Справа № 953/3573/22
Провадження № 1-кс/953/4643/25
18 червня 2025 року м. Харків
Київський районний суд м. Харкова в складі:
головуючої судді - ОСОБА_1 ,
за участю секретаря - ОСОБА_2 ,
засудженого ОСОБА_3 (у режимі відеоконференції),
розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні суду в м. Харкові заяву ОСОБА_3 , засудженого вироком Київського районного суду м. Харкова від 17.02.2023 року за ч. 2 ст. 111 КК України, про відвід судді ОСОБА_4 від розгляду його клопотань про скасування арешту майна у кримінальному провадженні № 22022220000000179 від 17.03.2022 року,
встановив:
17.02.2023 року Київський районний суд м. Харкова у складі колегії суддів ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та ОСОБА_6 ухвалив у кримінальному провадженні № 22022220000000179 від 17.03.2022 року вирок, яким визнав ОСОБА_3 винуватим у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 111 КК України, та призначив покарання у виді позбавлення волі на строк 15 років з конфіскацією всього майна, яке є його власністю. Цим же вироком суд застосував спеціальну конфіскацію, звернувши на користь держави мобільний телефон марки «Xiaomi Redmi 8» IMEI 1: НОМЕР_1 , IMEI 2: НОМЕР_2 , в якому встановлена сім картка з номером НОМЕР_3 .
Харківський апеляційний суд ухвалою від 02.06.2025 року змінив вирок шляхом виключення з мотивувальної частини посилання як на докази на дані окремих протоколів слідчих дій, в інші частині залишив це судове рішення без змін.
12.06.2025 року і 13.06.2025 року на адресу Київського районного суду м. Харкова надійшли клопотання ОСОБА_7 про скасування арешту майна у кримінальному провадженні № 22022220000000179 від 17.03.2022 року.
Справи за цими клопотаннями суддя Київського районного суду м. Харкова об'єднала в одне провадження ухвалою від 13.06.2025 року і призначила до розгляду у судовому засіданні на 16.06.2025 року.
У судовому засіданні 16.06.2025 року засуджений ОСОБА_3 заявив судді ОСОБА_4 відвід від розгляду його клопотань про скасування арешту майна. В обґрунтування відводу засуджений послався на необ'єктивний, на його думку, розгляд суддею попереднього його аналогічного клопотання, незазбезпечення його особистої участі у судовому засіданні з розгляду відповідного клопотання, те, що суддя не дала належної оцінки факту відсутності у справі ухвали про застосування арешту майна, не відреагувала на допущені у справі порушення органом досудового розслідування визначеної законом процедури, у тому числі на недотримання правил підслідності.
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи від 16.06.2025 року для розгляду заяви засудженого ОСОБА_3 про відвід було визначено суддю ОСОБА_1 .
Суддя ОСОБА_4 звернулася до суду з письмовою заявою про розгляд заяви про відвід без її участі у зв'язку із службовою зайнятістю, проти доводів заяви заперечила, посилаючись на відсутність передбачених у ст. 75 КПК України підстав для відводу судді.
Засуджений ОСОБА_3 у судовому засіданні підтримав заяву, в обґрунтування своєї позиції зазначивши таке. Суддя ОСОБА_4 15.05.2025 року розглянула клопотання засудженого про скасування арешту майна за його відсутності, хоча він наполягав на забезпечення своєї участі у судовому засіданні, і завчасно зазначав про це у відповідному клопотанні. Суддя постановила здійснювати дистанційне судове провадження, проте 15.05.2025 року у призначений час відеоконференцзв'язок між судом і Державною установою «Харківський слідчий ізолятор», де засуджений утримується, не було встановлено. У подальшому суд листом від 05.06.2025 року № 953\3573/22/388/2025 повідомив його, що дистанційне судове провадження не відбулося з технічних причин. Водночас в ухвалі про відмову у задоволенні клопотання суддя зазначила, що власник майна у судове засідання не з'явився. Зазначене не у повній мірі відповідає дійсності, оскільки ОСОБА_3 бажав узяти участь у судовому засіданні, про що завчасно повідомляв суд, проте його було позбавлено такої можливості. Відмовляючи у задоволенні клопотання, суддя не взяла до уваги відсутність правових підстав для арешту його майна у кримінальному провадженні, адже у справі не міститься ухвали слідчого судді про накладення такого арешту. Натомість арешт на його майно було накладено постановою прокурора за межами процесуальної компетенції цієї службової особи та з порушенням правил територіальної юрисдикції. Водночас згідно із листом Київського районного суду м. Харкова у період застосування відповідного заходу забезпечення кримінального провадження суд здійснював свої повноваження, а тому об'єктивних перешкод для застосування арешту майна у судовому порядку не існувало. Наведеним фактам суддя ОСОБА_4 не дала належної оцінки, а в ухвалі про відмову у задоволенні клопотання від 15.05.2025 року не зазначила навіть правової підстави накладення арешту на майно засудженого. Зазначене, на переконання ОСОБА_3 , свідчить про необ'єктивність і особисту упередженість судді ОСОБА_4 під час розгляду клопотання.
