19 червня 2025 р. № 640/7661/21
м. Миколаїв
Миколаївський окружний адміністративний суд, у складі головуючого судді Малих О.В., розглянувши в письмовому провадженні за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу
за позовомГромадянина Народної республіки Бангладеш ОСОБА_1 , АДРЕСА_1 ,
до відповідачаЦентрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби України у м. Києві та Київській області, вул. Березняківська, 4А, м. Київ, 02152,
провизнання протиправним та скасування наказу від 17.03.2021 №92, зобов'язання вчинити певні дії,
Громадянин Народної Республіки Бангладеш ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби України у м. Києві та Київській області (далі - ЦМУ ДМСУ у м. Києві та Київській області), в якому просив суд:
- визнати протиправним та скасувати наказ Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби України у м. Києві та Київській області № 92 від 17.03.2021 року про відмову у прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
- зобов'язати Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби України у м. Києві та Київській області розглянути заяву ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
В обгрунтування своїх вимог позивач зазначив, що відповідачем протиправно прийнято рішення про відмову у прийнятті його заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, попри наявність обґрунтованого ризику для позивача бути підданим тортурам, насильству та переслідуванню внаслідок членства у Бенгальській народній партії.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 25.03.2021 року відкрито провадження у справі, та ухвалено розглядати справу за правилами спрощеного позовного провадження, без виклику сторін у судове засідання.
Законом України «Про ліквідацію Окружного адміністративного суду міста Києва та утворення Київського міського окружного адміністративного суду» від 13.12.2022 року № 2825-IX (далі - Закон № 2825) ліквідовано Окружний адміністративний суд міста Києва.
На виконання положень п. 2 розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону № 2825 матеріали адміністративної справи № 640/14180/20 скеровано за належністю до Миколаїського окружного адміністративного суду.
До Миколаїського окружного адміністративного суду справа надійшла 02.04.2025 року.
Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу, головуючим у справі визначено суддю Малих О.В.
Ухвалою від 03.04.2025 року суд прийняв справу до свого провадження та ухвалив розглядати справу за правилами спрощеного позовного провадження, без виклику сторін у судове засідання.
19.04.2021 року до канцелярії Окружного адміністративного суду міста Києва надійшов відзив ЦМУ ДМСУ у м. Києві та Київській області у якому відповідач проти задоволення позовних вимог заперечив, зазначивши, що позивач звернувся з заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до Головного управління ДМС у м. Києві вперше 19.05.2015 року. За результатами розгляду заяви від 19.05.2015 року органом міграційної служби прийнято рішення від 17.02.2016 року № 55-16 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, що було згодом оскаржене позивачем у судовому порядку. Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 25.05.2018 року у справі № № 826/5834/16, залишеним без змін постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 30.07.2018 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено, відтак рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, від 17.02.2016 року № 55-16 визнано законним.
28.03.2019 року позивач повторно звернувся до органу міграційної служби - ЦМУ ДМСУ у м. Києві та Київській області з заявою-анкетою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, з зазначенням аналогічних підстав, що були вказані при попередньому зверненні - 19.05.2015 року. ЦМУ ДМСУ у м. Києві та Київській області, розглянувши заяву позивача, встановлено відсутність змін у бік загострення у країні походження позивача Народній Республіці Бангладеш та, відповідно, прийнято правомірне рішення, оформлене наказом ЦМУ ДМСУ у м. Києві та Київській області від 28.03.2019 року № 121, про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянина Народної республіки Бангладеша ОСОБА_1 . Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 25.05.2020 року у справі № 640/5574/19, залишеним без змін постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 29.09.2020 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено, відтак рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, від 28.03.2019 року № 121 визнано законним.
17.03.2021 позивач втретє звернувся до органу міграційної служби - ЦМУ ДМСУ у м. Києві та Київській області з заявою-анкетою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, з зазначенням аналогічних підстав, що були вказані при попередньому зверненні - 19.05.2015 року. ЦМУ ДМСУ у м. Києві та Київській області, розглянувши заяву позивача, встановлено відсутність змін у бік загострення у країні походження позивача Народній Республіці Бангладеш та, відповідно, прийнято правомірне рішення, оформлене наказом ЦМУ ДМСУ у м. Києві та Київській області від 17.03.2021 року № 92, про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянина Народної республіки Бангладеш ОСОБА_1 .
