченням норм діючого законодавства, з порушенням права позивача на справедливий суд.
Представник позивача вказує на те, що позивач був дійсно визнаний потерпілим в кримінальному провадженні № 1- 22/2009 року, за обвинуваченням ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 у вчинені злочинів, передбачених ч. 4, ст. 190 КК України.
Однак, матеріали вказаного кримінального провадження не містять доказів отримання копії вироку у вказаній справі ОСОБА_1 .
Про час і місце розгляду вказаної справи, в тому числі дату проголошення вироку, ОСОБА_1 судом не повідомлявся.
Копію вироку по вказаній справі він отримав лише 04 липня 2016 року, що підтверджується його підписом на заяві про отримання копії вироку.
Отже, строк позовної давності щодо вимоги про визнання недійсним Договору міни від 26 червня 2004 року, зареєстрований у реєстрі за № 10914 та посвідчений приватним нотаріусом київського міського нотаріального округу Виковим О.М. розпочався 05 липня 2016 року.
З позовом про визнання договору міни недійсним ОСОБА_1 звернувся до суду 14 червня 2017 року, тобто в межах строку позовної давності.
Стосовно позовної вимоги про визнання недійсним Договору купівлі-продажу квартири від 12 квітня 2005 року, зареєстрованого в реєстрі за № 1488 та посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кравченко І.В., то про існування вказаного договору купівлі-продажу квартири від 12 квітня 2005 року ОСОБА_1 дізнався лише 05 грудня 2019 року, коли вказаний договір було надано до Київського апеляційного суду. На момент подання позову і до моменту розгляду справи № 754/7738/17 Київським апеляційним судом, позивач не знав і не міг знати про існування Договору купівлі-продажу квартири від 12 квітня 2005 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського нотаріального округу Кравченко Інесою Володимирівною, оскільки інформація в державному реєстрі речових прав на нерухоме майно на вказану квартиру була відсутня.
Таким чином, строк позовної давності стосовно вимог про визнання недійсним договору міни від 26 червня 2004 року та позовної вимоги про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири від 12 квітня 2005 року не сплив.
Також представник позивача вказує на те, що оскільки правочин (договір міни), на підставі якого у позивача вибула квартира з його володіння, укладено внаслідок вчинення злочинів, що підтверджується вироком Деснянського районного суду м. Києва від 14 квітня 2009 року, а саме міна була нерівнозначною, це є безумовною підставою для визнання судом вказаного договору недійсним, на підставі ст. 230 ЦК України.
Таким чином, якщо навіть припустити той факт, що відповідачі не знали і не могли знати про те, що особа не мала права їм відчужувати вказану квартиру, позивач має повне право витребувати у відповідачів квартиру АДРЕСА_1 , оскільки вона вибула з володіння позивача не з його волі іншим шляхом.
На підставі викладеного, просить скасувати рішення суду першої інстанції і ухвалити нове судове рішення, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі. Стягнути з відповідачів на користь позивача судові витрати.
У відзиві на апеляційну скаргу представник відповідача ОСОБА_4 - адвокат Поклад О.В. вказує на те, що доводи апеляційної скарги є безпідставними та не дають підстав для зміни чи скасування рішення суду першої інстанції, яке є законним та обґрунтованим. Просить рішення суду першої інстанції залишити без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.
В судовому засіданні представник позивача - адвокат Базик О.П. підтримав апеляційну скаргу з підстав викладених у ній та просив про її задоволення.
Представники відповідача ОСОБА_4 - адвокат Кузнецов С.М. заперечував проти доводів апеляційної скарги, вважає рішення суду першої інстанції законним і обґрунтованим, просив залишити його без змін.
Інші учасник справи, в судове засідання не з'явились, про час та місце розгляду справи повідомлені належним чином, причини неявки суду не повідомили, а тому колегія суддів керуючись положеннями ч.2 ст. 372 ЦПК України вважала за можливе розглянути справу за їх відсутності.
Заслухавши доповідь судді, пояснення учасників судового розгляду, які з'явились в судове засідання, обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість ухваленого рішення, колегія суддів виходить з такого.