Розглянувши заяву і додані до неї матеріали, заслухавши доводи й аргументи засудженого, суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для задоволення відводу з огляду на таке.
Право людини на справедливий суд належить до фундаментальних прав людини у сучасній демократичній державі. Забезпечення справедливого правосуддя, що ґрунтується на верховенстві права, є міжнародним зобов'язанням України на підставі низки міжнародно-правових актів, які ратифіковані Україною і становлять частину національного законодавства. Одним із таких документів є Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року, ратифікована Україною 17 липня 1997 року (далі - Конвенція).
Відповідно до статей 2, 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди під час розгляду справ застосовують як джерела права Конвенцію і практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), яка є обов'язковою для виконання.
Стаття 6 ЄКПЛ гарантує право на справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, при визначенні цивільних прав і обов'язків особи чи під час розгляду будь-якого пред'явленого їй кримінального обвинувачення.
Одним зі способів забезпечення даного права є інститут відводу, що полягає у гарантованому кожному учаснику процесу праві за наявності передбачених законом обставин висловити недовіру судді чи складу суду і заперечити проти участі цього судді (суддів) у розгляді справи.
Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ безсторонність суду у розумінні п. 1 ст. 6 Конвенції повинна визначатися за суб'єктивним та об'єктивним критеріями. Відповідно до суб'єктивного критерію беруться до уваги особисті переконання та
поведінка окремого судді, тобто чи виявляв суддя упередженість або
безсторонність у даній справі. Відповідно до об'єктивного критерію
визначається, серед інших аспектів, чи забезпечував суд як такий
та його склад відсутність будь-яких сумнівів у його безсторонності
(рішення у справах: «Фей проти Австрії» (Fey v. Austria) від 24.02.1993 р., п. п. 27, 28, 30; «Ветштайн проти Швейцарії» (Wettstein v. Switzerland) від 21.12.2000 року, заява № 3958/96, п. 42).
Щодо суб'єктивного критерію, то особиста безсторонність суду презюмується, поки не надано доказів протилежного (рішення у справах: "Ветштайн проти Швейцарії"
(Wettstein v. Switzerland), пункт 43; «Білуха проти України» від 09.11.2006 р., заява № 33949/02, п. 50).
Відповідно до сформованих Судом орієнтирів застосування п. 1 ст. 6 Конвенції з точки зору дотримання стандартів незалежності і безсторонності суду навіть зовнішні прояви мають певну важливість. Іншими словами, "правосуддя повинно не тільки чинитися, повинно бути також видно, що воно чиниться» (рішення у справі «Де Куббер проти Бельгії» (De Cubber v. Belgium) від 26.10.1984 р., п. 26). Адже йдеться про довіру, яку суди повинні викликати у громадськості у демократичному суспільстві (рішення у справах: «Ветштайн проти Швейцарії (Wettstein v. Switzerland), п. 42; "Кастілло Альгар проти Іспанії (Castillo Algar v. Spain) від 28.10.1998 р., п. 45).
