18 червня 2025 рокусправа № 380/18540/24
Львівський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Кравціва О.Р. розглянув у порядку спрощеного позовного справу за позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 , про визнання протиправним та скасування рішення.
Суть справи.
До Львівського окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 (далі - позивач) з позовом до ІНФОРМАЦІЯ_1 , (далі - відповідач), в якому просить:
- визнати протиправним та скасувати рішення про відмову у перетинанні державного кордону України від 14.08.2024.
Ухвалою суду від 06.09.2024 позовну заяву залишено без руху. Позивач у встановлений строк недоліки позовної заяви усунув належним чином.
Ухвалою суду від 23.09.2024 відкрито спрощене позовне провадження без виклику сторін.
Ухвалою суду від 09.12.2024 відмовлено в задоволенні клопотання відповідача про витребування доказів.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що позивач під час паспортного контролю надав уповноваженій особі підрозділу охорони державного контролю усі необхідні документи, що дають право на виїзд за кордон, зокрема, паспорт громадянина України для виїзду, довідку про відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації, витяг з реєстру «Резерв», проте отримав відмову. Вказав, що у рішенні відповідача не вказано які саме документи на підтвердження підстав для виїзду за кордон позивач мав надати, а також, не надано оцінки тим документами, які позивач надав під час паспортного контролю.
Відповідач проти позову заперечив з підстав викладених у відзиві. Зазначив, що у зв'язку із веденням на території України воєнного стану встановлені обмеження конституційних прав громадян, зокрема щодо перетину державного кордону. Під час здійснення прикордонного контролю встановлено відсутність документу, який посвідчував приналежність позивача до категорій осіб, які звільнені від мобілізації та підпадають під дію Правил перетинання державного кордону громадянами України. Зазначив, що право на відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації не тотожне праву на перетин державного кордону під час дії воєнного стану. Оскаржене Рішення про відмову в перетині державного кордону України громадянину України, який досяг 16 - річного віку від 14.08.2024 є актом індивідуальної дії, оскільки: видане уповноваженою службовою особою підрозділу охорони Державного кордону у результаті застосування вказаних у ньому нормативно-правових актів; не містить загальнообов'язкових правил поведінки, а передбачає індивідуалізовані приписи щодо відмови у перетинанні державного кордону на виїзд, з України громадянину України ОСОБА_1 14.08.2024; адресоване вказаному громадянину України, якому відмовлено в перетинанні державного кордону; не регулює певний вид суспільних відносин, а спрямоване на вчинення конкретної дії щодо ненадання дозволу на перетин державного кордону України, передбаченої в Рішенні; не розраховане на багаторазове застосування, а вичерпує дію після повернення громадянина України на територію України.
Позивач подав до суду відповідь на відзив, в якій позовні вимоги підтримав повністю.
Розгляд справи по суті за правилами спрощеного позовного провадження починається з відкриття першого судового засідання. Якщо судове засідання не проводиться, розгляд справи по суті розпочинається через тридцять днів, а у випадках, визначених статтею 263 цього Кодексу, - через п'ятнадцять днів з дня відкриття провадження у справі (частина 2 статті 262 КАС України).
Суд на підставі позовної заяви, відзиву, відповіді на відзив, а також долучених письмових доказів,-
ОСОБА_1 здійснює постійний догляд за батьком ОСОБА_2 , особою з інвалідністю ІІ групи.
З метою перетину державного кордону 14.08.2024 ОСОБА_1 разом із батьком ОСОБА_2 прибули до пункту пропуску «Угринів-Долгобичув», що не заперечується сторонами.
За результатами розгляду наданих позивачем документів, заступником начальника відділу - начальником 3-го відділення інспекторів прикордонної служби ВПС « ІНФОРМАЦІЯ_2 » ОКПП « ІНФОРМАЦІЯ_3 », капітаном ОСОБА_3 , прийнято рішення про відмову у виїзді з України. Підстава відмови: «відсутні підстави для виїзду за кордон в період дії на території України воєнного стану у відповідності до Закону України «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні», Закону України «Про правовий режим воєнного стану» та постанови Кабінету Міністрів України №57 (із змінами та доповненнями)».
Вважаючи рішення відповідача протиправним, позивач звернувся за захистом своїх прав до суду.
Вирішуючи справу, суд керується таким.
