17 червня 2025 року
м. Київ
cправа № 910/6041/19
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Губенко Н. М. - головуючий, Вронська Г. О., Кондратова І. Д.,
за участю секретаря судового засідання - Долгополової Ю. А.,
представників учасників справи:
прокуратури - Гудков Д. В.,
позивача - не з'явився,
відповідача - 1 - Федорчук О. В.,
відповідача - 2 - не з'явився,
відповідача - 3 - не з'явився,
відповідача - 4 - ОСОБА_1,
відповідача - 5 - ОСОБА_2, ОСОБА_7,
розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Заступника керівника Київської обласної прокуратури
на рішення Господарського суду міста Києва
у складі судді Плотницької Н. Б.
від 21.09.2023 та
на постанову Північного апеляційного господарського суду
у складі колегії суддів: Коробенко Г. П., Тарасенко К. В., Тищенко А. І.
від 19.03.2025
за позовом Керівника Броварської окружної прокуратури Київської обласної прокуратури в інтересах територіальної громади села Погреби Броварського району Київської області в особі Зазимської сільської ради Броварського району Київської області
до Фонду державного майна України; Регіонального відділення Фонду державного майна України по Київській, Черкаській та Чернігівській областях; ОСОБА_5; ОСОБА_1 ; ОСОБА_2
про визнання недійсним наказу (в частині), визнання недійсним договору купівлі-продажу,
1. Короткий зміст позовних вимог
Керівник Броварської місцевої прокуратури Київської області в інтересах територіальної громади села Погреби Броварського району Київської області в особі Погребської сільської ради Броварського району Київської області звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом до Фонду державного майна України, Регіонального відділення Фонду державного майна України по Київській області та Сергієнка Віктора Гавриловича , в якому просив суд:
- визнати недійсним наказ Фонду державного майна України від 21.06.2005 № 1611 в частині включення нежитлової будівлі колишнього " Будинку культури " за адресою: вул. Кірова, 55, с. Погреби Броварського району Київської області до переліку об'єктів державної власності групи "А", що підлягають приватизації шляхом викупу;
- визнати недійсним договір купівлі-продажу об'єкта державної власності - нежитлової будівлі колишнього "Будинку культури", загальною площею 486,3 кв. м, що знаходиться на балансі СГ ТОВ "Нова Україна" та розташований по вул. Кірова, 55, с. Погреби Броварського району Київської області від 21.09.2005, укладеного між Регіональним відділенням Фонду державного майна України по Київській області та Сергієнком Віктором Гавриловичем .
Позовні вимоги обґрунтовані безпідставністю включення спірного майна до переліку об'єктів державної власності групи "А", що підлягають приватизації шляхом викупу, а не до групи "Ж" як об'єкта соціально-побутового призначення. На думку прокурора, відповідно до Закону України "Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі" спірне майно підлягало передачі в комунальну власність, а тому передача його у приватну власність відбулася всупереч встановленому законом порядку, що також порушує інтереси територіальної громади с. Погреби Броварського району Київської області.
2. Стислий виклад обставин справи, встановлених судами першої та апеляційної інстанцій
01.08.2003 між Регіональним відділенням Фонду державного майна України по Київській області (орендодавець) та Приватним підприємцем Сергієнком Віктором Гавриловичем (орендар) було укладено договір оренди індивідуально визначеного (нерухомого або іншого майна), що належить до державної власності, відповідно до умов якого орендодавець передає, а орендар - приймає в строкове платне користування окреме індивідуально визначене майно - нежитлове приміщення, будівлю будинку культури площею 486,30 кв. м, розташоване за адресою: вул. Кірова, 55, с. Погреби, Броварський район, Київська область, що знаходиться на балансі КСП "Нова України", вартість якого визначена експертним шляхом і становить 76 589,00 грн. Договір оренди укладено строком на 5 років, який діє з 01.08.2003 до 01.08.2008 з метою організації дозвілля дітей та юнацтва у позаурочний час.
Наказом Фонду державного майна України від 21.06.2005 № 1611 до переліку об'єктів державної власності групи "А", що підлягають приватизації шляхом викупу, включено нежитлову будівлю колишнього "будинку культури" загальною площею 486,3 кв. м, яка знаходиться за адресою: вул. Кірова, 55, с. Погреби, Броварський район, Київська область .
21.09.2005 між Регіональним відділенням Фонду державного майна України по Київській області (продавець) та Приватним підприємцем Сергієнком Віктором Гавриловичем (покупець) було укладено договір купівлі-продажу об'єкта державної власності - нежитлова будівля колишнього "будинку культури" загальною площею 486,3 кв. м, який знаходиться на балансі СГ ТОВ "Нова Україна" і орендується Приватним підприємцем Сергієнком Віктором Гавриловичем шляхом викупу, засвідчений приватним нотаріусом Броварського районного нотаріального округу Київської області Єлістратовою С. В. та зареєстрований в реєстрі за номером 5632.