Судом встановлено, що 26 червня 2004 року між позивачем ОСОБА_1 , ОСОБА_5 та відповідачем ОСОБА_2 було укладено договір міни, за умовами якого ОСОБА_5 , як власник 1/4 частини квартири, а позивач, як власник 3/4 частини, передали у власність відповідачу ОСОБА_13 шляхом міни належну їм на праві власності квартиру АДРЕСА_1 , а в замін отримали від відповідача у власність належну їй квартиру АДРЕСА_2 . /т.1 а.с.7-8/
Вироком Деснянського районного суду м. Києва від 14 квітня 2009 року у справі № 1-22/2009, який залишено буз змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 16 грудня 2009року, встановлено, що договір від 26 червня 2004 року укладено внаслідок вчинення обману за попередньою змовою групою осіб, що є складом злочину. З вироку також вбачається, що ОСОБА_1 та ОСОБА_5 були визнані потерпілими. У вироку наведені покази ОСОБА_14 , а саме вказано: «потерпілий ОСОБА_14 показав, що з мамою ОСОБА_5 проживав по АДРЕСА_3 . Цю квартиру бажали продати та купити квартиру на Харківському масиві. В обставини продажу квартири він не вникав, був на той час неповнолітнім. Продажем займались підсудні ОСОБА_15 та ОСОБА_16 . З мамою бажали квартиру на Харківському масиві, але на просмотри не їздили. Уклали договір продажу квартири, він договір не читав, бачив його, підписав, так як довіряв людям, які займались продажем. На укладення договору приїхав за мамою ОСОБА_17 . При цьому ОСОБА_18 просив проїхатись з ним. Зайшли в кабінет нотаріуса підписали договір, він його не читав, в тому віці не розбирався. Сказали підписати - він підписав. Договір не читав і не знав чи продаж чи міна була. Він квартиру в с. Комарівка не дивився. ОСОБА_15 , ОСОБА_16 , які займались продажем квартири, чинили на нього вплив. Після укладення угоди матері не передавали ніякі гроші» /т.1 а.с.10-48/.
В ході розгляду цієї справи судом першої інстанції досліджені матеріали кримінальної справи, що відображено в протоколах судового засідання /т.2 а.с.218-222/.
03 грудня 2004 року відповідач ОСОБА_2 продала вищевказану квартиру ОСОБА_6 відповідно до договору купівлі-продажу квартири.
12 квітня 2005 року на підставі договору купівлі-продажу квартири ОСОБА_6 продав, а відповідачі ОСОБА_3 , ОСОБА_4 придбали спірну квартиру в рівних частках кожний /т.1 а.с.9/. Вказані дані були зареєстрованими Комунальним підприємством Київської міської ради «Київське міське бюро технічної інвентаризації», що вбачається з їх листа від 05 липня 2019 року /т.1 а.с.57/.
Рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 16 квітня 2019 року у справі № 754/7738/17 були задоволені позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_19 про визнання договору недійсним та визнання права власності на майно.
Визнано недійсним договір від 26 червня 2004 року, укладений між ОСОБА_5 , ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , зареєстрований у реєстрі за №10914, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Биковим О.В.
Повернуто ОСОБА_1 3/4 частин квартири квартиру АДРЕСА_1 шляхом визнання права власності.
Визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/4 частину квартири АДРЕСА_1 в порядку спадкування за законом після померлої ОСОБА_5 .
Витребувано квартиру АДРЕСА_1 з чужого незаконного володіння /т.1 а.с.49-51, 239-240/.
На підставі вказаного рішення, 20 червня 2019 року була здійснена реєстрації права власності на квартиру АДРЕСА_1 на ім'я позивача ОСОБА_1 /т.1 а.с.56/.
Постановою Київського апеляційного суду від 05 грудня 2019 року у справі № 754/7738/17 рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення про відмову задоволенні позову.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що суд першої інстанції не з'ясував належним чином фактичних обставин справи щодо заявлених вимог, які правовідносини сторін випливають з установлених обставин та яка правова норма підлягає застосуванню, не дослідив та не надав належної правової оцінки зібраним у справі доказам, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, оскільки наразі власником спірної квартири є ОСОБА_3 та ОСОБА_4 на підставі договору купівлі-продажу від 12 квітня 2005 року, однак до них позивач позовних вимог на підставі статті 388 ЦК України не пред'явив, при цьому позивач позбавлений права заявляти вимоги про повернення йому майна на підставі статті 216 ЦК України та застосування реституції за наявності інших набувачів, які є останніми та які не були залучені до участі у справі. Пред'явивши позовні вимоги до відповідача про визнання недійсним договору міни від 26 червня 2004 року та визнання за ним права власності на спірну квартиру, позивач вважає це відшкодуванням йому збитків внаслідок незаконного вилучення у нього нерухомого майна, що не ґрунтується на вимогах закону, проте вказаного місцевий суд у взаємозв'язку та сукупності не дослідив, у зв'язку з чим дійшов помилкового висновку про наявність підстав для задоволення позову /т.1 а.с.52-53, 241-243/.