Разом із тим, під час вирішення питання про те, чи є у конкретній справі обґрунтовані причини побоюватися, що певний суддя був небезсторонній, позиція заінтересованої сторони є важливою, але не вирішальною. Вирішальним є те, чи можна вважати зазначені побоювання об'єктивно обґрунтованими (рішення у справах: "Ветштайн проти Швейцарії" (Wettstein v. Switzerland), п. 44; «Ферантеллі та Сантанжело проти Італії» (Ferrantelli and Santangelo v. Italy) від 07.08.1996 р., п. 58; «Білуха проти України», п. 52).
Перелік підстав для відводу судді у кримінальному судочинстві законодавець встановлює у ч. 1 ст. 75 КПК. Відповідно до цієї норми процесуального права суддя не може брати участь у кримінальному провадженні за таких обставин: 1) якщо він є заявником, потерпілим, цивільним позивачем, цивільним відповідачем, близьким родичем чи членом сім'ї слідчого, прокурора, підозрюваного, обвинуваченого, заявника, потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача; 2) якщо він брав участь у цьому провадженні як свідок, експерт, спеціаліст, представник персоналу органу пробації, перекладач, слідчий, прокурор, захисник або представник; 3) якщо він особисто, його близькі родичі чи члени його сім'ї заінтересовані в результатах провадження; 4) за наявності інших обставин, які викликають сумнів у його неупередженості; 5) у випадку порушення встановленого частиною третьою статті 35 цього Кодексу порядку визначення слідчого судді, судді для розгляду справи.
Заява засудженого ОСОБА_3 не містить аргументованих доводів про існування жодної з наведених вище обставин, які могли б бути процесуальними підставами для відводу судді ОСОБА_4 .
За змістом ст. 81 у взаємозв'язку з вимогами ст. 30, ч. ч. 3, 7 ст. 35, ст. 319 КПК України суддя, розглядаючи питання про відвід іншого судді, не вправі перебирати на себе його процесуальні повноваження, вирішувати питання, що підлягають вирішенню по суті у справі, в якій заявлено відвід, і давати правову оцінку обставинам відповідної справи. Такі дії судді призвели б до порушення вимог п. 1 ст. 6 Конвенції щодо розгляду справи судом, установленим законом.
Натомість під час вирішення відводу суд з'ясовує виключно питання про наявність чи відсутність обставин, які б виключали участь судді у розгляді справи. Сама лише незгода заявника з процесуальними діями чи рішеннями судді не свідчить про існування таких обставин. Задоволенню підлягає лише заява про відвід, обґрунтована підтвердженими фактами, які свідчать про недопустимість здійснення цим конкретним суддею кримінального провадження у силу прямої законодавчої заборони або з точки зору поінформованого та розсудливого стороннього спостерігача ставлять під сумнів його об'єктивність і безсторонність.
Будь-яких обставин, які могли би свідчити про особисту заінтересованість судді ОСОБА_4 у кримінальному провадженні та/або викликати обґрунтовані сумніви в її неупередженості, засуджений у заяві про відвід не наводить і таких обставин суд за результатами розгляду заяви не знаходить.
Разом із тим, доводи ОСОБА_3 щодо порушення встановленого законом порядку накладення арешту на майно можуть бути предметом перевірки суду у межах його клопотань про скасування цього заходу забезпечення кримінального провадження. Окрім наведеного, засуджений станом на зараз не вичерпав своє право на касаційне оскарження судових рішень, прийнятих за підсумками розгляду кримінального провадження по суті. Відтак аргументи щодо інших порушень визначеної законом процедури досудового розслідування, які, на думку ОСОБА_3 , вплинули чи могли вплинути на законність і обґрунтованість вироку та ухвали апеляційного суду, сторона захисту вправі навести у касаційних скаргах на відповідні судові рішення.
Виходячи з наведеного суд дійшов висновку про відсутність передбачених законом підстав для задоволення заяви засудженого ОСОБА_3 про відвід судді ОСОБА_4 .
Керуючись ст. ст. 75, 81, 376 КПК, суд
постановив:
У задоволенні заяви засудженого ОСОБА_3 про відвід судді ОСОБА_4 від розгляду його клопотань про скасування арешту майна у кримінальному провадженні № 22022220000000179 від 17.03.2022 року відмовити.
Ухвала набирає законної сили з моменту підписання суддею й оскарженню не підлягає.
Суддя ОСОБА_1