Відповідно до пункту 1.1 цього договору продавець зобов'язувався передати у власність покупцю нежитлову будівлю "будинку культури" загальною площею 486,3 кв. м (згідно з свідоцтвом про право власності на нерухоме майно, видане 15.09.2003 виконкомом Погребської сільської ради Броварського району та зареєстроване Броварським міжміським бюро технічної інвентаризації 15.09.2003 за реєстраційним № 2655577, витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно від 20.09.2005 № 8393614), що знаходиться на балансі СГ ТОВ "Нова Україна" та розташований за адресою: вул. Кірова, 55, с. Погреби, Броварський район, Київська область, і є об'єктом приватизації згідно із наказом Фонду державного майна України від 21.06.2005 № 1611, а покупець - прийняти вказаний об'єкт і сплатити за нього ціну відповідно до умов, визначених в цьому договорі.
Право власності на об'єкт приватизації переходить до покупця з моменту нотаріального посвідчення договору та державної реєстрації (пункт 1.2 договору).
Згідно з пунктом 2.1 договору покупець зобов'язаний внести 93 427,20 грн за придбаний об'єкт приватизації протягом 30 календарних днів з моменту переходу до нього права власності на об'єкт приватизації.
Пунктом 3.2 договору встановлено, що передача об'єкта приватизації продавцем і прийняття об'єкта покупцем посвідчується актом приймання-передачі, який підписується сторонами.
За актом приймання-передачі державного майна від 22.09.2005 продавець передав, а покупець - прийняв майно - нежитлову будівлю "будинку культури" загальною площею 486,3 кв. м, яке знаходиться на балансі СГ ТОВ "Нова Україна" та розташоване за адресою: вул. Кірова, 55, с. Погреби, Броварський район, Київська область .
За Сергієнком Віктором Гавриловичем було зареєстровано право приватної власності на нежитлову будівлю, яка знаходиться за адресою: вул. Кірова, 55, с. Погреби, Броварський район, Київська область , про що свідчить витяг про реєстрацію права власності на нерухоме майно від 25.10.2005 № 8741645.
3. Короткий зміст судових рішень
Справа розглядалася господарськими судами неодноразово.
Рішенням Господарського суду міста Києва від 21.09.2023 у справі № 910/6041/19 у задоволенні позовних вимог відмовлено повністю.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що станом на квітень 2005 року орендар Сергієнко Віктор Гаврилович за власний рахунок, з дозволу орендодавця, здійснив невід'ємні поліпшення орендованого майна більше, ніж 25% від його вартості. Встановив, що станом на момент укладання договору оренди спірне майно не використовувалося за призначенням, не належало до об'єктів соціально-культурного призначення у сфері культури, а було індивідуально визначеним майном, віднесеним до об'єктів державної власності, до групи "А", що підлягають приватизації шляхом викупу. Дійшов висновку про недоведеність обставин для визнання оспорюваних наказу (в частині) та договору недійсними. Також суд дійшов висновку про відсутність підстав для застосування позовної давності до цих правовідносин, яка застосовується лише за наявності порушеного права позивача, чого судом встановлено не було.
Постановою від 21.05.2024 Північний апеляційний господарський суд скасував рішення Господарського суду міста Києва від 21.09.2023 у справі № 910/6041/19. Прийняв нове рішення, яким позов задовольнив. Визнав недійсними наказ Фонду державного майна України від 21.06.2005 № 1611 в частині включення нежитлової будівлі колишнього "будинку культури" за адресою: вул. Кірова, 55, с. Погреби, Броварський район, Київська область до переліку об'єктів державної власності групи "А", що підлягають приватизації шляхом викупу та договір від 21.09.2005 купівлі-продажу об'єкта державної власності - нежитлової будівлі колишнього "будинку культури", загальною площею 486,3 кв. м, що знаходиться на балансі СГ ТОВ "Нова Україна" та розташований на вул. Кірова, 55, с. Погреби, Броварський район, Київська область , зареєстрований в реєстрі за номером 5632.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи позов, апеляційний господарський суд визнав поважними причини пропуску позовної давності для звернення прокурора в інтересах територіальної громади с. Погреби Броварського району Київської області в особі Ради та поновив його. На думку суду апеляційної інстанції, включення спірного майна до переліку об'єктів державної власності групи "А", що підлягають приватизації шляхом викупу, є незаконним, оскільки спірне майно підпадало під включення до групи "Ж" як об'єкт соціально-побутового призначення та відповідно до положень Закону України "Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі" повинно було бути передано в комунальну власність. Суд визнав доводи відповідачів про знаходження майна в непридатному, занедбаному стані, його невикористання такими, що не спростовують порушення порядку віднесення цього майна до переліку об'єктів державної власності групи "А".
Постановою від 10.09.2024 Верховний Суд ( Могил С. К. - головуючий суддя (доповідач), судді Волковицька Н. О., Случ О. В.) скасував постанову Північного апеляційного господарського суду від 21.05.2024 у справі № 910/6041/19. Справу № 910/6041/19 передав на новий розгляд до Північного апеляційного господарського суду.