Постановою Верховного Суду від 12 листопада 2020 року у справі № 7547738/17 постанова Київського апеляційного суду від 05 грудня 2019 року залишена без змін /т.1 а.с.54-55,244-247/.
Відповідно до Звіту про оцінку майна, складеного ТОВ «Бізнес-Консалтінг» на замовлення позивача 09 грудня 2021 року, ринкова вартість квартири АДРЕСА_1 становить 21184 (двадцять одна тисяча сто вісімдесят чотири) доларів США, що за курсом НБУ станом на дату оцінки становить 580000 (п'ятсот вісімдесят тисяч) гривень /т.1 а.с.78-93/.
Згідно з паспортом громадянина України ОСОБА_1 народився ІНФОРМАЦІЯ_1 /т.1 а.с.94/.
Представником відповідача ОСОБА_4 - адвокатом Поклад О.В. 09 травня 2022 року, 20 червня 2022 року, 31 жовтня 2022 року, 20 вересня 2023 року, 26 вересня 2023 року були подані заяви про застосування строку позовної давності /т.1 а.с.130,148 т.2 а.с.19, 99-101,112/.
Сторона позивача в запереченнях на заяву відповідача про застосування строку позовної давності, посилаючись на положення ст.264 ЦК України щодо переривання строку позовної давності у разі пред'явлення позову, вказувала на те, що на момент подання первісного позову у 2017 році і до моменту розгляду справи №754/7738/17 Київським апеляційним судом позивач не знав і не міг знати про існування договору купівлі-продажу квартири від 12 квітня 2005 року, оскільки інформація в державному реєстрі речових прав на нерухоме майно на вказану квартиру була відсутня /т.2 а.с.128-130/.
Згідно з ч. 1 ст. 16 ЦК України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Відповідно до ст.11 ЦК України, цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є, зокрема договори та інші правочини, інші юридичні факти.
Відповідно до ст.202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків.
За змістом ч.5 ст.203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Частиною 1 ст.215 ЦК України визначено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Згідно зі ст. 230 ЦК України, якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.
Сторона, яка застосувала обман, зобов'язана відшкодувати другій стороні збитки у подвійному розмірі та моральну шкоду, що завдані у зв'язку з вчиненням цього правочину.
Відповідно до положень ст. 387, ч.1 ст. 388 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.
Якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що власник з дотриманням вимог статті 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, ланцюга договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Такі висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18, від 23 листопада
2021 року у справі № 359/3373/16-ц.
Згідно зі ст.ст. 256, 257 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
Частинами 1,5 ст. 261 ЦК України встановлено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа дізналася або могла дізнатися про порушення свого права.
Позовна давність відповідно до ч.1 ст.260 ЦК України обчислюється за загальними правилами визначення строків, встановленими ст.ст. 253-255 цього Кодексу.
Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (ч.4 ст. 267 ЦК України).
Відповідно до ст.264 ЦК України перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку. Після переривання перебіг позовної давності починається заново. Час, що минув до переривання перебігу позовної давності, до нового строку не зараховується.
Позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності виконує кілька завдань, у тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу.
Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення.
Механізм застосування позовної давності повинен бути достатньо гнучким, тобто, як правило, він мусить допускати можливість зупинення, переривання та поновлення строку позовної давності, а також корелювати із суб'єктивним фактором, а саме - обізнаністю потенційного позивача про факт порушення його права (пункти 62, 66 рішення від 20 грудня 2007 року у за заявою №23890/02 у справі «Фінікарідов проти Кіпру»).
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 листопада 2019 року у справі № 914/3224/16 зробила висновок, що для визначення моменту виникнення права на позов важливими є як об'єктивні (сам факт порушення права), так і суб'єктивні (особа довідалася або повинна була довідатись про це порушення) чинники. Аналіз стану поінформованості особи, вираженого дієсловами «довідалася» та «могла довідатися» у статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов'язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо. Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права. Відповідач, навпаки, повинен довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.
За змістом ч. 1 ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила, а не від дня, коли власник майна, яке перебуває у володінні іншої особи, дізнався чи міг дізнатися про кожного нового набувача цього майна.
Закон не пов'язує перебіг позовної давності за віндикаційним позовом ані з укладенням певних правочинів щодо майна позивача, ані з фактичним переданням майна порушником, який незаконно заволодів майном позивача, у володіння інших осіб.