Завданням адміністративного судочинства України відповідно до частини 1 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно з частиною 1 статті 33 Конституції України кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.
Зазначене кореспондується також з положеннями статті 1 Закону України «Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України» від 21.01.1994 №3857-XII. Окрім того, вказаною статтею також передбачено, що на громадян України, які звернулися з клопотанням про виїзд з України, поширюються усі положення чинного законодавства, вони користуються всіма правами і несуть встановлені законом обов'язки.
Відповідно до статті 64 Конституції України конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України. В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 цієї Конституції.
У рішенні від 14.11.2001 №15-рп/2001 Конституційний Суд України підкреслив, що вільне пересування і вибір місця проживання є суттєвою гарантією свободи особистості, умовою її професійного і духовного розвитку. Це право, як і інші права і свободи людини, є невідчужуваним та непорушним (стаття 21 Конституції України). Водночас назване право не є абсолютним. Свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України можуть бути обмежені, але тільки законом (стаття 33 Конституції України).
Допустимість обмеження свободи пересування, вільного вибору місця проживання в межах держави та права вільно залишати територію країни визнається і міжнародним правом. Зокрема, стаття 2 Протоколу №4 до Конвенції про захист прав людини та основних свобод 1950 року закріплює правило, за яким здійснення права на свободу пересування і свободу вибору місця проживання, вільно залишати будь-яку країну, включаючи свою власну, не може зазнавати жодних обмежень, крім тих, що передбачені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної або громадської безпеки, для забезпечення громадського порядку, запобігання злочинам, для охорони здоров'я або моралі чи з метою захисту прав і свобод інших осіб.
Порядок реалізації права громадян України на виїзд з України і в'їзд в Україну, порядок оформлення документів для зарубіжних поїздок регулюється Законом України «Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України» від 21.01.1994 №3857-XII (далі - Закон №3857-XII, у редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин).
Згідно з частиною 1 статті 1 Закону №3857-XII громадянин України має право виїхати з України, крім випадків, передбачених цим Законом, та в'їхати в Україну.
За приписами частини 1 статті 3 Закону №3857-XII перетинання громадянами України державного кордону України здійснюється в пунктах пропуску через державний кордон України після пред'явлення одного з документів, зазначених у статті 2 цього Закону, відповідно до частини першої якої серед документів, які дають право громадянину України на виїзд з України і в'їзд в Україну, зазначені: паспорт громадянина України для виїзду за кордон, дипломатичний паспорт України; службовий паспорт України; посвідчення особи моряка; посвідчення члена екіпажу; посвідчення особи на повернення в Україну (дає право на в'їзд в Україну).
Правила перетинання державного кордону України громадянами України встановлюються Кабінетом Міністрів України відповідно до цього Закону та інших законів України (частина 2 статті 3 Закону №3857-XII).
Нормами частини 1 статті 6 Закону №3857-XII визначені підстави для тимчасового обмеження права громадянина України на виїзд з України, відповідно до якої це право може бути тимчасово обмежено у випадках, коли:
він обізнаний з відомостями, які становлять державну таємницю, - до закінчення терміну, встановленого статтею 12 цього Закону;
стосовно нього у порядку, передбаченому кримінальним процесуальним законодавством, застосовано запобіжний захід, за умовами якого йому заборонено виїжджати за кордон, - до закінчення кримінального провадження або скасування відповідних обмежень;
він засуджений за вчинення кримінального правопорушення - до відбуття покарання або звільнення від покарання;
він ухиляється від виконання зобов'язань, покладених на нього судовим рішенням або рішенням інших органів (посадових осіб), що підлягає примусовому виконанню в порядку, встановленому законом, - до виконання зобов'язань або сплати заборгованості зі сплати аліментів;
він перебуває під адміністративним наглядом Національної поліції - до припинення нагляду;
він є керівником юридичної особи або постійного представництва нерезидента (згідно з відомостями з Єдиного державного реєстру, наданими відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань»), що не виконує встановленого Податковим кодексом України податкового обов'язку щодо сплати грошових зобов'язань, що призвело до виникнення у такої юридичної особи або постійного представництва нерезидента податкового боргу в сумі, що перевищує 1 мільйон гривень, та якщо такий податковий борг не сплачено протягом 240 календарних днів з дня вручення платнику податків податкової вимоги, - до погашення суми такого податкового боргу, у зв'язку з яким таке обмеження встановлюється.