Направляючи справу на новий розгляд Верховний Суд виходив з того, що:
- визнаючи недійсними оскаржувані наказ (частково) та договір з підстав помилковості віднесення спірного майна до переліку об'єктів державної власності групи "А", що підлягають приватизації шляхом викупу, а не до групи "Ж" як об'єкта соціально-побутового призначення та з огляду на недотримання порядку приватизації такого майна, апеляційний господарський суд не врахував того, що першочерговим є встановлення наявності/відсутності у позивача, в інтересах якого прокурор звернувся до господарського суду з позовом, відповідних прав на таке майно, а отже, і можливості їх захисту у випадку порушення цих прав;
- апеляційний господарський суд хоча і посилається у тексті своєї постанови на інформацію з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об?єкта нерухомого майна від 18.12.2018 № 149988779 та, зазначає про те, що 15.09.2003 в Реєстр внесено запис про реєстрацію спірного майна за державою в особі уповноваженого органу управління цим державним майном - Верховної Ради України, форма власності - загальнодержавна, підстава виникнення права власності - свідоцтво про право власності, б/н, 15.09.2003, видане виконкомом Погребської сільської ради, однак не надає їй належної оцінки з урахуванням того, до якої ж форми власності належало/належить спірне майно та, чи є Рада носієм відповідного права, за захистом якого було подано цей позов;
- посилання апеляційного суду на те, що відповідно до Закону України "Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі" спірне майно повинно було передано в комунальну власність, без дослідження такої передачі на підставі наявних у справі документів, не є беззаперечним свідченням того, що це майно було передано в комунальну власність;
- апеляційний господарський суд належним чином не перевірив, чи передавалося спірне майно із державної форми власності у комунальну (з посиланням в постанові на відповідні документи), а отже, чи виникли у відповідної Ради права на це майно, за захистом яких прокурор в інтересах територіальної громади в особі відповідної Ради звернувся до суду;
- суд не звернув уваги на те, що у цих документах було зазначено про приватизацію та купівлю Сергієнком В. Г. нежитлової будівлі колишнього "будинку культури" та на підставі наявних у матеріалах справи документів не встановив, чи зберегла ця нежитлова будівля своє правове становище об'єкта соціально-побутового призначення станом на час прийняття оспорюваних наказу та договору;
- судом апеляційної інстанції не було належним чином встановлено і того, до якого переліку об'єктів приватизації належало спірне майно та, чи було порушено/не порушено порядок його приватизації та вимоги законодавства під час укладення оспорюваного договору;
- апеляційний суд ухвалив оскаржувану постанову всупереч нормам матеріального права, які регулюють інститут "позовної давності", без урахування висновків Верховного Суду, на які посилаються скаржники. Суд апеляційної інстанції не встановив яка позовна давність поширюється на ці правовідносини та на підставі всіх наявних у матеріалах справи документів відповідно до статті 86 Господарського процесуального кодексу України належним чином не дослідив, коли саме позивач довідався або міг довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила з посиланням на конкретні документи, а виходив лише з прийняття 02.02.2018 Радою рішення та її фактичної обізнаності про порушення прав з цього моменту. При цьому, суд не встановив конкретних обставин, які б вказували на існування об'єктивної перешкоди для позивача чи прокурора в межах позовної давності звернутися з вимогами про захист порушеного права у спірних правовідносинах та, зазначаючи про поважність причин пропуску позовної давності на звернення з цим позовом, таких причин не зазначив та не мотивував підстави для захисту порушеного права.
За результатом нового розгляду, постановою від 19.03.2025 Північний апеляційний господарський суд змінив рішення Господарського суду міста Києва від 21.09.2023 у справі № 910/6041/19, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови. В решті рішення Господарського суду міста Києва від 21.09.2023 у справі № 910/6041/19 залишив без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що:
- Регіональним відділенням Фонду державного майна України по Київській області у 1993 році відповідно до Закону України "Про приватизацію державного майна" здійснювалася приватизація радгоспу ім. Кірова шляхом його перетворення в КСП "Нова Україна". Відповідно до Плану приватизації державного майна радгоспу імені Кірова, затвердженого начальником Регіонального відділення Фонду державного майна України по Київській області 29.12.1993, об'єкти соціальної сфери, до яких входив будинок культури с. Погреби, не увійшли до статутного капіталу КСП "Нова Україна" та передаються трудовому колективу, на баланс підприємства, яке несе витрати на їх утримання;
- протоколом засідання комісії з обстеження державного майна КСП "Нова Україна", що було передано в комунальну власність с. Погреби станом на 1 червня 1997 року від 18 травня 2005 року, встановлено, що будівля недіючого будинку культури та будівля неіснуючої лазні не увійшли до статутного фонду КСП "Нова Україна" і є державним майном;
- згідно із Інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна № 149988779 від 18.12.2018, 15.09.2003 року в Реєстр було внесено запис про реєстрацію спірного майна Держави в особі Верховної ради України, форма власності - загальнодержавна, підстава виникнення права власності - свідоцтво про право власності, б/н від 15.09.2003. Виконком Погребської сільської ради 25.10.2005 право приватної власності зареєстровано за Сергієнком Віктором Гавриловичем . Таким чином, спірне нерухоме майно на час його приватизації, перебувало в державній, а не комунальній власності;
- права та інтереси позивача, в інтересах якого прокурор звернувся до господарського суду з позовом у даній справі, не є порушеними у даних правовідносинах, оскільки майно, яке є предметом оспорюваного наказу та договору купівлі-продажу, на момент приватизації у 1993 році радгоспу ім. Кірова шляхом його перетворення в КСП "Нова Україна", перебувало в державній, а не комунальній власності, отже права позивача не є порушеними, що є самостійною підставою для відмови у задоволенні позову.