Суд розглянув справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.
З'ясувавши усі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, оцінивши докази у їх сукупності, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, дослідивши матеріали, що містяться у справі, суд встановив наступне:
Позивач 17.03.2021 року звернувся до ЦМУ ДМСУ у м. Києві та Київській області з заявою-анкетою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
У заяві-анкеті позивач зазначив, що у період з 1986 року по 1988 рік активно приймав участь у партії БНП, яка була у опозиції до правлячої партії «Авамі Ліг». Позивача та його однопартійців почали переслідувати та масового арештовувати, застосовували до них фізичне насилля. Коли позивачу надійшла погроза життю, він прийняв рішення залишити батьківщину. Наприцінці 1988 року позивач зміг виїхати з країни як студент та відразу почав отримувати освіту. Після завершення навчання у 1998 році позивач хотів виїхати з України, але дізнався про політичний хаос у рідній країні та небезбеку для свого життя у разі повернення. У зв'язку з зазначеним позивач виявив бажання залишить в Україні.
Зазначенні твердження відображені також у анкеті особи, яка звернулася із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 17.03.2021 року реєстраційний № Б/Н 44. Також у цій анкеті вказано, що позивач зазнав побиття від поліцейських та представників партії «Авамі Ліг», був заарештований та перебував у тюрьмі два тижні.
До анкет позивачем надано: підтвердження членства у партії БНП, свідоцтво про народження з перекладом, диплом про вищу освіту.
Наказом начальника ЦМУ ДМСУ у м. Києві та Київській області № 92 від 17.03.2021 року у відповідності до ч. 6 ст. 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» позивачу відмовлено у прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Вважаючи наказ начальника ЦМУ ДМСУ у м. Києві та Київській області № 92 від 17.03.2021 року протиправним та таким, що підлягає скасуванню, позивач звернувся з даним позовом до суду.
Приймаючи рішення у справі, суд виходить з наступного:
Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, визначено Законом України від 08.07.2011 року № 3671-VI «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (далі - Закон № 3671-VI ).
Відповідно до п. 1, 13 ч. 1 ст. 1 Закону № 3671-VI:
біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань;
особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Частинами 1 та 7 ст. 7 Закону №3671-VI визначено, що оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до органу міграційної служби в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі за місцем тимчасового перебування заявника. До заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі, якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.
Обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення статусу біженця. Під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем, а тому з'ясування об'єктивних обставин є першочерговим завданням судів під час вирішення даних спорів.
Згідно зі ст. 8 Закону № 3671-VI, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п'ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання.
Рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається на підставі письмового висновку працівника, який веде справу, і оформлюється наказом уповноваженої посадової особи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту.
Рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
У разі прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом трьох робочих днів з дня його прийняття надсилає заявнику або його законному представнику письмове повідомлення з викладенням причини відмови і роз'ясненням порядку оскарження такого рішення.
У разі використання особою права на оскарження центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, до прийняття рішення за скаргою залишає на зберігання документи, що посвідчують особу заявника, та інші документи.
Відповідно до Положення про Державну міграційну службу України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20.08.2014 року № 360 (далі - Положення № 360), ДМС України є центральним органом виконавчої влади, який реалізує державну політику у сферах міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів.
Згідно з пп. 14 п. 4 Положення № 360 ДМС України відповідно до покладених на неї завдань приймає рішення про визнання іноземців та осіб без громадянства біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, про втрату, позбавлення статусу біженця або додаткового захисту і про скасування рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Пунктом 7 Положення № 360 ДМС здійснює свої повноваження безпосередньо і через утворені в установленому порядку територіальні органи та територіальні підрозділи, у тому числі міжрегіональні.
Згідно зі ст. 4 Директиви Ради Європейського Союзу «Про мінімальні стандарти для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту» (29.04.2004 року) в разі, якщо аспекти тверджень заявника не підтверджуються документальними або іншими доказами, ці аспекти не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати заяву; всі важливі факти, наявні в його/її розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення щодо відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими, правдоподібними, та не суперечать наявній конкретній та загальній інформації у його справі; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше, якщо заявник не зможе привести поважну причину відсутності подачі цієї заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
Відповідно до п. 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного комісаріату ООН у справах біженців особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатись біженцем, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
Обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї, під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем. Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.