Частиною 3 статті 6 Закону №3857-XII визначено, що тимчасове обмеження права громадянина України на виїзд з України у випадках, передбачених частинами першою та шостою цієї статті, запроваджується в порядку, передбаченому законодавством. У разі запровадження такого обмеження орган, що його запровадив, в одноденний строк повідомляє про це громадянина України, стосовно якого запроваджено обмеження, та центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони державного кордону.
Рішення, дії чи бездіяльність органів державної влади, посадових і службових осіб з питань виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України можуть бути оскаржені у встановленому законом порядку (стаття 8 Закону №3857-XII).
Указом Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» №64/2022 від 24.02.2022 (далі - Указ №64/2022) у зв'язку з військовою агресією держави-терориста російської федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України «Про правовий режим воєнного стану» постановлено ввести в Україні воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24.02.2022 строком на 30 діб, який діє на теперішній час.
Крім цього, відповідно до пункту 2 Указу №64/2022 військовому командуванню (зокрема, Державні прикордонній службі України) разом із Міністерством внутрішніх справ України, іншими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування запроваджувати та здійснювати передбачені Законом України «Про правовий режим воєнного стану» заходи і повноваження, необхідні для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави.
Пунктом 3 Указу №64/2022 передбачено, що у зв'язку із введенням в Україні воєнного стану тимчасово, на період дії правового режиму воєнного стану, можуть обмежуватися конституційні права і свободи людини і громадянина, передбачені статтями 30, 34, 38, 39, 41, 44, 53 Конституції України, а також вводитися тимчасові обмеження прав і законних інтересів юридичних осіб в межах та обсязі, що необхідні для забезпечення можливості запровадження та здійснення заходів правового режиму воєнного стану, які передбачені частиною 1 статті 8 Закону України «Про правовий режим воєнного стану».
Пунктом 7 Указу №64/2022 Міністерству закордонних справ України доручено забезпечити інформування в установленому порядку Генерального секретаря ООН та офіційних осіб іноземних держав про введення в Україні воєнного стану, про обмеження прав і свобод людини і громадянина, що є відхиленням від зобов'язань за Міжнародним пактом про громадянські та політичні права, та про межу цих відхилень і причини прийняття такого рішення.
Постійне представництво України в ООН 28.02.2022 надіслало Генеральному секретарю ООН нотифікацію, що містила роз'яснення обсягу застосування таких обмежень. У цьому документі представники держави перелічили права людини і громадянина з посиланням на Конституцію України, Міжнародний пакт про громадські та політичні права та Конвенцію про захист прав людини і основоположник свобод, які можуть бути обмежені на період дії воєнного стану, де, серед інших прав, вказане право на вільне пересування (у тому числі за межі держави), право на приватне і особисте життя, право на освіту тощо. Нотифікацію аналогічного змісту 02.03.2022 направлено Генеральному секретарю Ради Європи.
Зміст правового режиму воєнного стану, порядок його введення та скасування, правові засади діяльності органів державної влади, військового командування, військових адміністрацій, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій в умовах воєнного стану, гарантії прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб визначено Законом України «Про правовий режим воєнного стану» від 12.05.2015 №389-VIII (далі - Закон №389).
Статтею 1 Закону №389 передбачено, що воєнний стан - це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню, військовим адміністраціям та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози, відсічі збройної агресії та забезпечення національної безпеки, усунення загрози небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.
Правовою основою введення воєнного стану є Конституція України, цей Закон та указ Президента України про введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях, затверджений Верховною Радою України (стаття 2 Закону №389).
Відповідно до пункту 6 частини 1 статті 8 Закону №389 в Україні або в окремих її місцевостях, де введено воєнний стан, військове командування разом із військовими адміністраціями (у разі їх утворення) можуть самостійно або із залученням органів виконавчої влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування запроваджувати та здійснювати в межах тимчасових обмежень конституційних прав і свобод людини і громадянина, а також прав і законних інтересів юридичних осіб, передбачених указом Президента України про введення воєнного стану, такі заходи правового режиму воєнного стану, зокрема, встановлювати у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України, особливий режим в'їзду і виїзду, обмежувати свободу пересування громадян, іноземців та осіб без громадянства, а також рух транспортних засобів.
Статтями 17 та 65 Конституції України установлено, що захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави та справою всього Українського народу. Захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов'язком громадян України. Цей конституційний обов'язок реалізується через проходження громадянами України військової служби відповідно до закону.
Правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв'язку з виконанням ними конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України визначається Законом України «Про військовий обов'язок і військову службу» від 25.03.1992 №2232-XII (далі - Закон №2232-XII, у редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин).
Законом №2232-XII установлено військовий обов'язок, який включає: (1) підготовку громадян до військової служби; (2) взяття громадян на військовий облік; (3) прийняття в добровільному порядку (за контрактом) та призов (направлення) на військову службу; (4) проходження військової служби; (5) виконання військового обов'язку в запасі; (6) проходження служби у військовому резерві; (7) дотримання правил військового обліку (частина 3 статті 1 Закону №2232-XII).
Від виконання військового обов'язку громадяни України звільняються на підставах, визначених цим Законом (частина 5 статті 1 Закону №2232-XII).
Виконання військового обов'язку громадянами України забезпечують державні органи, органи місцевого самоврядування, утворені відповідно до законів України військові формування, підприємства, установи та організації незалежно від підпорядкування і форм власності в межах їх повноважень, передбачених законом, центри надання адміністративних послуг, центри рекрутингу та районні (об'єднані районні), міські (районні у містах, об'єднані міські) територіальні центри комплектування та соціальної підтримки, територіальні центри комплектування та соціальної підтримки Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя (далі - територіальні центри комплектування та соціальної підтримки) (частина 7 статті 1 Закону №2232-XII).
Також, частиною 9 статті 1 Закону №2232-XII встановлено категорії щодо військового обов'язку громадяни України, зокрема, допризовники - особи, які підлягають взяттю на військовий облік; призовники - особи, які взяті на військовий облік; військовозобов'язані - особи, які перебувають у запасі для комплектування Збройних Сил України та інших військових формувань на особливий період, а також для виконання робіт із забезпечення оборони держави.
Згідно з частиною 14 статті 2 Закону №2232-XII виконання військового обов'язку в особливий період здійснюється з особливостями, визначеними цим Законом та іншими нормативно-правовими актами, зокрема, Законом України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» від 21.10.1993 №3543-XII.
Указом Президента України від 24.02.2022 №69/2022 «Про загальну мобілізацію» постановлено оголосити та провести загальну мобілізацію.
Статтею 1 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» від 21.10.1993 №3543-XII (далі - Закон №3543-XII, у редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин) визначено, що мобілізація - комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу. Мобілізація може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи приховано.
Після оголошення мобілізації в державі проводяться заходи особливого періоду, які передбачають, крім іншого, призов військовозобов'язаних до Збройних Сил України на військову службу в особливий період.
Призов військовозобов'язаних та резервістів на військову службу у зв'язку з мобілізацією та звільнення з військової служби у зв'язку з демобілізацією проводяться в порядку, визначеному Законом України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», статтею 22 якого визначено обов'язки громадян щодо мобілізаційної підготовки та мобілізації.
Водночас статтею 23 Закону №3543-XII визначений вичерпний перелік осіб, які мають право на відстрочку від призову під час мобілізації та на особливий період.
Так, пунктом 13 частини 1 статті 23 Закону №3543-XII встановлено, що не підлягають призову на військову службу під час мобілізації військовозобов'язані які мають одного із своїх батьків з інвалідністю I чи II групи або одного з батьків дружини (чоловіка) з числа осіб з інвалідністю I чи II групи, за умови відсутності інших осіб, які не є військовозобов'язаними та відповідно до закону зобов'язані їх утримувати (крім випадків, якщо такі особи самі є особами з інвалідністю, потребують постійного догляду, перебувають під арештом (крім домашнього арешту), відбувають покарання у вигляді обмеження чи позбавлення волі). У разі відсутності невійськовозобов'язаних осіб здійснювати догляд за особою з інвалідністю I чи II групи може лише одна особа з числа військовозобов'язаних за вибором такої особи з інвалідністю.
Кабінет Міністрів України на реалізацію повноважень, передбачених пунктом 6 частини 1 статті 8 Закону №389 затвердив 29.12.2021 «Порядок встановлення особливого режиму в'їзду і виїзду, обмеження свободи пересування громадян, іноземців та осіб без громадянства, а також руху транспортних засобів в Україні або в окремих її місцевостях, де введено воєнний стан», про що прийняв постанову №1455 (далі - Порядок №1455).