4. Короткий зміст вимог касаційної скарги. Узагальнені доводи касаційної скарги. Доводи інших учасників справи
Заступник керівника Київської обласної прокуратури звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Господарського суду міста Києва від 21.09.2023 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 19.03.2025 у справі № 910/6041/19, в якій просить скасувати оскаржувані рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позову.
На виконання пункту 5 частини 2 статті 290 Господарського процесуального кодексу України в касаційній скарзі зазначено, що підставою касаційного оскарження рішення Господарського суду міста Києва від 21.09.2023 та постанови Північного апеляційного господарського суду від 19.03.2025 у справі № 910/6041/19 є неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права за наявністю виключних випадків, передбачених пунктами 1 та 4 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України.
Так, Заступник керівника Київської обласної прокуратури зауважує, що оскаржувані судові рішення ухвалені з грубим порушенням статей 2, 7, 73, 74, 76-79, 86, 91, 236 Господарського процесуального кодексу України; неправильним застосуванням судом апеляційної інстанції статті 23 Закону України "Про прокуратуру", статті 53 Господарського процесуального кодексу України в контексті доводів про відсутність у прокурора у даному спорі виключного права на звернення до суду з позовом в інтересах держави та територіальної громади села Погреби в особі Зазимської сільської ради Броварського району Київської області через відсутність питань, що віднесені до компетенції цього органу місцевого самоврядування на виконання владних управлінських функцій у спірних правовідносинах; неправильним застосуванням судом першої інстанції статей 2, 7, 11 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію), п.п. 48-55 Державної програми приватизації на 2000-2002 роки, затвердженої Законом України "Про Державну програму приватизації" від 18.05.2000 № 1723-III (з відповідними змінами та доповненнями) при обґрунтуванні законності здійсненої приватизаційної процедури спірного об'єкта державної власності; безпідставним незастосуванням до спірних правовідносин положень п. п. 95-106 Державної програми приватизації на 2000-2002 роки, затвердженої Законом України "Про Державну програму приватизації" від 18.05.2000 № 1723-III (з відповідними змінами та доповненнями), наказу Фонду державного майна України "Про затвердження Положення про порядок приватизації об'єктів групи Ж" від 14.08.2000 № 1693 (в чинній на момент виникнення спірних правовідносин редакції), постанови Верховної Ради України від 04.03.2004 № 1585-IV "Про інформацію Кабінету Міністрів України про стан збереження об'єктів соціально-культурного призначення в процесі приватизації та цільового їх використання у післяприватизаційний період", постанов Кабінету Міністрів України від 19.02.1996 № 222 "Про поетапну передачу до комунальної власності об'єктів соціальної інфраструктури, які належать суб'єктам підприємницької діяльності", від 06.11.1995 № 891 "Про затвердження Положення про порядок передачі в комунальну власність загальнодержавного житлового фонду, що перебував у повному господарському віданні або в оперативному управлінні підприємств, установ та організацій", від 21.09.1998 № 1482 "Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності", статті 24 Закону України "Про приватизацію державного майна", статей 2, 7 Закону України "Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності".
Крім того, Заступник керівника Київської обласної прокуратури зазначає, що при ухваленні оскаржуваної постанови суд апеляційної інстанції не врахував висновки щодо застосування статті 131-1 Конституції України, статті 23 Закону України "Про прокуратуру", викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18 та у постанові Верховного Суду від 17.08.2020 у справі № 910/6041/19 у подібних правовідносинах; щодо застосування статті 27 Закону України "Про оренду державного та комунального майна", викладені у постановах Верховного Суду від 07.11.2018 (скаржником помилково зазначено 14.11.2018) у справі № 910/4923/14, від 20.02.2020 у справі № 916/685/17, від 24.02.2021 у справі № 905/435/19 у подібних правовідносинах.
