Виноградівський районний суд Закарпатської області
___________________________________________________________________________________________________ Справа № 299/2029/25
18.06.2025 року м.Виноградів
Виноградівський районний суд Закарпасьткої області в складі: головуючого судді Леньо В.В., з участю секретаря Казимірська Н.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , про визнання права власності на земельну ділянку,
ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , в якому просила визнати за нею право власності на земельну ділянку площею 0,1200 га, кадастровий номер 2121255600:00:006:0011, з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування житлового будинку, розташованої по АДРЕСА_1 .
Свої позовні вимоги обґрунтувала тим, що за час перебування в шлюбі позивач ОСОБА_3 та відповідач ОСОБА_2 побудували житловий будинок з надвірними спорудами, який розташований на АДРЕСА_1 , який був зареєстрований за відповідачем на підставі свідоцтва про право особистої власності на жилий будинок від 22 травня 2001 року.
01.12.2007 року сторони шлюб між собою розірвали, що підтверджується свідоцтвом про розірвання шлюбу серії НОМЕР_1 , виданим керівником державного органу реєстрації актів цивільного стану 01.12.2007 року.
02.10.2015 року позивачка поміняла прізвище ОСОБА_4 на ОСОБА_5 , що підтверджено свідоцтвом про зміну імені серії НОМЕР_2 від 02.10.2015 року.
Ухвалою Виноградівського районного суду Закарпатської області від 24.10.2007 року визнано мирову угоду між сторонами у цивільній справі про виділ долі в будинку за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 та за зустірчним позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про визнання права власності на 1\2 частку будинку, встановлення порядку користування у справі № 2-837\2007.
Згідно мирової угоди укладеної між сторонами, за ОСОБА_1 визнано право власності в цілому на весь будинок з надвірними спорудами на АДРЕСА_1 .
На момент укладення мирової позивачці не було відомо про приватизацію земельної ділянки відповідачем.
Відповідно до ч.1 ст.120 ЗК України, до особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення. Згідно ч.1 ст.30 ЗК України в редакції 1991 року, чинній на час виникнення спірних правовідносин, при переході права власності на будівлю і споруду, разом з цими об'єктами переходить, у розмірах, передбачених ст.67 цього Кодексу і право власності або право користування земельною ділянкою без зміни і цільового призначення і якщо інше не передбачено у договорі відчуження-будівлі та споруди. Позивач ОСОБА_1 та її представник - адвокат Дидинська Б.М. судове засідання не з'явились. Від представника позивача надійшла заява про розгляд справи без їх участі, позовні вимоги представник позивача підтримала, просила їх задовольнити.
Відповідач ОСОБА_2 в судове засідання не з'явився. До суду подав заяву, в якій позовні вимоги визнав у повному обсязі та просив справу розглядати без його участі.
Оцінюючи добуті в судовому засіданні докази, суд приходить до висновку, що позов підлягає до задоволення, виходячи з наступного.
Судом встановлено, що відповідно до Витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно № витягу 16607769 від 10.11.2007 року, позивачці ОСОБА_1 на прав приватної власності належить житловий будинок що розтащований в АДРЕСА_1 , на підставі ухвали суду /справа № 2/837 від 24.10.2007 року. Відповідно до Державного акта на право приватної власності на землю серії ЗК № 037192, виданого 14.09.2006 року, відповідачу ОСОБА_2 передано у приватну власність ділянку площею 0,1200 га, кадастровий номер 2121255600:00:006:0011, з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування житлового будинку, розташованої по АДРЕСА_1 .
Відповідно до ч. 1 ст. 377 ЦК до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача).
Згідно ч. 1 ст. 120 ЗК України у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об'єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення.
Крім того, Велика Палата Верховного Суду в своїй постанові від 16 червня 2020 року у справі №689/26/17 зазначила наступне: «Стаття 120 ЗК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин (15 січня 2002 року), визначала особливий правовий механізм переходу прав на земельну ділянку, пов'язаний з переходом права на будівлю і споруду, які розміщені на цій земельній ділянці.
Так, частина перша статті 120 ЗК України (у відповідній редакції) передбачала, що при переході права власності на будівлю і споруду право власності на земельну ділянку або її частину може переходити на підставі цивільно-правових угод, а право користування - на підставі договору оренди.
Разом з тим при відсутності окремої цивільно-правової угоди щодо земельної ділянки при переході права власності на об'єкт нерухомості, як і у справі, яка переглядається, слід враховувати те, що зазначена норма закріплює загальний принцип цілісності об'єкта нерухомості, спорудженого на земельній ділянці, з такою ділянкою (принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованих на ній будинку, споруди). За цією нормою визначення правового режиму земельної ділянки перебувало у прямій залежності від права власності на будівлю і споруду та передбачався роздільний механізм правового регулювання нормами цивільного законодавства майнових відносин, що виникали при укладенні правочинів щодо набуття права власності на нерухомість, споруджену на земельній ділянці, та правового регулювання нормами земельного і цивільного законодавства відносин при переході прав на земельну ділянку у разі набуття права власності на вказану нерухомість. Враховуючи принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованих на ній будинку, споруди, слід зробити висновок, що земельна ділянка слідує за нерухомим майном, яке придбаває особа, якщо інший спосіб переходу прав на земельну ділянку не визначено умовами договору чи приписами законодавства.