Згідно з п. 195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.
Виходячи зі змісту Конвенції про статус біженців 1951 року, Протоколу 1967 року та статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», поняття «біженець» включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця. До таких підстав відносяться: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів; 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.
Таким чином, особа, яка звертається із заявою про надання статусу біженця, повинна надати конкретні докази, навести переконливі аргументи, які б свідчили про наявність реальної загрози, та цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.
Судом з матеріалів справи встановлено, що позивач попередньо звертався до Головного управління ДМС у м. Києві з заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
У протоколі співбесіди від 06.06.2015 року зазначено, що громадянину Бангладеш ОСОБА_1 загрожують політичні розправи у випадку повернення на батьківщину з огляду на політичну діяльність останнього, зокрема, участь і активність у політичній партії «Націоналістична партія Бангладеш» (BNP). Враховуючи нестабільну політичну ситуацію в країні, він захотів залишити країну. За допомогою брата вдалося виїхати до м. Москва, потім він потрапив до м. Харкова. В м. Харкові пробув рік. Після отримання направлення на навчання переїхав до м. Донецька. З 2000 року по 2014 рік жив у м. Горлівка. 06.08.2014 року виїхав з м. Горлівка до м. Києва у зв'язку з воєнними діями. Зі слів заявника, у зв'язку з тим, що на Батьківщині існує друга партія «Авамі Ліг» і вони переслідують «БНП», друзі сказали, що він знаходиться в чорному списку. Заявник вказав, що боїться повертатися до країни свого походження Бангладеш, оскільки вважає, що факт наявності його у чорному списку є загрозою для його життя. В ході проведення першої співбесіди, заявник вказав причину, через яку він не може повернутися до Бангладеш - знаходження в чорному списку «Авамі Ліг». Під час другої співбесіди, заявник зазначив, що не може повернутися в Бангладеш, тому що від друзів дізнався про знаходження його в списках «БНП» ще з років студентства. Через це йому загрожує небезпека.
За результатом розгляду заяви позивача від 06.06.2015 року Державною міграційною службою України прийнято рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, № 55-16 від 17.02.2016 року.
Вказане рішення оскаржено позивачем у судовому порядку у адміністративній справі № 826/5834/16.
Судом встановлено, що рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 25.05.2018 року у справі № 826/5834/16, залишеним без змін постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 30.07.2018 року. У задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Ухвалою Касаційного адміністративного суду Верховного Суду від 17.09.2018 року у справі № 826/5834/16 відмовлено у відкритті касаційного провадження за скаргою ОСОБА_1 на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 25.05.2018 року та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 30.07.2018 року у справі за позовом громадянина Народної Республіки Бангладеш ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії.
Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 01.11.2018 року у справі № 826/5834/16 відмовлено у прийнятті до розгляду заяви ОСОБА_1 про перегляд Великою Палатою Верховного Суду рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 25.05.2018 року, ухвали Київського апеляційного адміністративного суду від 30.07.2018 року та ухвали Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 17.09.2018 року у справі № 826/5834/16 за його позовом до Державної міграційної служби України про скасування рішення та зобов'язання вчинити певні дії.
Таким чином, за результатами розгляду адміністративної справи № 826/5834/16 судами встановлено правомірність прийняття Державною міграційною службою України рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, від 17.02.2016 року № 55-16 за наведених вище обставин.
Отже, обставини та умови, визначені у п. 1 чи п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону № 3671-VI, доведенню у межах даної справи не підлягають, оскільки вони були предметом дослідження в адміністративній справі № 826/5834/16.
Таким чином, судом встановлено факт відмови позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов, передбачених п. 1 чи 13 ч. 1 ст. 1 Закону № 3671-VI.