Також, Заступник керівника Київської обласної прокуратури наголошує, що:
- судами проігноровано доводи прокурора про те, що саме з метою створення сприятливих умов для господарювання суб'єктів підприємницької діяльності, заснованих на загальнодержавній власності, збереження функціонального призначення майна об'єктів соціальної інфраструктури та зміцнення економічних основ місцевого самоврядування, Кабінетом Міністрів України, починаючи з 1996 року, визнано за необхідне проведення поетапної передачі до комунальної власності об'єктів соціальної інфраструктури, які належать суб'єктам підприємницької діяльності, заснованим на загальнодержавній власності, про що видано відповідну постанову від 19.02.1996 № 222;
- оскаржуване рішення суду першої інстанції не містить жодного мотиву на спростування доводів про віднесення спірного об'єкта до категорії об'єктів соціально-культурного призначення, тобто до групи "Ж", окрім як мотивації про визначення в його назві слова "колишній" будинок культури, аналогічно тому, як це вказано в оспорюваних наказі Фонду державного майна України від 21.06.2005 № 1611 та договорі купівлі-продажу від 21.09.2005;
- судом поза увагою залишено той факт, що будівля будинку культури має всі ознаки та характеристики об'єкта соціально-культурного призначення;
- судами не враховано тієї обставини, що умовами договору оренди від 01.08.2003 взагалі не передбачено право орендаря на подальшу приватизацію орендованого майна шляхом викупу, у тому числі й у разі здійснення ним в установленому законом порядку поліпшення орендованого майна, яке неможливо відокремити від відповідного об'єкта без завдання йому шкоди, в розмірі не менше 25% ринкової вартості майна, за яким воно було передано в оренду;
- матеріали справи взагалі не містять будь-яких погоджень уповноваженого органу управління спірним державним майном, яким є Верховна Рада України, на таке відчуження об'єкта соціально-культурного призначення - будинку культури із власності держави (зі збереженням чи без збереження профілю діяльності), так само як і доказів одержання погодження відповідної місцевої державної адміністрації й органу місцевого самоврядування на включення цього об'єкта державним органом приватизації до відповідного переліку об'єктів, що підлягають приватизації, у тому числі щодо терміну збереження профілю діяльності будинку культури або можливості перепрофілювання даного об'єкта.
Фонд державного майна України, Регіональне відділення Фонду державного майна України по Київській, Черкаській та Чернігівській областях та ОСОБА_2 подали до Суду відзиви на касаційну скаргу, в яких просять касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення залишити без змін.
5. Позиція Верховного Суду
За чинним конституційним правопорядком, що його визначено приписами пункту 14 частини першої статті 92, пункту 8 частини другої статті 129 Конституції України, на рівні закону забезпечується право на апеляційний перегляд кожної справи, а право на касаційне оскарження судового рішення забезпечується лише в тих випадках, що їх визначив законодавець.
У постанові від 18 травня 2021 року у справі № 914/1570/20 (провадження № 12-90гс20) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що тенденції нормативно-правового регулювання національної моделі касаційного оскарження свідчать про перехід на конституційному рівні до моделі обмеженої касації, що реалізується, зокрема, за допомогою введення переліку випадків, коли рішення підлягає касаційному оскарженню, а також низки процесуальних фільтрів. Встановлення в процесуальному кодексі виняткових підстав для касаційного оскарження у тих випадках, коли таке оскарження є дійсно необхідним, має слугувати формуванню дієвої судової системи, що гарантуватиме особі право на остаточне та обов'язкове судове рішення. Введення процесуальних "фільтрів" не порушує право на доступ до суду, оскільки таке право вже реалізоване при зверненні до суду першої та апеляційної інстанцій, можна стверджувати, що введення процесуальних "фільтрів" допуску до перегляду судових рішень касаційним судом не порушує право доступу до правосуддя (пункти 5.10, 5.16, 5.21 постанови).
У статті 287 Господарського процесуального кодексу України, якою регламентоване право касаційного оскарження, визначено перелік судових рішень, які підлягають касаційному оскарженню у господарському процесі, а також визначені підстави та випадки, коли касаційне оскарження допускається.
З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовуються правила статті 300 Господарського процесуального кодексу України, відповідно до якої переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права (частина 1).
Касаційне провадження у справі відкрито, зокрема відповідно до пункту 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, яка визначає, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
Наведене узгоджується із частиною 4 статті 236 Господарського процесуального кодексу України, яка визначає, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Отже, відповідно до пункту 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України касаційний перегляд з указаних мотивів може відбутися за наявності таких складових: (1) суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду; (2) відсутня постанова Верховного Суду про відступлення від такого висновку; (3) висновок Верховного Суду стосується правовідносин, які є подібними.
При цьому, підставою для касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції в обґрунтування мотивувальної частини постанови. Саме лише зазначення у постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права у подібних правовідносинах. цитування скаржником окремих висновків, наведених у постановах Верховного Суду, не є належним правовим обґрунтуванням підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України (такий висновок викладено у постановах Верховного Суду від 17.12.2024 у справі № 925/473/24, від 08.10.2024 у справі № 922/4356/23). Не можна посилатися на неврахування висновку Верховного Суду як на підставу для касаційного оскарження, якщо відмінність у судових рішеннях зумовлена не неправильним (різним) застосуванням норми, а неоднаковими фактичними обставинами справ, які мають юридичне значення (див., зокрема підхід в частині оцінювання спірних правовідносин на предмет подібності, який застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 13.07.2022 у справі № 199/8324/19).
Колегія суддів враховує, що процесуальний кодекс та інші законодавчі акти не містять визначення поняття "подібні правовідносини", а також будь-яких критеріїв визначення подібності правовідносин з метою врахування відповідного висновку, тому для розуміння відповідних термінів звертається до правових висновків, викладених у судових рішеннях Великої Палати Верховного Суду.