При застосуванні положень статті 120 ЗК України у поєднанні з положеннями статті 125 ЗК України у редакції, що була чинною, починаючи з 1 січня 2002 року, слід виходити з того, що у випадку переходу у встановленому законом порядку права власності на об'єкт нерухомості, розміщений на земельній ділянці, що перебуває у власності особи, яка відчужила зазначений об'єкт нерухомості, у набувача останнього право власності на відповідну земельну ділянку виникає одночасно із виникненням права власності на такий об'єкт, розміщений на цій ділянці. Це правило стосується й випадків, коли право на земельну ділянку не було зареєстроване одночасно з правом на розміщену на ній нерухомість, однак земельна ділянка раніше набула ознак об'єкта права власності.
Тобто за загальним правилом, закріпленим у частині першій статті 120 ЗК України, особи, які набули права власності на будівлю чи споруду, стають власниками земельної ділянки на тих самих умовах, на яких вона належала попередньому власнику.
Така правова позиція висловлена Верховним Судом України в постановах від 11 лютого 2015 року у справі № 6-2цс15, від 12 жовтня 2016 року у справі № 6-2225цс16, від 13 квітня 2016 року у справі № 6-253цс16 та інших, і Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для відступу від них.
Наведений підхід підтверджується також і ретроспективним аналізом норм законодавства щодо переходу прав на земельну ділянку у випадку відчуження права власності на нерухоме майно. Радянське законодавство оперувало терміном «основні фонди». Термін «нерухомість» і класифікація майна на нерухоме та рухоме були відображені в Основах цивільного законодавства Союзу РСР і республік від 31 березня 1991 року (введених в дію з 1 січня 1992 року). Так, відповідно до частини другої статті 4 цих Основ майно поділяється на нерухоме та рухоме; до нерухомого майна належать земельні ділянки і «все, що міцно з ними зв'язано», як-от: будівлі, споруди тощо, а до рухомого належить майно, переміщення якого можливе без неспіврозмірної шкоди його призначенню.
Стаття 30 Земельного кодексу Української РСР (далі - ЗК УРСР) (1991 року) в імперативній формі передбачала автоматичний перехід права власності на земельну ділянку у разі переходу права власності на будівлю і споруду. Стаття 120 ЗК України (у чинній редакції), стаття 377 ЦК України (у чинній редакції) також передбачають припинення права власності чи користування земельною ділянкою та перехід такого права до особи, що набуває право власності на нерухоме майно. Щодо застосування приписів вказаних статей у відповідних редакціях Велика Палата Верховного Суду неодноразово висловлювалася про те, що особа, яка законно набула у власність будинок, споруду, має цивільний інтерес в оформленні права на земельну ділянку під такими будинком і спорудою після їх набуття (див. постанови від 4 грудня 2018 року у справі №910/18560/16 (пункт 8.17), від 5 грудня 2018 року у справі № 713/1817/16-ц (пункт 61), від 18 грудня 2019 року у справі № 263/6022/16-ц (пункт 42))».
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16.06.2000 року у справі 689/26/17 вказала на те, що враховуючи принцип єдності юридичної долі земельної ділянки ( закріпленому у цивільному та земельному законодавстві ) та розташованих на ній будинку, споруди, слід зробити висновок, що земельна ділянка слідує за нерухомим майном, яке придбаває особа, якщо інший спосіб переходу права на земельну ділянку не передбачено умовами договору чи приписами законодавства .
При цьому при застосуванні положень статті 120 ЗК України у поєднанні з нормою статті 125 ЗК України слід виходити з того, що у випадку переходу права власності на об'єкт нерухомості у встановленому законом порядку, право власності на земельну ділянку у набувача нерухомості виникає одночасно із виникненням права власності на зведені на земельній ділянці об'єкти. Це правило стосується й випадків, коли право на земельну ділянку не було зареєстроване одночасно з правом на нерухомість, однак земельна ділянка раніше набула ознак об'єкта права власності.
Таким чином, за загальним правилом, закріпленим у частині першій статті 120 ЗК України, особа, яка набула права власності на будівлю чи споруду стає власником земельної ділянки на тих самих умовах, на яких вона належала попередньому власнику, якщо інше не передбачено у договорі відчуження нерухомості.
За таких обставин суд вважає, що вимоги позивача є обґрунтованими, а його цивільне право підлягає захисту шляхом визнання за нею права власності на земельну ділянку для обслуговування житлового будинку, який належить позивачці на праві власності з 2007 року.
Керуючись ст. ст. 258-259, 263-265, 268, 273,274-279,354 ЦПК України, суд,
Визнати за ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП: НОМЕР_3 , мешканкою АДРЕСА_1 , право власності на земельну ділянку площею пл. 0.1200 га, кадастровий номер 2121255600:00:006:0011, з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування жилого будинку на АДРЕСА_1 , яка належала на праві власності ОСОБА_2 на підставі державного акта на право власності на земельну ділянку серії ЗК №037192, виданого Королівською селищною радою та Виноградівським районним відділом земельних ресурсів від 14.09.2006 року.
Рішення суду може бути оскаржене шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів з моменту його оголошення до Закарпатського апеляційного суду через Виноградівський районний суд Закарпатської області.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.
ГоловуючийВ. В. Леньо