Аналізуючи подану позивачем заяву від 17.03.2021 року в аспекті причин виїзду з країни постійного проживання, суд відмічає, що вказані у ній обставини та підстави залишення позивачем Народної Республіки Бангладеш аналогічні причинам, зазначеним у заяві від 06.06.2015 року, при цьому, додаткової інформації щодо підстав визнання позивача особою, що потребує додаткового захисту, останнім зазначено не було як і не надано доказів на її підтвердження.
Разом з тим, органом міграційної служби складено відповідний висновок б/н б/д, що містить інформацію про відсутність погіршення ситуації в країні походження позивача станом на 17.03.2021 року з посиланням на релевантні джерела.
Аналізуючи положення 1 Закону № 3671-VI у редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин з приводу розгляду заяв від 06.06.2015 року та від 28.03.2019 року, судом не встановлено, а позивачем не доведено змін у обсязі статусу особи, що потребує додаткового захисту, у розумінні зазначеного закону, відтак, відомості, викладені у обох заявах, стосувались одного предмету та повторного перегляду органом міграційної служби, окрім як в частині зміни стану у країні походження Бангладеш, не потребували.
З урахуванням наведеного, рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, прийнято відповідачем на підставі ч. 6 ст. 5 Закону № 3671-VI, оскільки заявнику раніше вже було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов, передбачених п. 1 чи 13 ч. 1 ст. 1 цього Закону, та зазначені умови не змінилися.
За таких обставин, суд дійшов висновку, що наказ начальника Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби України у м. Києві та Київській області № 92 від 17.03.2021 року є законним та обґрунтованим, а тому не підлягає скасуванню.
Згідно ч. 1 та 2 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. Суб'єкт владних повноважень повинен подати суду всі наявні у нього документи та матеріали, які можуть бути використані як докази у справі.
У відповідності до положень ст. 90 КАС Українисуд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
У відповідності до ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.
У пункті 50 рішення Європейського суду з прав людини Щокін проти України (№ 23759/03 та № 37943/06) зазначено, що перша та найважливіша вимога статті 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року полягає в тому, що будь-яке втручання публічних органів у мирне володіння майном повинно бути законним. Говорячи про закон, стаття 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року посилається на ту саму концепцію, що міститься в інших положеннях цієї Конвенції (див. рішення у справі Шпачек s.r.о. проти Чеської Республіки (SPACEK, s.r.o. v. THE CZECH REPUBLIC № 26449/95). Ця концепція вимагає, перш за все, щоб такі заходи мали підстави в національному законодавстві. Вона також відсилає до якості такого закону, вимагаючи, щоб він був доступним для зацікавлених осіб, чітким та передбачуваним у своєму застосуванні (див. рішення у справі Бейелер проти Італії (Beyeler v. Italy № 33202/96).
У Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.
При цьому, зазначений Висновок, крім іншого, акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема у справах «Салов проти України» (заява № 65518/01; пункт 89), «Проніна проти України» (заява № 63566/00; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04; пункт 58): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; пункт 29).
Наведена позиція ЄСПЛ також застосовується у практиці Верховним Судом, що, як приклад, відображено у постанові від 20.05.2019 року у справі № 417/3668/17.
Отже, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України, оцінки поданих сторонами доказів за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, виходячи з наведених висновків в цілому, беручи до уваги відсутність обставин прибуття громадянина Народної Республіки Бангладеш ОСОБА_1 в Україну внаслідок загрози його життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини, суд приходить до висновку, що заявлені позовні вимоги є необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню.
Керуючись ст. 2, 19, 77, 139, 241 - 246, 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -
У задоволенні позову громадянина Народної республіки Бангладеш ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , довідка про звернення за захистом в Україні № НОМЕР_1 ) до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби України у м. Києві та Київській області (вул. Березняківська, 4А, м. Київ, 02152, код ЄДРПОУ 42552598) про: визнання протиправним та скасування наказу Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби України у м. Києві та Київській області № 92 від 17.03.2021 року про відмову у прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; зобов'язання Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби України у м. Києві та Київській області розглянути заяву ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту - відмовити.
Рішення суду першої інстанції набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи в порядку, визначеному ст. 255 КАС України. Апеляційна скарга може бути подана до П'ятого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Датою ухвалення судового рішення в порядку письмового провадження є дата складення повного судового рішення.
Повний текст рішення складено 19.06.2025 року.
Суддя О.В. Малих