Так, у постанові від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 Велика Палата Верховного Суду визначила наступні критерії подібності правовідносин у розумінні норм процесуального законодавства:
- термін "подібні правовідносини" може означати як ті, що мають лише певні спільні риси з іншими, так і ті, що є тотожними з ними, тобто такими самими, як інші (пункт 24 постанови);
- для цілей застосування приписів процесуального закону, в яких вжитий термін "подібні правовідносини", зокрема пункту 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України та пункту 5 частини 1 статті 296 Господарського процесуального кодексу України таку подібність слід оцінювати за змістовим, суб'єктним та об'єктним критеріями (пункт 25 постанови);
- подібність спірних правовідносин, виявлена одночасно за трьома критеріями, означатиме тотожність цих відносин (однакового виду суб'єкти, однаковий вид об'єкта й однакові права та обов'язки щодо нього). Але процесуальний закон не вимагає встановлювати тотожність. З огляду на значення слова "подібний" не завжди означає тотожність (пункт 28 постанови);
- у кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов'язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб'єктний склад спірних правовідносин (види суб'єктів, які є сторонами спору) й об'єкти спорів. Тому з метою застосування відповідних приписів процесуального закону не будь-які обставини справ є важливими для визначення подібності правовідносин (пункт 31 постанови).
Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що таку подібність суд касаційної інстанції визначає з урахуванням обставин кожної конкретної справи. Це врахування слід розуміти як оцінку подібності насамперед змісту спірних правовідносин (обставин, пов'язаних із правами й обов'язками сторін спору, регламентованими нормами права чи умовами договорів), а за необхідності, зумовленої специфікою правового регулювання цих відносин, - також їх суб'єктів (видової належності сторін спору) й об'єктів (матеріальних або нематеріальних благ, щодо яких сторони вступили у відповідні відносини) (пункт 32 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.10.2021 у справі №233/2021/19).
Здійснена Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 конкретизація полягає у тому, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об'єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов'язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об'єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб'єктним і об'єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб'єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов'язково мають бути тотожними, тобто однаковими (пункт 39 постанови).
Суд відхиляє доводи скаржника про те, що суди першої та апеляційної інстанцій при прийнятті оскаржуваних судових рішень не врахували висновки: щодо застосування статті 131-1 Конституції України, статті 23 Закону України "Про прокуратуру", викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18 та у постанові Верховного Суду від 17.08.2020 у справі № 910/6041/19; щодо застосування статті 27 Закону України "Про оренду державного та комунального майна", викладені у постановах від 07.11.2018 у справі № 910/4923/14, від 20.02.2020 у справі № 916/685/17, від 24.02.2021 у справі № 905/435/19, з огляду на таке.
У справі № 912/2385/18 Велика Палата Верховного Суду сформувала наступні висновки:
"Відповідно до частини третьої статті 23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює компетентний орган; 2) у разі відсутності такого органу.
Бездіяльність компетентного органу (нездійснення захисту інтересів держави) означає, що компетентний орган знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, мав повноваження для захисту, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк.
Прокурор, звертаючись до суду з позовом, повинен обґрунтувати та довести бездіяльність компетентного органу.
Звертаючись до компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.
Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об'єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню тощо.
Таким чином, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва. Якщо прокурору відомі причини такого незвернення, він обов'язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові. Але якщо з відповіді зазначеного органу на звернення прокурора такі причини з'ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.
Частина четверта статті 23 Закону України «Про прокуратуру» передбачає, що наявність підстав для представництва може бути оскаржена суб'єктом владних повноважень. Таке оскарження означає право на спростування учасниками процесу обставин, на які посилається прокурор у позовній заяві, поданій в інтересах держави в особі компетентного органу, для обґрунтування підстав для представництва.
Якщо суд після відкриття провадження у справі з урахуванням наведених учасниками справи аргументів та наданих доказів установить відсутність підстав для представництва прокурором інтересів держави в суді, суд залишає позовну заяву, подану прокурором в інтересах держави в особі компетентного органу, без розгляду відповідно до положень пункту 2 частини першої статті 226 ГПК України".
За результатами касаційного перегляду справи № 912/2385/18 Велика Палата Верховного Суду визнала помилковим висновок суду апеляційної інстанції про ненаведення прокурором у цій справі підстав для здійснення представництва інтересів держави в суді.
У постанові (на неврахування висновків викладених у якій посилається скаржник у касаційній скарзі) від 17.08.2020 у справі, що переглядається, Верховний Суд погодився з доводами апеляційної інстанції про те, що прокурор дотримався порядку, передбаченого статтею 23 Закону України "Про прокуратуру". При цьому Верховний Суд щодо доводів скаржника, що судом апеляційної інстанції невірно встановлено орган, який уповноважений здійснювати захист порушеного права, зазначив, що вони є передчасними, оскільки суд повинен вирішити питання чи є позивач (особа в інтересах якої поданий прокурором позов) тією заінтересованою особою, про яку йдеться в частині 2 статті 4 Господарського процесуального кодексу України, розглядаючи справу по суті.