Порядок №1455 визначає процедуру встановлення заходів особливого режиму в'їзду і виїзду, обмеження свободи пересування громадян, іноземців та осіб без громадянства, а також руху транспортних засобів в Україні або її окремих місцевостях, де введено воєнний стан (далі - особливий режим), що здійснюються військовим командуванням разом з військовими адміністраціями (у разі їх утворення) самостійно або із залученням органів виконавчої влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування (пункт 1 Порядку №1455).
Відповідно до пункту 8 Порядку №1455 перетинання державного кордону в пунктах пропуску через державний кордон та пунктах контролю на території, де введено воєнний стан, здійснюється з урахуванням обмежень, встановлених законодавством.
Статтею 3 Закону №3857-XII визначено, що перетинання громадянами України державного кордону України здійснюється в пунктах пропуску через державний кордон України після пред'явлення одного з документів, зазначених у статті 2 цього Закону.
Правила перетинання державного кордону громадянами України затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 27.01.1995 №57 (далі - Правила, у редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин), які визначають порядок перетинання громадянами України державного кордону.
Пунктами 2 та 12 Правил передбачено, що у випадках, визначених законодавством, для перетинання державного кордону громадяни крім паспортних документів повинні мати також підтверджуючі документи. У ході перевірки документів під час виїзду з України з'ясовується наявність або відсутність підстав для тимчасового обмеження громадянина у праві виїзду за кордон.
Згідно з пунктом 2-6 Правил у разі введення на території України надзвичайного або воєнного стану право на перетин державного кордону, крім осіб, зазначених у пунктах 2-1 та 2-2 цих Правил, також мають інші військовозобов'язані особи, які не підлягають призову на військову службу під час мобілізації. Ця норма не поширюється на осіб, визначених в абзацах другому і третьому частини 3 статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», а також пункті 2-14 цих Правил.
Приписами статті 77 КАС України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Із доказів у справі суд встановив, що ОСОБА_1 здійснює постійний догляд за батьком ОСОБА_2 , особою з інвалідністю ІІ групи.
З метою перетину державного кордону 14.08.2024 ОСОБА_1 разом із батьком ОСОБА_2 прибули до пункту пропуску «Угринів-Долгобичув».
Сторонами не заперечується, що для проведення паспортного контролю позивач надав:
- паспорт громадянина України для виїзду за кордон ОСОБА_1 та ОСОБА_2 ;
- військовий квиток;
- свідоцтво про народження ОСОБА_1 ;
- витяг з реєстру «Резерв+»;
- акт про встановлення факту здійснення особою догляду (постійного догляду);
- довідку про надання відстрочки від призову під час мобілізації, на особливий період;
- витяг з реєстру територіальної громади;
пенсійне посвідчення ОСОБА_2 .
За результатами розгляду наданих позивачем документів, заступником начальника відділу - начальником 3-го відділення інспекторів прикордонної служби ВПС « ІНФОРМАЦІЯ_2 » ОКПП « ІНФОРМАЦІЯ_3 », капітаном ОСОБА_3 , прийнято рішення про відмову у виїзді з України. Підстава відмови: «відсутні підстави для виїзду за кордон в період дії на території України воєнного стану у відповідності до Закону України «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні», Закону України «Про правовий режим воєнного стану» та постанови Кабінету Міністрів України №57 (із змінами та доповненнями)».
Суд звертає увагу відповідача, що відповідно до пункту 2-1 Правил у разі введення на території України надзвичайного або воєнного стану перетинати державний кордон мають право особи, які мають одного із своїх батьків чи батьків дружини (чоловіка) із числа осіб з інвалідністю I чи II групи і супроводжують одного із таких батьків для виїзду за межі України, за наявності документів (їх нотаріально засвідчених копій), що підтверджують родинні зв'язки, інвалідність, а також документів, що підтверджують спільне проживання (їх задеклароване або зареєстроване місце проживання (перебування) збігається із задекларованим або зареєстрованим місцем проживання (перебування) їх батьків чи батьків дружини (чоловіка), або здійснення догляду за своїми батьками чи батьками дружини (чоловіка), що підтверджується актом встановлення факту здійснення догляду за одним із своїх батьків чи батьків дружини (чоловіка), або документів (посвідчення, довідки) про отримання компенсації (допомоги, надбавки) на догляд. Акт встановлення факту здійснення догляду складається на підставі звернення особи з інвалідністю I чи II групи або особи, яка здійснює догляд, до районної, районної у мм. Києві та Севастополі держадміністрації, виконавчого органу сільської, селищної, міської ради із заявою про здійснення особою такого догляду. У випадку, якщо особа з інвалідністю I чи II групи є взятою на облік внутрішньо переміщеною особою, звернення із заявою про здійснення догляду подається за місцем реєстрації фактичного місця проживання такої внутрішньо переміщеної особи. На підставі такого звернення особи з інвалідністю I чи II групи або особи, яка здійснює догляд, районною, районною у мм. Києві та Севастополі держадміністрацією, виконавчим органом сільської, селищної, міської ради не пізніше ніж протягом п'яти робочих днів після надходження заяви складається акт встановлення факту здійснення догляду в довільній формі. Зазначений акт надсилається заявнику або видається особисто за його бажанням.