У постанові від 30 червня 2023 року у справі № 522/19719/21 Верховний Суд вказав на те, що початок перебігу позовної давності за вимогами про витребування майна в порядку статті 388 ЦК України починається з моменту, коли особа дізналася або могла дізнатися про вибуття свого майна до іншої особи, яка згодом його відчужила добросовісному набувачу.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц зазначено про те, що доведення факту, через який позивач не знав про порушення його цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за захистом до суду, недостатньо. Позивач повинен також довести, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права.
Верховний Суд у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 13 березня 2023 року у справі № 554/9126/20 зробив висновок, що підстави переривання позовної давності є вичерпними і розширеному тлумаченню не підлягають. На підставі частини другої статті 264 ЦК України переривання позовної давності відбувається у разі подання до суду саме позову до належного відповідача з дотриманням процесуальних вимог щодо форми та змісту позовної заяви, правил предметної та суб'єктної юрисдикції й інших вимог, порушення яких перешкоджає відкриттю провадження у справі .
Тлумачення статті 264 ЦК України свідчить, що переривання позовної давності можливе виключно в межах позовної давності. Аналогічний по суті висновок зроблено в постанові Верховного Суду України від 29 березня 2017 року у справі № 6-1996цс16, а також у постанові Верховного Суду від 19 квітня 2024 року у справі № 518/776/20.
З наведених обставин вбачається, що позивач народився ІНФОРМАЦІЯ_1 , тобто на час укладення першого договору щодо відчуження належної йому частки у спірній квартирі, а саме договору міни від 26 червня 2004 року, він дійсно був неповнолітнім.
Обставини введеня позивача та його матір ОСОБА_5 в оману встановлені вироком Деснянського районного суду м. Києва від 14 квітня 2009 року у справі № 1-22/2009, який набрав законної сили і ці обставини не підлягають доведенню в межах розгляду справи, що переглядається. Отже встановивши, що спірна квартира вибула із власності позивача не з його волі, а внаслідок вчинення злочину, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що у позивача виникли правові підстави для витребування спірного майна у відповідачів ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , як останніх добросовісних набувачів.
В той же час з умов договору міни, а також з інших судових рішень вбачається, що позивач був власником частин спірної квартири, інша частина квартири належала його матері ОСОБА_5 . Проте, позивачем у даній справі не надано належних доказів та обґрунтувань на підтвердження у нього права заявлення вимог щодо частини спірної квартири, що належала ОСОБА_5 , зокрема не надано свідоцтво про її смерть, докази прийняття ним спадщини (правонаступництва) тощо.
Посилання позивача у позовній заяві на рішення Деснянського районного суду м. Києва від 16 квітня 2019 року у справі № 754/7738/17, яким визнано за ним право власності в порядку спадкування після смерті ОСОБА_5 обгрунтовано відхилені судом першої інстанції, оскільки вказане рішення суду скасовано, а тому обставини, встановлені цим рішенням, не можуть бути враховані при ухваленні даного рішення. При цьому ані постанова апеляційної інстанції, ані постанова Верховного Суду не містять посилань щодо встановлення цієї обставини.
Відтак, апеляційний суд погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що у даній справі позивачем може бути заявлено позовні вимоги лише відносно належної йому частки власності у праві власності на спірну квартиру, а саме частин квартири. В частині ж вимог щодо частини квартири, що належала ОСОБА_5 належить відмовити.
В ході розгляду справи в суді першої інстанції представником відповідача зроблено заяви про застосування наслідків пропуску строку позовної давності.
Вирішуючи вказане питання суд першої інстанції вказав на те, що дійсно, на час укладення договору міни позивач був неповнолітнім, проте досяг повноліття ІНФОРМАЦІЯ_2 , відтак, з цього віку міг самостійно звертатись за захистом своїх прав. Крім того, як свідчать матеріали кримінальної справи № 1-22/2009, яка порушена в частині заволодіння спірною квартирою за заявою ОСОБА_5 восени 2004 року, позивач був визнаний потерпілим у вказаній справі, допитувався, приймав участь у судових засіданнях під час судового розгляду та давав покази, відповідно до положень чинного на той час КПК також мав право на ознайомлення з матеріалами кримінальної справи. Судовий розгляд кримінальної справи завершився у 2009 році.
Наведене свідчить про обізнаність позивача про порушення його прав щонайменше з осені 2004 року. Проте, вперше з вимогами про визнання цього договору недійсним позивач звернувся до суду у 2017 році, тобто через 13 років після укладення договору міни та через 10 років після спливу строку позовної давності, відтак, відсутні підстави для застосування положень ст.264 ЦК України щодо переривання строку позовної давності відносно вимог про визнання недійсними укладених договорів.