Разом з тим, у справі, що переглядається, суд апеляційної інстанції приймаючи оскаржувану постанову не застосовував положення статті 131-1 Конституції України, статті 23 Закону України "Про прокуратуру". Натомість апеляційний господарський суд розглядаючи справу по суті встановив, що права та інтереси позивача, в інтересах якого прокурор звернувся до господарського суду з позовом у даній справі, не є порушеними у даних правовідносинах, оскільки майно, яке є предметом оспорюваного наказу та договору купівлі-продажу, на момент приватизації у 1993 році радгоспу ім. Кірова шляхом його перетворення в КСП "Нова Україна", перебувало в державній, а не комунальній власності, відтак дійшов висновку, що права позивача не є порушеними, що є самостійною підставою для відмови у задоволенні позову.
Отже, висновки суду апеляційної інстанції у цій справі № 910/6041/19 не суперечать висновкам Верховного Суду, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18 та у постанові Верховного Суду від 17.08.2020 у справі № 910/6041/19.
Крім того, у справі № 910/4923/14, що переглядалась Верховним Судом, предметом спору були вимоги про відшкодування позивачеві вартості невід'ємних поліпшень орендованого майна. Судами першої та апеляційної інстанцій позов задоволено. Верховний Суд, скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій та передаючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції, виходив з того, що: - предметом доведення у даній справі є юридичний склад, що включає факт збільшення вартості орендованого майна в результаті зроблених поліпшень, а не загальна вартість відновлювального ремонту. При цьому зазначена вартість має бути визначена в установленому законодавством порядку; - розглядаючи справу по суті, суди мали встановити початкову вартість орендованого майна на момент його прийняття позивачем - 01.01.2008 та його вартість на момент припинення договорів оренди - 23.09.2013 та відповідно компенсувати різницю між зазначеними показниками; - враховуючи вищенаведене, господарськими судами використано не у повному обсязі свої повноваження, передбачені процесуальним законом, щодо повного та всебічного з'ясування обставин справи в частині з'ясування вартості орендованого майна в межах збільшення в результаті зроблених орендарем поліпшень, які мають бути компенсовані.
У справі № 916/685/17, що переглядалась Верховним Судом, предметом спору були вимоги про відшкодування позивачеві вартості ремонту орендованого майна. Судами першої та апеляційної інстанцій у позові відмовлено. Верховний Суд, залишаючи без змін рішення судів попередніх інстанцій, виходив з того, що: - враховуючи положення частини 2 статті 27 Закону України "Про оренду державного та комунального майна", суд першої інстанції дійшов висновку, що вартість поліпшень орендованого майна, зроблених орендарем без згоди орендодавця, які не можна відокремити без шкоди для майна, компенсації не підлягає; - що застосування наслідків статті 27 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" можливе лише за умови припинення договору оренди майна; - як установлено судом апеляційної інстанції, додатковими погодженнями від 16.12.2008 та від 14.03.2013 №8 площу орендованого ПП "ЛІРА" приміщення зменшено на 21,6 кв. м та на 186,3 кв. м. Тобто, на момент звернення до суду з позовом між сторонами припинились правовідносини з оренди спірного нерухомого майна площею 207,9 кв. м, однак щодо іншої частини приміщення площею 350 кв. м вони тривають; - ПП "ЛІРА" не доведено в установленому порядку, на яку суму за рахунок капітального ремонту та реконструкції (поліпшень) збільшилась вартість нерухомого майна площею 207,9 кв. м, а також, що здійснені в цьому приміщенні поліпшення неможливо відокремити без завдання шкоди нерухомому майну.
У справі № 905/435/19, що переглядалась Верховним Судом, предметом спору були вимоги до Регіонального відділення Фонду державного майна України по Донецькій області, Регіонального відділення Фонду державного майна України по Харківській, Донецькій та Луганській областях про відшкодування вартості невід'ємних поліпшень основних засобів у складі цілісного майнового комплексу ДП "Азовський судноремонтний завод". Рішенням суду першої інстанції, залишеним без змін постановою суду апеляційної інстанції, закрито провадження у справі у частині позовних вимог до відповідача-1, а позовні вимоги до відповідача-2 задоволено повністю. Верховний Суд, скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій та передаючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції, виходив з того, що: - розглядаючи справу по суті, суди, окрім наявності згоди орендодавця на здійснення поліпшень, мали встановити початкову вартість орендованого майна на момент його прийняття позивачем та його вартість на момент розірвання договору оренди і відповідно вирішити питання про наявність підстав компенсації орендарю різниці між зазначеними показниками; - однак, вирішуючи даний спір, суди попередніх інстанцій зазначених вище правових висновків суду касаційної інстанції не врахували, обставин щодо збільшення вартості орендованого майна взагалі не встановлювали, а керувалися виключно розміром витрат позивача, які становлять безпосередньо вартість невід'ємних поліпшень орендованого майна безвідносно до показників вартості орендованого майна; - положення щодо відшкодування саме вартості витрат наймача на здійснені за згодою наймодавця поліпшення речі містяться в частині 3 статті 778 Цивільного кодексу України, які до спірних правовідносин оренди державного майна застосуванню не підлягають з огляду на врегулювання цих правовідносин спеціальними нормами Закону України "Про оренду державного та комунального майна"; - внаслідок неправильного застосування статті 27 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" господарськими судами використано не у повному обсязі свої повноваження, передбачені процесуальним законом, щодо повного та всебічного з'ясування обставин справи в частині з'ясування вартості орендованого майна в межах збільшення в результаті зроблених орендарем поліпшень, які мають бути компенсовані.