Під час проведення паспортного контролю позивач надав уповноваженій посадовій особі відповідача, зокрема, своє свідоцтво про народження та акт про встановлення факту здійснення особою догляду (постійного догляду) від 01.08.2024, згідно з якими ОСОБА_1 здійснює постійний догляд за батьком ОСОБА_2 , який є особою з інвалідністю ІІ групи.
Отже, позивач, який супроводжував батька ОСОБА_2 , який є особою з інвалідністю, під час проведення паспортного контролю надав документи, що підтверджують родинні зв'язки та здійснення ним догляду за своїми батьком, та які передбачений пунктом 2-1 Правил перетинання державного кордону громадянами України. Також, надано пенсійне посвідчення батька, згідно з яким він отримує пенсії по інвалідності та має 2 групу інвалідності та витяг із реєстру територіальної громади, згідно з яким позивач зареєстрований за місцем проживання батька.
З огляду на встановлені обставини справи суд висновує, що позивач під час паспортного контролю надав необхідні документи, що підтверджували його право на перетин державного кордону під час дії воєнного стану згідно з пунктом 2-1 Правил.
При цьому, доказів, які б спростовували факт родинних зв'язків та здійснення позивачем догляду за своїми батьком, відповідач до суду не надав.
Водночас суд звертає увагу, що в оскарженому рішення відповідач взагалі не надав оцінки наданим позивачем документам на підтвердження підстави для виїзду за кордон.
Щодо покликань відповідача про відсутність у позивача під час паспортного контролю документу, який посвідчував приналежність позивача до категорій осіб, які звільнені від мобілізації та підпадають під дію Правил перетинання державного кордону громадянами України, суд зазначає таке.
ОСОБА_2 під час паспортного контролю надав уповноваженій посадовій особі відповідача військовий квиток, витяг з реєстру «Резерв+», а також, довідку про надання відстрочки від призову під час мобілізації, на особливий період.
Пунктом 2-6 Правил передбачено, що у разі введення на території України надзвичайного або воєнного стану право на перетин державного кордону, крім осіб, зазначених у пунктах 2-1 та 2-2 цих Правил, також мають інші військовозобов'язані особи, які не підлягають призову на військову службу під час мобілізації. Ця норма не поширюється на осіб, визначених в абзацах другому і третьому частини третьої статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», а також пункті 2-14 цих Правил.
Згідно з довідкою від 08.08.2024 №М/13001 ОСОБА_1 надано відстрочку від призову під час мобілізації, на особливий період на підставі пункту 13 частини 1 статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» (батько із числа осіб з інвалідністю).
Також, у реєстрі «Резерв+» внесено відомості про надання військовозобов'язаному ОСОБА_1 відстрочки на підстав пункту 13 частини 1 статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».
Таким чином, під час паспортного контролю позивач надав уповноваженій посадовій особі відповідача необхідні документи, які підтверджували, що він не підлягав призову під час на військову службу під час мобілізації.
При цьому, слід зауважити, що позивач разом із батьком все ж перетнув 14.08.2024 державний кордон в іншому пункті пропуску, про що свідчать відповідні штампи в паспорті громадянина України для виїзду за кордон НОМЕР_1 та НОМЕР_2 .
Зазначена обставина вказує на непослідовність дій посадових осіб прикордонної служби, оскільки в одному випадку посадова особа вважає достатнім перелік наданих документів для підтвердження права на виїзд за кордон, а в іншому випадку - ні.