Із даним позовом та вимогою про витребування майна з чужого незаконного володіння позивач звернувся до суду 04 листопада 2021 року, тобто також із пропуском строку позовної давності. З клопотанням про поновлення цього строку із зазначенням об'єктивних причин та непереборних обставин, які перешкоджали позивачу вчасно звернутись до суду з даним позовом, в рамках даної справи сторона позивача не зверталась.
Апеляційний суд вважає, що вказані висновки суду першій інстанції в повній мірі відповідають обставинам справи і вимогам чинного законодавства. Так досягши повноліття ІНФОРМАЦІЯ_2 позивач, будучи обізнаним про обставини вибуття з його власності майна мав право на звернення до суду з вимогами як про визнання недійсними договорів так з вимогою про витребування майна. Посилання позивача на відсутність даних про отримання ним копії вироку, колегія суддів вважає безпідставними, оскільки початок перебігу строку позовної починається від моменту коли особа дізналася або могла дізнатися про вибуття свого майна. З наданих позивачем свідчень в ході кримінальної справи вбачається, що він був обізнаний про обставини вибуття майна, так як сам підписав перший договір. А отже відсутні підстави пов'язувати початок перебігу строку позовної давності з обставинами отримання позивачем копії вироку у кримінальній справі.
Крім того початок перебігу позовної давності за вимогами про витребування майна в порядку статті 388 ЦК України починається з моменту, коли особа дізналася або могла дізнатися про вибуття свого майна до іншої особи, яка згодом його відчужила добросовісному набувачу. Тобто для вимоги щодо витребування майна початок перебігу строку позовної давності також відраховується з моменту саме вибуття майна. Посилання позивача на відсутність інформації про наступне відчуження цього майна не може бути прийнято до уваги, оскільки позивач реалізуючи належним чином свої права мав здійснити перевірку інформації щодо актуального власника спірної квартири. При цьому Єдиний державний реєстр речових прав не є єдиними джерелом отримання інформації, оскільки для договорів 2004-2005 року реєстрація в ньому ще не проводилась, проте реєстрація таких договорів, в тому числі і оспорюваних, відбувалась в КП «Київське міське бюро технічної інвентаризації». До того ж, як вказав суд першої інстанції відповідні дані бути витребувані та містились в матеріалах кримінальної справи. Таким чином посилання позивача на те, що про обставини подальшого відчуження спірної квартири та про осіб, які стали власниками цієї квартири йому стало відомо лише під час апеляційного перегляду справи № 754/7738/17 у 2019 році не можуть бути прийняті до уваги суду.
За загальним правилом власник з дотриманням вимог статті 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання всього ланцюга договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника. Наведене свідчить про відсутність необхідності надавати оцінку всім вчиненим правочинам. Суд першої інстанції здійснив оцінку позовних вимог про визнання недійсним договору від 12 квітня 2005 року, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_6 , вказавши на неправильно визначений склад учасників справи щодо цих вимог, так як позивач у не визначив в якості відповідача одну із сторін цього договору, а саме ОСОБА_6 . Оскільки такий висновок суду, хоч і не є необхідним, проте відповідає обставинам справи та вимогам чинного законодавства, а також не вплинув на правильність вирішення справи по суті.
Враховуючи вищевикладене, колегія суддів апеляційного суду приходить до висновку, що доводи апеляційної скарги не спростовують правильність висновків суду першої інстанцій і не дають підстав вважати, що судом першої інстанції порушено норми процесуального права та/або неправильно застосовано норми матеріального права, які передбачені ст.376 ЦПК України, як підстави для скасування рішення суду. Суд першої інстанції повно та всебічно з'ясував обставини справи, правильно застосував положення матеріального та процесуального права. А тому апеляційну скаргу позивача слід залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.
У зв'язку з відсутністю підстав для задоволення апеляційної скарги та скасування рішення суду першої інстанції понесені позивачем судові витрати пов'язані з розглядом справи апеляційним судом компенсації не підлягають.
Керуючись ст.ст. 367, 374, 375, 381-384 ЦПК України, суд апеляційної інстанції
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Рішення Деснянського районного суду м. Києва від 09 липня 2024 року - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом 30 (тридцяти) днів з дня складення повного судового рішення.
Суддя-доповідач: В.В. Соколова
Судді: О.В. Желепа
В.А. Нежура
Повний текст постанови складений 18 червня 2025 року.