Разом з тим, у справі, що переглядається, суд апеляційної інстанції приймаючи оскаржувану постанову не застосовував положення статті 27 Закону України "Про оренду державного та комунального майна". Натомість, як вже було зазначено, апеляційний господарський суд розглядаючи справу по суті встановив, що права та інтереси позивача, в інтересах якого прокурор звернувся до господарського суду з позовом у даній справі, не є порушеними у даних правовідносинах, оскільки майно, яке є предметом оспорюваного наказу та договору купівлі-продажу, на момент приватизації у 1993 році радгоспу ім. Кірова шляхом його перетворення в КСП "Нова Україна", перебувало в державній, а не комунальній власності, відтак дійшов висновку, що права позивача не є порушеними, що є самостійною підставою для відмови у задоволенні позову.
До того ж, у справі, що переглядається, на відміну від справ №№ 910/4923/14, 916/685/17, 905/435/19, зовсім інші предмет, підстави позову, зміст позовних вимог, матеріально-правове регулювання спірних правовідносин та встановлені фактичні обставини.
Таким чином, проаналізувавши зміст постанов Верховного Суду (на які посилається скаржник), за критеріями подібності, враховуючи висновки Великої Палати Верховного Суду, які викладені у постанові від 12.10.2021 у справі №233/2021/19, колегія суддів дійшла висновку про неподібність цих справ за змістовним критерієм. Відтак, правовідносини у справах, на які посилається скаржник, та у справі, що переглядається, не є релевантними за критеріями подібності.
Отже, наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена у пункті 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, не отримала підтвердження після відкриття касаційного провадження, що, в свою чергу, є підставою для закриття касаційного провадження в цій частині відповідно до пункту 5 частини 1 статті 296 Господарського процесуального кодексу України.
Щодо інших доводів касаційної скарги, передбачених пунктом 1 частини 3 статті 310 Господарського процесуального кодексу України, а саме, що судами неповністю досліджено зібрані у справі докази, то Суд зазначає таке.
Відповідно до частини 3 статті 310 Господарського процесуального кодексу України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо, зокрема: 1) суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 287 цього Кодексу.
За змістом пункту 1 частини 3 статті 310 Господарського процесуального кодексу України достатньою підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є не саме по собі порушення норм процесуального права, а зазначене процесуальне порушення у сукупності з належним обґрунтуванням скаржником заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини 2 статті 287 цього Кодексу.
Однак, підстава касаційного оскарження рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції, передбачена пунктом 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, наведена скаржником у касаційній скарзі, у цьому випадку, не отримали підтвердження, після відкриття касаційного провадження, у зв'язку із чим такі доводи як неналежне дослідження зібраних у справі доказів відхиляються судом касаційної інстанції.
6. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини 2 статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними (пункт 5 частини 1 статті 296 Господарського процесуального кодексу України).
Пунктом 1 частини 1 статті 308 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу - без задоволення.
Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (стаття 309 Господарського процесуального кодексу України).
З огляду на наведене, Верховний Суд дійшов висновку про необхідність закриття касаційного провадження у справі № 910/6041/19 за касаційною скаргою Заступника керівника Київської обласної прокуратури на рішення Господарського суду міста Києва від 21.09.2023 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 19.03.2025 з підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, та залишення касаційної скарги в частині оскарження рішення Господарського суду міста Києва від 21.09.2023 та постанови Північного апеляційного господарського суду від 19.03.2025 у справі № 910/6041/19 з підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 4 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України без задоволення, а постанови суду апеляційної інстанції, якою змінено мотивувальну частину рішення суду першої інстанції, без змін.
7. Судові витрати
Судовий збір за подання касаційної скарги в порядку статті 129 Господарського процесуального кодексу України покладається на скаржника.
Керуючись статтями 296, 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд
1. Касаційне провадження у справі № 910/6041/19 за касаційною скаргою Заступника керівника Київської обласної прокуратури на рішення Господарського суду міста Києва від 21.09.2023 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 19.03.2025 з підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, закрити.
2. Касаційну скаргу Заступника керівника Київської обласної прокуратури в частині оскарження рішення Господарського суду міста Києва від 21.09.2023 та постанови Північного апеляційного господарського суду від 19.03.2025 у справі № 910/6041/19 з підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 4 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, залишити без задоволення.
3. Постанову Північного апеляційного господарського суду від 19.03.2025 у справі № 910/6041/19 залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Головуючий Н. М. Губенко
Судді Г. О. Вронська
І. Д. Кондратова