Водночас слід звернути увагу на той факт, що в оскарженому рішенні відповідач не вказав жодної інформації про відсутність у позивача документу, який посвідчував приналежність позивача до категорій осіб, які звільнені від мобілізації. При цьому, не вказано які саме документи на підтвердження підстав для виїзду за кордон позивач мав надати.
Відповідач в оскарженому рішенні лише вказав про відсутність підстав для виїзду за кордон під час діє воєнного стану із посиланням Закон України «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні», Закон України «Про правовий режим воєнного стану» та постанови Кабінету Міністрів України №57.
Суд наголошує, що Держприкордонслужба та її посадові особи здійснюють свою діяльність як суб'єкти владних повноважень, а отже їх діяльність має характеризуватись певною послідовністю та передбачуваністю, що зокрема слідує з принципу належного урядування.
Тобто, при виконанні своїх функціональних обов'язків посадовим особам Держприкордонслужби належить уникати прийняття формалізованих рішень, що і було допущено у спірних правовідносинах.
Суд зазначає, що одним із критеріїв оцінювання судами рішень, дій та бездіяльності суб'єктів владних повноважень, згідно з положеннями частини 2 статті 2 КАС України, є прийняття ними рішень обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії). Про обов'язок уповноважених службових осіб Державної прикордонної служби України приймати обґрунтоване рішення про відмову у перетинанні державного кордону також вказано і в частині 1 статті 14 Закону України «Про прикордонний контроль».
Критерій обґрунтованості вимагає від суб'єкта владних повноважень враховувати як обставини, на обов'язковість врахування яких прямо вказує закон, так і інші обставини, що мають значення у конкретній ситуації. Для цього він має ретельно зібрати і дослідити матеріали, що мають доказове значення у справі, наприклад, документи, пояснення осіб, висновки експертів тощо. Суб'єкт владних повноважень повинен уникати прийняття невмотивованих висновків, обґрунтованих припущеннями, а не конкретними обставинами. Також, є недопустимим надавати значення обставинам, які насправді не стосуються справи. Несприятливе для особи рішення повинно бути вмотивованим.
Суд також зазначає на те, що вмотивоване рішення демонструє особі, що вона була почута, дає стороні можливість апелювати проти нього. Лише за умови прийняття обґрунтованого рішення може забезпечуватися належний публічний та, зокрема, судовий контроль за адміністративними актами суб'єкта владних повноважень.
У спірному випадку відсутність в оскарженому рішенні посилань на перелік документів, які позивач не подав для перетину державного кордону безумовно свідчить про його необґрунтованість, що, окрім цього, поставило позивача у невизначене становище, та позбавило його можливості подати необхідні, на думку державного органу, документи для перетину державного кордону України.
Таким чином, встановлені обставини справи свідчать, що рішення відповідача є необґрунтованим та належно невмотивованим, що не відповідає встановленим КАС України критеріям правомірності індивідуально-правового акту, а тому, таке є протиправним та підлягає скасуванню.
Відповідно до статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Враховуючи викладене, суд дійшов висновку про обґрунтованість позовних вимог та протиправність рішення відповідача. Отже, позов необхідно задовольнити повністю.
Судовий збір відповідно до частини 1 статті 139 КАС України слід стягнути за рахунок бюджетних асигнувань відповідача на користь позивача в повному обсязі.
Керуючись статтями 2, 6-10, 72-77, 90, 139, 241-246, 255, 257, 262, 293, 295 КАС України, суд, -
1. Позов задовольнити повністю.
2. Визнати протиправним та скасувати рішення заступника начальника відділу - начальника 3-го відділення інспекторів прикордонної служби ВПС « ІНФОРМАЦІЯ_2 » ОКПП « ІНФОРМАЦІЯ_3 » ІНФОРМАЦІЯ_4 , капітана ОСОБА_4 , від 14.08.2024 про відмову ОСОБА_1 в перетинанні державного кордону України.
3. Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань ІНФОРМАЦІЯ_4 (військова частина НОМЕР_3 ) ( АДРЕСА_1 ; ЄДРПОУ НОМЕР_4 ) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 ; РНОКПП НОМЕР_5 ) судовий збір у сумі 1211 (одна тисяча двісті одинадцять) грн 20 коп.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення до Восьмого апеляційного адміністративного суду.
Суддя Кравців Олег Романович